Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

„Неокласики»

загрузка...

О, гроно п’ятірне нездоланих співців!..
Химерними бувають загадки історії. Ну, примі­
ром — звідки і як постала сама назва «неокласи­
ки»? Коли сформувалася група, що її так назва­
ли? Чи була це справді літературна організація?
На всі ці питання немає досі однозначної відповіді.
Максим Рильський, єдиний безпосередній учас­
ник перипетій навколо «неокласиків», котрий до­
жив до 60-их років, писав: «Треба прямо сказати,
що досить невиразний термі «неокласики» при­
кладено було випадково і дуже умовно до неве­
личкої групи поетів та літературознавців, які гур­
тувалися спершу навколо журналу «Книгар»
(1918 — 1920), а пізніше — навколо видавництва
«Слово»1. Й у деяких публікаціях відразу з’явля­
ється дата об’єднання «неокласиків» — 1918 —192.
Існують, здавалось би, й додаткові підтвердження
цій гіпотезі, адже саме 1918-м роком позначено
вірш Максима Рильського «Сафо до Афродіти»,
присвячений Миколі Зерову. Але на цей час май­
бутні «неокласики» навіть знайомі між собою були
поверхово, та й то заочно. Крім того, ще ніяк не
можна говорити про виявлення літературно-есте­
тичної позиції кожного з них — для того, щоб був
привід об’єднуватися…
Правда, і сам Микола Зеров у статті «Наші лі­
тературознавці і полемісти»3 нібито відносив об’­
єднання «неокласиків» до року 1919. Але він гово­
рив у даному разі лише про самовизначення кож­
ного з трійці (М. Зеров, П. Филипович і М. Риль­
ський) проти якої 1926 р. виступав Дмитро Загул.
Таж навіть із цієї трійці на той чса (1919) особисто
знайомими між собою були лише перші двоє. Оче-
5 видна нез ясованість цього питання дозволяла, при­
міром, С. Щупакові вважати, що неокласицизм в
українському письменстві зародився ще в надрах
дожовтневого літературного процесу — як його
предтечу він називав Миколу Філянського4.
Проте друге число журналу «Шляхи мистецтва»
за 1921 рік у розділі «Мистецька хроніка» подає
цікаву інформацію. Цікаву не лише за змістом, а
й за принципом (чи випадковим?) поєднання імен:
«Поет Максим Рильський написав поему «Фе­
нікс», ліричну поему «Зимова трилогія» та опові­
дання «Біла отрута». Він же перекладає повісті
Вольтера.
Критик і перекладач Микола Зеров закінчив пе­
реклад «Мазепи» Словацького на замовлення Шев­
ченківського театру у Києві, декілька сонетів Жозе
Маріа де Ередіа, а також написав низку оригі­
нальних сонетів.
Російський поет і перекладач Освальд Бургардт
переклав на українську мову низку поезій Рільке
та кілька поезії Гете розміром оригіналу.
Поет і критик Павло Филипович виготував до
друку працю «Некрасов і українське письменство»
(стаття й антологія перекладів поезій Некрасова
на укр. м.)»5.
Бракує лише згадки про Михайла Драй-Хмару,
який жив тоді в Кам’янці-Подільському. Того ж
1921 року з’являється перша друкована згадка про
неокласиків в історії українського літературного
процесу 20-х років — у маніфесті пролетарських
письменників «Наш універсал» (6 листопада
1921 p.), підписаному Миколою Хвильовим. Воло­
димиром Сосюрою і Михайлом Иогансеном. «Од­
наково одгетькуючись всіляких неокласиків, що,
підфарбувавшись червоним карміном, годують про­
летаріат заялозеними формами з минулих сто-
$
літь, — виклично заявляли автори «Нашого універ­
салу», — і життєтворчих футуристичних безмай-
бутників, що видають голу руйнацію за творчість,
та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм,
комфутуризм тощо), оголошуємо еру творчої про­
летарської поезії справжнього майбуття»6.
