Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

„Неокласики» — 2

загрузка...

Розкішна природа середньої Наддніпрянщини, де
він виріс, вклала в душу тремтливе відчуття емо­
ційної єдності землі, слова, людського духу. Він
народився 1889 року в с Малі Канівці на Золото-
нощині в сім’ї, де ще зберігалася гордість за ко­
зацьке походження роду. Рано залишився без ма­
тері, але батькові вдалося дати синові ґрунтовну
освіту. Спочатку чотири класи черкаської гімназії,
потім — елітарна для української молоді колегія
Павла Галагана, де він учився (до речі, разом із
земляком, в майбутньому теж «неокласиком» Пав­
лом Филиповичем) в 1906—1910 pp. Тут опанував
французьку, німецьку, Латинську і давньогрецьку
мови. Як і П. Филипович, у колегії почав писати
вірші російською мовою. У 1910 — 1915 pp. — нав­
чання в Київському університеті на історико-філо-
логічному факультеті в семінарі відомого літерату­
рознавця В. Перетца. Успіхи студента Драй-Хма-
ри були визначними. Ще навчаючись на другому
курсі, він публікує свою першу наукову працю
«Інтермедії 1-ї половини XVIII ст. в рукописі Зі­
брання Тихонова Петербурзької публічної бібліо­
теки». Згодом, 1912 року, дістає університетське
відрядження та стипендію київського відділення
Слов’янського товариства і їде в тривале закор­
донне відрядження для роботи в бібліотеках та
архівах Львова, Будапешта, Загреба, Белграда і
Бухареста. Це не тільки розширило коло вивчених
мов, а й поглибило розуміння слов’янського світу
в цілому, його спільності та внутрішніх відмінно­
стей.
Отож зовсім не дивно, що саме Михайло Драй-
Хмара виносив на поетичний гребінь перли ар­
хаїчної лексики рідкісної краси (він знав їхню
всеслов’янську основу) або творив повнозвучні нео­
логізми — тут теж прислужилося глибоке знання
24
багатьох слов’янських мов. Не дивно й те, що в
пресі періоду громадянської війни якось промайну­
ло повідомлення, що «професор М. Драйхмарів
має 1920 р. видати в Катеринославі статистично-
антропологічно-етнографічний нарис «Українці».
Нарис не вийшов друком, доля його невідома. Але
зацікавлення М. Драй-Хмари і в цій галузі неви-
падкові — адже на той час він працював профе­
сором славістики, а також керував лінгвістичною
секцією кафедри історії та економіки Поділля в
Кам’янець-Подільському університеті (1918—
1923). Перед цим він уже здолав складний шлях
національного самовизначення, на якому перелам-
ними виявилися передреволюційні роки, коли М.
Драй-Хмара працював у Петербурзькому універси­
теті і зблизька зійшовся із земляцтвом українських
студентів.
Повернувшись після Лютневої революції 1917
року на Україну, молодий професор активно вклю­
чається в культурне життя. Але справжнього роз­
маху набуває ця його діяльність з 1923 року, ко­
ли він з Кам’янця переїздить до Києва, працює
на кафедрі українознавства медичного інституту
(в ті роки не лише в медичних інститутах були
подібні кафедри), на кафедрі лінгвістики ВУАН,
в численних комісіях і секціях, де досліджувалися
питання україністики та славістики, а також ви­
кладає чимало спецкурсів у різних навчальних
закладах. Він працює натхненно і плідно. 1926
року видає монографію «Леся Українка», що ра­
зом з працями М. Зерова та А. Музички заклада­
ла науковий фундамент лесезнавства, включеного
у світовий літературний контекст. У цій моногра­
фії, загалом ґрунтовній і виваженій, М. Драй-Хма­
ра окремі моменти тільки намічав, очевидно, маю­
чи на меті розвинути їх у подальших досліджен-
25 нях. Так, один абзац про «Вілу-посестру»* розгор­
нувся згодом у глибоку статтю «Поема Лесі Ук­
раїнки «Віла-посестра» на тлі сербського та укра­
їнського епосу». Взагалі, підхід Михайла Драй-
Хмари до творчості Лесі Українки мав свою спе­
цифіку. Якщо М. Зеров намагався виявити в її
творчості культурологічні паралелі зі світовим
письменством і з’ясувати на цьому грунті природу
її екзотизму; якщо А. Музичка розглядав Лесю
Українку переважно як митця «крайнього лівого
напрямку», — то М. Драй-Хмара насамперед при­
свячує свою розвідку заглибленню у феномен її
художності. Це було якраз у дусі його дослідни­
цьких зацікавлень.
Подібно до П. Филиповича, О. Бургардта і на
відміну від М. Зерова та М. Рильського Михайло
Драй-Хмара майже не брав участі в поточній кри­
тиці. Його не вабив шал словесних баталій, оцінка
неохололих творів і пристрастей. Але він виявив­
ся одним із тих, хто послідовно культивував по­
живний, інтелектуально насичений грунт літератур­
ного життя своїми науковими працями, що охоп­
лювали найширше коло різноманітних аспектів-
всеслов’янської культури (від шевченкознавства до
розвідок про Максима Богдановича, Янку Купа­
лу, про хорватську літературу і аж до актуальної
ще й сьогодні своїм новаторським підходом пра­
ці «Проблеми сучасної славістики»).
