Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

Перекладач

загрузка...

Старий Вергілій, і Горацій,
І гостро-жовчний Ювенал —
Після сучасних ламентацій —
Який то справді ідеал!
Надсилаючи 16 лютого 1933 року Ростиславу
Олексієву чотири нові сонети, Зеров скаржився на
душевну кризу, власне — на нехіть до писання.
Суспільні обставини не сприяли стабілізації твор­
чого настрою, а раз у раз шпурляли сорокатрьох-
річного професора в прірву зневіри й відчаю.
«Єдине, що я можу робити ще сяк-так, це — пе-
ракладати — і то… з повсякчасними ваганнями та
побоюваннями, що втрачаю до решти і ту малу
техніку версифікаційну, яку досі мав». Далі він
розповідає, як два тижні грипував, а коли почувся
краще, взявся потроху до перекладів з пізніх ла­
тинських поетів — Авзонія, Клавдіана та Рутілія
Намаціана. І враз запалюється: «Все це IV—
V віки нашої ери, останнє зітхання цивілізації, ро-
кованої на загин, і все автори, несправедливо зне­
важені філологами та суворими німецькими еруди-
тами-видавцями давніх текстів. Особливо гарний
Клавдіан, двірський поет Стіліхона, напівєгиптя-
нин-напівгрек, надзвичайний майстер латинського
вірша, якого немає часто і під пером Овідія…»1.
Коло перекладацьких зацікавлень М. Зерова бу­
ло дуже широким. Він інтерпретував українською
192
мовою латинські вірші Стефана Яворського та
Григорія Сковороди, твори французьких «парнас­
ців» Леконта де Ліля, Ередіа і таких різних пред­
ставників літератур романо-германського світу, як
Ронсар, Дю Белле, Беранже, Бодлер, Верхарн,
Байрон, Петрарка, Дюамель та ще доброго десят­
ка більш чи менш відомих поетів. Зі слов’янського
терену його увагу привертали Я. Купала, О. Пуш­
кін, М. Лєрмонтов, І. Бунін, В. Брюсов, І. Красіць-
кий, А. Міцкевич, Ю. Словацький та інші. Додамо
сюди прозові переклади з російської (М. Гоголь,
А. Чехов, П. Куліш), з ідіш (І. Перец), з україн­
ської на російську (Леся Українка, М. Рильський
та ін.), з латинської на російську (Горацій, Немезі-
ан, Клавдіан, Авзоній, Флор)…
Йдучи за своїми попередниками у цій сфері Пан­
телеймоном Кулішем, Іваном Франком, Лесею Ук­
раїнкою, М. Зеров неухильно дотримувався думки,
що могутні вершини світової літератури мають під­
коритися й українському слову. Проте — не в по­
пулярному, зниженому чи переповідному варіанті, а
в повнокровному відтворенні всього драматизму,
напруженості й виразності, яке завжди притаман­
не світовим художнім шедеврам. Він розумів і те,
що шлях до тих вершин тяжкий і тривалий, що
відважні одиниці, навіть такі, як Куліш, самотуж­
ки його не здолають. Тут потрібна традиція, твор­
че переборення її та розвиток з кожним новим
кроком д’горі. А українській літературі, з її недо­
статньо опрацьованою поетичною мовою трудно
давалися інтерпретації навіть зовсім не першоряд­
них авторів. Рецензуючи 1918 року книжку Дмит­
ра Загула «З зелених гір», М. Зеров зазначав: «Пе­
рекладати Бальмонта — річ надзвичайно важка:
для цього, по-перше, треба бути самому віртуозом
поетичної форми, як він, а по-друге, мати під рука-
7 В. Брюховецький 193 ми такий складний і тонкий технічний апарат, яким
українська поезія ще не володіє»2.
А їй належало всім цим оволодіти, життєво не­
обхідно було охопити якомога ширший простір
світового письменства, над усім багатством якого
суб’єктивно найближчою для М. Зерова підно­
ситься давньоримська поезія, що хоч і не досягла
верховин еллінської Музи (через брак безпосеред­
ності та самородної викінченості), зате відзначала­
ся рідкісною вивіреністю й відшліфованістю слова.
А це (в ситуації переважання стильової однома­
нітності української поетичної мови, браку розви­
нених поетичних шкіл та безоглядного й поверх­
невого захоплення давучким у своїй художній без­
порадності верлібром) неабияк поповнювало ре­
зерви, необхідні для підняття рівня версифікаційної
майстерності україських поетів. Уважне вчитуван-
ня в твори античних авторів, на глибоке переко-
ня М. Зерова, допомогло б звернути увагу на
необхідність артистичної обробки будь-якого пое­
тичного виразу, образу, сюжету, тобто спонукало б
до вдумливої роботи на ниві молодого письмен­
ства.
Перші переклади з Вергілія Микола Зеров на­
друкував у «Літературно-науковому віснику»
(№ 2—3 за 1918 рік). Цікаво, що він тоді мешкав
у.будинку № 36 по вулиці Великій Підвальній, де
містилася й редакція цього часопису (тут же жив
і Михайло Могилянський). Зав’язувалося досить
жваве співробітництво — трохи більше як за рік
Микола Зеров чотири рази- виступив у «ЛНВ» з
перекладами Вергілія і Горація. Варто відзначити»
що надруковані ним речі вже мали свою істо­
рію (принаймні для автора). Так, оду «До Лев-
коної» він уперше інтерпретував українською мо­
вою ще 1910 року. Цікаво порівняти різні редак-
194
ції, щоб побачити, по-перше, як зміцнів хист Ми­
коли Зерова, і, по-друге, щоб пересвідчитися в
його безупинній роботі над кожним твором.