І хоч улітку 1921 p. y полеміці з футуристами
П. Филипович прохопився словом «неокласики», ав­
торів «Нашого універсалу» швидше «орієнтував»
відгомін дискусій навколо групи другорядних мос­
ковських письменників, що назвали себе неокласи­
ками (згодом видавали альманах «Лирический
круг») і, справді, обстоювали принципи «чистого
мистецтва». Прямолінійні порівняння й паралелі
такого роду не раз викликали в українських «нео­
класиків» однозначне заперечення: «…декілька шу­
качів марної ерудиції, спираючись на збірники лі­
тературних маніфестів, порівнюють український
«неокласицизм» з нікому не відомими ближче пое-
тами-неокласиками і, виходячи із спільної назви
(там, у Москві, повсталої з ініціативи самих пое­
тів, а тут накиненої), пробують визначати поезію
Рильського в її «неокласичній» істоті, — але хто
рахуватиметься серйозно з такими ерудитними ме­
тодами?»7
І все-таки якось же «знайшли» один одного Ми­
кола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипо­
вич, Михайло Драй-Хмара і Освальд Бургардт…
Безперечно, вони мали спільні зацікавлення, зумов­
лені глибокою ерудицією, розвиненим естетич­
ним смаком, розумінням еволюційності літератур­
ного процесу, необхідністю плекати вікові тради­
ції… Немалу роль відігравало й те, що всі ,вони
були знавцями мов, активно працювали на терені
перекладацтва. Це також творило силове поле вза-
ємопритягання.
7 Наприкінці 1922 p. різко активізується літератур­
но-мистецьке життя Києва — утворюються літера­
турні студії при мистецькому об’єднанні «Березіль»,
при профспілці РОБОС (робітників освіти); від­
значивши в жовтні своє чотириріччя, Всенародна
українська бібліотека відкриває свій зал для дис­
путів і вечірок, які в недалекому вже майбутньо­
му гратимуть неабияку роль у київському літера­
турному житті. Робота в цих мистецько-освітніх
осередках велася на солідній акедмічній основі. До­
сить назвати кілька лекцій — «Шляхи українсько­
го письменства» П. Филиповича, «Проблеми укра­
їнської метрики Б. Якубського. «Методи дослід­
ження української літератури» Я. Савченка, «Все­
світня література» О. Бургардта та ін.
Водночас із дедалі претензійнішими гаслами
йдуть у наступ панфутуристи під проводом непо­
гамовно-талановитого Михайля Семенка. Ось лише
кілька коротких щотижневих повідомлень київської
газети «Більшовик»:
«Семафор у майбутнє» стає виключно програмо­
во пропагандистським органом панфутуристів,
включає в себе питання деструкції, конструкції й
метамистецтва і буде виходити неперіодично в об­
меженій кількості примірників»8.
«Катафалк мистецтва» урочисто в’їздить у Київ.
Тремтіть — жерці й льокаї. Поети, режисери, ар­
тисти, музики, малярі, — пам’ятайте, що на башті
смерті б’є 12-та година мистецтву. Зі столиць світу
потягнуться жалібні валки. Хай живе ліквідація
мистецтва!» 9
«Смолоскип» — журнал панфутуристів-конструк-
тивістів виходить в середині січня. Журнал при­
свячено розробленню проблем після мистецтва. Га­
сло — «Геть науку з академій і університетів. Хай
живе наука й життя»10.
8
І так далі, і таке інше.
Взагалі, саме цей рік Микола Зеров вважав
переламним в літературному процесі — вже тоді
намітилися тенденції, які скоро так зашкодили
вільному розвитку письменства. В конспекті однієї
своєї пізнішої доповіді він нотував:
«1922 — установлено утилітаризм. Література —
є засіб. Література повинна служити завданням,
які намічає. Подчеркнутость тенденции. Трудность
заключается в том, чтобы раб, оставаясь рабом,
действовал как свободный человек.
Протекційна система»11.
