Статті

СТОРІНКИ ЖИТТЄПИСУ ВИЗНАЧНОГО ФОЛЬКЛОРИСТА (Автобіографія Агатангела Кримського)

загрузка...

Минуло сто двадцять років від дня народження Агатангела Кримського — вченого: світової слави, який залишив глибокий слід не лише у галузі сходознавства, а й сла­вістики, зокрема української. Особливо багато він зробив у галузі історії, мовознав*^ ства, літературознавства, фольклористики та етнографії.
А. Кримський був палким поборником єдності всіх українців, штучно розділені політичними кордонами. Разом з К. Михальчуком вчений склав «Програму для збя-1 рання особливостей українських говірок», написав ряд грунтовних праць з історії української мови. Але найбільше його захоплюють український фольклор та етно-1 графія, яким він присвятив багато років свого життя. Вчений опублікував цілу низі цікавих статей на цю тему: «Як треба класифікувати народні пісні», «Етнографічн й інші українські видання московських лубочників рр. 1888—1893», «Етнографічна* Україна в російських ілюстрованих часописах протягом одного року (1891)», «Де етнографії т. зв. «Новоросії», «До етнографії Полісся», «До етнографії Чернігівщини] До 25-річного ювілею М. Лисенка публікує статтю «Корифей української музично! етнографії М. В. Лисенко», тривалий час працює над підготовкою до друку і розпо-і чинає видавати монументальну працю «Звиногородщина, Шевченкова батьківщині, з погляду етнографічного та діялектологічного з географічною мапою та малюнками,’ частина І, випуск І, побутово-фольклорні тексти. — К, 1930 (інші томи Звенигоро} щини не вийшли у світ і чекають свого видавця. Цей надзвичайно цінний матеріі що нараховує кілька тисяч сторінок, зберігається в архіві вченого відділу рукописи ЦНБ імені В. І. Вернадського АН УРСР).

Багато праць А. Кримського ще й досі не опубліковано і зберігається в архів| письменника в Центральній науковій бібліотеці ім. В. І. Вернадського АН УРСІ Серед них (ф. 1, № 22474) і його автобіографія, яку він підготував 1938 року дл| соцбезу. Це чернетка, писана чорнилом, з олівцевими дописками. Деякі слова, писаі олівцем, стерлися і їх прочитати неможливо. Окремі слова, які автор написав скоро- чено, в цій публікації подаємо повністю. На автобіографії А. Кримського, написаній’ для офіційної установи (соцбезу), надто помітний відбиток тих тяжких суспільно-до літичних обставин на Україні 20—30-х років, у яких довелося жити й працюваті вченому.

Щоб читач мав можливість скласти хоч дещо повніше ^явлення про життевиС шлях А. Кримського, особливо про його дитинство, світ захоплень, навчання, про що; в автобіографії для соцбезу сказано тільки побіжно, лише в одному абзаці, певні11 буде доцільно подати тут кілька уривків з листів вченого до його друзів і знайомих^ зокрема до Б. Грінченка.

«Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався. Навіть у сім’ї я чув змаї лечку українську мову: моя мати говорить чисто по-вкраїнськи, тільки «етимологів нога правописсю» (напр., речення «дай собаці їсти» звучить в неї: «дай собацеї есті»), значиться тільки з вимовою чужою. В сім’ї й я говорив отакою мовою.

 

поза сім’єю чисто по-вкраїнськи
чисто по-російськи, бо я вже вмів
стати, коли мав 3,5 роки»

Докладніше своє дитинство та нав-

ддиня описав А. Кримський у листі
ЖОмеляна Огоновського від 12 липня
Щ,. ст.) 1893 року.’ Як і в листі до
Грінченка, він згадує про своє по-
Кдження. А. Кримський зазначає, що
Сму ще в дитинстві доводилось жити

 

 
Агатангел Кримський. Мал. Мар’яна Маловського. Папір, олівець. Київ. 1991
32
ISSN 0130—6936. Нар. творчість та етнографія. 1991. М’Щ
fe на Волині (3 роки), то на Київщині,
V тому він однаково «зріднився як з
&вою Київщини, так і з мовою Воли-

fe,. Що до його навчання у ранньому
й в пізнішому віці, яке мало на ньо-

великий вплив, А. Кримський пише

Огоновському, що його віддали до

-оли, у Звенигородське «городское

їлище», коли мав всього п’ять років.