Негоже знати нам, дівчинонько кохана,
яку тобі й мені судила доля путь…
В ворожок не питайсь: халдейського туману
ніколи, друже, нам з тобою не збагнуть…
Чи довго житимеш, чи хутко час розстання,—
приймаймо з дякою, що доля нам дає,—
хоч, може, ця зима для нас зима остання,
і вже не чути нам, як море в берег б’є.
Розумна завше будь. Важкий і хмільний келих
до вохких вуст своїх бездумно підіймай
і безліч днів живи, безжурних та веселих…
Лише на се життя надії покладай.
Мина летючий час, мина! Лови ж хвилину,
не вір прийдешньому, що нам назустріч лине3.
(1910)
Текст, надрукований у «ЛНВ», також датовано
1910 p., але в ньому зроблені дрібні поправки —
власне, змінено кілька слів («хмільний» — «пін-
кий», «лише» — «і лиш», «хвилину» — «хвили­
ни»). А от уже остаточна, 20-х років редакція від­
різняється істотно:
Негоже нам, о Левконоє, знати,
Яку нам суджено в житті наземнім путь.
Халдейських віщунів не будемо питати:
Халдейських чисел нам ніколи не збагнуть.
Чи довго житимем, чи скоро час розстання,
Приймаймо з дякою, що доля нам дає,
Хоч, може, ця зима — для нас зима остання,
І вже не чутимем, як море в берег б’є.
Тому розумна будь: важкий і пінний келих
До вогких уст своїх бездумно піднімай,
І безліч днів живи, безжурних і веселих,
І лиш на це життя надії покладай.
Минає хутко час: лови, лови хвилини!
Не вір прийдешньому, що нам назустріч лине!
7* 195 Як бачимо, в останній редакції вірш Горація;
стрункіший, стильово однорідний і завершений.
Зникають недоречні в оді народно-поетичної тради­
ції зменшувальні форми («дівчинонька кохана»).
Немає зайвих звертань, що зумовлювали деяку
аморфність вислову в першому варіанті перекладу.
Логічна взаємозчепленість строф набирає виразні­
шого характеру (звернімо увагу, як у вислові «Ро­
зумна завше будь» констатаційно-імперативне «зав­
ше» трансформується у висновкове — «Тому ро­
зумна будь»). І головне — якщо в редакції 1910 р.
основний акцент мав, так би мовити, пасивний від­
тінок («мина… мина»), то в остаточному тексті се-
матичне підсилення повтору спрямоване на утверд­
ження активної дії («Минає чутко час: лови, лови
хвилини!»). Отож переробка мала тут не «косме­
тичний» характер, а торкалася змістово-стильових
основ цілого сонета.
Микола Зеров має різні варіанти перекладу кіль­
кох творів, часом — і українською, і російською
мовами (наприклад, «До Пірри», «До Торквата»
Горація, «Ніл» Клавдіана, «У такт веслам» невідо­
мого автора та ін.). Причому в період творчої зрі­
лості перекладач не просто поліпшував чи уточню­
вав текст, а подавав різні вірші — навіть з відмін­
ним тлумаченням, варіаціями основної художньої
ідеї автора. Г. Майфет, зокрема, згадує, як під час
відвідин М. Зерова в квітні 1934 року той прочи­
тав чотири українські версії «Чорного каменя Ка-
аби» Івана Буніна. «Кожний вірш був прекрасним
перекладом оригіналу. Ні один із них не був подіб­
ний до іншого. Збігались лиш останні рядки:
О, найсвітліший acnuce Кааби!…»
Затамувавши подих, Г. Майфет буквально уві­
брав у себе всі ці варіанти, оцінив їх як однаково
196
досконалі і зізнався, що залишився під враженням,
ніби прослухав квартет струнних, який виконував
«певну варіаційну форму — щось на зразок рондо,
підкресленого рефреном фінального рядка» 4.
Перекладацька поліваріантність узагалі була ха­
рактерною рисою для М. Зерова. Відомий його по­
чатковий рядок «Енеїди» («Збройного славлю зви­
тяжця, що перший з надмор’їв Троянських…») —
безперечна поетична знахідка. Цей варіант можна
датувати принаймні не пізніше як 24 вересня.
1926 р.5 Але через п’ять літ, 9 квітня 1932 року
(навіть час зафіксовано — о 2.40 дня) у перекла­
дача виникає новий варіант («Славлю війну і зви­
тяжця, що перший з надмор’їв Троянських…») і
нова структурна схема строфи, гарячково накида­
на разом з ритмічною схемою6. Власне, з цього
зблиску поетичної візи в остаточний текст увійшло
тільки одне слово (кінцівка третього рядка —
«блукавший» замість колишнього «ходивший»), але
це свідчить про безперестанний процес творчого
пошуку, навіть коли здавалося, що щасливий варі­
ант уже давно знайдено. М. Зеров вважав це нор­
мальним явищем. Розбираючи невдалий переклад
кам’янським поетом О. Коваленком «Слова о пол­
ку Ігоревім», він як єдиний позитивний вомент від­
значив: «Те, що у Вас деякі місця в п’яти варіан­
тах — це дуже добра ознака,.
Особливо в нашу пору, коли техніка слова (га­
даю, на короткий час) сильно підупала»7. Можна
згадати і те, що, приміром, у декламаторі «Сло­
во» балада Гете «Лісовий цар» представлена
трьома різними поетичними версіями — П. Кулі-
ша, Б. Грінченка і Д. Загула.