* «Образ Віли, як і образ Мавки з «Лісової пісні», вино­
сила Леся ще в дитинстві, і є він один з найулюбленіших
образів її. Чудову мережу поеми вишито на канві південно­
слов’янського епосу: та сама простота, щирість і та сама ве­
личність образів, тільки до них ще додано глибоку філо­
софську думку, яка, вкупі з тонким психологізмом, ставить
цю перлину Лесиної творчості на недосяжну художню висо­
чінь» (Драй-Хмара М. Леся Українка. — К. 1926. — С 147).
26
Михайло Драй-Хмара, перейшовши складні пе­
реосмислення життєвих і культурних цінностей,
був свідомим свого покликання як національного
українського діяча. У щоденнику під датою 13
серпня 1924 року він занотував: «В революції ін­
телігенція українська не пережила в повній мірі
національного моменту (не закріпила своїх пози­
цій), і через те почуває себе «ні в сих, ні в тих»
перед явищами суспільного порядку». Він розумів,
що саме соціальний поступ вирішує й національні
проблеми, але для цього треба несилувано й не-
форсовано пережити певні етапи, перебродити
хмільним почуттям національного самоусвідомлен­
ня і, утвердившись у ньому, здійснювати соціаль­
ний поступ. Двадцяті роки дали надію на такий
природний розвиток. Але він був ґвалтовно перер­
ваний — тому стільки задумів та сподівань не було
реалізовано. Ці мотиви дістали поетичну розроб­
ку в поемі «Поворот» (1922 — 1927), яку М. Драй-
Хмара не наважився запропонувати до друку на­
прикінці 20-х років, коли на будь-який біль і три-
воги з приводу долі України скоса позирали вже
не тільки літературні критики-наглядачі, а й ті,
хто, засукавши рукава, готував вакханалію кри­
вавих тридцятих… Поема на Україні була надру­
кована в журналі «Прапор» тільки 1989 року.
Усього одну лише книжку віршів «Проростень»
(1926) судилося Драй-Хмарі видати за життя
(друга — «Сонячні марші», — підготовлена ав­
тором, так уже й не дійшла до друкарського вер­
стата). Як поет він останнім серед «неокласиків»
дістав визнання, хоч перші твори опублікував ще
1920 року. Якраз поезія Михайла Драй-Хмари най­
виразніше засвідчує, наскільки неподібним були
вони — із «грона п’ятірного». Саме він найбільше
зазнав впливу символістів і, власне, ніколи не по-
27 збавився його до краю. Канонічні, виважені фор­
ми, як-от сонет, опановував поволі — всі його
власні сонети датовані вже другою половиною
20-х — початком 30-х років. Але зате часом аж
самоцінною язичницьки-насиченою лексикою тво­
рив звукову й зорову ритміку образів, що набли­
жала окремі поетичні знахідки до імажинізму. На­
решті, його лірично загострене свідовідчування, де
часом проступає мотив самотності (сирітство ли­
шило відбиток?) в огромі всесвіту, нічим не нага­
дує врівноваженого кларизму М. Рильського, чи
згармонійованої прозорості вислову П. Филипови-
ча, чи чіткої сонетної виграненості М. Зерова. Не
дивно, що саме Михайло Драй-Хмара найчастіше
серед «неокласиків» уживав верлібр (за це йому
поблажливо робила скидку «ліва» критика), не
цурався химерних ритмічних варіацій, «спровоко­
ваних» дольником:
Переді мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
І все це не просто ритміка, а й зміст. Порівняймо
з відомим образом Максима Рильського:
Бери сакви і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь,
На взліссях, де медово спіють дині!
При тому, що навіть М. Зеров не був пуристом
щодо точності рими, вважаючи, приміром, Бажа-
нове «третіх — кетяг» цілком сонетною римою,
Драй-Хмара тут перевершував усіх своїх колег по
«неокласичній» долі. Треба було мати неабияку
версифікаторську сміливість і чуття евфонії, щоб
зважитися на такі співзвуччя: «крилас — швидко­
крилий», «яблуки — зваблювання», «паволоках —
таволгах», і навіть «берез — озер», «нетрі — по-
28
вітрі»… Втім, слід сказати й те, що подібна ви­
клично консонансна рима часом створювала неба­
жаний ефект — зауважував це ще М. Рильський.
У Драй-Хмари — різко загострене відчуття спів-
мірності свого індивідуального світу із огромом
всесвіту, тут усе взаємопов’язане, хоча не завж­
ди чітко позначеними скрепами. Його стривожено-
натхненна «Шехерезада», цикл із чотирьох віршів,
на мою думку, колись може здобутися на спеціаль­
не велике дослідження. Багатоплановість і чарів­
лива неокресленість цієї поетичної перлини викли­
кає символічно безкінечні зблиски асоціацій, що,
виявляється, зовсім не чужі й «неокласичному»
світовідчуванню.
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада,—
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
Поезія Драй-Хмари не вельми інтенсивно обго­
ворювалася в літературній пресі — можливо, й
тому, що її не так легко було збагнути «лівій»
критиці, яка скрізь насамперед вилущувала одно-
площинний «ідейний зміст». Але одну суперечку —
між К. Довганем і М. Рильським35 — варто заторк-
нути. Оминаючи як частковості, пов’язані з деба­
туванням законності права поета на неологізми чи
з’ясуванням соціальної зумовленості систем віршу­
вання, так і загальніші ідеологічні суперечки се­
редини 20-х років, зупинимося на означенні Мак­
симом Рильським своєрідності таланту Драй-Хма­
ри як «чодноземної сили». Цей вираз з легкої
руки Івана Сенченка набув тоді широкої популяр-
29 «ості і характеризував духовне піднесення вчора
-ще неписьменних мас, які творили нову культуру.
