Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

„Неокласики» — 3

загрузка...

До кінця своїх днів Бургардт уболівав долею
київських друзів, тривожно виловлюючи інформа­
цію про їхні арешти в скупих повідомленнях пре-
47 си. Під час війни прихистив у своєму домі сім’ю
вже загиблого М. Драй-Хмари… В Німеччині ж,
яка стояла на грані фашистського перевороту, він
не знаходив жаданого спокою. Поневірявся рік без
роботи. Потім працював у Мюнстерському універ­
ситеті. А згодом переїхав до Праги, де викладав
історію російської та української літератур, тісно
зійшовся з групою українських митців, які жили
в Чехословаччині. Його учень М. Неврлі недавно
опублікував спогади, в яких, зокрема, писав і про
долю Бургардта в роки війни: «Вже після смерті
Бургардта стала відома ще одна обставина його
стражденного життя: під час другої світової війни
його мобілізували як перекладача на Східний
фронт, де він захворів і де виявилось, що він спів­
чуває і навіть допомагає пораненим радянським
солдатам і людям на окупованій Україні. Його від­
кликали додому. Згодом повернувся до універси­
тету на кафедру славістики…»49
Достатньо відчутна різнорідність індивідуально­
стей, якщо хочете, навіть строкатий склад групи
«неокласиків» ставить перед дослідником цього лі­
тературного явища низку складних проблем. На
яких усе-таки засадах відбулося об’єднання, хай і
організаційно не оформлене? Адже ми бачимо, які
неподібні між собою Максим Рильський, Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович і Освальд Бур-
гард. А Микола Зеров, цей найрафінованіший
«неокласик», для котрого, здавалося б, тільки й
існувало, що «класична пластика і контур стро­
гий, і логіки залізна течія…», а насправді все було,
як далі спробуємо розібратися, значно складніше!
До речі, це «гроно п’ятірне» в свідомості читача
сформувалося остаточно 1925 р. після чергової гуч­
ної літературної вечірки 15 березня, де воно, саме
в повному складі, виступило «єдиним фронтом».
48
Уже через два дні з’являється крута інформація в
газеті «Більшовик» під промовистою назвою «П’я­
теро з Парнасу».
«Поети читають. Читають, що й казати: «с чув­
ством, с толком, с расстановкой»… Анахронізми,
тільки не 20 року, а так приблизно часів Миколи
Вороного, як на українську поезію, і часів «оча-
ковських и покоренья Крыма», коли брати поезію
в більшому масштабі. «Тремтіння зорь», «човни»,
«кохання», а взагалі інтелігентське квиління й аб­
стракція «вічнолюдська». Це — зміст.
Форма — класична. Що ж — ми не проти кла­
сичної форми, ми до певної міри готові погодити­
ся з п’ятьма поетами, що «класична форма не так
уже й суперечить добі мирного будівництва», але,
будь ласка, не забувайте про зміст.
Про «сучасність» п’яти поетів та їх симпатії яс-
кравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони пе­
рекладають? Стародавніх латинських поетів Лу-
креція Кара, Овідія, французьких — Леконт де
Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських — Міц-
кевича»50.
І все в такому дусі.
Проте, крім цих суб’єктивних вражень, автор до­
пису А. Лісовий уклав в уста і поетів, і тих, хто
взяв участь у обговоренні віршів, стільки нісеніт­
ниць, що і М. Зеров, і М. Могилянський, і П. Фи­
липович були змушені виступити кожен із листом
до редакції («Більшовик» від 20 березня), де спро­
стовували приписане їм. Але А. Лісовий на цьому
Не заспокоюється, він подає дописа з іще грізні­
шою назвою, де, так би мовити, «оголошує воєн­
ний стан»: «В літвечері у ВУАН, мені здається,
треба вбачати спробу неокласиків зробити певний
наступ на літфронті, користуючись сучасною пере­
будовою лав революційних пролетарських письмен­ ників й заворушенням, що сталося в зв’язку з не­
обхідністю почистити ці лави від попутницького
елементу. Недарма на вечірці говорилося, що у
неокласиків лежать товсті збірки їхніх творів і
-про… кризу друкарської справи. А визначення нео­
класиками свого шляху як правильного і докори
молоді, що вона не хоче йти цим шляхом, — хіба
це нічого не говорить? Листи неокласиків до ре­
дакції цю думку стверджують»51.
Власне, цей епізод літературної історії, може б,
і не заслуговував на таку пильну увагу, якби він
не тільки не провіщав майбутньої літературної дис­
кусії 1925—28 рр: (цим ще раз доводячи її об’єк­
тивну неминучість), але й не виявляв деяких ос­
нов, на яких відбулося саме згуртування «неокла­
сиків». Так, П. Филипович означив ці основи «пря­
мим текстом»: «А. Л-ий приписує «п’ятером з Пар­
насу» надзвичайну самовпевненість: нібито вони
гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи —
в творчості цих «поетів з милості божої». Напи­
савши останні слова, А. Л-ий трохи опам’ятався:
«звичайно, дослівно так не було сказано, але спра­
ва не в словах, а в змісті». Спитаю, де цей зміст
взяв рецензент? Невже з мого сумного спостере­
ження, що молодь не йде шляхом, що об’єднав
поетів, які взяли участь у літвечорі, одною вимо­
гою: вчитись і працювати»52.