Перекладацький авторитет Миколи Зерова
утвердився якось ураз. «Ім’я перекладача заздале­
гідь гарантує якість»8, — сказано було про нього
197 в одній із рецензій 1926 року. Навіть у тяжкому
31-му В. Корякові не вдалося тут розмахнутися на
всю широчінь дубинкою і доводилося в’їдливо, на
думку критика, констатувати, що М. Зеров захо­
пився «греко-римськими часами і дав кілька не­
поганих перекладів». Прикметно, що затяті су­
противники лідера «неокласиків» не наважували­
ся мовити лихі слова про цю сферу його творчої
діяльності — лише ганили об’єкти, на які він ні­
бито даремно витрачав свій перекладацький та­
лант. Приміром: «М. Терещенко так, як і М. Зе­
ров, знає в оригіналі Верхарна й інших, обробляє
з них мотиви, і різниця між ним та Зеровим тільки
в тому, що т. Зеров бере з французьких поетів ли­
ше статику, нею милується й на ній застигає, а
М. Терещенко шукає в французьких поетів динамі­
ки, щоб прикласти її до нашого «розхристаного»,
але динамічного життя»10.
У 1920 році виходить друком Зеровська «Антоло­
гія римської поезії» (твори шести поетів першої ру­
ки — Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Ові-
дія, Марціала), яка стала одним з найпомітніших
явищ української поезії. В цьому якраз полягала
сила Зерова — він не просто доносив до читача
чужомовні твори, а робив їх органічно близькими,
природними в іншій національній стихії. Так, Ми­
кола Хвильовий розглядав їх на гребені загально­
го літературного поступу. «Дорогий товаришу, —
писав він у листі, — я й Сосюра дякуємо за анто­
логію римських поетів. Як на нього, та[к] і на
мене Ваші римляне справляють сильне вражіння.
І це зрозуміло: після Олеся Ваша й Тичини книж­
ки були тією літературою, в котрій заговорила
сильна революційна нація, що, викинувши комуні­
стичні гасла, спішила догнати європейську куль­
туру»11.
198
Ясна річ, що не все було досконало в тогочас­
них перекладах Зерова. Вже в 30-х роках він у ли­
стах зізнається, що тільки тепер по-справжньому
відчув майстерність Вергілія і зрозумів, що деякі.
з раніше застосовуваних принципів слід перегля­
нути, а то й відкинути. Починаючи перекладати ан­
тичних авторів, Зеров ішов у руслі традицій, що
склалися в російській літературі. Він відтворював’
гекзаметр і пентаметр, але майже не звертав ува­
ги на інші компоненти форми, часом уводив риму,
якої не було в римських поетів. Це сприймалося
тоді нормально — так чинила більшість перекла­
дачів.
Згодом Зеров усвідомлює, що передача духу
оригіналу має відбуватися на всіх рівнях (фоне­
тичному, ритмічному, строфічному, змістовому…).
І якщо форму не слід перетворювати у мертвий фе­
тиш, що пагубне для перекладу, то й ігнорувати,
її — значить спотворювати зміст.
З величезним ентузіазмом були зустрінуті й пе­
реклади, що їх умістив Зеров у «Камені» (1924).
Усього дев’ять віршів римських поетів там надру­
ковано, а їм присвячене не одне захоплене слово
рецензентів. О. Білецький писав: «Точність сполу­
чається в них з вишуканістю, — і яким ремісни­
цтвом здаються в порівнянні з ними росій­
ські переклади, приміром, переклади з Овідія,
Тібулла чи Горація, зроблені Фетом! Перекла­
дами М. Зерова не лише збагачується видно­
круг українського читача, збагачується й сама
література — удосконалюючи український гекза­
метр, елегійний дистих…»12.
Справді, поступ на цій ниві М. Зеров здійснив
колосальний, його перекладні вірші пластичні й
органічні, інтонація не силувана, ніби вільне дихан­
ня, коли його не помічаєш. Для прикладу варто
199 порівняти звучання пентаметрів у перекладах двох
видатних поетів:
Будь ми здорова, горо і з вершком червонопро меняет имі
Сонце вітай, що її любо освічує так!
(«Прогулка» В. Шіллера
в перекладі І. Франка 1914 p.).
Любощів ніжний співець, як свій шлях життєвий перейшов
я, —
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
(«Життя поетове»
Овідія в перекладі М. Зерова 1924 p.).
Менш ніж за десятиліття стався такий вражаю­
чий поступ в цій галузі українського віршування.
І внесок М. Зерова переоцінити неможливо.
Врахуймо, що в роботі над римськими поетами
М. Зерову доводилося долати труднощі двоякого
роду. З одного боку — недостатню ще розробле­
ність української поетичної мови і зокрема брак
плідної перекладацької традиції. А з іншого —
тисячолітню дистанцію між античним і сучасним
читачем (тут і інша віршова форма, і відмінні реа­
лії, і характер емоцій). Він, як правило, щасливо
виходив з цього творчого випробування. За ви­
знанням фахівців, його римські переклади нале­
жать до найадекватніших і найпоетичніших у сві­
товому письменстві. Особливо припали йому до
душі визначні поети епохи Августа, так званого
«золотого віку» римської літератури: Вергілій, Го-
рацій, Тібулл, Проперцій, Овідій. Над Вергілієвою
«Енеїдою» він провів десятки років, вдосконалю­
ючи і постійно поглиблюючи свої переклади. До
1935 р. було закінчено роботу над першою, шостою,
сьомою, восьмою та половиною дев’ятої пісні. Є
відомості, що на Соловках цю грандіозну роботу
вдалося завершити. Дещо Зеров надіслав у листах,
але доля значної частини перекладу досі не відо­
мо
ма. Вчитуючись в «Енеїду», М. Зеров відшукував
найадекватніші ресурси українського слова для пе­
редачі величної піднесеності й урочистості Вергі-
лієвої поеми.
Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера,
Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина,
Що понад берегом річки самотній шукав прохолоди, —
Стала на очі йому і промову до нього звернула.
Ці рядки з перекладу «Енеїди» засвідчують, яко­
го пластичного й переливного звучання складного
для української мови вірша вдалося досягти Ми­
колі Зерову.
Він щедро розсилав перекладені уривки своїм,
друзям, шанувальникам і дедалі більше впевняв­
ся в своєму життєвому покликанні — дати укра­
їнському читачеві поему Вергілія повністю. Думаю,
великою мірою тримало це його й тоді, коли долю
накрила «полярна ніч і волохатий спокій над без­
вістю засніжених долин», як провидчо напишеться
йому 1933 року. Але тим часом він невтомно пра­
цює над Вергілієвим шедевром, викликаючи енту-
зіастичне нетерпіння своїх кореспондентів. Г. Май-
фет схвильовано писав: «А вже як почав читати
(особливо «Енеїду» з отим хвильним припливом:
цезур), то відчув і голос Ваш, і дикцію, і Воль-
терову зигзячу посмішку, і примружені очі: усе та­
ке своєрідне та невід’ємне»13. А в іншому листі ма­
лював просто ідилічну картину виходу в світ «Енеї­
ди»: «її видання буде святом, бо до згаданого від­
чуття й знання епох у Вас додається завжди сві­
дома вибагливість вимог, а що найголовніше —
спроможність їх здійснити. Запорука — «мить по­
жадана прийшла…». Коли вистигне Ваша праця?
І чи багато зроблено? Чи не написали б мені ури­
вочка для прелімінарної дегустації? Шкода, що’
20О ЛІМ* — скнара, а хотілося б бачити цю подію
у відповідних шатах академічного видання — з
паралельною латиною оригіналу, добрим апаратом
передмови й приміток і, само собою, — не на та­
кому папері, як «Французькі класики XVII сторіч­
чя…» Поруч, зрозуміло, ще два видання: популяр­
не й двотомник Вергілій — Котляревський, що
добре торував би шлях до 1938 року, сторіччя
смерті Івана Петровича, «дідка у шовковім ха­
латі»14.
…Легко людина забуває гірке й вірить у світлі
перспективи. Адже Г. Майфет чотири роки тому з
обуренням розповідав, як у його статті «З уваг до
теорії перекладу» («Критика», 1928, № 3) фразу
про переклади Зерова, що «здобули неприхильну
оцінку з боку осіб, чиє знайомство з оригіналом є
вельми сумнівним»15, усікли, викинувши підкрес­
лену частину і в такий оригінальний спосіб «уточ­
нивши» думку…
Як відзначалося вже не раз, образ Овідія, його
стражденне життя й натхненна творчість були чи
не найближчі Зерову. У вірші «Безсмертя» він ще
на початку 20-х років поетично варіював відомий
рядок Пушкіна («Утешься: не увял Овидиев ве­
нец») :
Вілець Овідія довіку не зів’яне.
Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,
Елегії душні, як світ весняних лоз,
І чари сонячні його «Метаморфоз».
J мудрі тонкощі ученого кохання.
Дослідники відзначають вдалу передачу Мико­
лою Зеровим вибагливої метафоричної гри, яка
була притаманна Овідію. Причому, стараючись
залишитися, в межах можливого, максимально точ-
* Видавництво «Література і мистецтво
202
ним, перекладач водночас не йде сліпо за автором,
не калькує, а віднаходить українські поетичні ек­
віваленти образної стихії римського поета.
Він майстерно зберігає ритміку оригіналу, але
дактилічний гекзаметр або елегійний дистих (по­
єднання гекзаметра і пентаметра) лине в його
інтерпретації вільно й легко, немов питимий укра­
їнському віршуванню розмір.
Значним досягненням тогочасного перекладант-
ва виявилася праця Миколи Зерова над творами
Овідія. Зокрема, він частково інтерпретував І, II,
IV, VIII і XV книги «Метаморфоз». Ця видатна
поема здавна привертала увагу багатьох україн­
ських письменників. Над нею, починаючи із XVII.
століття, з різною мірою проникливості й із неод­
наковою метою працювали В. Устрицький, В. Кли­
мович, А. Радивиловський, Д. Туптало-Ростов-
ський, П. Білецький-Носенко, О. Маковей, Олена
Пчілка, І. Стешенко, Леся Українка, О. Кобилян-
ська, О. Турянський та інші. Тож до Зерова існу­
вала вже певна традиція, випробовувалися різні
підходи — більш або менш точні переклади, пере­
співи, травестійні «перелицювання»…
Зеров же вперше продемонстрував широкі мож­
ливості «українського» гекзаметру. Ритміко-інтона-
ційне багатство його перекладу, власне, вперше
практично довело, що античних авторів можна пе­
рекладати не просто монотонним поєднанням дак­
тилів, сприймати які вкрай важко. У дуже склад­
них випадках Зеров вдало застосовує прийом сти­
лістичної компенсації — «використовує епітети,,
яким у Овідієвій поемі, — зазначає А. Содомо-
ра, — відповідають інші форми, допоміжні слова;
«бути» замінює більш конкретними дієсловами»161
тощо. Саме багатий досвід Зерова допоміг сучас­
ному перекладачеві Андрію Содоморі запропонува­ ти читачеві блискучу версію «Метаморфоз». Порів­
няймо бодай кілька рядків першої пісні в різних
перекладах, і ми наочно побачимо, який шлях здо­
лала українська інтерпретаційна версифікація
менш як за століття.
