Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

Vivere honeste — 2

загрузка...

Ясна річ, що Зеров прагнув повернутися до Киє­
ва, де поле і викладацької і наукової діяльності
було значно ширшим. Хоча й Баришівка, завдяки
невтомній праці згуртованого М. Сімашкевичем
педколективу, перетворилася на відомий культур­
ний центр. Коли абітурієнт дуже добре складав
вступні іспити з літератури чи історії до К- І. Н. О.,
його неодмінно запитували, чи він не баришівський
учень Миколи Костевича Зерова. И відповідь не­
рідко виявлялася ствердною…
Нарешті у вересні 1923 р. його запрошують на
95 роботу професором української літератури до Ки­
ївського інституту народної освіти. З 1 жовтня він
розпочав тут свої лекції, про які згодом ходитимуть
пишні легенди.
На цьому можна було б і закінчити розпорідь
про баришівські «три літа», якби не одна обстави­
на, а точніше — навіть дві.
Відомо, що Миколу Зерова єднала давня друж­
ба з видатним математиком Михайлом Кравчуком,
який так само загинув у сталінських катівнях. У
присвяченій йому книжці журналіст М. Сорока
силкується вивести образ Зерова. Але тільки сил­
кується. Я вже не кажу про фактичні неточності:
тут і нібито сотні написаних у Баришівці віршів;
і переклади зі старогрецької, англійської; і повер­
нення до Києва 1921 року; і робота в університеті
лід час денікінщини; і сонети, писані шестистоп-
им ямбом., хоча Зеров, окрім перекладів, майже
не користувався цим розміром; і навіть якийсь
фантасмагоричний епізод: «…вхідний дзвінок. За­
тим два дражливо короткі. Так міг оповіщати про
своє прибуття тільки Микола Зеров: це був умов­
ний сигнал ще з часів дореволюційної конспіра­
ції»30. Як таке міг вигадати автор — не збагнути…
Але найприкріше — Зеров був зовсім не таким,
яким зобразив його автор книжки. Він, наприклад,
не міг кваліфікувати збірку Дмитра Загула «На
грані», що то, мовляв, «суцільна містика, абстрак­
ції, символізм», оскільки для нього це явище різ­
ного порядку. А той самий Д. Загул ніяк не міг
сказати в 1921 році про Зерова «славетний поет»,
бо перший вірш Миколи Костевича був надрукова­
ний лише 1923 p., і т. д. Дуже прикре враження
залишають по собі ці безвідповідальні домисли.
Та ще дивовижніші речі довелось мені вичитати
в одному «мемуарному» рукописі, який, на щастя,
96
поки що не опублікований. Називаються ці «спога­
ди» «Любарський університет», і автор їх, котрий,
до речі, сам свого часу доклав тяжку руку до цьку­
вання Зерова, розповідає, як Микола Костевич і
талановитий учень М. Кравчука Іван Білик з 1918
до 1920 р. викладали йому в Любарській школі,
чого насправді ніколи не було. А далі, щоб звести
хронологічно кінці з кінцями, повідомляє: «Восени
1920 р. Білик І. П. і Зеров М. К. переїхали з Лю-
барець у Баришівку — вчили там у семирічці Ко­
лесника П.Й . (у майбутньому визначного україн­
ського радянського літературознавця й прозаїка)».
Якщо в першому випадку, з М. Сорокою, перед
нами наслідок несумлінного вивчення фактів, спо­
творення їх несвідомого, то в другому — перекру­
чення цілком осмислене. Бо ж так хочеться сьо­
годні реабілітуватися за давні погромні акції…
Проте повернемося до Києва осені 1923 року.
Те, що вона стане якимось рубіжним етапом у
літературному житті, відчували вже сучасники. Зо­
крема, цікаве свідчення зустрічаємо в дописі «Ми­
стецтво в Києві», надрукованім у № 4—5 «Черво­
ного шляху» за 1923 р. Автор, указавши на роз­
мови про «т. зв. неокласиків» та на те, що про
них було виголошено кілька доповідей, цілком пев­
но зазначає, що підверстані під цією назвою поети
не творять ніякого об’єднання і, більш того, в Киє-
ні не проживає жодного «неокласика» Мабуть,
П. Филипович не видавався авторові виразною по­
статтю, і тому він резюмує свій допис у такий спо­
сіб: «Кияне великі надії покладають на осінь. Чи
тільки ті надії не сядуть пилом? Сюди небавом
приїздить Зеров, Рильський і Ярошенко»31.
…Отож з 1 жовтня Микола Зеров — професор
Київського інституту народної освіти. Одночасно
він професор української літератури в Київських
4 В. Брюховецький 97 кооперативному технікумі та другій торгово-проми­
словій школі. На ці факти варто звернути увагу
сьогодні. В 20-ті роки широко практикувалося за­
лучення найповажнішої професури до викладання
української літератури навіть у таких, далеких від
філології закладах. Крім них, Зеров у різний час
викладав також у Київському археологічному ін­
ституті, в залізничному технікумі, Інституті лінг­
вістичної освіти, у вечірньому освітянському уні­
верситеті. Додамо сюди численні курси та семіна­
ри, і тоді збагнемо величезний обсяг роботи, здій­
сненої Зеровим на освітянській ниві. Й скрізь йо­
го лекції мали колосальний успіх, слухати їх при­
ходили студенти з інших курсів і навіть з інших
вузів та технікумів. Григорій Костюк у своїх спо­
гадах зафіксував портрет улюбленого професора:
«Був середнього, а може, навіть нижчого росту.