Отож, бачимо, що п’ятьох поетів наразі об’єдну­
вало не так спільне естетичне кредо (як це завжди
буває в літературних напрямках, течіях, школах,
угрупованнях), як дещо інше, що можна розгляда­
ти і в площині етичній, і в площині ідеологічній.
Тоді стає зрозумілим, чому до канонічно-усталено­
го складу групи «неокласиків» у різний час зара­
ховували багатьох абсолютно не схожих один на
одного письменників. Та й сам М. Зеров через рік
після згаданих вище подій у листі до Марка Че­
ремшини зазначав: «Власне, і «школи» в повному
розумінні слова немає, а єсть кілька приятелів, що-
раз у раз зустрічаються і яких раз у раз проти­
ставляє собі література інших напрямків. Ядром
групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька
істориків літератури з професорських аспірантів,
кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З сим­
патичними елементами нас можна нарахувати чо­
ловік 12»53. Але протягом якихось трьох-чотирьох
років число «симпатичних елементів» хвилеподібно
побільшувалося і поменшувалося — з неоднаковою
мірою причетності до «неокласиків» зараховували
Михайла Могилянського, Бориса Якубського, Ми­
хайла Рудницького, Віктора Петрова (Домонтови-
ча), Василя Мисика, Олександра Сороку, Ананія
Лебедя, Дмитра Борзяка, Степана Бена, Бориса
Тенету, Дмитра Фальківського, Євгена Плужника,
Дмитра Тася, Олексу Слісаренка і навіть Михайла
Доленга та Миколу Хвильового… Ясна річ, що го­
ворити про естетичну цільність такого літератур­
ного угруповання не доводиться.
Саме тому логічним виглядає перехід у площи­
ну етичну. «Вчитись і працювати» — так означив
об’єднуюче начало «п’ятьох з Парнасу» П. Фили­
пович. І то симптоматично, адже, зрештою, вся лі­
тературна дискусія 1925—1928 pp. нуртувала нав­
коло цього пункту, якщо перевести на буденний рі­
вень риторичну дилему «Європа чи просвіта?». Зе­
ров у тому ж таки 1925 році спеціально наголошу­
вав:
«У нас дуже багато самолюбства і дуже мало
справжнього бажання учитися, мало знаннів, мало
освіти. Трактуючи речі з чужого голосу, не сти­
каючись із теоріями, яких додержуємо, віч-на-віч
не знайомі з джерелами, ми часто створюємо собі
51 фантастичні уявлення, живемо серед них, не по­
мічаючи їх потворної неправдоподібності»54.
З іще одною площиною, в якій відбувалося згур­
тування «неокласиків», пов’язані ці думки їхнього
лідера. А саме — з ідеологічною. До речі, це спо­
стеріг на початку взаємопритягання «неокласиків»
Юрій Меженко: «Неокласика — група ідеологіч­
на, а не організаційна»55. Правда, знаємо, як у
ті роки розглядали ідеологію — одноплощинно,
тільки на тлі класового протиборства. І все поза
межами цього — відкидалося. Це створювало за­
грозливу ситуацію духовної ентропії. Необхідні
були серйозні зусилля по підтриманню інтелекту­
альної напруги суспільного буття. Таку загрозу по­
мітив Максим Горький ще 1918 року, коли в своїх
«Несвоевременных мыслях» на сторінках «Новой
жизни» писав: «Що б і як би красномовно не твер­
дили мудреці від більшовизму про «саботаж» ін­
телігенції, — факт, що російська революція гине
саме від браку інтелектуальних сил. У ній дуже
багато хворобливо роздратованого почуття і бра­
кує культурно-виховного, грамотного розуму»56.
Все це ще більшою мірою стосувалося України,
де й національної самосвідомості інтелігенції від­
чутно бракувало. А широкі народні маси, які в не­
сприятливих обставинах духовного гноблення з бо­
ку самодержавних ідеологів акумулювали і закон­
сервували в собі народну культуру, потребували
інтенсивного розвитку на основі здобутків світової
цивілізації. Ось це, оця зневажувана Лісовими
«вселюдськість» і ставилася за мету такими різ­
ними письменниками, що їх охрестили «неокласи­
ками».
Звичайно, були й вужчі, суто культурологічні
чинники діяльності цих письменників. На них
слушно звернув увагу В. Скуратівський: «Неокла-
52
сики належали до широкого всеєвропейського
культурного руху (провідні постаті — Пікассо по­
чатку 20-х років, І, Стравинський, Т. С Еліот), що
виник як реакція на позбавлені чітких естетичних
та світоглядних критеріїв мистецькі напрями часу
першої світової війни (типу експресіонізму чи да­
даїзму)»57; на Україні до останніх логічно «підвер­
стуються» футуристи, панфутуристи, панфутурис-
ти-екструктори і т. ін.
Погоджуючись із цим, усе-таки вважаю, що в
даному випадку домінувала не стільки відштовху­
вальна реакція, скільки вивільнення позитивної ду­
ховної енергії, що являла собою реалізовану по­
тенцію отої зовсім не містичної «чорноземної си­
ли», що її не випадково й не принагідно згадував
Максим Рильський.
Не «проти реставрації грецько-римського ми­
стецтва» (так називалася книжка Якова Савченка
1927 р.) виступали нещадні опоненти «неокласи­
ків». Вони були цілком свідомі неможливості цьо­
го. Але під личиною гучної фрази лякали обива­
теля «азіатським апокаліпсисом» (назва того ж
Я. Савченка брошурки 1926 p.), наскрізь суто
культурні проблеми максимально політизувалися.