І от абсолютно несподівано рафінований «неокла­
сик» говорить про свого колегу, що в поетичному
світі того нуртує «чорноземна сила». Це геть не
вкладалося в рамки визначеного літературно-ідео­
логічними законодавцями місця «неокласики». Ро­
зумів це й Максим Рильський, але відчував, що
оті «рамки» затісні для Драй-Хмари. Бо ні випле-
каний в багатьох віршах чіткий чотиристопний
ямб, ні залюбленість у казки Шехерезади та в
«огненні сльози «Персеїд» не були самодостатніми.
Щось усередині нуртувало первозданно-неповторен-
не, не затиснене лещатами логічного обгрунтуван­
ня. Отож — «чорноземна сила»?
Реакція опонента з протилежного літературного
табору не забарилася. Вже через два номери
«Життя й революція» знову повертається до обго­
ворення достоїнства і вад книжки М. Драй-Хмари
«Проростень», «Чорноземна сила»? Ні, запевняє
К. Довгань: «Тут більше інтелігентського спогля­
дання і естетичних пейзажів очима паничика-го-
родянина, що приїхав до села на вакації»36.
Думаю, що підстави для таких полярних погля­
дів на одне й те саме літературне явище були —
і в «плоті» самих віршів М. Драй-Хмари, і в духо­
ві часу, що визначав параметри їх сприйняття.
Символістична відкритість поезії Драй-Хмари
створювала ефект змістової стереоскопічності. Він
уявляв, як «з неба падають, мов перли, огненні
сльози Персеїд», але так само й умів «слухать, як
гуде з нестями і стугонить вночі земля». Боротьба
двох протилежних стихій, проте, не розчахнула
світ поета, а утворила рідкісну комбінацію поетич­
ної суверенності. Згодом усе більше зазнавав
впливу раціоналістичної поетики «неокласицизму».
На кінець 20-х років його слово дедалі виважуєть­
ся, аж ніби загусає, набуває твердості й прозорої
визначеності. Вже не бескеття хмарного неба, роз­
куйовджене, плитке, неврівноважене, вабить поета
(саме такі образи притаманні його ранній творчо­
сті — «А вже небо в квітчастих паволоках: Хмарна
галич біду несе»). Він звертається до самого себе
в сонеті 1930 року «Спустившися на саме дно ко­
пальні»:
Поете, поринай у вир буття,
У будні, в хащі днів, у твань життя,
І ти здобудеш дивні самороди.
Шліфуй, обточуй райдужний опал,
Вкладай всю душу в дорогі клейноди,
Для людства — це найвищий ідеал.
Але час, що невблаганно насувався, час тяжких.
внутрішніх і зовнішніх потрясінь знову схарапудив
музу поета й поєднання рвійного символізму із
стоїчною непохитністю «неокласичних» симпатій
явили нам трагедійного звучання неоромантичні
твори поета, такі як «Victoria regia», «Друге на­
родження», «І знов обвугленими сірниками…» та ін.
Багато чим скромний Драй-Хмара епатував су­
часників, навіть на межі поєднання побуту й пое­
зії. Так, Михайло Доленго, трохи чудуючись із
«неокласика», згадував, ніби аж сумував за «дав­
нішим» Драй-Хмарою: «Так дивно було нам колись
слухати, як сам автор, носячи тоді червоноармій-
ську форму, задумано декламував:
Горять священні орифлами
революційної весни»37.
Справді, вірш, згаданий критиком, не повинен
би — теоретично — належати «неокласикові», хоч
Це й архіскладна форма — тріолет:
Горять священні орифлами
революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлами,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлами
революційної весни.
Та, крім світоглядної характеристики настроїв
автора, для нас цей твір цікавий ще й своєю гра­
ціозною технікою. Як майстерно — складеною ри­
мою — підкреслює Драй-Хмара внутрішню музику
рідкісного слова, що. до речі, творить семантичне
напруження, достатнє для виникнення своєрідного
вірша у вірші:
орифлами
коло брами
орифлами
і над нами
орифлами
Це ще раз підтверджує проникливу думку Івана
Дзюби, котрий, заглиблюючись в особливості ро­
зуміння таємничості буття поетом, зазначав: «Мож­
на сказати, що в поезії М. Драй-Хмари були еле­
менти близькості до сюрреалізму, елементи «поза-
реалістичної» поетичної мови, мови уяви, підсвідо­
мості й інтуїції, яка широко утверджується нині
в творчості багатьох «восьмидесятників» та інших
молодих поетів»38.
Його тривожний талант обіцяв щедрі творчі пло­
ди — й у літературознавстві, й у поезії, й у пере-
кладацтві. Проте доля розпорядилася інакше.
Вперше його заарештували 1933 р. — на три мі­
сяці. Вдруге — 4 вересня 1935 р. Стійко тримався
під «слідством», відкидаючи будь-які вигадані зви­
нувачення. Через те дістав не десять, як більшість,
а «лише» п’ять років — Колими. Недавно проясни­
лися обставини трагічної загибелі Михайла Драй-
Хмари. Під час одної з так званих «прополок мерт-
32
вих душ», коли розстрілювали кожного п’ятого в
шерензі, Драй-Хмара помінявся місцями з моло-
дюсіньким хлопцем, урятувавши його від смерті.