Будова — північна. Широке, приємне, відкрите об­
личчя. Високе ясне чоло, зачісане назад русяве
волосся з слабо позначеним проділом з лівого бо­
ку. Блакитні, веселі, рухливі очі, пенсне, трохи за­
велика нижня губа; приємний горловий сміх, щи­
рий, безпосередній. Був людиною веселого харак­
теру з нахилом до іронії, інколи колючої. Одягав­
ся переважно в костюм темно-синього шевйоту, а
зимою носив старомодне, темного кольору пальто
з чорним плюшевим коміром»32.
Рік 1923-й був схожий на трамплін, з якого
«неокласики» рушили в літературний процес. Са­
ме тоді вони всі з’їхалися до Києва і познайоми­
лися між собою, спершу об’єднавшись у рамках
АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша
зустріч Миколи Зерова з Миколою Хвильовим, ко­
ли той у складі харківської гартованської групи
письменників приїхав до Києва. Листи цього
палкого прихильника «азіатського ренесансу»,
98
що збереглися, засвідчують, яким плідним було їх­
нє спілкування (див: «Радянське літературознав­
ство», 1989, №№ 7, 8). Саме цієї пам’ятної осені
«неокласики» організовують серію літературних
вечорів, з яких особливого розголосу набрали про­
ведені 25 вересня і в середині грудня. За тими
скупими даними, що дійшли до нас, видно, як ос­
новні зусилля вони спрямовували на згуртування
мистецьких сил, на спрямування їх у русло кон­
структивної праці. Передумови для цього існували.
Але така позиція викликала різкий спротив офіцій­
но підтримуваних літературних чи білялітератур-
них кіл. Дві рецензії на вечірки у ВУАН, одну з
яких я вже цитував (Б. Шестерня. Гопакадемики.—
Більшовик. — 1923. — 28 вересня), виразно під­
тверджують це. Особливою непримиренністю по­
значено допис під псевдонімом «Ачу» — «Літера­
турний вечір «класиків» та «неокласиків»33. Нама­
гання М. Зерова намітити платформу для консолі­
дації здорового ядра в літературному процесі сква-
ліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфу-
туристів та гартованців. Доповідач проаналізував
«Наш універсал» (1921), підписаний М. Хвильо­
вим, В. Сосюрою і М. Йогансеном, і витлумачив
фразу про одгетькування від неокласиків та футу­
ристів як непродуманий юнацький жест. Бо ре­
альне літературне життя передбачає многогран-
ність творчих пошуків, багатоманітність художніх
підходів. Здавалось би, цей концептуальний аналіз
літературної ситуації розкривав можливості по­
дальшого продуктивного просування у творенні со­
ціалістичної культури. Натомість — перекручення,
політичні звинувачення і недотепні кпини. Близь­
кий у цей час до поглядів «неокласиків» Олек­
сандр Дорошкевич був змушений виступити зі
спростуванням подібних умисних кривотлумачень
4* 99 і із засудженням конфронтаційної тактики тих,
хто приховувався за прибраними йменнями Богда­
на Шестерні та Ачу. Він, зокрема, писав: «Блис­
кучу промову Зерова переказує убогими словами,
але з обов’язковими «кивами» й «моргами» куди
треба. Цей багатий матеріал можна було б й вар­
то оцінювати з погляду ідеологічного чи формаль­
но-літературного. Але тільки не таким тоном блюз­
нірського патякання…
З подібних невідповідальних рецензій («Ачу»!)
виступає таке запашне амбре, що, певна річ, піс­
ля цього справа літературного об’єднання тільки
ускладнюється»34.
Ось така ситуація виникла на початок 1924 ро­
ку. Він розпочався з бурхливих дискусій. На культ-
комісії міськкому ВУАН 3 січня М. Зеров виго­
лошує доповідь «Українська література в 1923 p.»,
а 20 січня там же відбувається диспут, де допо­
віді Д. Загула «Криза сучасної української лірики»
опонували М. Зеров, Юрій Меженко, Григорій Ко­
синка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» ду­
же високо оцінював 1923-й — як «рік літератур­
ного оживлення». З’явилася ціла низка цікавих
імен, хороші книги. Пожвавленню літературного
життя сприяє заснування нових журналів зі своєю
позицією. В Києві, приміром, встановилася своє­
рідна змагальність між «Новою громадою», до якої
тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом», де виступа­
ли в основному футуристи, гартованці, плужани.
Тобто все, за розумінням Зерова, йшло нормаль­
ним шляхом.
Дмитро Загул підходить до оцінки літературної
ситуації з іншими мірками. Різнородність її скла­
дових він оцінює як кризу, занепад. Навіть із зві­
ту завжди неприхильної до Зерова газети стає зро­
зумілим, у чому полягала відмінність позицій. Суть
100
опонування загулівській точці зору викладена та­
ким чином: «Зеров вказав на те, що не годиться
ліричному, поетові балакати про кризу лірики і
поділяти поетів так: «Хто під загулівську лірику —
вправо! (іменно!), хто ні — вліво!
Гейнівський ліризм, що на ньому виховався За­
гул, зараз не «в моді», але це не дає права роби­
ти висновки про загальну кризу лірики»35.
Отож уже тут виразно намітилися дві тенден­
ції — до різноманіття літературних пошуків і до
уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей,
так і художніх засобів.
Зеров, немов компенсуючи бідність на літератур­
ні емоції баришівських років, виступає часто не
тільки як оратор-полеміст, але вже і як поет. Ска­
жімо, між З і 20 січня відбувся в тій же ВУАН
ще й суто літературний вечір, де свої твори чи­
тали Максим Рильський, Микола Зеров, Тодось
Осьмачка, Аркадій Казка, Степан Бен, Валеріан
Підмогильний.
Цей рік ознаменований для М. Зерова й вихо­
дом у світ його вимріяної «Камени». Задум визрі­
вав, автор ділився ним у листах до М. Рильського,
П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а пер­
шому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки.
