Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

Поет

загрузка...

Прихильник строгих форм, різьбив дзвінкий сонет…
Він уже здобув визнання як критик, як літерату­
рознавець, як перекладач, проте лише гурт най­
ближчих приятелів знав поета Миколу Зерова.
151 1928 p., подаючи М. Плеваку автобіографічні дані,
він напівсерйозно-напівіронічно зазначить про се­
бе в третій особі: «Писав на своєму віку поезії,
критичні статті та історично-літературні розправи.
До драм, оповідань і доносів не причетний. Най­
тяжче даються йому поезії. Пише поволі і, перше
ніж сісти до столу, мусить перемагати досить силь­
ну і самому неясну в основі відразу до писання»1.
І це не під випадкову хвилю написано. Ще ж
1920 p. y напівжартівливому віршованому посланні
до П. Филиповича тодішній «бранець Болотяної
Лукрози», вихваляючи музу свого товариша, про
себе відгукується вельми стримано і навіть при­
рівнює свої вірші до вкрай немилої йому поезії Ми­
коли Вороного («воронуватий»):
А я — засушений, воронуватий —
плету собі — кастильський пілігрим —
банальне плетиво банальних рим
та сонетоїду мотузні грати.
Мої поезії — тьми тем і просто тьма,
а збірника й не ждіть, бо «лірики» нема.
Та все ж через три роки з’являється перший дру­
кований вірш М. Зерова — сонет «Скорпіон»
(«Червоний шлях», 1923, № 9). Згодом, у «Каме-
ну» (1924), окрім перекладів з давньоримських
поетів та з Ередіа, автор включив одинадцять сво­
їх сонетів та вісім александрійських віршів. «Де­
бютантові» виповнилося тридцять чотири роки. Як
зазначалося в попередньому розділі, на той час
він уже перейшов смугу розважально-бурлескного
віршування та пересмішницько-імітаційних екзер­
сисів, «переварив» у собі певні символістичні впли­
ви і, зрештою, взагалі самоозначився у ставленні
до своєї поезії. Виявлена Зеровим наполегливість
при виданні «Камени» свідчить усе-таки, що, не­
зважаючи на зовнішній скептицизм стосовно влас-
152
них віршів, він вірив Музі — хай і постійно засте­
рігаючи невисоку естетичну цінність своїх віршів
та пояснюючи вихід на літературний терен як пое­
та виключно невисокими і несерйозними тогочас­
ними вимогами щодо поезії взагалі.
Характеризуючи ранню поетичну творчість ліде­
ра «неокласиків», Г. Кочур вважає вихід у світ
«Камени» переламним моментом поетичної долі її
автора: «підготовчий період закінчився»2. В тако­
му висновку є резон, коли розглядати рух літера­
турного процесу. Не думаю, правда, щоб сам Зе-
ров розглядав своє власне «докаменівське» віршу­
вання як підготовчий період. Швидше, воно поста­
вало невідхильною потребою душі.
За свідченням Дмитра Зерова, почав складати
вірші його старший брат рано, але то здебільшого
були пародії та жарти, присвячені різним подіям
родинного життя. Писалися вони російською мовою
і до сьогодні навряд чи вціліли.
В архіві зберігся оригінал рукописної збірки вір­
шів М. Зерова, датованих 1909—12 pp.3 Більша ча­
стина їх, попри поважність форми (сонети, станси,
октави), має іронічно-гумористичне забарвлення і
адресується конкретним людям — найчастіше у
вигляді своєрідних віршованих послань. У трохи
пізніше «згутенберженому» тритомнику, присвяче­
ному і подарованому Вікторові Романовському,
«Почти полное собрание сочинений» (т. I, 1911—
14 pp.; т. 2 — 1910—17 pp.; т. З — 1910—19 pp.)4.
з’являються спроби осмислювати ті чи ті буттєві
проблеми — здебільшого в переспівах російською
і українською мовами з Горація. Але це, так би
мовити, лиш підступи до серйозної поетичної і пе­
рекладацької діяльності. По-студентськи безжур­
ний бурлеск ще домінує в більшості з цих непо-
гамованих словесних вивержень.
153 Показовий з цього погляду цикл жартівливих со-
нетоїдів на тему «Зламався зуб», датованих 2&
вересня — ЗО жовтня 1911 р. Назовні це всього
лиш пересміхи. Приміром, сьомий вірш:
В СТУДЕНТСЬКІЙ ЇДАЛЬНІ
Finita la commedia*
І так, вже сьомий вірш — число сакраментальне!—
Кохана, я присвячую тобі.
Тут знайдеш все: і радісне, й повчальне,
Примирря стяг і звуки боротьби.
І над усім душа твоя астральна
Шле усміх свій, ласкавий і принадний,
І затиха в душі гук войовничих сурм
Й палка ненависть до ворожих юрм.
Я втихомирився. Спокійно, гордо
Дивлюсь звисока на ворожі орди,
Сиджу й посвистую, співаю навіть я.
Чому б і ні? Співа душа моя.