Перше і море й земля, і безмірно широкеє небо
Все удавало одну нелагодну картину хаосу.
Сей же незмірний хаос із великої купи складався,
Де елементи усі існування, помішані, мали.
Сей то безкраїй хаос ані ладу не мав, ані виду.
(Іван Стешенко, 1893 p.).
Перше, як море, й земля, і небо з’явилось широке,
Всесвіт, природа уся однакове мала обличчя
1 називалася Хаос: важка несформована брила’
Мертвий тягар нерухомий, помішані в купі безладній
І в ненастанній борні розмаїтих речей елементи.
(Микола Зеров, поч. 30-х pp.)
Поки ще море й земля появилися, поки над ними
Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна
Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
Зібране з різних кінців,
клубочилось речей всіх насіння.
(Андрій Содомора, 1985 p.).
У своїх перекладах Зеров не був покірним ко­
піювальником. Наприклад, працюючи над Гораці-
єм, він Алкеєву строфу — дуже складний мет­
ричний цикл античного віршування, — яку той
використовує в своїх одах, майже скрізь передає
шестистопним ямбом і водночас уводить римуван­
ня, щоб підсилити емоціональне звучання вірша.
Лише оду «Римській державі» перекладено стро­
фікою оригіналу.
Корабелю, вважай, знову помчать тебе
В море хвилі буйні… Що ти?.. Вертай назад,
Кидай якорі… Бачиш:
Довгих весел уже нема,
Горді щогли твої бурею зламано,
204
Снасті стогнуть-тріщать, ребра розхитані,
Кіль твій ледве держиться
Проти хижого тиску хвиль!
Перекладач віддає тривожний настрій Горація.
Хай він не скрізь точний в образах, але зате збе­
рігає внутрішній дух твору. Версія М. Зерова по­
етичним натхненням, гнучкістю синтаксичних по­
будов явно переважає більш прикуту до першотво­
ру і тому дещо сухувату інтерпретацію цієї ж оди
І. Франком.
Аналізуючи переклад Зеровим іншого знаменито­
го Горацієвого вірша «Пам’ятник» («До Мельпоме-
ни». III. 30), Н. Корж точно відзначає, що він
«більш характеризується лексичною і лексико-
семантичною відповідністю, ніж пропусками,
вставками та розбіжністю з текстом. Хоч якість
поетичного твору і його перекладу тільки цим по­
казником не визначається, але він належить до
основних. При перекладі поетичного твору важли­
во передати не тільки його зміст, а й поетичну
структуру. Тому, визначаючи ступінь адекватності
віршованого перекладу, треба однакову увагу при­
ділити всім його компонентам, розглядаючи їх не
ізольовано, а у взаємозв’язку. З точки зору цих
вимог переклад Зерова можна характеризувати як
високопоетичний, бо в ньому перекладач не тільки
правильно передавав зміст оригіналу, а й зберіг
його систему поетичних образів, строфіку (4 стро­
фи по 4 вірші). До позитивної якості цього пере­
кладу, безумовно, можна віднести також відмову
перекладача від калькування латинського синтак­
сису з його гіпербатами — надзвичайною розкида­
ністю слів. Перекладач відмовився від практики
попередників і дотримувався у своїй роботі син­
таксичних норм рідної мови. Все це, разом взяте,
і забезпечило високу якість перекладу»17.
205 «Прочитавши «Exegi monument [um] * …», — пи­
сав перекладачеві його колишній колега по Другій
українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського
братства письменник Михайло Рудницький, — ба­
чу, що колись, читаючи це в оригіналі, зовсім не
розумів краси цього вірша»18.
Творчість Горація мала великий вплив на літера­
туру різних епох. Одні перекладачі цінували мора­
лізаторське спрямування його од. Інші бачили на­
самперед філософію спокою та насолоди, що від­
кидала метушню буднів. Зеров же належав до
тих, хто перш за все бачив у Горації мислителя,
чіткого, ясного й глибокого, котрий свої спостере­
ження над життям природно являв у викінчених
поетичних строфах, ще раз підтверджуючи тезу
про нороз’єднуваність змісту й форми.
І хоч як доводили літературні аматори, котрі
вже чули себе майбутніми класиками, непотріб­
ність, а то й шкідливість античних перекладів («ті
переклади з Гомера і Катулла відродять капіталі­
стичний світ»), проте реальний позитивний вплив
на літературний розвиток вони справляли. «Для
мене дуже багато важать Ваші Римські поети, —
писав у листі 2 лютого 1927 р. Василь Мисик, —
Живучи в одному кутку з випадковим товаришем-
студентом, вечорами в вільну хвилину ми перечи­
туємо Ваші «благоуханні» переклади, особливо пе­
реклади од та сатир Горацієвих. Читаємо разом
з поезіями Єсеніна, без якого товариш мій і кроку
не ступить. Читаємо, не знаходячи ніякої супереч­
ності між одчайним плачем Єсеніна і мудрою урів­
новаженістю класиків»19.
Великою майстерністю також позначені перекла­
ди з Марціала, творця влучної, стислої епіграми,
* Я спорудив пам’ятник (лат.).
206
яка була особливо до душі іронічно-дошкульному
Зерову. В’язь думки римського поета приваблюва­
ла перекладача своєю витонченістю і громадян­
ською визначеністю. Наприклад:
«Сексте, які сподівання тобі усміхаються в Римі,
Маєш надії які? Чи тобі мріється що?»