Ясна річ, що письменники, котрі розуміли абсурд­
ність цих ідей і їхню шкідливість для літературної
молоді, почали згуртовуватися. Теоретичні погляди
тоді вироблялися в атмосфері зіставлення матеріа­
лістичних та ідеалістичних концепцій. Відбувалося
неприсилуване творче змагання, в якому традицій­
ні аналітичні методи піддавалися перевірці активно
засвоюваним із першоджерел марксистським со­
ціологізмом. І всі вже встояні уявлення відповід­
ним чином модифікувалися, уточнювалися. Тобто
формувався інтелектуальний грунт, стоячи на яко­
му можна було конструктивно протиставляти свої
ідеї нігілізму панфутуристів. Організаційно ж упер­
ше «неокласики» зійшлися в утвореній наприкінці
1923 р. Асоціації письменників (АСПИС), до якої
належали кращі київські літературні сили. Але вже
навесні наступного року з АСПИСу вийшли Вале­
ріан Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Ан-
тоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Євген Плуж­
ник і Марія Галич, заснувавши літературну орга­
нізацію «Ланка». Частина членів Асоціації просто
відійшла від неї. Тож лишився невеликий гурт
«неокласиків», формально не об’єднаних, але вже
мічених саме цією штучно вживленою в літератур-
9 ний процес назвою. Це сталося, власне, ще до ут­
ворення АСПИСу. На переламі з 1922-го на 1923-й
рік у газеті «Більшовик» під гаслом боротьби з
академізмом посилилися нападки на М. Зерова.
Так, про упорядкуваний ним декламатор «Слово»
читаємо таке: «В ньому виявляються всі прикмети
свого складача — консервативний академізм, убо­
гий гімназіальний провінціалізм, брак здатності
орієнтації, відсутність літературного обрію… Ма­
теріал підібрано жахливо вузько й безсмачно —
ще один витвір безплідного академічного мозку»12.
А в іншому друкованому опусі навіть відкидається
сама потреба бодай розібратися в позиції «попут­
ника»: М. Зеров ніякий авторитет для марксиста.
а все, що поза марксизмом, ми звичайно вважаємо
непотрібним і кваліфікуємо як даремну працю і
автора, і видавців»13.
Усяка дія викликає протидію. У П. Филиповича
і Б. Якубського виникає ідея провести літератур­
ний вечір, де, на противагу крикливій провінційно­
сті футуристів, продемонструвати досконалі зраз­
ки античної та західно-європейської поезії (в ук­
раїнських перекладах), а також подати на суд слу­
хачів власні вірші. Запрошують вони до цієї акції
М. Зерова та М. Рильського. Ситуація ускладню­
валася тим, що Зеров жив тоді в Баришівці, Риль­
ський — у Романівні. Але все ж задум вдалося
здійснити. О. Бургардт згадував про цей випадок:
«Під час нашого побуту у Баришівці Зеров їздив
якось до Києва, де відбувалася літературна вечір­
ка, в якій взяли участь — він, Филипович і Риль­
ський. Немов випадково кинуто було про тих пое­
тів слово «неокласики». Вони його не зреклися, і
назва пристала до них. Найбільший на тій вечірці
успіх припав Зерову»14. Мабуть, цей вечір і слід
вважати початком «неокласиків» як «зафіксованої»
10
літературні’ групи. Ясна річ, вони самі себе так не
називали і навіть не здогадувалися, як швидко не­
доброзичлива критика «сформує» цілу організацію.
Коли ж міг відбутися цей вечір? У газетному по­
відомленні (а тоді про такі події інформувалося
ретельно й точно) читаємо:
«У п’ятницю 29 червня відбудуться перші збори
українських поетів, композиторів та малярів
(В. Підвальна, 15).
Повістка дня:
1. А. Альшванг прочитає доклад «За наші метри
й ритми».
2. Композитор М. Вериківський виконає свої но­
ві твори.
3. Поети Г. Косинка, Є. Кротевич, Т. Осьмачка,.
П. Филипович прочитають свої нові твори.
Початок о 8 год. вечора»15.
Так, тут згадано з майбутніх «неокласиків» лише
Филиповича, але саме він на той час був єдиним,
киянином. Цілком можливі й виступи інших поетів,
(якщо вони були) — це не суперечить і тому, що
запрошений додатково на цей вечір Зеров міг мати
найбільший успіх. Щоправда, рецензії на цю літе­
ратурно-мистецьку подію не з’явилося… Гадаю, що
Яків Савченко, постійний співробітник «Більшови­
ка», розгнівався й готував ширшу статтю.
Зберігся й цікавий лист М. Рильського, який ба­
гато що прояснює в цьому моменті. Написаний він,
очевидно, 4 травня 1923 року (автор, вважаю, по­
милково датував свого листа 4 квітня) і обговорю­
ється в ньому якраз пропозиція здійснити спільний:
літературний виступ:
«Любий приятелю!