(ам малий Агатангел навчався п’ять

«із. 1881 року він поступив до ост-
ізької прогімназії. «В Острозі, — зга-

jye Кримський, — я жив під доглядом

оєї старенької тітки, а це була мені й

руку ковінька: тітка завідувала чи-

малою публічною бібліотекою, в котрій

міг безборонно сидіти зрана до

чора. Перед тим, ще в Звенигородці, я міг читати тільки крадькома, бо батько,

18Нуючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладнався читати.

5В Острові я, після такого постування, кинувся на книжки з жадобою. Читав я геть

:е без розбору, тільки ж навіть оте несистематичне читання не могло лишитися без

Ііррисного впливу на мене. Зате очі мої псувалися з кожною дниною більше» (с. 115).

1884 року батько А. Кримського перевів його з Острога до Києва у «Вторую

імназию», звідки той «по конкурснім іспиті був прийнятий до Київської колегії

■авла Галагана». У згаданих листах до Б. Грінченка та О. Огоновського А. Крим-
ікий досить широко розповідає про своє навчання в цій колегії (школі-інтернаті),

Іро атмосферу, яка там панувала, та про ті чинники, що формували його світогляд,

іеликою школою життя, — пише Б. Грінченку А. Кримський, — була задля мене

[олегія Павла Галагана у Києві. — Це закрита школа, трохи з українським духом,

‘ам є тільки чотири вищі класи гімназії. Плата страшенно висока — 750 крб. річно,

як що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних або плутократичних

$дин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх учеників є більше — менше

—65); стипендіати вступають сюди по конкурсовому іспиту і всі вони пролетарі!

■плебеї. (Мій батько і теперечки незаможний, а тоді зовсім був бідний)» (с. 59—60).

Говорячи про «два табори» — стипендіатів та своєкоштовних, які ненавиділи
одного і ворогували між собою, Кримський наголошує, що коли в перших

Гброя — їх знаття, бо всі вони були в гімназіях першими учениками», то в других,

■своєкоштовних зброя — їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство чи

і’оші, та ще й, звичайно, фізична сила, котрою вони в 1-м та 2-м (себто 5-м та 6-м)

Висі дуже добре користуються». Тому чутливий майбутній вчений вже в ранньому

їді зазнав на собі несправедливості, відчув різницю «соціальних становищ та класів»

^збагнув, що не майновий стан повинен бути визначальним у житті людини, а її

озум і праця.

Він пише Б. Грінченку: «Панування аристократів над демосом, багачів над

|Дними, взагалі питання про «правду та кривду» обхопили мене саме тоді, коли

опіру почав серйозно мислити. Мене, ще дурного парубчака, зглибока зачепляло

інтання про нерівність усіх людей на світі, і я, ще доволі несвідомо, відчув, що міри-

лом достойності людей і права їх жити повинна бути їх особисто праця чи то ру-

хами, чи головою, а не гроші і не те, що «наші предки Рим спасли» (с. 61).

^Кримський А. Ю. Твори : В 5
^виданням, зазначаючи сторінки

 

$i,ISSN 0130—6936. Нар. творчість та етнографія. 1991, М 5 33
.— K., 1973.- тексті.
-Т. 5.— С. 59. Далі цитуємо за цим

загрузка...

Народився я 3/15 січня 1871 р. в Володимирі-Волинському в сім’ї дуже вчителя історії та географії. Мій батько родом був не з Волині, а з Наддніпрянії і незабаром після мого народження поклопотався у свого начальства в Києві, його перевели назад на Наддніпрянщину, а самь в Звиногородку на Київщині, я й здобув свою нижчу освіту у городському двокласному вчилищі (до 1881’ Середню освіту я закінчив 1889 р. у Києві, в Колегії Павла Галагана, куди, за курсом, був прийнятий на стипендію з Київської 2-гої гімназії (1885). В Кола Галагана через радикальних старших учнів та знайомих студентів університету : знайомився тайкома з радикальними писаннями Драгоманова (женевським журнал» «Громада») та Франка (повість «На дні»). Вищу, філологічну освіту здобув на факультетах в Москві *, не в Києві. Попереду — в спеціальних класах Лазаревські інституту східних мов, куди вступив восени 1889 року.
Як видно з книги колишнього охранника А. Меншикова «Охрана н революц (М., 1925. — С. 81—82), не минуло й трьох місяців після мого вступу в студеі Лазаревського інституту в Москві, як на мене вже накинула оком царська охраш і я попав під політичний «надзор» охранки через свої листовні зносини з київськії революційними студентськими колами та з Драгомановим і Франком за кордової Догляд був одначе «негласный», і через те, коли я скінчив курс інституту, професія ська рада Інституту східних мов за мої наукові праці, які я почав друкувати ще і студентській лаві, залишила мене для підготовки до професури при катедрі ської філології. Але, в порозумінні з професорською радою орієнталістів, я, щоб п(* дбати ширші наукові методи […], «на багацько літ» поїхав за кордон. — М. Г.). Да мені програма командирування з точністю була обмежена азіатськими, арабський країнами2, і таким чином мені не довелося побувати в Західній Європі ані тоді, і до кінця мого життя. Далі друкування […] катедра «турецької мови». Читав я іс рію Сходу і на Вищих жіночих курсах…