А тут уже «неокласики» ставали безпорадними, бо
включалися зовсім неадекватні письменницькому
статусу механізми тиску і знищення опонента —
літературними аргументами довести щось виявля­
лося просто неможливим. Набирали силу тільки
докази повної політичної підпорядкованості: «…Як
в пролетарському рухові імпульсувала компартія
в боротьбі з капіталом, так імпульсуючим мо­
ментом в боротьбі з мистецтвом, за його остаточну
смерть є «пан-футуризм» — так би мовити, ком­
партія в мистецтві.
Подаючи заяву про вступ до Асоціації пан-футу-
53 ристів, — через пресу категорично заперечую свою
принадлежність до нео-класичних одрижок «Муза-
гету»58.
Ради справедливості слід зазначити, однак, що
панфутуристичні вибрики не мали широкої під­
тримки у читача і тому далеко не ефективно вико­
нували свою руйнацьку щодо мистецтва роль. Ін­
ша річ, що на противагу деклараціям Аспанфуту
не так багато з’являлося конструктивних ідей, рі­
вень запальних у ті роки літературних суперечок
був досить низьким, коли говорити про їхній пози­
тивний для розвитку мистецтва сенс. За напруже­
ністю думки, виваженістю суджень, вмінням від­
найти зерно істини серед «плевел» словесних де­
кларацій було вкрай мало постатей, рівновеликих
М. Зерову. Натомість буйним рощем рвався вгору
флюгерно-безпринципний провінціалізм, до того ж
на Україні позбавлений навіть живильного грунту
національного самоусвідомлення. Борис Антонен-
ко-Давидович в одній із тогочасних статей зали­
шив колоритну картинку такого стану справ:
«У кожному статечному провінціальному місті в
мініатюрі відбивається велике місто. Тут теж є
свої теоретики «Нової генерації» і свій Зеров. Що­
правда, уманський Зеров — здається, навіть кан­
дидат до партії, але це аж ніяк не шкодить йому
під час обговорення творів боронити «преемствен­
ность» і благати не відкидати класичну літерату­
ру. Він не боїться де треба у своєму виступі за­
кинути «матеріалізм», покладаючись на магічне
значення цього слова, і покартати Підмогильного
за невитриману ідеологію в «Третій революції». В
уманського Зерова й смаки трохи відмінні від ки­
ївських: він, наприклад, уподобав чи не найбільше
за всіх сучасних прозаїків Івана Ле, але обома
ногами він стоїть за греко-римське мистецтво, що
54
його елементи знаходить навіть у Шкурупія. А
втім, він додержує певного стилю, і його тверд­
ження виходять здебільшого із засад… російської
.літератури»59.
Тому все тоді переплуталося в політичних уяв­
леннях і свідомості — й на довгі роки. Сьогодні
такий культурний діяч, як Микола Зеров, цілком
сприймається «ліваком» в літературній ситуації
20-х років. Насправді ж його визначали як пред­
ставника крайньо «правого» крила. Так, Михайло
Доленго, розмірковуючи про ідейно-художні по­
шуки М. Рильського, акценти в своїх градаціях
ставить однозначно чіткі: «Щоб далі розвиватися,
він мусить кудись зрушитись — праворуч за М. Зе-
ровим, або ж ліворуч, скажімо, до М. Хвильового»60.
Але річ не тільки в тому, що сьогодні в нас роз-
фокусувалося відчуття «лівого-правого», яке істот­
но впливало на оцінку місця літератора в соціалі­
стичному будівництві 20—30-х років. І тоді це бу­
ли тільки абстрактні визначення. В реальності все
виглядало значно складнішим. Поки критика вишу­
кувала «ухили» М. Рильського чи то в бік лідера
«неокласиків», чи до пролетарського письменника
Хвильового, останній в листі до М., Зерова від 6
грудня 1925 р. з болем зізнавався: «Хоч як це па­
радоксально, але в тій боротьбі за пролетарське
мистецтво, яку мені приходиться провадити, тільки
Ви один, «правий», підбадьорюєте мене»61.
Відомо й те, що представники традиційної шко­
ли в українському письменстві також не приймали
новацій (а це таки було виразно нове слово в пе­
реважно селянського спрямування українській лі­
тературі) «неокласиків». Тоді природно формува­
лося багатоманіття підходів до художнього осмис­
лення дійсності. Цей момент проникливо пояснив
В. Скуратівський: «Хай нас не бентежить, примі-
55 ром, памфлетна інтонація, з якою Степан Василь-
ченко, автор принадних новел про старе село (від­
блиски фарб яких мерехтять у новелістиці Григора
Тютюнника), говорив про Миколу Зероіва. Але в
площині часу і Васильченко, який, за його слова­
ми, понад усе цінував «щиру, гарячу мужицьку
душу», і Зеров, який так само щиро промовляв лати­
ною над труною свого єдиного сина, належать од­
ному і тому самому явищу, тільки різним повер­
хам цієї будівлі української радянської соціаліс­
тичної культури, що мала обійняти і віддавна на­
родне, і донедавна елітарне»62.
Ось де ще загадки тої гарячої атмосфери — пси­
хологічне сполучення ідеологічно, на поверховий
перегляд, несумісного. І навпаки, взаємовідштовху-
вання митців, які ставили перед собою одну й ту
саму кінцеву мету. Й тому так чи інакше ми не­
минуче повертаємося до питання про програмні за­
сади «неокласиків».