Гадаю, що маю право так звертатися до Вас,
хоч по іронії долі нам і досі не прийшлось, як то
говориться, особисто спізнатись. Я отримав одного
11 дня і колективного листа Вашого і Ваших прияте­
лів, і Ваші поезії. Це було, здається, 30-го квіт­
ня»16. І далі: «Віршів я чимало посилав П. П. Фи-
липовичу, думаю, що там і для вечірки найшли­
ся б»17.
Отож ця вечірка, мабуть, відбулася по завершен­
ню навчального року, коли і Зеров і Рильський
змогли водночас приїхати до Києва. До речі, в
статті 1926 р. Зеров згадує «прилюдний виступ нео­
класиків у червні 1922 р.»18 як, фактично, дебют
цього гуртка письменників на арені літературного
процесу. Грунтуючись на цьому, видається можли­
вим уточнити дату тої вечірки, хоч доводиться зно­
ву констатувати помилку: 1922 р. прилюдного ви­
ступу «неокласиків» бути не могло. О. Бургардт
говорить про участь у ньому трьох поетів, а М. Зе­
ров з М. Рильським на той час ще особисто ніко­
ли не зустрічалися. Тож логічно припустити, що
йдеться про 1923 рік. А 1922-й згадано (через троє
літ), бо він Зерову добре запам’ятався саме як
рік переламний у літературному процесі. Червень
місяць вказано точно — бо закінчилися заняття в
школах. Це факти. Факти підказують і те, що був
ведучий цього вечора — літературознавець Борис
Якубський. Бо вже в цитованому листі М. Риль­
ський зазначає й таке: «Я собі як прекрасну мрію
малюю можливість працювати з Вами, з п. п. Якуб-
ським та Филиповичем, коло одного літературного
діла. Ачей найшлися би і ще товариші, котрим не
зав’язано очей на ту істину, що коли не брать на
свій корабель нічого з минулого, коли по-коряков-
ському способу «роспаплюжить» усі традиції — то
корабель врешті піде до дна. А ми б збудували
Арго! Між нами були б і досвідчені керманичі —
Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідо­
мих берегів Тичини… і це було б мистецтво.
12
Безграмотного фіглярства нинішніх пророків я
не визнаю, — і в щирість їх не вірю…»19.
Отож задум був не проти сучасності, а за шано­
бливе ставлення до традицій, помножене на ро­
мантичний світогляд раннього Рильського, котрий
навіть біля буденної калюжі міг вимріювати незви­
чайне:
Калюжа рябіє — то море блищить,
По березі бродять леви й бегемоти,
І птиця — їй-богу! — рожева летить
І учаться землю орать гутенготи.
І якби цю властивість світовідчування «некласи-
ків» брали до уваги їхні опоненти, то Л. Новичен-
ко, зокрема, не інкримінував би М. Зерову «назад­
ницького» потягу до «поцінування мистецтва як
золотого руна, за яким треба пливти тільки в ми­
нувшину, якомога далі від сучасності», що нібито
проголошується у вірші «Аргонавти» (1924), при­
свяченому М. Рильському:
Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу тінь борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.
Безсторонній дослідник творчості Максима Риль­
ського мусив би співвіднести ці александрійські
вірші з вищецитованим листом поета і пояснити,
що Микола Зеров відповідав своєму молодшому ко­
лезі, продовжуючи гру його образів. Тоді б не до­
велося критикові ставити три крапки після дев’ятого
13 рядка, уриваючи цитування «Аргонавтів» перед
«компроматом» для адресата цієї поезії20. А він
невипадково названий тут Тіфієм, стерничим ко­
рабля аргонавтів. Це теж відповідь на лист.