‘ Всюди підкреслення Кримського.— М. Г. ?1

7 3 1896 по 1898 рік А. Кримський працював у науковому відрядженні у Лівані Сірії.

її

 

34 /55іУ 0130—6936 Нар. творчість та ітнщрафіл. 1991.
Згадуючи про своє навчання в Колегії Павла Галагана, котра (як і читай
книжок) формувала світогляд А. Кримського І вчила думати, і куди приймлД найкращі учні «з 4-ої гімназіальної по конкурсному екзаменові», Кримський в jjA до О. Огоновського підкреслює: «Видима річ, що через цс в колегії збирається цуі, живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: внриблнец^ пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть якась жадність до зпаЯ Іменно такий вплив мало на мене колегіальне виховання. Щасливий я був і н ш згляді, що вчителем словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький — людцй що її вплив я й досі на собі відчуваю» (с. 115). У листах до Б. Грінченк» та О.’6.5 новського А. Кримськиі^розповів і про своє подальше навчання (та працю) у Лщ ревському інституті _схіДних мов та історнко-філологічному факультеті унІвсрсимВ (Москва), про своє членство в різних комісіях і товариствах, про свою педагогіш наукову, перекладацьку та громадську діяльність, а також про друкування с>о|>’ праць у західноукраїнських часописах — «Зоря», «Зеркало», «Народ», «ПрммГ «Дзвінок», «Буковина», початок своєї фольклористичної роботи.

В одному з листів до Б. Грінченка (7.VII. 1892 р.) А. Кримський Із захоплснЖ говорить про співучість Звенигородщини, яку так натхненно описував І. Нечуй ні; вицький: «Звенигородський повіт — пишний куточок України, край садків, ШсвчеЖ ва батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убракЗж в чудові старі садки […]. З таких пишних садків вилинув, як соловей з гаю, Шевчер ків геній, і його пісня така ж поетична, як ті садки весняної доби».

Саме цей мальовничий край, що дзвенів піснями, особливо надихнув вченої на велику народознавчу працю, його «Звенигородщина…» — один із найяскравішо діамантів у вінку слави української філології.

МИХАЙЛО Гуць

Київ

 

АГАТ АНГЕЛ КРИМСЬКИЙ АВТОБІОГРАФІЯ

®! Політичні прикрості я мав тому, що мої орієнтальні катедри ще й з дапніми Деипми не мали частих нагод вступати и колізію з царською адміністрацією 1909 ро- коли духовна цензура притягла мене до суду за безбожність і богохульство і‘ моїх сходознавчих писаннях. Світський суд, одначе, на мене ніякої реальної кари іе поклав, можна було б сподіватися, що поліція I охранка мене зовсім полишаїь ■іспокої. Та так воно не бувало. Тому 1904 р. я був викликаний до жандармського Ьравлікня в Москві, де мені показали літографований курс моїх таки лекцій, там [реслсио було чимало місць, що їх можна було витолкувати як засуд монархічної ^дди в порівнянні з республіканською. Зроблено було мені попередження, що ь їілкШОму я рискую позбавитися катедри І права читати у вищих школах за бого­хульство 1907 р.
IV Коли в Москві настала Жовтнева революція 1917 р., я був секретарем профе­сорської ради Лазаревського Інституту. В той час всі Інші вищі школи Москви, по­чинаючи з університету, постановили були бойкотувати нову радянську владу. а навпаки, щиро II привітав І в перший же день, коли гармати успокоілись, скликав­ся засідання професорської ради Інституту, схилив своїх колег послати якнайшвидше >путацію до представників радянської влади. Таким чином з усіх вузів Москви Лазаревський інститут був найпершим, який не загаявся заявити про свою відданість адянському перевороту. Головою привітальної депутації був я.