Хоч як дивно, але «слава» про Зерова-поета йшла
попереду його публікацій — часто грунтована на
чугках та упередженості. Ще в травні 1923 р.
П. Филипович писав йому у Баришівку, що вини­
кають певні складнощі з реалізацією ідеї про ви­
дання його книжки віршів, оскільки «законодавці
літературних мод» вважають, що Зеров не відчу­
ває сучасності, живе суспільними анахронізмами.
Тому П. Филипович закликав зосередити увагу
на літературознавчому нарисі: «Коли ж Ви напи­
шете «Іст(орію) у(країнської) літ(ератури), то
101 доведете, що Ви не тільки естет, пурист слова, а та­
кож аналітик-соціолог (говорю це, бо знаю пер­
ші розділи Вашої книги) і що Ваша книга поруч
:з книжкою Б (ориса) В(олодимировича) (Якубсько-
го) про соціологічний метод — явище не консерва­
тивне, а світле й «поступове»36.
Але хоч як скептично оцінював Зеров власні
вірші, вивірене чуття підказувало йому, що це та­
ки поезія. Тож на виході книжки він наполіг, і са­
ме у видавництві «Слово», за політичну репутацію
якого так клопотався П. Филипович. «Камена» ви­
кликала бурхливу реакцію — більшість рецензен­
тів вітала її захоплено. Негативні ж відгуки, зде­
більше декларативного характеру, мали виразно
погрожувальні інтонації. Як-от: «Ця «чяста» пое­
зія, виключно словесна робота, не бувши потріб­
ною ніколи, особливо непотрібна, до обурення зай­
ва тепер, коли під напором епохально важливих,
негайних до розв’язання проблем, поезія, як така,
взята «на мушку»…
Коротко, збірка ніяк не може бути пришита до
тютреб біжучого часу. Це просто незломна, «кла­
сична» упертість в обороні нікому не цікавих, да­
леких від життя класичних позицій з їх глиняни­
ми, китайськими батареями індивідуально-естетич­
ної філософії. Це… «їхня» збірка»37.
Поряд із образом затятого противника нового
життя в уяві певної частини літераторів постає ін­
ший Зеров, портрет якого також не вельми аде­
кватний, проте характерний для його сприйняття
сучасниками. Учень Баришівського соціально-еко­
номічного технікуму, початкуючий поет Олександр
Сорока так уявляв собі свого вчителя: «Десь да­
леко-далеко сидить собі в теплій кімнаті невелич­
кий чоловічок і пише, пише «не для творців бето­
ну і асфальту», а для тих, хто дійсно його розу-
102
міє, кому стиль римських авторів є звичайною су­
часністю і не здається новою Америкою… Пише. А,
серйозна публіка, для якої старе здається наївною-
казкою, жде і гострить свої клинки, щоб зразу ж,
як тільки на світ божий народиться, забити, бо-
контреволюційному в добу пролетаризації мас не­
має місця: буржуазні примхи оджили своє. А Він
пише і пише, і ще раз пише — Він знає, що сер­
йозна публіка не що інше, як рештки «кровной
Крыловской Моськи» і що слова їхні — полова..
І стає тоді заздро: один — а така сила, один
з маси — а такий сильний.
І хочеться, хочеться бути й собі «одним із ма­
си», щоб тобі не було рівного, щоб ти не був сер­
йозним чоловіком і сучасним покидьком. Але це
тільки — заздрість: самі по собі ми давно «мало-
душествуємо» — як каже Тичина, і бовтаємося в
твані, як Зеровський неборак, не знаючи, до якого
ми берега дійдемо, бо майбутнє нам, як більшості,.
невідоме…»38
От що прикметно — ні перше, ні друге уявлен­
ня не відповідають реальному духовному єству Ми­
коли Зерова, бо виходить із неправильного розу­
міння його естетичних настанов. І тим, і тим зда­
ється, ніби він живе лише минулим і що його геть
не цікавить сучасне, легковійне і невтримне життя.
Такі легенди, на перший погляд, підтверджували
не тільки йего поезії, а й перший випуск історико-
літературного нарису «Нове українське письмен­
ство», невеличка монографія «Леся Українка»,
Що також були видані 1924 р. Все це — минуле,
яке багато ким тоді просто відкидалося, уроки і
надбання якого заперечувалися. До тих докорів,
Що їх рясно діставав за своє життя Зеров, на по­
чатку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він
майже не виступає як літературний критик на сто-
103 рінках газет і журналів. У пам’яті, очевидно, ще
не стерлися активність його часу «Книгаря». Про­
те й цей докір розсипався в порох уже того ж
1925 p., який можна вважати піком літературно-
критичної діяльності Зерова. Саме тоді він довів,
що не є ні противником нового ладу, ні анахоре­
том, що сховався в античність від штормів сучас­
ності.
Але перш ніж ближче глянути на «труди і дні»
цього року, варто зупинитися на одному прикрому
епізоді, який немало дошкулив Зерову — саме че­
рез те, що чесна людина перед наклепом лишаєть­
ся безпорадною. На початку літа 1924 р. він про­
читав цикл лекцій з історії нової української літе­
ратури на Житомирських губерніальних курсах
учителів. Але ледь устиг повернутися до Києва, як
у газеті «Більшовик» 3 липня з’явилася злобна
кореспонденція О. Демчука «Десять лекцій по іс­
торії сучасної української літератури, або неокла­
сичні гастролі Зерова в Житомирі», де професор
змальовувався жерцем «чистої краси», який зане­
хаяв соціологічний метод аналізу, а натомість ко­
хається в художності, естетичному, класиці, що,
звичайно, є контрреволюційно-буржуазним форма­
лізмом. Але й це ще не все — через три дні ко­
лишній житомирянин (пригадується, його «Поезії»
1918 р. вийшли саме там) Я. Савченко підводить
«теоретичну базу» під малограмотні інсинуації
О. Демчука. Автор аж із Києва побачив і почув,
як у Житомирі лектор «розперезався», як він ви­
кривляв і перекручував факти, демонструючи про­
фесорську зарозумілість, неокласичне неуцтво,
буржуазну злобу до революційних літературних
угруповань. «Гвоздь» же полягав у формулюванні
«неокласичного» кредо в Савченковій інтерпрета­
ції: «Мистецтво — краса. Воно родиться з натхнен-
104
ного духу творця і через те не може залежати від
матеріального процесу, від даної конкретної еко­
номічно-побутової обстановки. Воно живе в душах
тільки тих, кого божа ласка обдарувала. Закони
його — вищого порядку, і з землею вони не мають
нічого спільного. Хід їх, розвиток — цілях духа,
ідеї. Логічно — tempora mutantur*, — а мисте­
цтво — вічне»39.