Блищить мій зуб, пропав прононс англійський,
І борщ смачний парує український…
Навіть у цьому легковійному словесному малюн­
ку можна завважити дещо й істотне для станов­
лення поетичного кредо Миколи Зерова. Річ не
просто в тому, що вже тоді він «розминав» для
себе форму сонета, а й у тому, що запросто нава­
жувався «знижувати» тон саме українського вір­
ша, ніби випробуючи його на міцність. Причому
це відбувалося не на рівні парубоцько-звульгари­
зованого вправляння в муругій дотепності, а яки­
мось, навіть «розрахованим», чином протистояло
«утробному хохлацтву». Згадаймо, що саме на ці
роки припадає процес завершення національного
самоусвідомлення Зерова, і в таких випадках пе-
* Комедія закінчена (італ.).
154
реважно тягне або до піднесено-декламаційного ви­
слову в урочій інтонації, або ж до умисної проста­
куватості. Як бачимо, Зерову від самих початків
начисто чужі подібного роду ознаки.
Друга прикметна риса цього студентського вірша
полягає в тому, що він написаний з чіткою «про­
пискою». Неважко уявити ту студентську їдальню
на Гімназіальній вулиці, де познайомився Микола
зі своєю майбутньою дружиною і де, як та згаду­
вала, часто складав віршові експромти. Але оди­
ничний факт набуває ширшого значення, ніби від­
чужується від самого себе і починає жити автоном­
ним, незалежним від волі автора життям.
Йдеться, звісно, не так про конкретний щойно
цитований вірш, як про принцип. Описи Зерова
майже завжди прискіпливо точні. Він належить
до поетів, які буквально копіюють реально побаче­
не або точно відтворюють знане, але внутрішня
напруга висловлюваної думки настільки висока,
асоціативна спроможність образів такою мірою по­
тужна, що неминуче викликає поетично містке
узагальнення.
Згодом і сама ця юнацька безтурботність днів
написання циклу «Зламався зуб» стане предметом
художнього осмислення. І поет наголосить навіть
на ії самодостатній цінності. Через багато років5
раптом виявиться осмутнена ностальгія за часом,
Коли не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин… цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
У цьому мені бачиться дуже істотний момент —
адже вірш «Передосінні дні і безголосі ночі» було
надруковано в зеніті слави й визнання Миколи
Зерова. Тому він і сам не без певного марновірного
страху ставить перед собою питання: як це так, що через десятиріччя втрат і тяжкої праці, в на­
пружене сьогодення
Ті легковажні дні, уламки буйних літ.
Простягнуть золотий метеоричний слід?..
Якби почати шукать відповідь тільки у віршах
типу «Зламався зуб» або їм подібних, нічого ми­
не збагнемо. Внутрішня розгадка полягає в ін­
шому. Тут цілий складний психічний комплекс.
Жартівлива іронічність ранніх віршових спроб, їх­
ня, так би мовити, поверховість увіходила в кон­
флікт із стримуваними переживаннями юнака, мо­
же, ще й не усвідомлюваними раціонально, але
такими, що нуртуючими, бентежними потоками
невидимо для інших змушували його зупинятися
перед незвіданими таємницями буття. З одного бо­
ку, невиснаженість молодої жаги, а з іншого —
раннє усвідомлення трагізму плинності й непово­
ротності людської долі. Так, можливо, каталізато­
ром такого світосприйняття стало студіювання
давньоримських поетів, зокрема — Горація. Ран­
ній переклад його оди «До Левконої» в інтерпрета­
ції двадцятирічного студента закінчувався так:
Розумна завше будь. Важкий і хмільна келих
до вохких вуст своїх бездумно підіймай
і безліч днів живи, безжурних та веселих…
Лише на се життя надії покладай.
Мина летючий час, мина! Лови ж хвилину,
не вір прийдешньому, що нам назустріч лине6.
Датовано цей переклад 29 січня 1910 р. А в ін­
шій, тепер уже російськомовній розробці подібної
теми 21 грудня 1914 р. під пером Зерова постають
такі рядки:.
Все движется к концу. Улыбки и печали
сойдут в могильный сон
и смолкнут песни все, которые звучали
в устах у всех времен1.
156
Вчуваємо разючий дисонанс між ремінісценція-
ми з Горація й удаваною безтурботністю юнацьких
жартівливих віршів. І це писала одна людина. Про­
те суперечність тут лише позірна.
За коментарями, що їх залишив Зеров до бага­
тьох своїх віршів, ми можемо реконструювати вну­
трішнє напруження, яке довгий час трималося в
душі поета, аж поки не «розряджувалося» в слові.
Вірш «Водник», написаний 30серпня 1931 p., ви­
являється, передає враження (і автор це достемен­
но пам’ятає!» ночі з 11 на 12 серпня 1900 p., ко­
ли його, одинадцятирічного хлопчика, мати везла
з Охтирки в Зіньків після вступних іспитів до гім­
назії. Огром нічного зоряного неба, очікування жит­
тєвих змін, тривожний скрипучо-довгий тон коло­
дязного журавля — зовсім не дивно, що все це
вразило дитячу душу. Але як збагнути інше — що
аж через тридцять літ ці враження вилилися в до­
вершений сонет і на якусь мить сорокарічний поет
знову перетворився в приголомшеного нерозгадува-
ною таїною всесвіту хлопчака:
І я, малий, з-під будки оглядаю
Небесну мапу, зоряну, безкраю,
І в золотих розсипинах тону.