Якщо дратували такі образи навіть у році
1980-му, то уявімо собі, що робилося в роки 20-ті,
у колі футуристів і близьких їм за духом крити­
ків… У чотирьох номерах газети «Більшовик» (12,
13, 14, 16 вересня 1923 р.) публікується розлога
стаття Я. Савченка «Українська неокласика», злий
тон уже самого початку якої не віщував на май­
бутнє нічого доброго: «Родословна українських
неокласиків — формальна, подекуди й ідеологіч­
на, — стара, як світ: Авраам роді їсаака, Ісаак ро­
ді Іакова, Іаков — 12 синів, а ці 12 разом вилупи­
ли спочатку Зерова, потім Якубського, а вже на­
решті двох близнюків, М. Рильського й П. Фили-
повича»21. Як бачимо, названо саме ті чотири прі­
звища, що фігурують у вищецитованому листі Мак­
сима Рильського. Додатковими аргументами на ко­
ристь думки про причетність Бориса Якубського до
організації вечірки 29 червня є й те, що його хата
біля Сінного базару певний час була своєрідним
камерним клубом, де тоді збиралися митці, і те,
що доповідь музикантові А. Альшвангу, мабуть, міг
замовити тільки Б. Якубський, котрий єдиний по­
глиблено вивчав ці проблеми в ті роки… До речі,
Зеров згадував, що 1923 р. саме на квартирі Якуб­
ського особисто познайомився з Рильським.
І нарешті — останнє. Вже наступного дня відбу­
лося засідання історико-літературного товариства
при Всеукраїнській Академії наук, де Віктор Пет­
ров виголосив доповідь «Неокласицизм в україн­
ській поезії (Филипович, Зеров і Рильський)»22.
Мабуть, збіг цих подій літературно-мистецького
життя і мав на оці Я. Савченко, коли у статті
14
«Українська неокласика» говорив, що виступ неми­
лих його серцю поетів відбувся «одностайно», єди­
ним фронтом і якраз переважно у формі лекцій та
доповідей. Піонер анти-«неокласицизму» не по­
скупився на звинувачення, одне одного крутіші —
і що ці поети неприродні, чужі українській культурі,
і що вони виражають світовідчування скорченої в
агонії буржуазії, і що вони складають опозицію
революційній владі, і що вони «трубадурять» в лю­
бовному екстазі. В підсумку — безапеляційний ви­
сновок: «Неокласика в українському письменстві
не тільки реакція і протест проти політичних і со­
ціальних форм, даних революцією, вона в такій же
мірі опозиція (і активна) проти революційних течій
в самому мистецтві. її завдання —: затримати при­
скорений темп революційних процесів в поезії, за­
консервувати ледарство, пасивність, звиклі форми,
образи, банальні світогляди, застерегти в письмен­
стві почесне місце для міщанина, зручно улашту­
ватись на затишному «парнасі»23.
Гадаю, Я. Савченко і сам не думав, що набору
звинувачень, без серйозної аргументації висунутого
ним супроти М. Зерова, М. Рильського і П. Фили-
повнча, судилося, на жаль, довге життя. Значно
довше, ніж самому критикові й тим, проти кого
він виступав… Адже ж не минуло і якихось двох
місяців, і той самий Я. Савченко при початках ут­
ворення АСПИСу констатував, що, на його думку,
неокласика, «яка трохи оджила була під «промін­
ням» непу… здається, розпадається»24. А в хроніці
серпневого числа «Червоного шляху» за 1923 р.
вміщено було таку інформацію: «П. Филипович на
деякий час виїздить до Петербургу, де студіювати­
ме новознайдені рукописи Куліша. Написав збірку
поезій, в котрих видно поворот од неокласицизму до
сучасних тем і форм»25. Правда, автори передчас­ них епітафій ще фактично й не «народженій» літе­
ратурній групі судили про ті розпадання більше
за тим шквалом газетних атак, що їх зазнавали
«академіки». Ось, приміром, початок одної «і ре­
цензії, і фейлетону», як визначив жанр допису сам
автор, прихований за псевдонімом, на чергову лі­
тературну вечірку:
«Всеукраїнська Академія Наук.
Важно не — «Все», і не «Академія», і не «на­
ук», важно — українська!..
А раз так, то — «Було колись на Вкраїні…».
Да. Було: чумаки, козаки, куми, гопак, горілка,
легенди всякі, ну й, розуміється, — бандитизм.
Коли до цього всього додати ще й тип юродиво­
го на зразок Івана Босого, вийде комбінація, з
якої екстракт —
Літературна вечірка міському ВУАН»26.
Проте все це ніяк не могло понизити авторитету
«неокласиків» в очах вдумливого читача й слухача.
Правда, спершу Зеров та його товариші намага­
лися виправдовуватися, доводити, що вони зовсім
не такі, як їх змальовує несумлінна критика.