Серед тьми літературних платформ, маніфестів,
заяв, декларацій різних письменницьких угрупо­
вань 20-х років не зустрінемо жодного програмного
документа «неокласиків». Як ми вже бачили, це
невипадково — адже ні «гроно п’ятірне», ні інші
письменники, котрі чи то приписувалися самі, чи,
значно частіше, їх приписували до «неокласиків»,
не складали літературної організації в прямому
значенні цього слова. Надаючи кожному повний
простір для вільного пошуку індивідуального ми­
стецького ідеалу, вони мали за спільне лише те,
що простір цей обмежували тереном мистецтва. їх
звинувачували в ігноруванні сучасності, а вони від­
гукувалися на її пекучі потреби — не агіткою, а
мистецьки довершеною розробкою актуальних тем
з погляду загальнолюдських цінностей. їм інкри­
мінували формальне гурманство і консервативність
56
поетики, а вони були реформаторами, показали,
яка витончена пластика підвладна українському
віршеві. їх протиставляли молодій «чорноземній
силі», а вони самі були її часткою — просто дуб
увіходить в парость повільніше за однорічні, на­
віть культурні рослини. Зате має іншу незапереч­
ну перевагу: «Коли дуб жене коріння вглиб, то це
значить, що його верховіття здіймається вгору»63.
їм приписували буржуазний світогляд, а вони, ви­
хідці з різних шарів демосу, йшли назустріч рево­
люційним змінам, проте не сліпо, а осмислено вдив­
ляючись у «плюси» й «мінуси» тогочасного громад­
ського побуту.
Власне, все це й було їхньою недекларованою,
внутрішньо пережитою програмою. У своїй най­
різноманітнішій роботі «неокласики» постійно ви­
ходили принаймні з трьох основних засад.
По-перше, належало з’ясувати, що в українській
літературі є справжньою вершиною (тут перевага
віддавалася Тарасові Шевченку, Іванові Франку,
Лесі Українці, Михайлові Коцюбинському та Оль­
зі Кобилянській) і що можна вважати за прогре­
сивну, плідну традицію. Це давало змогу по-суча­
сному переоцінити чимало літературних репутацій
та естетичних цінностей.
По-друге, колосальні зусилля були спрямовані
на засвоєння молодим українським письменством
найвищих літературних здобутків людства. Без
Цього мова про справжній розквіт культури про­
сто немислима. До речі, сьогодні ми навіч бачимо,
як багаторічна духовна ізоляція нашої літератури
від світових досягнень виробила стійкий синдром
маловибагливого провінціалізму — а проти цього
так гаряче повставали «неокласики».
Нарешті, одним із важливих завдань, украй ак­
туальних в період інтенсивного притоку недосвідче- них, та и не вельми освічених літературних сил,,
було підвищення фахової майстерності, осягнення
специфіки літератури як мистецтва слова. А ми
й нині розводимо руками, безпорадно позираючи
на плодовитий графоманський потік…
Життєдайну силу цих настанов, крім «неокла­
сиків», мабуть, відчували органічно лише Микола
Хвильовий та деякі його однодумці з ВАПЛІТЕ.
В кожному разі, з публікацій 20-х років найаде-
кватнішу й найрозважливішу оцінку цієї «програ­
ми» знайдемо в статті «До розвитку письменниць­
ких сил», надруковану в першому зошиті «Ваплі-
те» (1926). Автор її, Олесь Досвітній, всебічно
розглядає «дислокацію» складових частин тогочас­
ної літературної ситуації і приходить до перекон­
ливого висновку, що «неокласики» не належать ні
до прихильників l’art pour l’artiste*, ні до тих, хто
хоче повернути колесо історії назад, але й ні до
тих, хто вже повністю зрозумів історичний хід по­
дій. Вони — на роздоріжжі, в сумнівах і пошу­
ках. Проте вони вже перейнялися теоретичним ро­
зумінням революційного хмарксизму. Отож проле­
тарські сили мали створити відповідні умови, щоб
«неокласиками» було зроблено останній крок і во­
ни остаточно подолали вагання — до речі, як по­
казав реальний хід історії, вагання зовсім небез­
підставні…
Натомість лінія ортодоксів звульгаризованого
розуміння пролетарської культури ставала дедалі
жорсткішою. Перша половина 1926 р. виявилася
фактично переламною в долі «неокласиків». По­
заду була відчутна перемога на терені літератур­
ної дискусії, в її частині за 1925 рік: численні кри­
тичні виступи М. Зерова цього року — коштовний
* Мистецтво для митця (фр.).
58
діамант в історії української радянської критики.
На початку 1926 р. виходить друком стаття О. До­
світнього, що було істотною підтримкою так званим
«апологетам грецько-римського мистецтва». Але ак­
тивізуються й сили супротивні. Цікавий, зокрема,
такий момент. Уже стало своєрідною традицією,
що на початку року лідер «неокласиків» читав до­
повіді, присвячені підсумкам минулого літератур­
ного року. Вони були виголошені 8 лютого 1923 p.,
З січня 1924 p., 15 січня 1925 p., 24 січня 1926 р.
при великих аудиторіях, мали колосальний успіх,
і матеріал їх лягав в основу багатьох публікацій
Зерова. Доповідь «Рік 1925 в українській літерату­
рі» виявилася останньою. Закінчилася вона на по-
зір вкрай емоційно, але, видать, «допекло»:
«Всій Просвітянщині, Плужанізму, літературній
інтризі, кар’єризму
(…)
хай згине»64.