Небо, а надто зоряне небо завжди вабило Зеро-
ва-поета, він бачив у ньому якесь всевишнє начало,
намагався хай не розгадати, але увібрати з себе
його таємний зміст. Підтверджень тому, що станов­
лення вірша «Водник» не є винятком у творчій
долі поета, можемо знайти чимало. Приміром, со­
нет під назвою «28 серпня 1914» написано 1 берез­
ня 1933 р. І знову в уяві автора виринає не про­
сто степове містечко, куди він приїхав працювати
після закінчення університету, а космічний огром:
З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
157 Лизами мла стелила довгі поли
І сяяв церкви вирізний картон.
Степ розповзавсь без міри й перепон,
Над ним склеплялось небо білочоле,
Мотались дзвоники, і Гуляйполе
У діл спускалось, оповите в сон.
І раптом «проявляться», коли усвідомити цю
особливість світосприйняття поета, його образи в
таких відмінних один від одного віршах — «душа
твоя астральна» («В студентській їдальні»), «зо­
лотий метеоричний слід» («Передосінні дні і без­
голосі ночі»), «над ним склеплялось небо білочоле»
(«28 серпня 1914»)… Ми ще повернемося до «аст­
рономічних зацікавлень» М. Зерова, зараз же вва­
жаю цілком припустимим пояснити феномен ба­
гатозначності його «конкретних» віршів тою гли­
бинною перспективою небесної зваби, яка завжди
зворушує душу чутливої людини.
Тяжкого для поета 1931 року йому приснилося,
ніби він Святослав, і «важенних перел град» йому
сиплють на груди, і дають «пити не вино, а чад»,
і пекуча туга опадала розум, «як крякав крук і як
клубочивсь гад». Цей тяжкий, давучкий сон поет
просто списав, а завершив свій твір доволі неспо­
дівано, — зарисовкою пейзажу, що відкривався з
вікна, до якого він підійшов, аби позбутися жаху
гнітючого сну:
Ніч місячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
І чорний день десь дзвонить у стремена.
(«Сон Святослава»)
І знову нічне небо чи то заспокоює, чи то роз’­
ятрює душу поета…
У спогадах А. Гозенпуда, які зберігаються у
Г. П. Кочура, є такий штрих: «Зеров любил повто­
рять слова И. Канта, которые были девизом Бет­
ховена: «Звездное небо надо мной и нравственный
./55
закон во мне». Микола Костевич свято верил в не­
рушимое единство и связь Вселенной (Der bestirn­
te Himmel*) с духовным миром человека (das mo­
ralische Besetz**). Он сказал однажды, что мечта­
ет составить поэтическую звездную антологию,
включающую стихи от античности до наших дней».
Він не раз антропологізував мовчазне небо, не
без внутрішньо переконливих для себе підстав від­
чуваючи постійний зв’язок із ним. Так, у сонеті
«Близнята» точно описано садибу в Баришівці, де
мешкав поет на початку 20-х років, і навіть указа­
не місце, з якого Зеров брав меридіан, щоб визна­
чати час за зорями.. Але звичайна пейзажна зама­
льовка в останньому терцеті перетворюється на
магічний знак єдності й цілісності Всесвіту:
В повітрі вогкість, холодок і млость,
І бачить неба темноока шата.
Як сходить ряст і набрякає брость.
Перед нами не випадкова картинка. Це — світо­
бачення. Після смерті сина й вигнання з універси­
тету М. Зеров у сонеті «Тут Теплий Олексій…» без­
посередньо звертається до планети як до живої іс­
тоти: «Смутна, о змле, ти!». Та й інші деталі
виявляють безвихідну тугу поета — вже не «неба
темноока шата» дивиться на Землю, а над усім
панує «сіра далеч тьмяна…». Поет геть втрачає
здатність відчувати свою відокремленість від зов­
нішнього світу — все злютувалося в нестерпний
біль, і немає виходу. І тепер Землі так само важ­
ко, як і людині:
А може, це не ти, а сам я туманію…
Чи скоро ж у мені, о Теплий Олексію,
Минуться туга, біль, розтане темний лід?
* Всіяне зорями небо (нім.).
** Моральне надбання (нім.).
159 Чи скоро пролісок прокинеться для мене
1, рястом криючи утрати глибший слід,
Заграє, зацвіте надії тло зелене?
Як бачимо, останній терцет антитетично перефра­
зовує кінцівку «Близнят». Йдеться не про свідоме,
тим паче розраховане, відштовхування, а про спо­
сіб світобачення…
Микола Зеров мав дивовижну здатність поєдну­
вати заземлену конкретику своїх описів із філо­
софської глибини узагальненнями. В його поетич­
ному мікросвіті водночас вміщається макросвіт ти­
сячолітньої культури, не рвучи цілісності першого,
а надаючи йому апозитивістської значущості. Мо­
жна лише подивуватися, з якою невимушеною при­
родністю співіснують у його творах сам автор і
книжний образ, плід поетичної думки. («Сагою
дивною, без демен.а й весла, Ми пропливали вдвох,
я й чарівник Вергілій»). Душа поета повнозвуко
вбирає в себе те, що для іншого не більше, ніж
порожній знак минулого. Навіть звичайнісінькі
дороги в закурених полтавських полях для чутли­
вої душі відкривають магічний зв’язок часів і по­
колінь, нерозтрачуваний потенціал людської спіль­
ності:
Я знаю їх — мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід,
Мов співи давнини повноголосі.