Рильський, зокрема, знову, по суті, розвиває свою
думку про омріяний поетичний Арго: «Смішно бу­
ло б думати, ніби людська культура за тисячі літ
не дала нічого такого, що могло б тепер людство
взяти з собою на сміливий корабель, котрий пли­
ве до будучини»72. А трохи згодом Б. Якубський ні­
би аж спантеличено переконує читача: «Ми не вва­
жаємо за угруповання тих кількох київських пое­
тів, що дехто з критиків нав’язав їм назву «нео­
класиків», оскільки знаємо, ніколи вони групою
не були, поєднані їх — не така проста річ; проте,
справді, всім їм властиві якийсь поетичний акаде­
мізм та поглиблена культурність — речі не пога­
ні й не зайві»28.
16
Однак критичні атаки не вщухали. І «неокласи­
ки», власне, почали більше покладатися на продук­
тивну літературну працю, лише іноді «задираю­
чи» (особливо на початку літературної дискусії
1925—28 pp.) своїх опонентів: «Ми з Ананієм уря­
дили тут славний неокласичний скандальчик»29, —
сміявся в листі з Чернігова М. Рильський, розпо­
відаючи про свою і А. Лебедя, з котрим вони саме
закінчили роботу над літературною хрестоматією
«За 25 літ», поїздку туди.
Зроблене «неокласиками» за якихось десять ро­
ків їхньої активної діяльності вражає і кількістю,
і якістю, і широтою охоплення…
Уже самі поетичні книжки Рильського, видані за
цей період, склали б славу будь-якому літератур­
ному угрупованню — «Поеми» (1924), «Крізь бурю
і сніг» (1925), «Під осінніми зорями», «Тринадцята
весна» (1926), «Де сходяться дороги», «Гомін і
відгомін» (1929). До цього можна додати ще й
кілька цікавих оповідань, надрукованих у періо­
диці.
Творчість цього видатного митця найбільш відо­
ма радянському читачеві, порівняно з усіма інши­
ми «неокласиками». Поет великої ліричної сили і
високої культури, він уже в п’ятнадцятирічному ві­
ці видав першу свою збірку «На білих островах».
Його рання поезія, представлена також у книжках
«На узліссі», «Під осінніми зорями» (1918), «Синя
далечінь» (1922), — тонка мрійлива лірика, позна­
чена виразним впливом символізму. Вже в ці роки
вияскравлюється домінантна риса поетичної вдачі
Максима Рильського — рідкісне чуття інтимної єд­
ності людини і природи, об’ємність бачення руху
життя в його найнепримітніших проявах.
Народившись 1895 р. в сім’ї відомого україн­
ського культурного діяча Тадея Рильського, поет дістав блискучу освіту в гімназії Науменка в Києві
(1908—15). Правда, Київський університет він це
закінчив, але мав з раннього дитинства щасливу
можливість постійно перебувати в колі передової,
свідомої свого покликання української інтеліген­
ції. І це, безперечно, наклало помітний відбиток
на його світогляд. Він не просто любив народ, се­
ред якого виріс, він усвідомлював, що тільки
справжня, світового рівня культура підніме цей на­
род на височини духовності. Долаючу дрімучу інерт­
ність деяких лінькуватих і чванькуватих сучасни­
ків, він постійно доводив і ділом, і словом: «Перш
за все, ми повинні б погодитися на тому, що всі дій­
сно великі твори старої культури повинні завести
до вжитку нашої, української мислі, якщо тільки
надалі не хочемо залишитись простаками й про­
вінціалами, творцями цінностей виключно для «до­
машнього вжитку» чи навіть зовсім для вжитку не­
годящих»30.
Під час революційних подій покинувши універ­
ситет, він переїздить до села Романівка на Київ­
щині, звідки родом була його матц-селянка, і від­
дається вчителюванню. Лише на осінь 1923 р.