Це сталось у квітні 1939 р. (див.: Василевський П.
Так загинув він на Колимі. — Літ. Україна, —
1989. — 26жовт.).
Листи з таборів, що збереглися, свідчать про си­
лу духу цієї людини, ніжність її почувань, але з
упадком фізичних сил усе це то згасало, то загоря­
лось якимось фаталістично-фантасмагоричним ви­
дінням… У реальності ж усе, що лишалося, —
…клаптик неба, розп’ятий на гратах,
і нездріманне око у вовчку…
{«І знов обвугленими сірниками»)
Ще менше, ніж з творами М. Драй-Хмари (все-
таки за останні два десятиліття були видані дві
його книги «Вибраного» — 1969 і 1989 pp.), знайо­
мий сучасний читач із доробком Павла Филипо-
вича, «Поезії» якого вперше після довгої перерви
вийшли друком лише 1989 р.
Однокашник М. Драй-Хмари по колегії Ґалаґа­
на і однокурсник по Київському університету, він
також походив із Черкащини, де 1891 р. народив­
ся в селі Кайтанівка. Перед колегією Галагана
закінчив чотири класи Златопільської гімназії, тої
самої, де згодом учителюватиме Микола Зеров.
Тісний світ…
Блискучі літературознавчі здібності зумовили те,
що по закінченні університету 1915 p., де спершу
навчався на юридичному, а потім на історико-фі-
лологічному факультеті, П. Филипович був зали­
шений там як професорський стипендіат. Підста­
вою для цього стало кілька студентських наукових
робіт про поезію Є. Баратинського, одна з яких
навіть вийшла 1917 р. окремою книжкою і була
нагороджена золотою медаллю. З 1920-го до са-
2 В. Брюховецький 33 мого арешту в серпні 1935 року П. Филипович не­
змінно обіймав у своїй aima mater посаду профе­
сора, будучи так само улюбленим серед студентів,.
як глибокий дослідник і блискучий оратор Мико­
ла Зеров. У мистецтві красномовства Филипович,
за спогадами, поступався своєму товаришеві. За­
те навіть рідкісні здібності Зерова, котрий міг без
будь-яких папірців цитувати цілі сторінки латин­
ських текстів, непорівнювані з феноменальною пам’­
яттю Филиповича. Він не просто знав дивовижно
багато, а міг з ходу навіть вказати необхідні бібліо­
графічні джерела з більшості питань історії укра­
їнської літератури. Студенти називали його ходя­
чою енциклопедією. Між іншим, він справді напи­
сав силу праць, де без скрупульозного знання ве­
личезного фактажу обійтися було неможливо («Ук­
раїнський елемент у творах М. Лескова», «Пушкін
в українській літературі», «Лєрмонтов в україн­
ській поезії», «Відгуки Бюргерової «Ленори» в ук­
раїнській літературі», «Гейне в українських пере­
кладах», «Українські п’єси в Центральній Бібліотеці
російської драми», «Історія одного сюжету», «Ук­
раїнська стихія в творчості Гоголя», «О. Кобилян-
ська в літературному оточенні», «Українське літе­
ратурознавство за 10 років революції», «Соціальне
обличчя українського читача ЗО—40-х років XIX
сторіччя», — вже цей дуже вибірковий перелік
свідчить про широту наукових зацікавлень П. Фи­
липовича).
Вірші свої, писані російською мовою, почав дру­
кувати 1910 р. в московських і петербурзьких жур­
налах «Жатва», «Вестник Европы», «Заветы» і в
київських «Курантах» під псевдонімом П. Зорев.
З 1917 р. переходить на українську мову, висту­
паючи з рецензіями в «Книгарі». А вже 1919 р.
в збірнику українських символістів «Музагет» з’яв-
34
ляються і його вірші. Згодом виходять дві книги
П. Филиповича «Земля і вітер» (1922) та «Про­
стір» (1925), які явили читачеві поета врівноваже­
ного, філософа за покликанням, котрий в усьому
намагався віднайти збалансованість і досконалість.
Він був прихильником активного пізнання світу,
життєвих суперечностей, на грані буття і смерті,
минулого й майбутнього віднаходячи зерна істини.
Але що ще прикметніше, «неокласик» чи не за най­
вищу мрію свого життя має те, щоб
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо гордий, сильний, як рілля.
Дослідники майже в один голос відзначають
стильовий еклектизм Павла Филиповича, і вони
мають рацію — в його віршах зустрічаємо ознаки
і символізму («Пролетіли огненні бджоли Між зе­
лених полів людських»), й імажинізму («Не сон­
це — п’яна шинкарка — На обрій вино лила»),
відчувається в них романтичний подих («А я
(спадкоємець Феба!) В уяві все поєднав»), часом
даються взнаки народно-пісенні запозичення
(«Жовтий пісок не посію на білому камені»), а
вже з другої половини 20-х років виразне тяжін­
ня до ars poetica* «неокласицизму», як у вірші
«Гете»:
Минули пристрасті, змагання і труди,
А він ще промовля з погаслого сторіччя.
Одверте і ясне горить його обличчя,
І пильно в далечінь сягає зір твердий.
Причому слід наголосити, що коли символістичні
струни пройняли душу поета ще в дореволюційний
час як книжна традиція (головно — через росій­
ську пресимволістичну поезію, представником якої
був, приміром, К. Фофанов), то до «неокласичних»
* Наука поезії (лат.).