У балки пливучи з розмитих круч,
В моїх ушах відрипуються й досі
Тягучі ритми опішнянських «куч».
Характерне для Зерова поєднання ще дитячого
враження («кучі», на яких по Зіньківському шля­
ху на Полтаву везуть опішнянські горщики) із не­
витравлений (у генотипі) слідом Гоголя або дав­
ньої пісні. Таке накладання реального на зовні ілю-
160
зорне творить протяжну перспективу бачення, опу-
клює звичайне явище і надає йому місце в цілій
світобудові. Крім того, відбувається поетично міст­
ке зміщення означення й означуваного. Тут вступає
в дію потужна асоціативність, що здатна видобува­
ти нові й нові змістові навантаження. Приміром,
один із сонетів 1931 р. Зеров розпочинає картин­
кою, яка мало кого наштовхує на думку, що це
опис загорожі київського університетського бота­
нічного саду з боку бульвару Шевченка:
Цегляний цоколь і залізні грати
І напівтемний монотонний трам
Товаришать солодким нашим снам
Про супокій самотньої кімнати.
Звичайно ж, усе це сприймається і як фіксація
тривожних настроїв початку масових репресій на
Україні — недаремно сонет було надруковано «Лі­
тературною Україною» тільки 1987 р.
Постає закономірне питання — наскільки розра­
ховував на подібний ефект пост-актуального сприй­
няття своїх віршів Микола Зеров? Питання це не
можна вважати випадковим, адже сам автор не
раз говорив про свої твори як про зроблені, піді­
гнані, припасовані й тому великою мірою позбав­
лені безпосереднього ліричного чуття. Більше то­
го, він зізнавався, що потребує канону, в який мав
би вкладати поетичні візії. «Ви пишете сонети, —
ділився він думками з Р. Олексієвим, — бо хочете
мати сонети, а я пишу сонети, бо інакше, поза ка­
нонічним розміщенням думок та образів, у мене
не буде нічого, бо поза сонетом — я безпорадний»3.
Можна сперечатися, чи такий уже справді Ми­
кола Зеров «безпорадний» поза сонетом (його до­
сконалі елегії в дистихах та александрійських вір­
шах переконливо спростовують це твердження),
але все-таки факт лишається фактом — за винят-
6 В- Брюховецький 161 ком ранніх творів, Микола Зеров ніколи в своїй
поетичній роботі не покидав саме канонічних форм.
(«Олесь», «Баришівка», «Самійленко», «П. П. Фи-
липовичу» та ін.). Правда, багато що він не так
вираховував, як відшліфовував. Порівняння різних
редакцій одного й того самого твору (а їх трапля­
ється до десятка) доводить, що єдине слово «про­
мивалося» часом упродовж кількох років. Так са­
мо, як виплавлялася в’язкість поетичного вислову,
випружинювалася синтаксична побудова фрази,
прозоро інструментувалася внутрішня ритміка
строфи, буквально чеканилася рима. Порівняймо
дві редакції терцетів із сонета «Superstitio».
1930 рік:
Впевняємо себе і марних дум
Тривожим попіл. Як прогнати тлум
Передчуваннів, ті страхи безсонні* —
Як навіть сад — за вікнами — темнить
Тремтячі вогники на оболоні
І отіняє кожну теплу мить?9
1931 рік:
Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні!..
Таж навіть сад за вікнами темнить
Тремлячі вогники на оболоні
І затіняє кожну ясну мить10.
У першому катрені цього сонета тривожним ди­
сонансом до спокійної життєвої атмосфери («Вес­
ною віє запашна кімната») вривається якийсь не­
ясний натяк, що дає тему другому катрену — після
радісних днів неминуче приходить біль утрат, і по­
етові неможливо забути цю істину. Тепер уважно
зіставмо дві редакції кінцівки — й побачимо, як у
автора ледь не містично роз’ятрюється підсвідоме
162
відчуття небезпеки і як він виразніше фокусує йо­
го. Узагальнююче-безособове «впевняємо себе»
змінюється на чітко адресоване «втішаю серце»,
ідо до того ж позначає внутрішній конфлікт там,
де раніше була звичайнісінька констатація (про­
тиставне «але прикрих дум», замість глевкуватого
в даному разі «і марних дум»).
Міняється навіть змістове підпорядкування. Як­
що раніше «страхи безсонні» логічно пов’язувалися
із тим, що «навіть сад — за вікнами — темнить…»,
то тепер вони від того, що «прикрих дум не схо­
дить попіл», хоч його вже ніхто й не тривожить.
Такі назовні дрібні поправки збагачують ритміку й
смислову структуру вірша, розставляють по-новому
змістові акценти. Тобто можна передбачити: чи не
кожен твір Зерова в процесі шліфування підпадав
під такі істотні зміни. Приміром, сонет «Данте»
(«Сагою дивною, без демена й весла») взагалі
має дві редакції, кожна з яких є фактично само­
стійним твором.