Отож більше трибуни для таких інвектив Ми­
колі Зерову не надавали. Хоч він і підготував на­
ступний огляд за 1926 рік, виголосити його, оче­
видно, не зміг — принаймні інформації про це в
пресі знайти не вдалося. Зате вже через два тиж­
ні після доповіді про літературний рік 1925-й, 8
лютого в Будинку комуністичної освіти аврально
скликано нараду «Літературно-громадський рух на
Україні в 1925 році», де через усі три співдоповіді
(С. Щупака, Я. Савченка, Д. Загула) проходила
думка, що творчість «неокласиків» фактично сто­
їть поза тематикою й психікою нашої епохи»65.
Спеціально згадав доповідь М. Зерова «Рік 1925
в українській літературі» Д. Загул у своїй бро­
шурі «Література чи літературщина?», різко не­
гативно оцінивши її як нібито апологетику «нео­
класицизму»66.
59 «П’ятеро з Парнасу», як назвав їх А. Лісовий,
не відчували ще якоїсь явної загрози і подібні на-
гінки сприймали не втрачаючи гумору. Саме цими
подіями, можна припустити, «спровоковано» напи­
сання жартівливого вірша «Неокласичний марш»,
який було прочитано на іменинах Рильського —
20 березня 1926 р. Вперше опублікований він був
О. Бургардтом у «Спогадах про неокласиків» і
схарактеризований там як глузування трошки із
себе, трошки — із своїх літературних опонентів.
Однак викривальний зуд не давав спокою деяким
дослідникам, котрі чимало купонів настригли впро­
довж 30—50-х років, ревно й затято відхрещую­
чись «от всей этой злобствующей своры внутрен­
них эмигрантов и перекрасившихся приспособлен­
цев»67. А вже в наші дні автор цих слів, зберігшії
зміст, надає їм наукоподібного «лоску», заявляю­
чи, що «неокласики» були «одной из правых лите­
ратурных группировок, стоявших на консерватив­
но-эстетических позициях, которые в условиях
острейшей классовой борьбы на идеологическом
фронте объективно вели к изоляции художествен­
ного творчества от новой действительности. Судь­
ба пяти неоклассиков различна: одни эволюцио­
нировали в сторону искусства социалистического
реализма (М. Рыльский, П. Филиппович), другие,
как лидер группы Н. Зеров, застыли на старых по­
зициях». Більше того — не десять років тому, як
Л. Новиченко, а в перебудовні часи С. Крижанів-
ський уперто тримається свого: «А один из нео­
классиков, О. Бургардт эмигрировал, став закля­
тым врагом советского строя»68.
Одночасно С. Крижанівський робить «відкрит­
тя» — друкуючи «Неокласичний марш» та безапе­
ляційно називаючи його літературним маніфестом.
Мало того, що публікатор у давніх, вульгаризатор-
60
ських традиціях тлумачив позицію «неокласиків»,
мало того, що він експромтний жарт96 називав сер­
йозним документом, — елементарні помилки, пе­
рекручення, голобельні оцінки зробили цей ви­
ступ на сторінках «Вітчизни»70 справді курйозним.
Г. Кочур у «Літературній Україні» спростував май­
же всі пункти «концепції» С Крижанівського.71
З огляду на те, що в цьому тексті точно зафік­
совані промовисті реалії літературного процесу се­
редини 20-х років, його варто навести тут пов­
ністю.
НЕОКЛАСИЧНИЙ МАРШ
Хор:
Ми — неокласики, потужна
Революційна течія;
Йдемо напружено і дрижно…
Леконт де ЛІАЬ, Ередія…
Ми виникаємо стихійно,
Щороку сходячись на чай’
Страшися, Плуже безнадійний,
І статут свій переробляй.
Филипович (solo):
Я славив землю, славлю вітер
І врешті вийшов на Простір,
Щоб лити з ясномудрих відер
Музику вечорілих зір.
Мене позбавлено емоцій
І збезсучаснено давно,
Але на тридцять п’ятім році
Почав я славити КІНО.
Хор:
Ми — неокласики, єдиний
Ще не зопсутий молодняк:
Покинь свої, Сашуню, кпини,—
Бо славить нас уже Десняк.
61 Р ильськи й: (solo)
Я з білих островів з’явився,
Поплив у Синю Далечінь-
В рахунку весен помилився,
Крізь бурю й сніг іду як тінь.
Учіться, молоді поети,
Блюдіть анапест і устав.
Вінок сонетів, тріолети
Я не, писавши, написав.
X о р:
Ми не поети, а піїти.
Коли не з нами, обминай.
Верлібри пишем знаменито:
Едшмід, Верхарн, Шпільгаген, Гайм.
Буреардт (solo):
Загул пошив мене в поети
Втопив у липовім меду…
З заліза я роблю сонети;
Що хочеш, те й перекладу.
Хор:
Ми Лебедю рідня і щуці,
А Рак червоний нам дарма.
Хоч ми не робим Революцій,
Але життя від нас нема…
Д р ай- X мар a (solo):
А я Ковчег покинув Ноїв,
Прибившись на «Червоний шлях»
І муку слова заспокоїв
В Шехерезадиних садах.
Наосліп, охляп і юрбою
За словом слово тне і мкне,
І Арарат за магалою
Лякає товтрами мене.
Хор:
Ми — неокласики: завзято
Милуємось на давній світ
І все не хочемо вмирати:
Гомер, Горацій, Геракліт…
62
Зеров (solo):
Палю я гімни Аполлону,
Покладений у саркофаг;
З академічного амвону
Чревовіщаю, яко маг.