Зрозуміле обурення Зерова. Він удається до
редакції «Більшовика» із спростуванням — від­
мовляють. Він звертається до М. Хвильового з
проханням допомогти опублікувати статтю-відпо-
відь у якомусь із столичних видань, та, як свід­
чить їхнє листування, це теж виявилося справою»
далеко не простою. Проте на початку вересня від­
повідь Зерова була опублікована в «Літературі,
Науці. Мистецтві» (додатку до харківських «Віс­
тей»). У ній він виклав методологічні засади про­
читаного курсу лекцій та й узагалі його історико-
літературних студій. Пояснював, що завжди харак­
теризує нове українське письменство виходячи із
суспільних обставин XIX століття — капіталізації’
країни, зростання великих міст і народження бур­
жуазно-демократичної інтелігенції. Аналіз усіх цих
явищ і складає основу, на якій розглядається літе­
ратурне життя. Далі, процитувавши повністю ви­
гадки Я. Савченка з приводу «теоретичної бази»,
на якій нібито грунтуються «неокласики», Зеров-
зазначає: «Цілком погоджуюся з Савченком, що
ця теорія справді немудра, — не розумію тільки,,
чому він зрікається своїх авторських прав на неї.
Оскільки ж вона відповідає моїм поглядам, нехай
міркує читач.
1. Питання про те, чи вічне мистецтво, чи має
* Часи міняються (лат.).
105 скоро вмерти — — мене не цікавило ніколи. Це пи­
тання, над яким тепер міркують тільки футуристи.
2. Про незалежність мистецтва «від даної конкрет­
ної обстановки» я не говорив ніколи. Говорив я
(і друкував) тільки протилежне. В передмові до мо­
го «Нового українського письменства» читач знайде,
як ні на хвилину я не спускав з ока класового, гру­
пового обличчя українського письменства і укра­
їнського читача. Мені цікаво було стежити за змі­
нами в цьому обличчі і внаслідок їх — за змі­
нами в літературних замовленнях, які ставали пе­
ред українським автором»40.
Здавалось би, конфлікт вичерпано. Тим більше,
що підтримав Зерова і В. Еллан-Блакитний, кот­
рий точно кваліфікував дії О. Демчука та Я. Сав-
ченка як елементарну неграмотність, умисне при-
мітйзування думок професора і брехню навпіл з
брутальною лайкою. «Крайня пора настала, — пи­
сав цей невтомний згуртовувач українських літе­
ратурних сил, — повести боротьбу і з літературним
хуліганством, махновщиною, що тільки дискреди­
тує те, в ім’я чого безграмотний і що найгірше —
не здатний до думання «критик» б’є собі лоба на
сторінках нашої преси»41.
Але конфлікт вичерпано не було. Він, можна
сказати, тільки поглиблювався і роз’ятрювався.
Особливо це стало зрозумілим, коли 1925 р. Зеров
-активно включається в поточну літературно-кри­
тичну практику. Продуктивність його вражає —
тільки журнал «Життя й революція» 1925 р. вмі­
стив 17 матеріалів М. Зерова різних жанрів!
А ще ж були інші часописи, газети, усні виступи,
лекції перед студентами — почалася відома літе­
ратурна дискусія 1925—28 pp. Загальноприйнято
відлік її вести зі статті Григорія Яковенка «Про
критиків і критику в літературі» («Культура і по-
106
бут» від ЗО квітня 1925 р.) та відповіді на неї Ми­
коли Хвильового. І це справді так. Проте навряд
чи буде помилкою визнати, що літературна диску­
сія не розгорілася б так швидко і яскраво без по­
тужного імпульсу, який дав диспут «Шляхи розвит­
ку української літератури». Відбувся він 24 трав­
ня 1925 р. в залі бібліотеки Всеукраїнської Акаде­
мії наук. У Києві на той час уже «напрацювався»
солідний досвід подібних зібрань. І можна сказати,
що душею їх був блискучий промовець і полеміст
Микола Зеров. Досить зазначити, що лише від по­
чатку року до диспуту 24 травня він виголосив та­
кі доповіді на вечірках історично-літературного
товариства при ВУАН: «Українська література в.
1924 році» (початок січня), «Запізнений роман­
тик — Я- Щоголів» (початок лютого), «Творчість
Марка Черемшини» (кінець лютого), «Черемши­
на і ми» (17 травня). Крім того, величезного роз­
голосу набув уже згадуваний вечір оригінальної і
перекладної поезії «п’ятьох з Парнасу» — М.Риль­
ського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур-
гардта і М. Зерова (17 березня). І це лише захо­
ди, в яких Зеров був центральною постаттю, але ж
він грунтовно виступав і в обговореннях інших нау­
кових та критичних доповідей, виголошуваних тоді»
в Києві практично щотижня, а то й частіше, і на.