Румунська дослідниця української літератури
Магдалена Ласло-Куцюк здійснила проникливий
аналіз поетичних засобів Зерова на основі мето­
дологічних засад французького літературознавця
Жана Когена, викладених у його дослідженні
«Структура поетичної мови». Основна ідея цієї ме­
тодології полягає в тому, що поезія відрізняється
від прози насамперед тим, що в ній порушується
безпосередній зв’язок між поняттям і річчю. Слід
сказати, що цей методологічний кут зору виявився
вельми плідним для з’ясування тонкощів поетики
Миколи Зерова. М. Ласло-Куцюк переконливо де­
монструє, як він вирізняється з-поміж своїх попе­
редників (такими великими сонетярами, як Готьє
або Ередіа) — від дескриптивного, описового прин­
ципу він переходить до сміливої асоціативності
163 ідей та образів, вдало використовуючи музикальні
потенції динамічного наголосу, характерного для
української мови, а також напрочуд продума­
но застосовує прийом перенесення, неспівпадан­
ня синтаксичних і просодичних пауз. Це тво­
рить особливий звуковий ритм його віршів. «Я
заінтересований, — спеціально зазначав М. Зе-
ров, — щоб мої сонети зберігали мою звичайну
розмовну інтонацію в натуральному її регістрі, і
пробую узаконити саме недодержаність і зрив»1.
М. Ласло-Куцюк показала, яке велике значення
в розширенні поетично-змістового навантаження
художніх образів М. Зерова мають порушення за­
гальновживаних мовних норм, часта інверсація
ощадливо підібраного прикметника, асоціативна
несподіваність римування. Тут слід додати, що Зе-
ров узагалі вважав українську мову ще невстоя-
ною, незавершеною в своєму розвитку. Це, за йо­
го переконанням, відкриває перед поетом величез­
ні можливості, оскільки унормовані мови перена­
сичені стереотипами як у семантиці, так і в син­
таксисі, а мова молода, невідшліфована раз у раз
виявляє свою первозданну глибину і сприяє заго­
стренню образного втілення поетичної ідеї.
Додаткові семантичні асоціації Зеров дуже вда­
ло викликає продуманим і в той же час як по­
дих органічним застосуванням алітерації, асонан­
сів та інших засобів гармонізації звучання поетич­
ного слова. Все це ретельно фіксує М. Ласло-Ку­
цюк,, часом, проте, відчуваючи недостатність пояс­
нення в такий спосіб феномена мистецької «оптимі-
зованості» творів поета.
Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій.
Як бронза він різбивсь — і до далеких лілій
Ріка незнана нас гойдаючи несла.
164
«Відсутність синтаксичної паузи, — зазначає до­
слідниця, — між третім і четвертим рядком під­
креслює інтонаційно враження довгої подорожі,
яка на лексичному рівні передається прикметником
«далеких». Синтаксично третій рядок підключений
до четвертого, але в той же час він просодично
зв’язаний з третім рядком, хоч синтаксично його
два піввірші відділені. Виникає враження, ніби є
щось спільного між бронзою і ліліями, між красою,
створеною людиною, і красою природи, тим біль­
ше що цілком неясно, хто різьбився як бронза, ви­
слів може відноситись лише до чарівника Вергілія,
і тоді таке визначення досить дивне. Але саме ця
неясність зв’язків посилює атмосферу казкового,
зачарованого світу»12.
Отут варто зупинитися й порівняти Миколу Зе­
рова з його попередниками на ниві сонетярства. Як
відомо, канонічність цієї поетичної форми вимага­
ла (і на практиці цього завжди старалися досяг­
ти поети ХШ-ХІХ ст.) певної завершеної чіткості
й навіть риторичної однозначності змісту. Сонет же
Зерова має іншу внутрішню потенцію — він «від­
критий», передбачає певний спектр тлумачень. Як
би подивувалися опоненти лідера «неокласиків»,
коли б збагнули, що цей «консерватор» насправді
є поетом модерним, який переплавив у собі склад­
ні періпетії літературних взаємовідштовхувань по­
чатку XX століття — символізм, футуризм, неоро­
мантизм, експресіонізм, акмеїзм… Нічого він не
переймав у представників цих течій (хоча найближ­
че, мабуть, стояв у деяких позиціях до акмеїзму),
але його «неокласичне» єство визрівало в цих умо­
вах, в цих естетичних боріннях і, безперечно, за­
знало на собі внутрішньо значущих впливів. А до­
даймо неминучий відбиток улюблених античних
поетів чи французьких парнасців… Усе це більш-
165 менш очевидно. Але ж треба визначити власне по­
етичний стрижень творчості Миколи Зерова. І він
полягає, на мою думку, насамперед у постійному
пошуку співмірності вічного й швидкоплинного. Як­
що хочете’ — чи не в усіх його творах ми можемо
віднайти космос і «латаття ніжний цвіт», що, як
і людина, підіймається з грузького та чорного дна
безвісті, щоб виконати своє призначення як части­
ни чогось гармонійно-неохопного.
Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безсмертя напоїти…
Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
/ людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите, —
ще раз наполягає на своєму розумінні світопорядку
Микола Зеров у сонеті «Космос». Багатозначність
образу лотоса (а в ньому закодована і квітка, і
людина) ніби не вписується в «задані» змістові
структури «неокласиків». Значить, ми маємо під­
стави говорити про відмінність їхніх поетичних
принципів від тих, що сповідували античні ав­
тори та парнасці. Спостерігаємо таке явище не
лише в цьому сонеті М. Зерова і не тільки в його
творах. Цікавий перегук вчуваємо, приміром, між
«Космосом» і віршами «Victoria regia» M. Драй-
Хмари та «Єдина воля володіє світом» П. Фили-
ловича. Подібних аналогій можна знайти чимало,
і вони підтверджують цілісність світобачення і сві­
товідчування «неокласиків».