«Справи в судах поведу я, як сам Ціцерон веле­
мовний,
Вже ж я на нашім торгу всіх правників пе­
реміг».
«Так говорив Астетін, вихвалявся тим самим і
Цівій,
Що ж? Ані оден не зміг навіть житла опла­
тить!»
«Не поведеться в суді — за поеми візьмуся на­
тхненні, —
Скажеш, напевне, ти сам: «От де Вергілія
хист!» —
«Ти — збожеволів, малий! Он у драних плащах по­
ходжають,
Все то Марони твої, все то Назони самі!» —
«Стану клієнтом вельможного дому». — «І це
нерозважно.
Бачиш: голодна юрба — вітер мотає її». —
«Що ж мені діять? Я хочу до Рима», — «Як ти,
не злочинець, —
Знай — випадково лишень можеш у Римі про­
жить».
О. Білецький легко вловив суголосність епіграма­
тичного стилю Марціала характеру його перекла­
дача, та й певні суспільні імпульси, безперечно,
наштовхували його на пораду: «Вообще следова­
ло бы, ах следовало бы Вам (Вам — п [отому]
ч [то] никто другой этого не сможет сделать) вы­
пустить отдельную книжку переводов из Марциа-
ла, поета, который способен дать «чувство Древне-
207 го Рима императорской эпохи» так, как не даст
его никакой другой поэт, никакой исторический
романист от Сенкевича до J. Lombard’a* да и ко­
го угодно. Я написал бы к этой книге вступитель­
ную статью, лучшую из всего, что я в жизни пи­
сал, — с заключительным похвальным словом Зе-
рову, где бы доказал, что вот, дескать, хоть и нео­
классик, а все же полезнейший гражданин и спец
и т. д.»20.
Латинські переклади Зерова — неоціненне на­
дбання української культури, багато в чому непере-
вершене й сьогодні. Хоча перекладацтво йде далі,
розвиваться. Саме на підвалинах, закладених ав­
тором «Камени», зводили свої «римські будівлі»
Михайло Білик, РІосип Кобів, Андрій Содомора, де
в чому й перевершуючи свого вчителя, але на йо­
го ж таки основі. Звичайно, над римськими поета­
ми до Зерова працювали також С. Руданський,
І. Франко, В. Щурат, І. Стешенкота інші письмен­
ники. Але саме його переклади стали новим сло­
вом у засвоєнні українською літературою здобут­
ків античної художньої спадщини.
Як відомо, формування, усталення перекладаць­
ких принципів в українській літературі відбувало­
ся непросто. Спершу на це впливала недиферен­
ційованість літературних стилів («високого», при­
міром, так і не зміг органічно взяти Є. Гребінка
в інтерпретації пушкінської «Полтави»). Панува­
ла «котляревщина», але рішуче повстання проти
неї привело П. Куліша до того, що нарочито під­
креслений стиль його перекладів ставав часом не
піднесеним, а солодкавим та сентиментальним. Це
усвідомили діячі української культури кінця XIX
століття, і М. Старицький почав «кувати» нові сло-
* Жан Ломбар — французький письменник (1854—1891).
208
ва, вибудовувати складні синтаксичні конструкції,,
що дало поштовх у розвитку мови, а згодом ста­
ло й гальмом його. Пережило українське перекла­
дацтво і діалектну хворобу, що була «інфекційо-
вана» політичною роздрібненістю етносу.
Для утвердження реалістичного, заснованого на
живій розмовній мові і водночас стильово різнома­
нітного перекладу багато зробили І. Франко, Леся
Українка, В. Самійленко, естафету яких і пере­
йняли «неокласики». В умовах поетичної «розхри-
станості» та деструктивних тенденцій вони насам­
перед (і в практиці, і теоретично) взялися до роз­
робки класичних, строгих форм. Так, М. Зеров ко­
лосальні зусилля спрямував на піднесення куль­
тури українського сонета. Цим непокоївся вже
Іван Франко, дорікаючи сучасникам-віршотворцям
за те, що вони будь-як намагаються «зліпити ряд­
ків штирнадцять», не дбаючи про зміст та логіку
нієї стислої і місткої строфічної форми. Боротьбу
Франка продовжив Зеров — і своїми досконалими
перекладами і оригінальними творами, що аж бри­
нять од напруженого поєднання розкішної звуко­
вої та інтонаційної оркестровки із глибокою дум­
кою, плавності вірша і добірної, часом ледь ар­
хаїзованої мови. «Ясна, дзвінка закінченість со­
нета» своєрідною домінантою позначає його твор­
чість. В обмежених рамках цієї строгої форми він
демонструє чудеса віртуозності, що особливо сто­
сується якраз перекладних творів. Максим Риль­
ський не без подиву писав М. Зерову після прочи­
тання рукопису його «Камени»: «У мене навіть та­
ке враження, ніби переклади Вам даються ледве
не вільніше, як оригінальні поезії»21.
Самобутній як поет строгої, вивіреної лінії,
М. Зеров ще виразніший з цього погляду в сво­
їх перекладах, його сонетні інтерпретації «парнас-
209 ців», І. Буніна, А. Міцкевича, П. Бутурліна, Ф. Пе­
трарки та ін., переклади класично ясних творів
В. Брюсова, О. Пушкіна — все це явило україн­
ській культурі світ врівноважений і яснодзвонний.
Він жив задумом створити антологію класиків
сонета — Данте, Петрарка, Тассо, Ронсар, Дю
Белле, Банвіль, Ередіа, Леконт де Ліль, Делорм,
Рюккерт, фон Платен, Сідней, Спенсер, Шекспір,
Вордсворт, Баррет-Браунінг, Суїнберн, Камоенс,
поети слов’янського світу… Грандіозний план, який,
на жаль, вдалося здійснити лише незначною мі­
рою.