1 В початку літа 1918 р. мені до Москви прислано було Із Києва два офіційних «прохання: одне — на катедру східної Історії в університеті, друге — од комісії для мснування Української Академії наук, щоб я взяв участь у підготовчих працях тієї комісії, яка наперед постановила порадити міністерству освіти (міністром був тоді Ц. П. Василенко, майбутній академік) призначити мене в первісний повний склад академіків майбутньої Академії. Тоді я переїхав з Москви до Києва. В університеті Київському довелося мені бути на ординарній катедрі недовго, тільки три роки ‘(1918—1921), доки університет не був переформований в «ІНО», в якому катедра ;ідиьої історії випала. Але з Академією наук я з 1918 року залишаюся тісно зв’язаний аж до сего дня (1938 року. — М. Г.).

Попереду, до осені 1918 р., я працював в офіційній, дуже великій «Комісії для снування Академії наук». Як закінчила комісія свою працю, вона порекомендувала іністрові освіти декілька учених в характері первісних академіків — основополож- лків Академії: мінералога Вернадського (акад. Спб. академії), геолога Тутківського, ономіста-марксиста Тугана-Барановського, історика права Ореста Левицького, істо- ика України Багалія, філолога мене, А. Кримського. 14-го листопада 1918 р. опо- іщений був наказ про наше призначення на перших академіків.

27 листопада 1918 р. одбулося перше Спільне зібрання новозаснованої Академії ’залі засідань Українського наукового товариства, де я був тоді головою замість ‘. С. Грушевського, що од’їхав з Києва. На цьому Спільному зібранні обрано мене а посаду неодмінного секретаря, на яку з того часу мене поновно обирали протягом есятьох років (до 1928).

Перші три місяці існування Академії наук до лютого 1919 р. були малоплідні: згорнулася громадянська війна; гетьманське правительство (яке взагалі дуже не- адо поставилося до ідеї заснування Академії наук у Києві) скинуто було Директо- ією (початок грудня 1918), але й Директорія абсолютно не зацікавилася Академією аук. І допіро, як перемогла радянська влада, вона взяла Академію наук під свою Йіку, дала їй (в лютому 1919 р.) головне приміщення (вул. Короленка, 54) (тепер олодимирська. — М. Г.) і ще декілька інших, відпустила чималі кредити на її остійну організаторську роботу, передала їй великі київські наукові бібліотеки. |хредити] на папір, на друк. На літо 1919 р. Академія наук, дякуючи радянські;! ладі, стала вже широкою, поважною імпозантною науковою інституцією.

Аж ось восени 1919 р. несподівано вдерлися в Київ білі війська генерала Дені- ‘на і Бредова [?] і почали руйнувати Українську Академію наук як більшовицьку станову. Руйнували всебічно, починаючи з того, що здерли вивіску на її приміщенні, ограбували в Академії все, що тільки можна було (машинки, меблі тощо), пороз- ‘няли всіх, кого вважали за прихильників радянської влади. Натурально, я ставсь Найпершою жертвою денікінців, і мені не тільки був заборонений вхід навіть до ву­лику Академії, ба виключено було мене й з університету і видано розпорядження, об узагалі ніяка вища школа не сміла мене закликати на читання лекцій студен­ты. Матеріально я бідував сильно і здобував невеликі засоби до життя тільки тим,

о став за коректора в видавництві «Книгоспілка».