Досі ми переважно вели мову про вірші різних
років, де фокусувалася одна з центральних, кряже-
вих ідей творчості Зерова. Проте, звісно, еволюцію
166
його як поета можна визначити й у часі. Тож
1924 p., як уже мовилося, вийшла його книжка
«Камена», куди автор включив І9 оригінальних
віршів. І відразу стало очевидно, що українській
літературі відкрився великий майстер.
«Камена» складається з трьох розділів — «Са­
мотній мед», куди, крім чотирьох перекладів з
Ередіа та одного з Буніна, ввійшли одинадцять
сонетів Зерова; «Media in barbara», що вміщує
вісім оригінальних александрійських віршів; «Рим­
ляни» — розділ перекладів з Вергілія, Горація, Ті-
булла, Овідія та Марціала.
«Ясна, дзвінка закінченість сонета», — цим со­
нетним замком, заключним рядком «Класиків»
можна означити те, що найбільше кого подивува­
ло, кого роздратувало, а кого й порадувало із су­
часників Миколи Зерова в його книжці. В час роз-
христаності поетичного слова, тяжіння до примі­
тивно уявлюваного верлібру відданість автора
«Камени» строгим формам видавалася багатьом
то дивацтвом, а то йспротивом соціальним віянням
епохи. Проте Зеров був цілком свідомий завдан­
ня, що його перед собою ставив. 24 лютого
1924 р. він пише в листі до М. Плевака: «Тепер
усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безсилі
опанувати технікою. І тільки розхитують вірш,
розсмикують, імпресіонізують мову. А укр [аїн-
ській] мові пора б уже знайти монументальні ло­
гічні форми»13.
Сонет М. Зерова був викінченим і пластичним.
Розмисловий його характер, загалом притаманний
цьому жанровому утворенню, нерідко підкреслював
тяжіння до позірно-безпристрасної описовості, в
якій, проте, емоція діставала інтелектуальний фон,
* Посеред варварів (лат.).
167 далеко не завжди зрозумілий пересічному читаче­
ві. Зеровим керували цілком злободенні пристра­
сті, намагання розібратися в складнощах дня бі-
жучого, а багатьма це сприймалось як втеча в
далеке й нецікаве минуле. Справді, в «Камені» не
відшукаємо голосних закликів та заклинань над
сучасністю, але думки, закодовані в культурософ-
ські образи, цілком відповідали духовним змаган­
ням епохи.
Здавалось би, що там можуть значити для лю­
дини початку XX століття терзання героя давньо-
вавілонського епосу! Проте Гільгамеш в одноймен­
ному сонеті Зерова своїм ненастанним пошуком
сенсу буття мав виявитися близьким кожному, хто
відчував фатальне наближення сліпого масового
схиляння перед мертвою догмою. Він, цар Урука,
велетень і безстрашний воїн, по глибокому потря­
сінню, викликаному смертю свого друга Еабані (в
сучасному перекладі «Епосу про Гільгамеша» —
Енкіду), тяжко замислюється над моторошно-со­
лодкою таїною людського існування й небуття. Во­
лею долі він потрапляє на острів, де поселився
праведник Ут-Напіштім, котрому вдалося разом
зі своєю родиною порятуватися під час всесвітньо­
го потопу.
Порадь мені, мій предку староденний,
Як людський вік продовжити нужденний,
Як доступитись загадок буття?—
звертається Гільгамеш до Ут-Напіштіма, а проте
той «рипить йому, провадить давню казку», зга­
дуючи роки своєї молодості й нічого не відповідаю­
чи на питання, що терзають героя сонета. Тонка
інтелектуальна в’язь цього твору не відкривала
напряму глибоку думку поета про вічно оновлю­
ваний рух життя, про мертвотність застиглих
догм.
168
Читач, котрий не розумів історичних реалій та
художнього підтексту, невдоволено відкидав як
надуманий і затемнений змістом цей вірш, не
відаючи, про яку небезпеку попереджає його
поет.
Подібне стосується й сонета «Хірон». «Педагог
(вихователь багатьох героїв) і ворожбит, музика
й лікар, Хірон єдиний із кентаврів переміг зми-
словість і звірячу хіть свого племені. По смерті,
взятий на небо, перетворився на сузір’я Стріль­
ця»14, — писав Зеров у примітках до «Камени». Яс­
на річ, без цього коментаря важко було читачеві,
котрий уперше почув про Хірона та інших антич­
них героїв, збагнути обстоювану автором необхід­
ність перемоги культури над сліпою стихією…
А щоб читати примітки і вникати в них, уже треба
було культури.