повертається до Києва й відразу поринає в бурх­
ливе літературне життя, проте раз у раз застері­
гаючи своє право плекати мрію й прекрасний по­
етичний ідеал, а не займатися нужденною поден­
щиною літературного чорнороба. Незважаючи на
постійні закиди вульгарної критики, вже перша по­
мітна книжка київського періоду — «Крізь бурю
й сніг» — явила Рильського не тільки естета, па­
сеїста, залюбленого в давню, вистояну красу, але
й поета-громадянина, що властивим йому спосо­
бом живе, як’ і кожна людина, проблемами свого
часу. Але все це не вкладалося в прокрустове ложе
надуманих уявлень про «неокласику». І тому Ми-
18
хайло Доленго не без певного захоплення писав у
1926 році: «З М. Рильського за ці два роки став
уже не київський неокласик, а просто український
класик. Не спиняючи свого повільного зростання,
він ніде не порушує властивого йому впевненого-
стилю»31. Це був аргумент у розмові про неслуш­
ність огульних обвинувачень на адресу «неокласи­
ків». Правда, сучасний нам дослідник дещо інак­
ше трактує ці поетичні риси М. Рильського в пе­
реломленні до уявлень про «неокласицизм»: «Як­
що вбачати визначальні риси київського неокласи­
цизму початку 20-х років у його аполітичності,,
«парнасизмі» і принциповій оберненості в минуле
(а не просто в «захисті» класики та класичних,
форм), то Рильський був неокласиком саме в ці
часи, в період «Синьої далечини»32, тобто в докиїв-
ський період. Ну, це якщо дуже хотіть убачати…
Однак те, що «неокласики», і Рильський в тому
числі, ставили собі за зразок античне мистецтво
та творчість французьких парнасців, ще недостат­
ній доказ їхньої відчуженості од життя народу,
хоч саме це інкримінували їм критики коряківсько-
савченківського штабу.
Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійських мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —
Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими, —
писав М. Рильський відкидаючи звинувачення в
неприйнятті дійсності. «Неокласики», власне, не
відчували потреби такі аксіоматичні істини в кож­
ному вірші доводити, хоча не раз таки дово-
19 дили — і навіть у дивовижно подібних образах,
О. Бургардт: «І я, од копоту і сажі чорний, Кри­
чу, залитий загравою горна: Титани ви, що світ
новий кують!» М. Зеров: «Б’ють молоти, нове
життя кують І будять лугу займище просторе».
П. Филипович: «Чуєш, там в далині велетенські
заводи Іншу долю кують, Інше сяєво слав».
М. Драй-Хмара: «А на горі здіймаються заводи.
То степу дух новий, то Дніпрельстан, грізний вла­
дар могутньої природи».
Не лише Навсікая чи Саломея, Фауст чи Мефі-
стофель, Одіссей чи Телемах хвилювали уяву пое-
тів-«неокласиків». їх вабив дух життя. І всі вони
так само, як і М. Рильський, бачили й любили ото­
го Сашка, що «ріс у бруді передмістя, де кози, по­
піл і бур’ян». Поет писав не лише про чумаків, хо­
ча й поема «Чумаки», за свідченням людей дале­
ких, а то й чужих «неокласиці», справила колосаль­
не враження вже тоді, на початку 20-х років. Так,
Рильський поетизував також і кохання Адоніса й
Афродіти, але тут же додавав:
Штанами кльош підкреслюючи стиль,
Солом’янські романтики щасливі, —
Хіба вони не той же самий біль,
Не та любов, не той огонь у гніві?
Протрімо шкло зневажливих пенсне,
Або, ще краще, на склалки побиймо!
Життя як смерть жорстоке і страшне,
Тому як смерть міцні його обійми.
І в цьому значно більше сенсу й мудрості, ніж у
самовпевнено-хльосткій фразі одного пролетарсько­
го поета тих же 20-х років:
Девушки в светлом царстве грядущего
Будут прекрасней Милосской Венеры.
Максим Рильський, справді,, був у солодких обій­
мах життя, проте не обмежуючи уявлення про ньо-
20
го лише сьогоденним змістом існування. Він шукав
гармонії в довершених творах давніх греків і рим­
лян, штудіюючи старезні фоліанти, він захоплю­
вався граціозністю новоєвропейської поезії, він ви­
кував українською мовою такі рядки «Пана Тадеу­
ша», що найприскіпливіші критики не втрималися
від найвищих похвал синові колишнього «хлопома-
на». Але поет не відвертався й від іншого:
Я не можу тебе забуть,
Хлопчику на Хвастівськім вокзалі
Хай поети встилають путь
Снігом азалій,
Хай із кубків золочених п’ють
Настійку на ідеалі, —
Я худу пам’ятаю грудь
І очі запалі.