2* 35 зацікавлень спонукало саме життя, оточення, в
якому жив, гарячі дискусії навколо творів його
друзів і, звісно, не в останню чергу — внутрішня
раціоналістичність, притаманна характеру його
мислення…
Це не був сильний власне поетичний дар, але
зате П. Филипович володів здатністю поєднувати
різнорідні явища в щось органічно неподільне,
злютоване якоюсь вищою ідеєю. Тогочасна крити­
ка не дуже хотіла це бачити й визнавати. Наведу
лише два коротенькі відгуки на книжки поета. Про
книжку «Земля і вітер»: «Чепурненька поезія. Со­
лоденька. Потойбічна. Мова добра і певне з боку
формального поезія бездоганна. Свого читача знай­
де. Це ж нам перша ластівка непівського видав­
ництва. Ще й не те буде…»39.
А це вже про другу книжку поета: «Чи не за­
був я про «попутників»? Що ж, вони цього року
попрацювали совісно… Ось, приміром, Филипович:
Це нові зростають легіони,
Прагнуть волі і незмірних змін.
Прапор революції червоний
Має над просторами країн…
Чого ж вам іще треба? І прапор, і червоний, і
має, і на цілу збірочку «Простір» — один такий
вірш, решта — лірика»40.
А тим часом поезія Филиповича заслуговує на
пильніше проникнення в неї. Так, спочатку він ви­
глядав до певної міри мрійником і бранцем своїх
логічних ідей. Дуже влучно це спостеріг Сергій
Гречанюк: «Молодому поетові хотілося, мабуть, не
бачити, а уявляти, праглося забігти наперед, поба­
чити все лиюе як відійшле, знебуле, як не сього­
денне, а вчорашнє»41. Тому він ніби аж відсторо­
нявся од повсякденної суєти буднів, піднімався в
36
«майстерню власних слів» і брався до улюбленої
роботи:
З старої бронзи зброю владних слів
Переливаю радо на вогні.
Під невгамовним подихом вітрів
Безмежна праця, переможні дні!
Він постійно відчував, як «над нами вічність про­
літає». До речі, образи вітру й широкого просто­
ру найбільше пасували його уявленню про всео-
хопність і взаємопов’язаність буття в усіх його ви­
явах. Ще в першій книжці своєрідним лейтмоти­
вом був образ летючих віків, сонця, яке «для зем­
лі горить», і усвідомлення того, що
…все колись з’єднається в просторі —
людина, звір, і квітка- і блакить.
У світі розірваному, розстріпаному, розділеному
на ворожі табори такі уявлення декому здавалися
«їхніми». Загальнолюдський смисл просто ігнору­
вався або й рішуче засуджувався. Але Филипович
не міг інакше дивитися на світобудову. Він дедалі
глибше вгрузає в осмислення вічних законів бут­
тя, намагається відшукати свій «філософський ка­
мінь», хай і «алхімічними», з огляду на брак сти­
льової цілісності, поетичними засобами. Якщо вчи­
татися в його вірші, особливо другої полевини 20-х
років, то можна прийти й до висновку, що еклек­
тизм поета — це, зрештою, відбиття тої трагічної
строкатості, якої набирало тоді саме життя. Сти­
льовою дотриманістю однієї лінії, власне, не вель­
ми переймався поет (спробуйте об’єднати: «люди­
на, звір, і квітка, і блакить»), йому важливіше бу-
ле в непевному хаосі відшукати рятівний центр
світобудови. В сонеті «Я часточка мала», надруко­
ванім наприкінці 1930 p., коли, справді все почало
вже рушитися й земля ніби поплила з-під ніг, Фи­
липович із гідним подиву спокоєм утверджував
37 ідею неминущості буття через усвідомлення мало-
сті своєї в космогонічному огромі, але такої ма­
лості, що поза нею життя обірвалось би…
Я часточка мала всесвітнього зв’язку,
Взаємодіяння і руху без упину.
Я віддавен живу в сліпому хробаку
І волею віків я виросла в людину.
Спізнання всіх речей, я скупчую в мізку
І помічаю скрізь основу їх єдину.
Я бачу, як вода парує в казанку,
Як тихо застига вона в німу крижину.
Я — ланка і ланцюг, затримач і рушій,
Голодний звіра крик і серця ніжний бій,
Повільний хід вперед і вибух серед ходу.
Всі суперечності сплітаються в мені,
І вистигає все у злагоді й борні,
Щоб свій створити лад і підкорить природу.
Він сам спокійне складав собі ціну як поетові,
без гонорового честолюбства дивився на власний
«доробок зовсім небагатий, може, і недбалої руки»,
проте в тому доробку знайдемо і справжні блискіт­
ки натхненної лірики («Скоро серпень надійде яс­
ний», «Візьмеш у жменю сонного насіння», «Ко­
ли почую твій співучий голос», «Коли летять, як
сиві зграї…»), і закличі громадянські інтонації
(«Спартак», «Не хижі заклики пожеж…»), і на­
віть нещадно гострі саркастичні рядки («Епітафія
неокласикові»). Але все-таки він насамперед ли­
шався мислителем. «Серед неокласиків, — точно
зауважують Микола Неврлі і Стефан Козак, —
Филипович є найвищою мірою поетом філософіч­
ним, заглибленим у загадки буття, в історію свого
народу і всього людства»4.