 

0130—6936. Нар. творчість та етнографія. 1991, № 5

 

З* 35

Па щастя, панували білі денікінці в Києві менше, ніж півроку, і в гру»3 1919 р. їх вибнлн і Києва радянські війська. Знов для Академії І для мене одкрилиЯ широкі перспективи для наукової праці, — аж у маї 1920 р настало нашестя лоля£п і окупація Києва польським військом. Од поляків я постраждав значно більше, ніж £1 денікінців. На квартирі у мене переховувався комуніст Григорук, І про це хтось доДІ польській військовій владі. Тая обвинуватила мене в видатнішій більшовицькій дінлй ні.с.’і, а саме в причетності до редакції підпільного органу «Ооа КотипІі|у$ Польські вояки, під командою свого офіцера, зробили в мене трус, брутально поіЯ дилися зо мною, а потім повели вулицями під конвоєм до Академії наук, попередні’? ши, що коли я не скажу, ,де міститься редакція «СІ. Когп.», мене мають розстріляті^ Природно, в самій Академії для науки іншим. Привели до Академії в двір, поставили коло стіни дровної повітки, націлили на мене свої рушниці, і польський офіцер остан? ній раз спитав, де тая редакція. Я не міг нічого одказатн, бо таки й не знав. Скомая! дували: «Раз!»… потім поволі: «Два!»… Тут нерви мої не видержали, я умлів і звй лився непритомний на землю. Тоді польські жовніри мене покинули.
в одному з чисел «Вістей» незабаром після того, як радянське військо (БудьонниМ вигнало польських окупантів геть з Києва. На моєму слабкому здоров’ї всенька «вдЧ пригода, цеє стражденне стояння на розстрілі під дулами наведених польських руї^Я ниць, одбилося навіки: я геть ізстарівся передчасно і вже ніколи не міг приверну^ свого здоров’я до якогось скільки-небудь нормального становища.
Після одігнання поляків Академія з боку радянської влади зазнавала чимраЯ більшого опікування. Вона безперестанно розширювалася й збагачувалася на ннзкЯ нових установ. До мене особисто радянська влада ставилася якнайкраще. Мені давд змогу надрукувати низку своїх праць капітальних (історію Персії, історію Туреччини тощо), і ті праці поздобували найвищу премію на конкурсі.

В 1925 р. мене обрано навіть на члена ВУЦВК-а, — висока честь, з якою рідЩ що може порівнятися. Але ясно для всіх ставало, що мої фізичні сили вже щорокЛ падають. На здоров’я я узагалі здавна був кволий; ще як жив у Москві, до приїзд® в Київ, страждав я на задишку-астму і на тяжку сердечну хворобу. Не дивно, ще* мучення мої, що я виніс через польську окупацію 1920 р., коли мене навіть пій розстріл було поставлено, одбилося на моїм здоров’ї непоправно. Уже й 1923 року® в маї, коли дихальні органи мої от-от зовсім переставали працювати, скликаний коа-я сіліум лікарів (з Енштейном і Совальським на чолі) визнав, що моє становище безЯ

 

Покійний Т. Г. Яновський і Виноградов поставили мене, одначе, знов на ногЯі
Але пізніш трьома з половиною роками, коли я приїхав до Харкова на зимову сесію®
ВУЦВК-а, хвороба знов поборола мене, і я фусів вилежати в Харкові півтора місі®
ця, поки видатні харківські доктори знов поставили мене на ноги. В 1927 році сюдн»
додалася очна недуга. На праве око я осліп, через катаракту, а лівому окові, щщ:
•теж погано бачить, стала загрожувати і загрожує та сама доля, тобто сліпота. Від(йШ>
мий окуліст Браунштейн поставив мені рішуче вимогу, щоб я взагалі перес
якийсь довший час і читати і писати, а як ні, то осліпну. А тим часом кипучиі
.громадського життя не чекав мого видужання. Уряд УРСР виставив перед |
лою Академією наук дуже широкі державні завдання, для яких я, тоді вже
,руїна, на відповідальній ролі неодмінного секретаря абсолютно був не підхожі

З 1928 року я перейшов на становище звичайного академіка. Для зі
і для —наукової роботи це виявилося дуже корисним. Я виздоровів, і не П[
й року, як я відчув повернення сил. Віддалившись од усякої адміністративної
ності і трохи відпочивши, я зміг оддатися в міру своїх старечих сил і своєї
потн самій одній науковій праці. Тієї незламної кипучої енергії, яка мені
дозволяла друкувати кожного року по скількись томів своїх праць, я, розум
вже не міг розгорнути, доживаючи кволий десять років. Але працював і поп
ще багато.