Мій дар: костриця Буревію,
А Хвильовому — мадригал,
Загулові — калагатія,
А Савченкові капітал.
Хор:
Ми — неокласики, потужна
Літературна течія,
Ступаєм дружно, харалужно:
Леконт де Ліль, Ередія.
Могилянський (solo) :
/ я, боєць за вищий рівень,
Неокласичний славлю хист.
Та проспіває тричі півень, —
/ в «Правді» — отреченний лист.
Масонський вигляд, жест лицарський
І під пахвою пук цитат.
Мій Санчо Панса — Луначарський,
А Маркс мій приятель і брат.
X о р:
Поникни, гордий Пилипенку,
Багато є у нас імен:
В нас — Голоскевич, Титаренко
Сковорода і де Бальмен.
Над українськими ланами
Дух неокласики буя,
І раз у раз чаюють з нами
Леконт де Ліль, Ередія.
СУЧАСНІСТЬ
(простягаючи руки і переходячії
з римів на асонанси) :
О ПЛЕМ’Я ГОРДЕ, НЕСЛУХНЯНЕ!
НЕ ОДВЕРТАЙСЯ, НЕ ТІКАЙ.—
ПРИІДИ В ЛОНО АВРААМЛЕ
ДО СОЛОМОНА ЩУПАКА,
АПОТЕОЗА. Сьогодні відомо, що цей текст має принаймні
чотири редакції. Три з них зберігаються у відді­
лі рукописів Центральної наукової бібліотеки
ім. В. І. Вернадського АН УРСР72 (вище наведено
чистовий варіант), а ще одну опублікував автор
«Спогадів про неокласиків». Є й три спроби проко­
ментувати «Неокласичний марш» — Освальда Бур-
гардта, Степана Крижанівського та Григорія К.о-
чура, з яких найгрунтовніша належить останньому.
Гадаю, що варто узагальнити весь цей пояснюваль­
ний матеріал, а в необхідних моментах і зіставити
різні варіанти тексту.
Зі згаданими в першій хоровій партії французь­
кими поетами-парнасцями все достеменно зрозумі­
ло — «неокласики» їх високо цінували й багато
перекладали.
Рядок другої строфи — звертання до «Плугу»:
«І статут свій переробляй» С Крижанівський про­
понує розуміти як вимогу відмовитися від «масо-
візму». Що ж, можливо, й так…
На початку solo Филиповича обігруються назви
його книжок «Земля і вітер» та «Простір». Всі
«партії» цього твору стилізовано, тому й не див­
но, що, як вказав О. Бургардт, використано фразу
з одного вірша П. Филиповича («Музика звечорі-
лих зір») та вжитий ним епітет «ясномудрий»,. Від­
билися тут і закиди критики щодо малоемоційності
поета та його нібито втечі від сучасності. А от за­
ключні два рядки всі коментатори пов’язують із
Филиповичевим захопленням кіно і називають при
цьому три різні вірші, присвячені десятій музі, —
«Розіта» (О. Бургардт), «Не скажуть ні фарби, ні
книги» (С. Крижанівський), «Кіно» (Г. Кочур).
Усе це правильно, але в чистовому оригіналі «Нео­
класичного маршу» читаємо слово КІНО, написане
великими літерами. А друга редакція тексту по-
64
тверджує, що тут обігрувалися два значення сло­
ва:
Та я на тридцять п’ятім році
Почав ходити до К- І- Н. О.73
У першій же редакції:
Та я на тридцятім році
Пішов уперше до КІНО1*.
У тексті, опублікованому О. Бургардтом, — «на
тридцять третім році»…
Все це свідчить про те, що автори «неоскласично-
го маршу» не змогли відшукати дотепного варіанта,
який відбивав би дві версії, і основний наголос за­
лишили саме на любові до кінематографа, хоча ма­
ли на оці й Київський інститут народної освіти, де
працював професор П. Филипович.
Далі, в строфі, що її співає хор, даремно С Кри­
жанівський вишукує літературну полеміку з «Мо­
лодняком» — ця організація ще не утворилася, ко­
ли писався «Неокласичний марш».
Сашуня — це професор Олександр Дорошкевич,
котрий спершу позитивно ставився до «неокласи­
ків», але в міру посилення критики «згори» кон’юнк­
турно переорієнтувався. Це було особливо боляче
М. Зерову, оскільки вони дуже близько товари­
шували ще із студентських років. До речі, в дру­
гій редакції тексту замість «Сашуню» спершу бу­
ло написано «Щупаче», а це вказує, що особливої
різниці між позиціями цих критиків «неокласики»
вже не бачили. Г. Кочур наводить уривок з листа
М. Зерова до І. Айзенштока періоду, коли вже сто­
сунки між колишніми товаришами й колегами фак­
тично обірвалися: «Сам я на Дорошкевича дуже
сердитий за його стремління будь-що-будь зароби­
ти на приятелях. В новому виданні «Української
літератури» (підручник для 7 кл. трудшколи) він
пише, наприклад, що «в своїх програмах культур-
3 В. Брюховецький 65 ної на українському грунті творчості неокласики
спираються на буржуазну Європу (як це показала
дискусія). Де він це прочитав у неокласиків —
Аллах його знає, але все це пахне наклепом і до­
носом».