Надзвичайно цікавим виявлялося у Зерова про­
тиставлення здорової еллінської чуттєвості жор­
стокому світові біблійних переказів у сонетах «Са­
ломея» та «Навсікая». І хоча перший вірш дато­
ваний 1922 роком, приводом до написання стала
вистава за О. Уайльдом «Саломея», що її здійснив
1919 р. Соловцовський театр у Києві. П. Филипо-
вич, захоплений молодою танцюристкою, викона­
вицею головної ролі, написав сонет «Хай прокли­
нав пророк Йоканаан», де звеличував невситиму
жагу й ураганну пристрасть Саломеї, незважаю­
чи на її жорстоку хіть. Зовсім інакше сприйняв цю
виставу Зеров, котрий, присвятивши П. Филипови-
чу сонет «Саломея», свій ідеал співвідносить із
чистими почуттями, а не з тим, де «все в крові —
шоломи і тіари». Безперечно, щось суголосне від­
чувалося між шалом Саломеї і тими пекельними
стражданнями, які принесла громадянська війна з
її жорстокістю й бездумною руйнацією. Поет, як
169 уже зазначалося, боготворить інший образ і звер­
тається до самого себе:
Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
Образ променя повториться й у сонеті «Навсі­
кая» — як знак вірності й незрадливості. Почуття
Одіссея під час зустрічі з юною дочкою феацького
царя (VI рапсодія Гомерової поеми) набувають у
поетичному світі Зерова всезагального значення:
А Одіссей стоїть і, сам не свій,
Під чарами стрілчастих брів і вій
Ладен забути безмір мук і горя:
Ясна, зцілюща, мов жива роса,
Рожевим сплеском Еллінського моря
Йому сміється радісна Краса.
Сонети «Саломея» і «Навсікая» вельми важливі
для з’ясування етичних критеріїв світосприйняття
Миколи Зерова. Красу, як духовну гармонію, він
ставить над усе. Ця думка наскрізь підкреслюєть­
ся в «Камені». Чи пише поет про легендарного
Тесея, чи про князя Ігоря, чи про мандрівного дя­
ка Турчиновського — скрізь ідеал краси й розумін­
ня, вірності й прив’язаності домінує над стихією
руйнації та забуття, що її щедро породжує і іс­
торія, і сучасність. І навіть у своїх двох астроно­
мічних сонетах з «Камени» поет насамперед під­
креслює пріоритет згоди та приязні, які мають па­
нувати в цивілізованому суспільстві:
Лиш повесні в далеких небесах
Сріблиться зорями її кирея,
І згоди Колос світиться в руках.
(«Діва»)
І Скорпій гас в красі своїй недобрій,
А друг Стрілець виносив понад обрій
Свій срібний лук і приязні огні.
(«Скорпіон»)
Восьми двадцятирядковим елегіям, написаним
александрійськими віршами, що вміщені в «Каме­
ні», притаманні чітка ясність думки, стримане в
своїй значущості ліричне чуття і аж захланно-
язичницька колористика. Взагалі Микола Зеров,
при всій мелодійності свого вірша, сприймав світ
насамперед через чіткі й насичені візуальні об­
рази.
Навіть слухові «подразники» він бачить («До­
бірних звуків шата пурпурова», — дивовижно ска­
зав він у сонеті «Присвята»), як-от у вірші про
долю Овідія:
/ хай гуде сармат і гети смерть несуть,
А гнівний Понт реве, і гори набігають, —
Народи і віки не раз іще згадають
Дзвінких його пісень легкий свавільний лад
Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.
(«Безсмертя»)
У своїх александрійських віршах, де логічна обо­
в’язковість не настільки задана, як у сонетах, Ми­
кола Зеров буквально вибухає якоюсь пожадливою
і водночас благородною пристрастю до живого ру­
ху кольору в природі:
Ти давню праосінь нагадуєш мені,
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і златоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла.
(«Як ніжна праосінь…»)
У багатій на пейзажну лірику українській поезії
негусто таких шедеврів. А додаймо до цього ще й
культурологічну насиченість поезії М. Зерова, що
дозволяло йому легко входити в сферу загально­
людських ідеалів та цінностей, — і ми збагнемо,
яка це була брила духовності.
Якщо і в сонетах, і в александрійських віршах
171 «Камепи» зовнішня безпристрасність автора була
майже підкресленою, то згодом, як протиділ уні­
фікаторським тенденціям і в житті, й у поезії, його
слово дедалі частіше набуває виг-азного емоціо­
нального забарвлення, вірш перетворюється на
схвильовану сповідь-монолог перед сучасниками і
нащадками Так, злостиво кинута Б. Коваленком
на літературному диспуті 24 травня 1925 р. фраза
«Трубадури, як Максим Рильський…» наштовхнула
Зерова на створення полемічного сонета «Парте-
ніт» — як пересторогу безпам’ятним і озлобленим
супротивникам «неокласиків». Безпосереднім пош­
товхом до написання цього вірша стало відвідання
поетом Криму 1927 p., хоч, як часто це в нього тра­
пляється, ретрспектива вірша значно глибша: «Лі­
та минають, не минає міт!» Отож, скільки часу
спливло, а «за темною грядою Аю-Дага» ввижа­
ються проникливій і чутливій душі і дива Архіпе-‘
лагу, і Орестів жах, і Піладова звинтяга, і смертний
Іфігенії привіт. Уява поета здаша воскресити всі
ці ознаки минувшини, які не канули в Лету, а му­
сять повнокровно ввійти в сучасність. Але там, де
поети охоплені подихом історії, де вони пережива­
ють давні пристрасті, вловлюючи в них перегук із
днем сьогоднішнім, автор з болем чує й те, як
…парубки, каміння й дачні мури
Відповідатимуть на їх співучі сни
Крізь зуби витисненим: «Трубадури!..»