Справді, як для людини раціоналістично-узагаль­
нюючого складу мислення, Филиповичу було ціл­
ком ясно, що доля українського народу невідділь­
на від розвитку цілого людства. Як і всі «неокласи­
ки», він дотримувався цього переконання самовід-
38
дано і саме цим руслом спрямував свій шлях і в
перекладацтві, й у літературознавчих студіях. У
статті про Івана Франка він наводить думку Ка­
меняра, яка, безперечно, панувала в їхньому тіс­
ному колі однодумців: «Передача чужомовної пое­
зії, поезії різних віків і народів рідною мовою
збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі
форми і вирази чуття, яких вона не мала досі,
будуючи золотий міст зрозуміння і спочування
між нами й далекими людьми, давніми поколін­
нями».
Тонкий знавець рідної мови, він здійснив чудові
українські інтерпретації французьких і російських
поетів, хоча його слава в цій ділянці й не була та­
кою гучною, як в інших «неокласиків».
Мабуть, найбільший внесок в українську куль­
туру Павло Филипович зробив як історик літера­
тури — його найгрунтовніші статті зібрані в книж­
ці «З новітнього українського письменства»
(1929). Дивовижно об’ємні знання дозволили йо­
му, як, можливо, й досі ще нікому, поставити рід­
не художнє слово в найширший контекст світово­
го письменства. Розвиваючи традиції О. Веселов-
ського, М. Драгоманова, І. Франка, М. Сумцова,
О. Колесси, він переважно користається порівняль­
ним методом у своїх літературознавчих студіях і
видобуває справді вражаючі паралелі, знаходить
найнепомітніші алюзії, ремінісценції, що все — в
цілісності — таки свідчить про світову єдність
культурного розвитку людства. В радянському лі­
тературознавстві він був піонером у цій справі й
уже тому багато що тільки намітив, деякі спосте­
реження лише підвів до лінії, за якою починають­
ся вагомі наукові узагальнення, йому ще не вда­
лося подолати, як зазначав Агапій Шамрай, зага­
лом дуже високо оцінюючи праці вченого, «отой
39 «історизм», а власне непереможний навик до від­
шукування аналогій і впливів»43, але він упевнено
йшов до подолання позитивістських нашарувань у
своєму літературознавчому методі.
Був Филипович і одним з фундаторів радянсько­
го шевченкознавства. Йому належать такі оригі­
нальні праці, як «Історично-літературні матеріали
до Шевченка» (1919), «Поет огненного слова»
(1921), «А. Майков про Шевченка» (1923), «До
студіювання Шевченка», «Шевченко і романтизм»,
«Шевченко і декабристи» (1924), «До студіювання
Шевченка та його доби» (1925), «Європейські
письменники в Шевченковій лектурі» (1926), «Пер­
ший переклад Шевченка російською мовою»
(1928), «Забуті рецензії 40-х років на Шевченко­
ві твори» (1930) і багато інших. Він був редакто­
ром і співупорядником кількох шевченкознавчих
праць, серед яких особливо я би виділив полігра­
фічно розкішний збірник 1921 р. «Тарас Шевчен­
ко» і збірник «Шевченко та його доба» (1925).
…І знову доводиться констатувати, що це був
діяч далеко не розкритих можливостей, не здійсне­
них задумів. Адже, врахуймо, на момент арешту
йому ще не минуло й сорока п’яти років, що для
наукової та професорської діяльності — вік юний.
Він був і в житті людиною цікавою, часом із
якимись химерами (приміром, дивакувато напо­
лягав, щоб його прізвище писалося через «і» — у
збірнику 1921 р. «Тарас Шевченко» так і надру­
ковано: Філіпович). Був розкритий усім найнові­
шим віянням у мистецтві. Щиро радів успіхам ра­
дянського театру, і що цікаво — в його експресіо­
ністських пошуках: «Песимістам здавалося на по­
чатку 1923 року, що театр український вмирає. Ки­
їв без українського театру, лише з «студіями» —
Михайличенківців та Леся Курбаса («Березіль»).
40
Але ті, хто був знайомий з «Молодим театром»,
хто бачив невеличку агітку «Жовтень» студії «Бе­
резіль», з певністю дивились вперед. Постановка
цією студією «Газа» — 27 квітня 1923 р. — була
епохальним днем в історії українського театру. Ми
побачили живу сучасну п’єсу, відчули динаміку
революційного життя, були зачаровані і перекона­
ні і загальною ритмічною будовою спектаклю, і
органічним сполученням ріжних мистецтв, і яскра­
вою розробкою окремих деталів»44.
Звичайно, сказати точно вже ніхто не зможе, але
цілком логічно припустити, що саме після цієї ви­
стави М. Зеров, П. Филипович і Б. Якубський на­
писали спільного листа до М. Рильського з пропо­
зицією організувати поетичну вечірку, що фактич­
но «поріднила» групу «неокласиків», — адже
Рильський одержав її ЗО квітня…
Филипович найзахопленіше серед стримано-
«консервативних» колег привітав мистецтво XX
століття — кіно, присвятивши йому 1927 р. на­
віть два вірші — «Кіно» та «Не скажуть ні фарби,
ні книги». Сінематографічні його захоплення ви­
кликали добродушні кпини друзів. У «Неокласич­
ному марші» з зв’язку з цим обігрується назва
другої домівки Павла Филиповича — Київського
інституту народної освіти (К-І.Н.О.). Отакою був
людиною, мало відомою нам сьогодні.