численних поетичних вечорах…
Отож у такій насиченій атмосфері відбувся цей
літературний диспут. У ньому взяли участь пред­
ставники всіх літературних організацій Києва, а.
також письменники, що перебували поза літератур­
ними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав
Ю. Меженко. В обговоренні її виступили Б. Кова­
ленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний,.
С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, О. До-
рошкевич, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Ів-
107 ченко, В. Нечаївська, І. Жигалко та M. Рильський.
Основна полеміка розгорнулася навколо того, яки­
ми шляхами може українська література вийти на
справжні верховини новітнього мистецтва. Дуже
швидко в бурхливому обговоренні акцент з доповіді
змістився на виступ М. Зерова, пафос якого особ­
ливо гаряче підтримали М. Могилянський, П. Фи-
липович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович
та М. Рильський. Уже визнаний на той час як лі­
дер «неокласиків», Зеров чітко вказав небезпеки,
які чигають на молоду пролетарську літературу, і
накреслив першочергові завдання. Боротися на­
самперед треба проти: 1) «вопиіющого неуцтва»,
2) нездорової обстановки гурткової виключності і
привілеїв, 3) нехтування формою, а властиво —
художньою довершеністю творів. Позитивна ж
програма М. Зерова полягала в тому, що: 1) не­
обхідно усвідомити, осмислити і засвоїти багатства
української національної традиції — це дасть змо­
гу багато які із сучасних дутих авторитетів оціни­
ти тверезо й реально; 2) необхідно пересадити на
український грунт найвидатніші твори європейської
класики і сучасної літератури різних народів — це
неминуче підніме «планку художності»; 3) нареш­
ті, слід встановити атмосферу здорової літератур­
ної конкуренції, а не кон’юнктурного протегуван­
ня. «Ми повинні повсякчас заявляти про потребу
уважного відношення до всякої культурної ціннос­
ті. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літе­
ратурної обстановки, в якій будуть цінитися не ма­
ніфест, а робота письменника; і не убога суперечка
на теоретичні теми — повторення все тої ж плас­
тинки з хрипучого грамофона — а жива й серйозна
студія літературна; не письменницький кар’єризм
«человека из организации», а художня вибагли­
вість автора перш за все до самого себе»42.
108
Така, на сьогодні безсумнівна в своїй логічності,
позиція викликала на диспуті, та й у пресі зго­
дом, бурю заперечень. Особливо не подобалася опо­
нентам Зерова його вимога замість гурткового про­
текціонізму запровадити здорову літературну кон­
куренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм
уже утверджувався в літературному процесі. Так,
B. Десняк однозначно заявив з цього приводу:
«Привілейоване становище молодої пролетарської
літератури, як наше досягнення, воно буде завж­
ди, гадаємо, в наших руках. У всякому разі буде­
мо за нього боротися. Так що даремні сподівання
тов. Зерова і інших, що настав час «мирної літе­
ратурної конкуренції»43.
Наслідки такої войовничості нам відомі. Все це
дуже важливо для пояснення деформацій в літера­
турному житті, які цілком виявили себе вже в на­
ступне п’ятиліття.
Паралельно проблемі протекціонізму розгляда­
лося й питання про так званих «попутників» у лі­
тературі. На самому диспуті виразно окреслилися
три позиції — Б. Коваленко і В. Десняк: за «ви­
користання» їх до потрібної пролетаріату межі;
C. Щупак: за співробітництво; О. Дорошевич: за
нормальне співжиття, бо все інше створило б ат­
мосферу «невідповідального наймитства, що часто
межує з експлоатацією…»44. Але практично почав
переважати перший, найвульгарніший постулат, що
точно відповідав уже реально впроваджуваній у
життя «теорії гвинтика», за якою особистість, яс­
крава індивідуальність фактично діставала статус
персони нон грата.
Якнайсерйозніші наміри М. Зерова та його од­
нодумців працювати на ниві українського радян­
ського письменства піддалися злобній примітивіза­
ції та безпардонному остракізму. В літературне
109 життя безсоромно входив анонім, щоб потім на­
плодити добре знайомих і сьогодні анонімників.
Два підписаних псевдонімами газетні матеріали за­
слуговують тут на увагу. В першому, київської га­
зети «Більшовик», хоча й погрозливо показується
батіг «неокласикам» та скрадливо підсовується
пряник О. Дорошкевичу, все ж видно якісь потуги
розібратися, бодай з позірною об’єктивністю ви­
світлити хід диспуту. А от уже швидко видана сте­
нограма його рецензується «Культурою і побутом»
(Харків) з провінційно самовдоволеним «гигикан­
ням». Виступ М. Зерова міфічний Омелько Буц
пародіює таким «дотьопним» способом:
«Зеров — Меженко промовляє, як той сморгон-
ський ведмідь танцює на розпеченій плиті, — весе­
ло чи сумно, а танцюй, бо знизу пече.
О temporal О mores!* Меженко не розуміє досі,
що Європа це — я, і я це — Європа! (Б’є себе в
груди).
Omnia mea mecum porto!**
Коваленко узурпує моє право писати халтурну
критику! Коваленко грабує мене!.. Караул…
Пробі!!!
(Промовцеві дають понюхати томик Горація ви­
дання 1587 року, й він заспокоюється).
Подивіться, як цей критик побиває, розправля­
ється, бойкотує, протестує!.. То пак, це я побиваю
й розправляюсь***… Але ж то я — Європа! (Гор­
дий погляд у натовп).
Знов-таки гуртківство. Ну нехай «Ланка», ну не-
* О часи! О звичаї! (лат,).
** Усе своє ношу з собою (лат.).
*** Див. ч. 5 київського журналу «Нема життя в револю­
цію»45.
110
хай «Неокласики», ну нехай «Акверірки», а то ще
й ріжні там «Гарти» й «Плуги». Яке нахабство!