Значна частина творів М. Зерова безпосередньо
включається в літературні суперечки 20-х років,
хоч тематично вони різноманітні й неодноплано­
ві, — «Оглавський сад», «Читаючи поета», «Само-
означення», «Присвята», «Творча тиша», «Pro
domo», «Класики» та ін. Як і в своїх статтях, Зе-
ров у цих віршах виступає проти самовдоволеної
провінційності літературних «парубків», проти не-
172
хтування виробленою традицією, за орієнтацію на
найвищі здобутки світової культури. Так, укотре
потверджуючи свою невисоку самооцінку, він ви­
значить:
0 знаю: ми тугі бібліофаги,
І мудрість наша — шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
(«Самоозначення»)
В цьому не було ні грана вдаваного самоприни­
ження чи, тим паче, прихованого самохизування.
Поет справді вважав свої твори плодом книжних
занять — таке враження, що він не визнавав сло­
ва «натхнення», а тільки «робота». Але це була
натхненна робота, постійна робота душі й духу.
Чи не тому настільки чітко прочитуються у вили­
тих пластичних строфах точні автобіографічні ко­
ординати життя Миколи Зерова, що кожна його
буттєва мить ставала поезією за відчуванням тра­
гічно-щасливої єдності проминального й немину­
щого в ній. Поза таким сприйняттям поезії він се­
бе не мислив. Як же дратували його «мрійники без
крил», що галасували, вичавлюючи на злободенщи-
ні, на запобігливій поденщині свою «сентименталь­
ну квашу».
Миколу Зерова ж вабили орієнтири високі й
витримані:
Класична пластика і контур строгий
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я.
(«Pro domo»)
Розхожою фразою стало визнавати відданість
Зерова давньоримським кумирам та французьким
парнасцям. І справді, тонкі алюзії, майстерні ремі-
173 нісцепції часто зустрічаються в його сонетах, алек-
сандрійських віршах та елегійних дистихах (дво­
вірш, що складається з гекзаметра і пентаметра).
А проте коло «книжної тематики» у лідера «нео­
класиків» значно ширше. Тут і діячі української
культури — Куліш, Заборовський, Вороний, Тур-
чиновський, Філянський, Олесь, Чупринка, Самі-
ленко, Горленко. Тут й еліта світової класики —
Діккенс, Жюль. . Берн, Тютчев, Теккерей, Марк
Твен, Шекспір, Лагерлеф, Уеллс. Тут і революціо-
нер-демократ Чернишевський… До речі, в роки го­
нінь цей світлий, мужній образ, мабуть, невипад­
ково навіяв поетові болючий сонет — ніби прозрін­
ня власної долі:
Полярна ніч і волохатий сполох
Над безвістю засніжених долин.
Як терпне серце! Скільки літ один
Німує він у нетрях захололих…
(«Чернишевський» )
Усе майже збулося, і дуже скоро. Загалом, пое­
зія Зерова 30-х років ущерть сповнена болісних
медитацій, передчуття всенародної трагедії, що тя­
гуче й моторошно насувалася на наше суспільство.
Якщо ще в тридцятому році він із напругою
вслухався в звуки нового життя, —
Де Болдині дрімали тихі гори,
Де плавав сіверський рибалка Круть, —
Б’ють молоти, нові часи кують
І будять лугу займище просторе, —
або принаймні сподівався на прихід будівників-
поетів, котрі
…простелять творчості нової тло;
Огнями вулиць процвітуть перлисто
І скажуть: ми — не прадідне село,
Ми днів майбутніх величаве місто, —
то вже наприкінці 1931 р. поет пише цикл з чоти-
174
рьох сонетів «Параду»15. Він навіяний романом
Е. Золя «Провина абата Муре», але це тільки по­
зірно, за зовнішніми деталями. М. Зеров пекельно
усвідомлює невідворотність трагедії, він остаточно
розчаровується у фарсі, що його творив «батько
«всіх народів» зі своїми поплічниками. Перший та
другий твори цього циклу («По чорних днях, про­
житих у чаду», «Ще вчора думка мовила твере­
за») увійшли до «Вибраного» (1966) поета, а два
останні («Та як нам жить хвилиною легкою», «Це­
гляний цоколь і залізні грати») опублікував Г. Ко-
чур («Літературна Україна» від 13 серпня 1987 p.).
Зерову так праглося в чадні роки сталінського
беззаконня примусити себе знайти бодай ілюзорну
можливість «жить хвилиною легкою». Він хоче по­
ринути у світ літератури, в класичній спадщині від­
найти душевну рівновагу, але гостре усвідомлення
не давало спокою:
Все, що було недавно молоде,
Вже обтинають невблаганні леза.
У двох останніх сонетах циклу до нестерпності
роз’ятрюється непогамовний біль поета. Він відки­
дає примарні сподівання, що теплилися на денці
його душі, й жорстко визначає:
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
І як нам крен направити з тобою.
Коли щодня погроза і удар,
І пилу впав на душу сірий шар,
І все значиться сумом і нудьгою?

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.