«Славить нас уже Десняк» — Г. Кочур пропо­
нує розуміти «славить» в значенні «ославлює», бо
ніде В. Десняк, критик-ортодокс, не хвалив «нео­
класиків». На це можна було б пристати, але в
другій редакції читаємо: «Покинь свої, Щупаче
(саме тут це прізвище замінено на «Сашуню». —
В. Б.), кпини, Бо хвалить нас уже Десняк»75. Оче­
видно, все-таки в якомусь — можливо, усному —
виступі цей критик щось сказав позитивне про
«неокласиків»…
У solo M. Рильського так само обігруються наз­
ви його книжок — «Білі острови», «Синя дале­
чінь», «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна».
Вінок сонетів, тріолети
Я, не писавши, написав,—
закінчення цього solo Г. Кочур пояснює тим, що
критики типу Б. Коваленка закидали, ніби Риль­
ський пише вінки сонетів і тріолети, хоча він ні­
коли цими формами не користувався.
Твори Едшміда, Верхарна і Георга Гайма «нео­
класики» перекладали, а Шпільгаген згаданий тут
довільно, й цілком слід погодитися з Г. Кочуром:
це ще раз доводить жартівливий характер «мар­
шу».
Усього два вірші на час виходу своїх «Залізних
сонетів» надрукував О. Бургардт, а Д. Загул, ре­
цензуючи цю книжку, медово вихваляв переклада­
ча і як чудового поета — отож «пошив в поети»…
Лебідь, щука й рак у наступній хоровій партії —
вже майже травестійна гра: Ананій Лебідь — мо­
лодий літературознавець, саме той, з яким
66
М. Рильський скоро вчинить «славний неокласич­
ний скандальчик» у Чернігові; Самуїл Щупак —
вульгарно-соціологічний критик, затятий супротив­
ник «неокласиків»; нарешті, «рак червоний» — це,
вважає Г. Кочур, травестійно «перевдягнений»
«Червоний шлях» — журнал, де часто друкували­
ся «неокласики». Це загалом підтверджується й
тим, що в подальших рядках обігрується також
назва журналу «Життя й революція». Але все-таки
тут алюзія, на мій погляд, глибша й змістовніша.
Якщо пристати на пояснення Г,. Кочура, то не зов­
сім зрозуміле поєднання «прототипів» лебедя, ра­
ка і щуки, — воно довільне. Тим часом на початку
1926 р. у статті «Літературний рік» Ф. Якубов-
ський писав про один з виступів А. Лебедя: «Що­
до «Ланки» він визначив, що коли вона червоніє,
то це червоніння перепеченого рака»76. Як відомо,
письменники, котрі вийшли з АСПИСу і таким чи­
ном відділилися від «неокласиків», утворили літе­
ратурну організацію «Ланка». Отже, у ремінісцен­
ції з відомої байки йдеться про три сили в тогочас­
ному літературному процесі…
Solo M. Драй-Хмари — це дотепне пародіювання
його стилю (захоплення рідкісними словами) і на­
тяк на вірш «Під блакиттю весняною», де згаду­
ється притча про Ноїв ковчег.
Наступну хорову строфу С. Крижанівський вва­
жає за найпереконливіший доказ маніфестного ха­
рактеру «Неокласичного маршу» — бо… згадано
там Гомера, Горація й Геракліта. Проте перекон­
ливий контркоментар Г. Кочура доводить, що по­
єднання цих трьох імен — просто евфонічна зна­
хідка, а «неокласики» таки тямили в алітера-
Ціях…
«Палю я гімни Аполлону» — ні С. Крижанів­
ський, ні Г. Кочур не пояснюють, що значить па-
3 67 лити гімни. А в тексті, опублікованому О. Бур-
гардтом, цей рядок подано в іншій, логічнішій ре­
дакції: «Палю я ладан Аполлону». Тут усе зро­
зуміло. Очевидно, в чистовому варіанті просто
зроблено механічну помилку, бо в усіх інших ре­
дакціях тексту — таки «ладан». Та це й відпові­
дає рядкам М. Зерова з вірша «Lucrosa»: «Часа­
ми служимо владиці Аполлону, І тліє ладан наш
на вбогім алтарі».
«Покладений у саркофаг» — пересміх з деяких
статей, автори яких, вважаючи поезію «неокласи­
ків» мертвою, наче вкладали їхнього лідера в до­
мовину-саркофаг.
«Академічний амбон» (а не «амвон», як помил­
ково подається в обох попередніх публікаціях) —
це, безперечно, не кафедра КІНО (як стверджує
С. Крижанівський), де, правда, М. Зеров також
залишався магом красномовства, а трибуна на літ­
вечірках та диспутах у ВУАН.
І. Кочур дуже точно, на мій погляд, розкриває
натяки та тонку гру слів у другій строфі solo Зе­
рова, спростовуючи довільні розмірковування
С. Крижанівського: «Прокоментована строфа по­
верхово. Сказано, хто такий Буревій, але не зро­
зуміло, чому він в дар отримує кострицю. А це
пов’язано з його прізвищем. Коли тіпають льон
або коноплі, то терницю ставлять так, щоб вітер
відносив пил і кострицю від тіпальниці чи тіпаль­
ника, а не на них. А буревій (за словником) —
вітер, навіть майже буря. Отже, Буревію накинута
праця за фахом». І т. д.