(Промовцю прикладають до потилиці закордонне
видання «Історія Укр. Літератури» С. Єфремова,
й він отямлюється).
Sint ut sunt, aut non sint* — скажу я за своїм
попередником!
Нехай живуть старі сімейні традиції в Укрліте-
ратурі! Quod erat demonstrandum**.
Вся заля ридає. Музика грає на мотив:
Пропала надія,
Розбилося серце…»
Це можна б назвати літературною недоумкуваті­
стю. Проте зазвучали звинувачення й серйозніші,
та й з вуст впливовіших людей. Сергій Пилипен-
ко, відразу розпізнавши могутню силу, що доволі
несподівано з’явилася в літературній дискусії на
боиі М. Хвильового, спробував дати викривлену по­
літичну оцінку позиції Зерова. Посилаючись на
звіт у «Більшовику», плужанський «папаша», як
його любовно всі називали, виступив на захист
своїх чад, звинувативши промовця в схилянні пе­
ред буржуазною Європою і в ігноруванні реаль­
них потреб новонароджуваної української радян­
ської літератури. Але найбільше С. Пилипенка, як
і В. Десняка, непокоїла теза про необхідність твор­
чого змагання, літературної конкуренції. Тому він
переводить її інтерпретацію в суто політичну пло­
щину, занепокоєну думку М. Зерова, очевидно, сві­
домо викривлюючи: «Отже, допустити вільну кон­
куренцію це, коли далі розвинути за межі худож­
ньої літератури, є допустити волю друку, допустити
і т. д. і т. д. На це робітничо-селянська влада зви-
* Хай буде так, як є, або зовсім нічого не буде!» — сло­
ва єзуїтського генерала Річі.
:
* «Що й треба було довести» 46. чайно, не піде і від протекціонізму пролетарським
організаціям (в якій-будь ділянці життя) не зре­
четься»47.
Коли у Миколи Зерова виникне нехіть до роз­
мов про сучасну літературу, то причини насамперед
слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в не­
можливості їх відмести, спростувати. Адже його
«Кільком словом на відповідь т. Пилипенкові», як
свідчить лист М. Хвильового48, було відмовлено в
друкові, й вони збереглися лише в архіві. Зважаю­
чи на те, що Зеров чітко формулює в цій полеміч­
ній замітці свою мистецьку й політичну позицію,
їх варто розлого процитувати, принаймні в най­
важливішій частині:
«Мушу, по-перше, засвідчити т. Пилипенкові, що
цілком даремно він посилається на статтю «Біль­
шовика», як на безсторонню репортерську замітку:
автор її подає не так мої слова, точно їх фіксую­
чи, скільки свої міркування з приводу них, свої до
них коментарії. Досить того, що слова про «куль­
туру і халтуру» 24 травня сказані не були: гово­
рилися вони в іншому зв’язку і за тиждень до дис­
путу.
По-друге. Виступаючи на диспуті, я Хвильовим
ніскільки не прикривався. Мені, розуміється, бу­
ло дуже приємно, що мої думки спадаються з дум­
ками такого чутливого письменника, як Хвильовий,
але виступав я все-таки від свого власного імені.
Про Хвильового всвоїй промові, правда, я говорив,,
але говорив, опонуючи т. Ю. Меженкові. Т. Ме-
женко висловився в тому розумінні, що стаття про
«Сатану в бочці» ллє воду на млин безоглядного
‘приймання Європи, а я хотів показати, що в тій
статті немає нічого, що б давало право на такий
висновок. Де ж тут «прикривання» Хвильовим?
Третє. Говорячи про небезпечність нашого літе-
112
ратурного протекціонізму (і посилаючись при цьо­
му на Бухаріна), — я зовсім не переносив питан­
ня в площу політичних вимог чи політичних колі­
зій. Сковорода колись говорив, що коли б він від­
чув, що його покликання бити турків, він би зараз,
же причепив собі шаблю до боку. Смію запевнити
т. Пилипенка, що коли б я мав охоту зробитися
політичним працьовником, я б давно уже став на
цей шлях. І наші з т. Пилипенком стежки де-не­
будь в цій царині уже б перестрілись… На диспу­
ті ж моя промова оберталася вся в літературній
площині — в цьому можна легко пересвідчитися
з стенограми. І гадаю, навіть метод читання між
рядками не дасть тут нічого.
І нарешті четверте. Виступати проти ріжних не-
нормальностів нашого літературного життя, в тому
числі і деяких рис літературної лінії т. Пилипен­
ка — зовсім не значить «зачіпати основні лінії ра­
дянського будівництва». Тим більше, що влада і
партія зовсім не дають монопольного права ре­
презентувати її якій-будь літературній організації.
Чому ж так гарячиться т. Пилипенко з приводу
кількох голосів, що скромно і зичливо подають до
відому й міркування кілька фактів, які свідчать
справді про небезпечні ухили в нашій літературній
практиці? Не думаю, що він стане твердити, що
т. Яковенко зробив етично, опублікувавши нена­
лежного йому листа. Не думаю, щоби т. Пилипен­
ко став обстоювати, що його плужанський молод­
няк підняв загальну культурність нашого літера­
турного оточення. Не думаю, щоби т. Пилипенко
по щирості міг сказати, що «на нашій Шипці все
гаразд». А коли так, то й «демагогія», котру він
чомусь уважає за необхідну, честі його перу не
робить»45.