Пам’ятаю: очі були
Дві голодні, чорні жаринки.
Поїзди свистіли й гули,
Спекулянтки сміялись дзвінко.
Ти сказав мені: мама пішли…
Скоро будуть… За дві хвилинки…
По обличчю твоєму повзли
Сірі тваринки.
І як же то розуміти, що поет, не раз звинувачу­
ваний в естетстві й парнаській зверхності, з таким
проникливо-невтішним болем повідав нам про того
безіменного хлопчика? А може, то був несподіва­
ний, випадковий зрив «інтелігента», слабосилого й
знервованого, — багато хто ж дивився на це знач­
но простіше («спекулянтки сміялись дзвінко»)?
Тим більше, що й сам поет підкреслював у ті ро­
ки в одній із статей, що не заздрить людям, які не
знають сумнівів і суму, що принципіальний опти­
мізм для нього річ найнебезпечніша в світі. Треба
плекати в душі ідеали, але треба й вивіряти їх ви­
щим моральним критерієм. Те було для нього аб-
21 солютно зрозумілим. Втім, усе те можна було
страктувати й у такий спосіб: «Мистецтво для
М. Рильського — це тільки своєрідне втілення йо­
го мрії, таке ж вічне, як і природа, і неземне, як
і його кохання. Мистецтво в його розумінні — тіль­
ки спосіб відділитись від дійсності з її злом та
нікчемністю»33.
Отож виходило (в тих, хто цього хотів), що
Рильський, як і кожен з «неокласиків» — особис­
тість ущербна, чужа для часу соціального онов­
лення. А він, усупереч цим криводушним тверд­
женням, прорікав: «Сія у віщому тумані Симфо
нія мускулатур». І бачів, як вічність виявляється в
речах до буденного банальних:
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом,—
/ свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном.
І як же тут не закличеш себе самого забути
«про вежі темної гордині»…
Подібно античним митцям, М. Рильський шукав
рівноваги в гармонійному світосприйнятті — серед
бур і трагедій він із затятим духовним напружен­
ням вибудовував свою білу вежу. Але не з метою.
відгородитися від довколишньої дійсності, а як
спонуку іншим до високих почуттів і дум. Часом
трагічно, але стоїчно він ніс у собі уявлення про
незмінно «солодкий світ», де навіть легкопроми-
нальна хвилина життя має невимірювану цінність..
Він зовсім не вважав свою позицію єдино прийнят­
ною, він знав, що є натури, котрим щасливе нат­
хнення несе буря — і це теж є одним із виявів гар­
монії буття. Проте, так само, як М. Зеров у соне-
тоїді «Тютчев» заперечував беззастережну правоту
відомого вислову російського поета, і М. Рильсь-
22
кий у статті про співці рвеолюції Г. Косинку і
М. Хвильового спростовував однобокість уявлення
про нібито всезагальну значимість цього своєрід­
ного «мотто часу»:
«Блажен, кто посетил сей мир
В его минуты роковые…
Може, краще було б, якби ці слова Тютчева не
так часто цитувались: по-перше, від частого вжи­
вання стирається їх цінність, а по-друге, мало лю­
дей із тих, що їх цитують, відчувають дійсну й
активну радість од свідомості того, що живуть во­
ни якраз в одну з найбільш «рокових» хвилин
життя людськості. Я говорю не про упадницьку,
декадентську радість під час громовиці, не про
рафіноване
Упоение в бою
У бездны мрачной на краю,
а про живе, соняшне відчування пульсу буття, що
б’ється тепер так сильно і так мудро.
Художникам статичної лінії зараз нічого робити:
їм треба чекати, поки шумовиння сучасності всто­
їться і стане прозорим вином минулого. Але творці
з динамічним темпераментом в’ються з криками
утіхи — а часом розпачу, — черкаючи крилами ка­
ламутні хвилі цього дня, — і не дивно, що «музи»
їх не мовчать під час бою, а співають боєві в
такт»34.
…Михайла Драй-Хмару також не назвеш поетом
громовиці. Він, самоозначуючись, писав:
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.