Мені Академія з 1928 р. дала й дає змогу завершити декілька великих
пал якими я трудивсь уже багато років, ще в Москві бувши. Сюди належи:

Історія тюрко-татарських мов І тюрко-татарських літератур (османської, азе
жанської, кримської, волго-татарської, казахської, башкирської, туркменської

Відомо, що найкращий розквіт цих літератур, колись гнічених у царській
припав на радянську епоху. Друга, дуже велика на обсяг праця моя — це

 

36 /55М 0130—6936. Нар. творчість та етнографія, 199
Подробиці цієї обурливої історії надруковано було потім, з оповіданням свідкі

 

надійне і що мені залишилося жити лиш два-три дні. Про це сповістили вони й блйзьЯ ких моїх.

Fjypiia історія хазарів — на підставі грецьких, латинських, слов’янських, вірменських, [пінських, «рабських і інших джерел; хазари були культурним народом, що володів і Кін’ипм * територією нашого півдня України, аж доки заснувалася велика київська і варягів — Олега, Ігоря, Святослава. І свій об’єкт дослідження я вважаю

||к»ПИМ ,.

У зв’язку зі світопнм юбілсем Фирдовсія (1935) обробив я історію іранського ^„сі.мснггип перед — Фирдовсіевих часів.

У .ів’яяку з юбілеем Шота Руставелі я написав дуже великий критичний аналіз і Грузинської Історіографії, надто «Кутлі Цховреба» […]

І Дві мої найоствнніші великі праці торкаються двох сучасних семітських народів. »Одна праця — Історія абіссинського письменства> ця Історія фактами довгого мину­лого навіч усім показує, що абіссинці — старий культурний народ, творець неабияко- « хоч тепер уже псрестарілого, письменства. Друга моя величезна робота — це го- іовий уже перший том (понад 2000 сторінок) історії багатющого новоарабського цсьменстоа XIX—XX в., що розвивалося під впливом попереду західноєвропейським, Д в XX столітті і під радянським. Виконую цю роботу на замовлення Всесоюзної ладемії наук. Обробітка другого тому новоарабського письменства виходить не бенше на обсяг і становитиме мою роботу в 1941 році, коли смерть од астми або іііовна сліпота не перетне нитку всій моїй праці взагалі. Але покищо живу я, хоч 5J- старезний і недужий і ледве зрячий, роблю, не покладаючи рук. Завважу, що {прихильність, яку я маю до своїх наукових тем од Академії наук, додає мені — ■каліці — чимало енергії. Хочеться вірити, що неминуча смерть, яка мені, сьогодні ін­валідові, нагадує про себе щодня, захопить мене все ж серед щирої роботи, а не 8ред приневоленого інвалідського нічогонероблення.

Для ювілею азербайджанського поета XII ст. Нізамі, який готується, я пишу ^закінчую) велику працю «Нізамі і його сучасники» не менше як на 20 друкованих ІЬкушів. Одночасно з Академією наук і в Київському університеті я є головою (Країнознавчої катедри і добровільно готовлю 7 молодих аспірантів до професури на Йміну нашому помираючому поколінню старих учених. У державній політиці по ладанню українського і російсько-українського словника я несу центральну, від- івідальну працю. Загальну симпатію я зустрічаю і з боку Академії наук і з боку сомпартії. І особливо це мене зворушує, з боку молодої аспірантури, майбутніх про- орських кадрів.

Додаткові відомості до автобіографії ак. А. Є. Кримського.

1) По службі в армії etc.

,2) Участь моя в громадському житті детально зазначена в автобіографії. Вищий пінь той, що я був членом ВУЦВК. Під час громадянської війни в 1920 p., тоді ік поляки почали свій наступ на Україну, я був обраний на члена Совета Рабочих ^Красноармейских Депутатов г. Киева (членский билет № 1225, 17 апр. 1920 г.). Леном Київської міськради я був обраний декілька разів.

3) Также в автобіографії подано яскраві факти, про те що [я] у білих не тільки ‘був на службі, а, навпаки, зазнав од них усяких переслідувань і був поставлений Явіть під розстріл на подвір’ї Академії наук за часів польської окупації Києва 820 р.

к. 4) За кордоном у західній Європі ніколи не був, а в арабських країнах (Сірії Ва^ Лівані) перебував у науковому командированні 1896—1898, тобто назад тому JKe сорок два роки.

Р . 5) Членом жодної політичної партії etc. не був.

і; 6) Під судом etc. не був. Але в автобіографії докладно показано з покликанням « друковані документи, що за це.

 

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.