До цього, 1925-го, року відноситься й початок
113 серйозного розходження Зерова з його ще універ­
ситетським товаришем О. Дорошкевичем. Воно зу­
мовлювалося далеко не літературознавчими чин­
никами, а політичними акцентами. Пряник, який
вигулькнув був у інформації про диспут 24 трав­
ня, виявився привабливим, хоч назовні нічого там
багатообіцяючого не проглядалося, йшлося всьо­
го-на-всього про ставлення до робсількорів. Зов­
сім не відкидаючи соціальної ваги такого роду
діяльності, Зеров та його прихильники рішуче ви­
ступали проти посилено розповсюджуваних уявлень
про ледь не тотожність письменницької та робсіль-
корівської праці. «Приклади? — запитували плу-
жани. — Будь ласка — прихід у літературу Івана
Ле…» Правда, цей молодий на той час літератор
обурювався великою кількістю незнайомих слів та
невідомих імен у промовах «неокласиків», списую­
чи все це в баласт історії. Власне, те саме не по­
добалося й кореспондентові «Більшовика», коли
він розмахував батогом, водночас витягуючи з ки­
шені отого пряника: «Вони не розуміють, що це за
база, що це за кадри для розвитку літератури —
робселькори. Але тут Дорошкевич, один з «ворожо­
го табору», рішуче став на правильну виразну по­
зицію. Взагалі, його виступ, здається, був найбільш
виразний, чіткий і не мав у собі багатьох із тих
«гріхів», що виявились у виступах Зерова, його од­
нодумців та представників «Ланки»50.
І сталася досить дивна метаморфоза, яка боля­
че ранила М. Зерова. О. Дорошкевич поступово,
крок за кроком, відходить від не так давно об­
стоюваних позицій, дедалі послідовніше підіграю-
чи офіційно утверджуваній точці зору. Колишні
однодумці в розумінні шляхів розвитку української
радянської літератури, призначення мистецтва, во­
ни втягуються у взаємну полеміку на сторінках
114
редагованого Дорошкевичем «Життя й революції»
(статті М. Зерова «Європа — Просвіта — Осві­
та — Лікнеп», «Євразійський ренесанс і пошехон-
ські сосни» та О. Дорошкевич «Ще слово про Єв­
ропу» та «Моя апологія, альбо оборона»). Але от
що цікаво — в цій полеміці була й п’ята стаття —
«Зміцнена позиція» М. Зерова, яку він надруку­
вав у своїй книжці «До джерел» (1926). Цей факт
може виглядати трохи дивним, адже писати статтю
після завершення конкретної розмови — не що ін­
ше, як розмахувати кулаками після бійки. Проте
вдалося з’ясувати, що «Зміцнена позиція», як від­
повідь на статтю О. Дорошкевича «Моя апологія,
альбо оборона», була не лише вчасно написана,
але и набрана для друку в журналі «Життя й ре­
волюція», а потім з невідомих причин знята зі звер­
станого номера. Зберігся оригінал цієї статті
М. Зерова, яка мала й інші варіанти заголовку —
«Извъщение краткое про неокласичні спокуси»
та «Коротка повість про латинські спокуси»51, де
автор, як бачимо, намагався спародіювати стиліс­
тичну конструкцію назви статті О. Дорошкевича.
Але так само збереглася прочитана й виправлена
автором журнальна коректура «Зміцненої пози­
ції»52. Тобто О. Дорошкевич, як редактор «Життя
й революції», вже скористався й нелітературним
аргументом у полеміці. Звісно, таке трапляється,,
коли відчуваєш свою неправоту. Вразливість пози­
ції О. Дорошкевича, до речі, чудово розуміли су­
часники. В журналі «Глобус» (1925, № 23—24)
з’явилися дружні шаржі Агніта до літературної
дискусії, де редактор «Життя й революції» зобра­
жений з двома головамц. Характерний і підпис під
малюнками: «Ну й ситуація ж! Аж в’язи болять»,
згодом, після «року великого перелому», О. До­
рошкевич сам, по суті, підтвердив двоїстість влас-
115 ної позиції 1925 року. Посилаючись на вплив кон’­
юнктури моменту (а ми сьогодні добре знаємо, в
чому вона полягала), він сповідався: «…внаслідок
зазначених вище соціальних процесів я перейшов
з позиції «загальнорадянської» (попутницької), як­
що можна так сказати, на позицію пролетаріату,
позицію партійно-комуністичну, тобто в своїй нау­
ковій і громадсько-професійній діяльності почав су­
воро додержуватись партійних директив»53.
Болюче-значущий автокоментар…
Микола Зеров у цитованому Г. Кочуром листі
до І. Айзенштока прикро дивувався, де О. Дорош-
кевич 1927 р. міг вичитати, ніби «неокласики» без­
оглядно захоплюються Європою, і що саме давало
підстави для таких кваліфікацій: «Недооцінюючи
тієї культурної революції, що сталася в пролетар­
ській державі СРСР, неокласики найбільші надії
в культурному ренесансі (відродженні) на Украї­
ні покладають на Захід, на капіталістичну Європу
з її культурою, як це виявилось у недавній літера­
турній дискусії»54. А тут усе легко прочитується —
адже бажання відродити капіталізм, буржуазний
лад інкримінувалося «неокласикам» постановою
червневого (1926 р.) Пленуму ЦК КП(б)У.. Пе­
чальні уроки історії…
Відторгнення культурних здобутків людства під
гаслами класових інтересів дуже непокоїло М. Зе-
рова. Про це він часто й переконливо писав у
своїх статтях. По суті, протилежний погляд ви­
словлював В. Ярошенко, котрий уже публічно зрік­
ся «одрижок неокласичного «Музагету»55.
«Селькор, що сіє зерна освіти, культури, «лені­
нізму» на широкому селянському полі, і що сам
«вчиться, вчиться і вчиться», що не боїться сказа­
ти правду в очі і не боїться глянути в очі небезпе­
ці, — це боєць — це селькор!
116
Селькори, не жаліючи ні рук, ні чорнила — бу­
дуймо нашу найміцнішу в світі червону пресу»56.