Але куди менше ми знаємо про ще одного, до
останнього часу найодіознішого представника «нео­
класиків» — Освальда Бургардта. Та що там най­
одіознішого… Ще десять літ тому найвичерпніша і
найтолерантніша інформація про нього була та­
кою:
«Німець за національністю, автор книги пере­
кладів «Залізні сонети» і ряду статей про пись­
менників Заходу, Освальд Бургардт восени 1931 р. виїхав за кордон. Там, живучи спочатку в Німеч­
чині, а потім у Празі (де в часи гітлерівської оку­
пації був професором філології в німецькому уні­
верситеті для чехів), опублікував під псевдонімом
Юрій Клен поеми «Прокляті роки» та «Попіл ім­
перії», а також «Спогади про неокласиків», прой­
няті духом знавіснілої антирадянщини»45.
З цього важко було щось збагнути. Чому поїхав?
Що означає «в часи гітлерівської окупації» — спів­
робітничав з фашизмом? В чому виявлялася зна­
вісніла антирадянщина? А читач, знайомий з жур­
нальними публікаціями 20-х років, зовсім збивав­
ся з пантелику. Чи це той самий Освальд Бургардт
перекладав, скажімо, такі рядки Шеллі, співця з
бунтарською душею:
Нащо, люде, працювати,
Гордим лордам степ орати?
І шовки навіщо ткать,
Щоб тиранів одягать?
(«До британського люду»)
І вже зовсім неймовірним видавався вірш само­
го Бургардта «На переломі», надрукований 1924
року:
Ой так само у присмерки давнього Риму
Дикий вітер гуляв у розірваних хмарах,
Лютий грім над полями зчорнілими гримав,
І грозою літав яснозбройний Аларих.
Ой так само палали над світом багаття,
І гули-вигравали пожежі і бурі,
І лунали червоні, веселі прокляття
Непотрібній, гнилій і змертвілій культурі.
У кадильному димі ідилій, елегій
Неосяжно-велике, замріяне місто
Догнивало, немовби сухотні легені.
Тільки крик: Спалахни, спалахни золотисто!
А як варвар з’явився, веселий, завзятий,
Щоби мариш на ребрах Царграду заграти.
Не було вже для кого тобі, Фортунате,
42
Про доконану славу про римську співати.
Хай розмаяний промінь червоно вирує,
В дні повстання горітиме вічно ця барва…
Хай той юний живе, що руйнує, будує:
Синьоокий, розхристаний варвар!
А ще ж є вірш «Жовтень 1917 p.», надрукований
1925 року в «Червоному шляху»… То все-таки це
той самий О. Бургардт? Так, той самий! Той са­
мий, що, як бачимо, вітав революцію, який розу­
мів отого синьоокого, розхристаного варвара, кот­
рий, і в це вірив поет, від руйнування скоро мав
би перейти до будівництва… То як же став він
знавіснілим антирадянщиком? І чи став?
…Як свідчить перший том Української літера­
турної енциклопедії, Освальд Бургардт народився
1891 р. в селі Сербинівка на Поділлі в родині ні­
мецького колоніста. Згодом батьки його переїздять
до Києва. Освальд із золотою медаллю закінчує
Першу київську гімназію і вступає до Київського
університету, де вивчає романо-германську і сло­
в’янську філологію. Керівником його теоретичних
студій був академік В. Перетц. І вже 1915 р. зі
вступним словом видатного вченого виходить ок­
ремою книжечкою перша наукова праця Бургард­
та «Нові горизонти в галузі дослідження поетич­
ного стилю». Ця, за першопочатковим задумом,,
навчальна робота, де мала просто реферуватися
оригінальна на той час теоретико-літературна си­
стема Е. Ельстера, перетворилася на багато в
чому самостійну розвідку. Постулати німецького
літературознавця перевірялися переважно на зраз­
ках російської літератури, молодий дослідник вия­
вив рідкісний у такому віці критицизм і самостій­
ність суджень. У передмові він зазначає: «Выска­
зывая надежду, что знакомство с воззрениями Эль-
стера даст немало руководящих нитей желающему
43 заниматься вопросами стиля, я все же подчерки­
ваю, что в данном случае, как и вообще, требует­
ся критическое отношение к предлагаемому»46.
Ясна річ, що такий щасливий дебют юнакові від­
кривав широку дорогу у велику науку. Однак, як
німецького підданого, його під час першої світової
війни висилають в Архангельську губернію, звідки
повернутися до Києва можливість випала тільки
в самому кінці 1918 р. Щасливий випадок зводить
його зі старшим університетським колегою Бори­
сом Якубським, у якого він певний час живе і
який, очевидно, першим пробудив у Бургардта за­
цікавлення українською культурою.
Проте тяжкі матеріальні умови життя примуси­
ли покинути Київ — восени 1920 р. Освальд пере­
їздить до Баришівки викладати курс всесвітнього
письменства в тамтешньому соціально-економічно­
му технікумі. Незабаром там опиняється й Мико­
ла Зеров, який справив колосальний вплив на
літературну й соціальну еволюцію Бургардта. Росій­
ськомовний німець стає українським письменни­
ком — пише вірші, новели, статті, наукові розвід­
ки, перекладає поезію і прозу.
Восени 1923 року, повернувшись разом із Зеро-
вим до Києва, Бургардт з головою поринає у вир
літературної роботи. Йому належать інтерпретації
українською мовою творів Шекспіра, Байрона,
Лібкнехта, Рільке, Дюамеля, Шеллі, Келлермана,
Гамсуна, Діккенса, Цвейга, Лондона, Ібсена, Рем­
бо, Верхарна, Толлера, Язикова, Тютчева та ін­
ших російських, німецьких, французьких та англій­
ських письменників. У 1925 р. він видає блискуче
перекладені «Залізні сонети» — поезію німецького
пролетаріату. А ще, крім того, згодом здійснює
переклади творів самих «неокласиків» на росій­
ську та німецьку мови.