Портрет Михайла Могилянського намальовано,
вважає Г. Кочур, досить вичерпно. Він 1925 р. ак­
тивно підтримував «неокласиків», але коли на­
падки на останніх посилилися, істотно змінив свою
позицію в листі до «Пролетарської правди»; «Ні
68
формально, ні по суті я не був неокласиком, що
кілька разів зазначав у своїх публічних виступах,,
а тому зрозуміло, що й не міг нічого використати
«для пропаганди неокласичних поглядів»77.
Звичайно, «Проспіває тричі півень…» — прозо­
рий перегук із євангельським епізодом відречен­
ня апостола Петра від Христа. Але, гадаю, тут є
й очевидний натяк на вечір «Літературно-громад­
ський рух на Україні в 1925 р.» з трьома наскока-
ми-доповідями на «неокласиків» — С. Щупака,
Я. Савченка і Д. Загула. Та й саме від закидів
С Щупака боронився М. Могилянський в листі
до «Пролетарської правди». А твори Маркса і Лу-
начарського М. Могилянський знав дуже добре
і в багатьох виступах легко побивав своїх опонен-
тів-начотників, які вивчали марксизм лише за ци­
татами з чужих праць.
Отакий веселий твір було написано до тридця-
тиодноріччя Максима Рильського. Справді, весе­
лий, але дуже точний у відбитті атмосфери, в якій
їм жилося й творилося.
Проте дуже скоро стало не до жартів. На черв­
невому Пленумі ІДК КП(б)У 1926 року під ору­
дою Кагановича була ухвалена резолюція, де «нео­
класики» фактично вперше, але вже надовго за­
раховувалися до відверто «знавіснілих антирадян-
щиків»:
«Тепер серед українських літературних груп ти­
пу неокласиків і в колах вищої інтелігенції спосте­
рігаємо ідеологічну роботу, розраховану якраз на
задоволення потреб української буржуазії, що зро­
стає. Характеристичне для цих кіл є прагнення
скерувати економіку України на шлях капіталіс­
тичного розвитку, держати курс на зв’язок з бур­
жуазною Європою, протиставляти інтереси Украї­
ни інтересам інших Радянських Республік»78.
69 Не знаю, чи розгубленість, чи залишки гумору
продиктували Павлові Филиповичу його «Епітафію
неокласикові»:
Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Вісла —
його сховає вічності ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
Після Європ досвідчена79 рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
не раз скубла десниця Десняка.
Кінець. Мечем дамокловим нависла
сувора резолюція ЦК.
Дарма що він у піджаку старому
пив скромний чай, приходячи додому,
і жив працьовником з юнацьких літ, —
он муза аж здригнулась, як почула,
що ті переклади з Гомера і Катулла
відродять капіталістичний сеті.
Невблаганно насувалися тяжкі часи. Починаю­
чи з 1926 року «неокласики» поступово відходять
від участі в літературній дискусії, хоча їх продов­
жують наполегливо й безпардонно критикувати,
чимдалі більше перекручуючи або й перебріхую­
чи. Тому основні зусилля вони зосерджують на до­
слідженні історії української літератури, її зв’яз­
ків зі світовим письменством, багато перекладають
та в поті чола працюють на власній поетичній
ниві.
Ціле п’ятиліття темнішали погрозливі хмари. І
нарешті навесні 1931 р. смерч сталінської вакха­
налії вихопив першого з «неокласиків» до камери
НКВС — Максима Рильського. Цей арешт прак­
тично означав початок розправи над усім «гроном
п’ятірним». Химерна доля в даному разі змилости­
вилася над життям поета, а проте нашим істори­
кам літератури не слід сором’язливо обходити той
злам, що відтоді стався в його творчості й багато
років не дозволяв могутньому талантові працюва­
ти на повну силу. Дослідити всі наслідки цієї тра-
70
гічної життєвої колізії тим більше на часі, що вже
з’являються публікації, де звинувачення у відступ­
ництві на адресу поета будуються на чутках або
бедпіставних здогадах80.
Тоді ж, глибокої осені, виїхав до Німеччини Ос­
вальд Бургардт.
А через чотири роки було заарештовано Миколу
Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича,
І табори, табори…
Така доля, як відомо, спіткала багатьох талано­
витих митців, і зокрема — мало не кожного, хто
добровільно чи й несамохіть зараховувався був до
«неокласиків». Свого часу в романі «Місто»
В. Підмогильний поставив на різних щаблях лі­
тературної ієрархії професора Михайла Світоза-
рова і студента-прозаїка Степана Радченка. Щодо
першого, то це, безсумнівно, портрет Зерова. А в
епізоді, де він фактично виставляє зі свого кабіне­
ту Радченка, багато хто із сучасників угадував Єв­
гена Плужника, хоча насправді ніякої зустрічі між
ними на квартирі професора ніколи не відбувало­
ся. На такий художній домисел наклали відбиток
особисті симпатії-антипатії автора роману, літера­
турні пристрасті часу. Але сталінські виконавці ма­
ли свої критерії — вивірений нюх на талант. Для
них усі ці люди виглядали однаково небезпечни­
ми… Думаю, що цього нюансу і не мав на увазі
Володимир Базилевський, але, здається мені, по­
єднання імен двох видатних наших поетів у його
вірші якесь «містично» невипадкове:
Питаєш, устрявши в розмову,
чи снились востаннє Зерову
Еллади пахучі гаї,
Овідія скарги співучі?
Ні, снилися київські кручі,
полтавських степів кураї.
Питаєш, чи тяжко й натужно
71 легені викашлював Плужник,
упершись руками в настил?
Питаєш, чи знана могила?
Поети, як ангели, мила,
немає в поетів могил.
(1988)

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.