Окремо можна говорити про його російські со­
нетні переклади. Важко втриматися від спокуси
навести зеровську інтерпретацію знаменитого «За­
пахла осінь в’ялим тютюном…». Кожного, хто знає
цей твір Максима Рильського, не може не врази­
ти конгеніальність російської версії:
Запахла осень вялым табаком,
И яблоками, и сквозным туманом,
И вот уж астры над песком румяным
Зареют за распахнутым окном.
Кузнечик в травах, как зеленый гном,
Пилит на скрипке. И зачем веснам нам,
Когда мы вдумчивы и тихи станем
И мудрость нас покроет серебром?
Бери суму, и дом родной покинь,
И пей глубокую немеющую синь
На склонах, где медово спеют дыни.
К простой земле склони с любовью взор
И, золотой листвы топча ковер,
Забудь о башнях сумрачной гордыни.
Микола Зеров відзначався вибагливістю в добо­
рі творів для перекладу. Випадкового нічого у ньо­
го не знайдемо. І навіть верлібр «Вечірня балада»
Жоржа Дюамеля вписується в коло інтересів «нео­
класиків» — вони залюбки працювали над твора-
210
ми цього французького поета-унаніміста, у віршах
якого символістсько-декадентському індивідуалізму
протиставляється ідея гармонійного людського
світу.
Але є два твори, переклади яких доволі неочі-
кувані в доробку автора холоднувато-прозорої «Ка-
мени» — «Мазепа» Ю. Словацького і «Бо­
рис Годунов» О. Пушкіна. Рвійний польський ро­
мантик узагалі ніби випадає з обширу літератур­
них інтересів М. Зерова. Не може не викликати по­
диву й вибір серед пушкінських драм саме цієї
жорсткомістичної трагедії, а не, скажімо, такого
класично-прозорого твору, як «Моцарт і Сальєрі»,
що загалом більше відповідає нахилам і смакам
М. Зерова.
Мабуть, усе це можна спробувати пояснить. Тут
«соціальне замовлення» («Мазепа» перекладався
для конкретної сцени, «Борис Годунов» — для
ювілейного видання творів Пушкіна) збігалося із
внутрішнім сум’яттям, яке охоплювало на цей час
М. Зерова. «Мазепу» він перекладав 1921 p. y Ба-
ришівці на замовлення Київського театру ім. Шев­
ченка. Власне, його попросили завершити починан­
ня Миколи Вороного, котрий переклав перший акт.
«Але, — зазначав згодом М. Зеров, — переглянув­
ши початок, я вирішив праці М. Вороного не про­
довжувати, а перекласти всю п’єсу наново: занад­
то довільною видалася мені віршова форма пе­
рекладу. В оригіналі «Мазепа» написаний три-
надцятискладовими («олександрійськими») попар­
но римованими рядками. В перекладі ж Вороного
рими були розподілені свобідно і рядки мали різ­
ну довжину — загальна конфігурація тексту нага­
дувала сторінки «Горя от ума». Вважаючи, що
олександрівські вірші можна перекладати або
олександрійськими ж віршами, або ж загально­ прийнятим у наших віршованих драмах білим
п’тистоповим ямбом, я зупинився на останьому.
Незв’язаний правильною цезурою і обов’язковою
римою, білий п’ятистоповий ямб давав більший
простір для синтаксичних конструкцій, дозволяв
дещо наблизити діалог до живої й природної
невимушеної розмови»22.
Від цих «технічних» моментів не відділити й су­
голосних настрою Ю. Словацького терзань «бари-
шівського Овідія», що марив тоді про «брук і ву­
лиці старого Херсонеса».
Сьогоднішній читач «Мазепи» зауважить пев­
ну стилістичну «полонізацію» тексту, але це ціл­
ком відповідало тогочасним уявленням про від­
творення оригіналу. Роботу Зерова захоплено зу­
стрів театральний глядач (прем’єра вистави —
листопад 1922 p.). A коли 1926 р. трагедія була
видрукувана, перекладач дістав численні й заслу­
жені похвали багатьох тонких знавців українсько­
го слова. «Ваш «Мазепа» красший, чим оригі­
нал», — писав Марко Черемшина із Снятина і до­
давав: «А Ваша «Антологія [римської поезії]»
відкрила переді мною стільки краси і справжньої
поезії, що я замовив собі оригінали, щоб могти
перевести порівняння»23.
Ця оцінка «Мазепи» близька до тої, що її да­
ють і сучасні критики. Поза тим, писав Іван Глин-
ський, «що переклад вийшов майже в півтора
рази довший за оригінал, що римований вірш замі­
нено білим і дещо відтворено досить невдало, пра­
ця Зерова була великим кроком в освоєнні чудо­
вої драматургії польського митця»24.
Іншого роду тривогами пов’язаний із творчою
долею Зерова «Борис Годунов». Тридцяті роки.
Нічого не пишеться. Лише переклад іще вабить
і наснажує. І як спалах на грані надриву — тра-
212
гедія Пушкіна, що в свідомості перекладача виро­
стає до народної трагедії кривавого сталінізму.
Завершивши роботу, Микола Зеров відчув якийсь
ірраціональних жах. У листі до Григорія Майфета
він зізнавався: «Борис Годунов» дався мені так
легко, що я аж злякався…»25.