44
Його лінгвістичні обрії були очевидно ширші,
ніж навіть у таких знавців мов, як «неокласики».
Кажуть, що він поступався тільки М. Калиновичу,
котрий володів і санскритом. Але коли тому ж
Калиновичу треба було ілюструвати прикладами
свою книжку «Шляхи новітньої французької пое­
зії» (1924), він звернувся саме до Бургардта, знан­
ня і талант якого цінував надзвичайно високо. Пе­
рекладам Бургардта притаманна принципова точ­
ність, що, слід зауважити, надавало їм деякої сти­
льової важкуватості й вуглуватості. Він ще був
прекрасний критик і теоретик перекладу. Так, з
приводу одної його рецензії на україномовну ін­
терпретацію Верхарна Миколою Терещенком в
Академії наук відбулася ціла дискусія.
Регулярно виходять літературознавчі праці Бур­
гардта — розвідка про німецького драматурга Ге­
орга Кайзера у збірнику «Експресіонізм і експре­
сіоністи» (1930), статті «Експресіонізм у німецькій
літературі» (1925), «Ернст Толлер» (1925), «Леся
Українка і Гайне» (1927), «Співець з бунтарською
душею» (1924) та ін. За останню статтю він на­
віть був названий єдиним представником «жовтне­
вої критики» на Україні, який пише про західно­
європейські літератури47.
Разом зі своєю сестрою Жозефіною Освальд
Бургардт створює для робітфаків, професійних і
трудових шкіл підручник німецької мови під про­
мовистою назвою — «Серп і молот» (1925), який
витримав близько десяти видань.
Для характеристики послідовності поглядів цьо­
го рафінованого інтелігента, який ладен був від­
дати всі сили справі виховання творця нового жит­
тя, варто процитувати його думку-переконання із
передмови до книжки «Залізні сонети»: «…засіб
користатися образами далекої давнини, щоби вті-
45 лити в них ідеї, які хвилюють сучасну людськість
(яким, до речі, колись геніально користався Ріхард
Вагнер), заслуговує певної уваги, бо образи, узяті
із скарбниці минулого, якщо тільки налити їх но­
вим змістом, набувають свіжої, і до того ж над­
звичайної, емоціональної сили»48.
Отож бачимо, що в культуртрегерському аспекті
О. Бургардт цілком послідовно йшов дорогою
«неокласиків». Зроблене ним у царині перекладу —
то гідний подивування внесок в українську куль­
туру. Його ж власна художня творчість за час
життя на Україні обіймає якийсь десяток віршів
та кілька модернових новел. Він напружено вро­
став в українське слово, адже читати, говорити,
перекладати і навіть мислити по-українськи — це
ще далеко не — художньо творити. Але любов
до землі, на якій виріс, звершила дива. За свідчен­
ням австрійських біографів Бургардта, він стає на
Заході німецьким ученим-літературознавцем і ук­
раїнським поетом — одна за одною під псевдоні­
мом Юрій Клен виходять його великі поеми «Жан­
на д’Арк», «Прокляті роки», «Попіл імперії», книж­
ка лірики «Каравели». Помер О. Бургардт 1947 p.,
будучи професором Аугсбурзького університету,
але, незважаючи на своє німецьке походження, а
точніше сказати, зважаючи на свої надто тісні сло­
в’янські зв’язки, що їх йому інкримінували ще фа­
шисти, був похований на цвинтарі між «аусленде-
рами», тобто чужинцями.
…І чому ж він усе-таки 1931 року вирішив ре­
емігрувати на батьківщину своїх предків? Зага­
лом відповідь на це питання не складна. 1930 р.
відбувся так званий «процес СВУ», справжню
ціну якому добре знала українська інтелігенція.
1931 р. був заарештований Максим Рильський,
і хоч згодом поета випустили, сигнал звучав
46
серйозно і застережливо. А Бургардт добре пам’я­
тав, що таке тюрма — 1921 р. він був несподівано
заарештований і в складі великої групи інтелігенції
припроваджений аж у Полтаву. Більшість цих не­
винних людей була розстріляна, а невелику групу,
в яку волею випадку попав і Бургардт, звільнили
завдяки клопотанню В. Короленка.
На початку 30-х років у країні нагніталася ат­
мосфера підозріливості й шпигуноманії. А тут —
німецький підданий, та ще й присяжний «неокла­
сик»…
Як уявити те печальне прощання з друзями? З
документальних свідчень лишився тільки болючий
сонет Миколи Зерова «Дим батьківщини», датова­
ний 22 жовтня 1931 р. і присвячений О. Бургардту,
де реальні прикмети поєднувалися із сповненими
глибокого смислу античними образами:
Та чи згадаєш ти в нових краях,
поржавілий і старосвітський дах,
де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким:
— Там цілиною йдуть леміш і рало,
там зноситься Ітаки синій дим.
Тут «поржавілий і старосвітський дах» — реалія
їхнього спільного побуту в Баришівці, а Ітака —
образ покинутої України. Бургардт, ще не знаючи
цього твору свого побратима, але немов інтуїтив­
но відчуваючи його настрій, тими ж самими обра­
зами відповів у вірші «Одіссей»:
Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат
і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.