Полеміка дуже швидко перейшла з площини лі­
тературної на кон’юнктурно-політичну, й тому ін­
терес до неї у М. Зерова різко падає. Кола, близь­
кі до «неокласиків», ще намагаються захищатися,
часом навіть переходять у наступ, як-от ерудит
М. Могилянський у статті «Іронія і скепсис Анато-
ля Франса»:
«Франс був пристрасним оборонцем шкільного
класицизму, а з його творів в дальшому нам ще
доведеться подавати такі цитати, за які сучасне
неуцтво повинно б облаяти його «скверним» сло­
вом «неокласик».
Дозволяю собі, одначе, думати, що в означеному
нахилі розумових інтересів Франса, він менше, ма­
буть, одходив од Маркса, ніж сучасне неуцтво. Ад­
же ж і Маркс був таки не чужий «неокласиці». Це
ж він сказав: «Лише ідіот не розуміє значення ан­
тичної культури для пролетаріату…». Отже, тим
сучасним «марксистам», що мало ознайомлені з
Марксом (а багато розвелось таких), слід би
уважніш почитати вчителя, а коли це діло їм не по
розуму, або часу на вистачає, то хоч бути обе­
режнішими в деяких своїх твердженнях, аби не
заслужити титула «ідіота» за Марксом»5’.
Проте вже навіть такі докази не діяли, лише —
дратували. Соціальний барометр на кінець 1925 р.
явно фіксував тривожні симптоми. Ось як відгуку­
вався про них Микола Філянський у листі до Зе­
рова від 12 грудня 1925 року: «Виготовлений до
друку том творів — заборонено цензурою. Пада­
ють руки… Мотив — персонально висловлений цен­
зором: «Хотя ничего антиидеологического (sic)*
* Саме так {лат.).
117 и нет, но… чрезмерная индивидуализация (sic) и
фантастика»58.
Набирають силу справді «антиидеологические»
течії, якщо мати на оці ідеологію в галузі культу­
ри зразка початку 20-х років…
Микола Зеров, починаючи з 1926 р. лише при­
нагідно й випадково виступає як літературний кри­
тик, основні зусилля зосередивши на перекладах та
історико-літературних студіях. Правда, в цьому ро­
ці ще виходить друком його блискуча стаття «На­
ші літературознавці і полемісти» («Червоний шлях»,
№ 4) та книжка «До джерел», але ж вони вже є
відгомоном минулих битв. Переконлива публічна
перемога на черговій вечірці у ВУАН, яку здобуто
над Д. Загулом та Я. Савченком, вже, схоже, не
радує. Адже розмова велася неконструктивна, це
була полеміка ради полеміки, коли противники Зе-
рова й слухати не бажали його аргументів. Вихід
книжок «Література чи літературщина?» і «Азіат­
ський апокаліпсис» та офіційна підтримка оста­
точно упевнили їхніх авторів у ортодоксально-не­
погрішимій вірності марксистському розумінню лі­
тератури. Я. Савченко ще й виголосив 3 березня
доповідь «Мистецтво минулого з точки зору про­
летарського будівництва (греко-римське мистецтво
і сучасність)» на засіданні секції мистецтва і літе­
ратури міжвузівського марксистсько-ленінського
семінару. Екзальтована ейфорія панувала на цьо­
му засіданні, і самовпевненим противникам «нео­
класиків» здавалося, ніби позиція опонентів роз­
трощена по всіх пунктах.
Але культкомісія Академії наук влаштовує 28
березня літературний вечір, де з доповідями на
тему «Новини літературної полеміки» (з приводу
книжок Д., Загула і Я. Савченка) виступили М. Зе­
ров і М. Могилянський. Газета «Пролетарська
118
правда» негайно відгукнулася на цю подію статтею
під черговим псевдонімом — «Присутній» («Герць
за античні святощі»). Але навіть крізь агресивну
недоброзичливість автора проступали нотки роз­
губленості, коли він писав: «Мик. Зеров викривав
недостатню ерудицію Савченкову в римській поезії
й, поволі захопившись, перейшов до лекції про
римських ліриків з латинськими цитатами. Поруч
з ними він розташував і важку артилерію автори­
тетів, де переплуталися в якійсь неймовірній кадри­
лі імена Карла Маркса, Троцького, Володимира
Соловйова, Інокентія Анненського, Т. Зелінсько-
го»59. І далі нічого не лишалося, як, визнавши пе­
реконливість аргументів доповідача, перейти до
заяложених дотепів та спрощень — мовляв, М. Зе­
ров ратує тільки за відродження «радісного анти­
чного світогляду». Особливо потішався «Присут­
ній» над «сенсаційною заявою» М. Зерова з при­
воду того, що він не проти соціологічного методу
в літературознавстві (хоча ж, власне, це він наго­
лошував ще у вступному слові до «Нового україн­
ського письменства»), що він знає марксистську лі­
тературу з цього питання, але особисті смаки схи­
ляють його до культурологічного, синтетичного
аналізу мистецтва слова. За це він відразу був на­
званий формалістом, котрому ніяка ерудиція, про­
никливість і логіка доказів не допоможуть…
Та що важили подібні несенітниці, коли сам Ми­
кола Скрипник 1926 р. називав уже Зерова пред­
ставником новонароджених ідеологів української
нової буржуазії!..
Все це втомлювало. Хоча ще не пригнічувало. В
листі до І. Айзенштока від 21 листопада 1926 р.
Зеров зізнавався: «Сидіння вдома — то є найкра­
ще, що можна собі уявити, і аби тільки книжка
під рукою та шклянка чаю. Ніякий Курбас — бо
119 він, не зважаючи на свій хист, все-таки «лукавить»
і «потрапляє» — не може замінити чистої радості
наших схем, концепцій та інших операцій з «хохла­
ми прежних дней»60.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.