В деяких зарубіжних виданнях послідовно про­
водиться думка про вороже ставлення Зерова до
російської літератури26. До речі, чи не з-за океану
вона перекочувала й до наших, навіть академіч­
них, праць? Інакше як псевдоідеологічним засліп­
ленням це не назвеш, Зеров узагалі не міг за
своєю вдачею — людини і науковця — якусь літера­
туру не любити. Швидше йому огидними видава­
лися білялітературні інтриги в рідному письмен­
стві, що вели до розкладу й убогості. Дочекавшись
пушкінського двотомника 1937 року, де вміщено
його «Бориса Годунова» (за підписом Б. Петру-
шевського), він пише дружині: «Пушкин издан ве­
ликолепно, иллюстрации воспроизведены прекрас­
но, но переводы в большинстве слабы. Коренных
вещей две: старый перевод «Медного всадника»
Рыльского и новый перевод «Русалки» Свидзин-
ского. О «Всаднике» я не говорю: это шедевр при­
знанный, а «Русалка» меня прямо очаровала ес­
тественностью, простотой и стройностью языка.
Если в рецензиях о ней ничего нет, то это значит:
рецензенты слепы. Все остальное значительно ни­
же. Проза передана языком шаблонным, робким,
словарь сглаженный. В лирике, поэмах и в «Ка­
менном госте» Терещенка много «барахла». Не­
много странно отсутствие статей о столетней тра­
диции переводов Пушкина на Украине, о прин­
ципах переводной работы над пушкинскими тек­
стами. Это какое-то свидетельство о бедности ли­
тературоведческой мысли, расписка в собственной
213 некомпетентности»27. (В дужках можна зазначи­
ти, що саме з автором чудової статті «Пушкін в
українській літературі» ГЇ. Филиповичем Зеров у
1937 році «перевиховувався» на Соловках).
Взагалі, для М. Зерова, як і для всіх «неокла­
сиків», багато значило з’ясування перекладацької
традиції, усвідомлення шляхів, якими українське
слово вбирало в себе здобутки світової культури.
Ще починаючи з «Книгаря», він часто рецензує
перекладні твори. Це фаховий аналіз — зі знан­
ням тонкощів оригіналу та розумінням перекла­
дацького методу. Написав Зеров і кілька глибоких
статей, де порушуються теоретичні питання цієї
галузі творчої діяльності — «Прокуратор Іудеї і
два перекладачі» (неопублікована), «Кобзарь»
Шевченко в русских переводах», «Брюсов — пе­
реводчик латинских поэтов», «У справі віршова­
ного перекладу». З них найцікавіша остання, де
видатний перекладач, по суті, формулює принци­
пи своєї роботи. Обстоюючи необхідність подаль­
шого збільшення хороших перекладів, він пояс­
нює цю потребу тим, що нові теми, нові завдан­
ня викличуть масу стимулів для мобілізації по­
тенційних стилістичних та лексичних можливостей
української мови. Високу оцінку Зерова здобуває
перекладацька діяльність П. Куліша як відчутний
крок уперед порівняно з ранніми українськими ін­
терпретаціями чужомовних творів, що часто зводи­
лися лише до «лицювання з грецького (взагалі не-
наського) лиця на козацький виворіт». Але в
XX ст. і теоретичний, і практичний багаж автора
«Позиченої кобзи», книжки, що свого часу стала
видатним явищем української культури, необхід­
но було переглядати. Саме переоцінка Кулішевих
поглядів та принципів, позначених виразним
«ego» цього культурника-європеїста, приводить
214
М. Зерова до висновку, що найперше завдання пе­
ред новими українськими перекладачами — це
«повне розуміння тексту, над в і д-
творенн ям якого в рідній мові во­
ни працюють. Не досить розуміти самі сло­
ва, треба відчувати крізь них світогляд автора,
орієнтуватися в його стилістичному прямуванні,
знати обста-вини, в яких цей текст народився, та
його місце в житті й розвитку даного автора»28.
Зате вимога точного перекладу, яка жваво обго­
ворювалася в тогочасних статтях М. Державіна,
Ю. Савченка, Г. Майфета, викликає заперечення
М. Зерова. Він вважає, що головне — передати
стрижневу ідею, з’ясувавши, в чому полягає ху­
дожня цінність першотвору, його краса, колорит­
ність, індивідуальні особливості. Наполягаючи на
тому, що перекладач є поетом-творцем, а не літе­
ратурним техніком з метким оком та добре вправ­
леною рукою, автор статті «У справі віршованого
перекладу» ніяк не знижує будь-яких технічних
вимог. «Мені тільки страшно, — зізнається він,—
безліччю педантичних приписів та другорядних
завдань відтягати перекладача від передачі основ­
ного, чим промовляє первотвір. А те «основне» мо­
же лежати і в галузі змістових, і в галузі фор­
мальних компонентів вірша. Перекладаючи Гюго,
не можна пройти мимо його блискучого ораторсько­
го апарату; не може бути елементарно-пристойно­
го перекладу Верлена без максимальної уваги до
його звукописних засобів, а перекладач Вергарна
сам винесе собі смертний вирок, витративши в
своїй роботі властиву французькому текстові пое­
та багату метафоричність»29.
Він формулює п’ять вимог («дезидерат»), яких
мусить дотримуватися перекладач, бажаючи дати
сучасну і адекватну інтерпретацію чужомовного
215 твору. На першому місці, зважаючії на ще недо­
статню стильову розробленість української мови,
М. Зеров ставить питання про органічний добір
лексичного матеріалу в кожному конкретному ви­
падку, щоб убезпечити переклад від антихудож­
ньої стильової мішанини. Друге, на що слід звер­
тати особливу увагу, це передача авторських тро­
пів та фігур (метафор, метонімій, перифразів, ан-
тономасій і т. ін.). Проте, вважає М. Зеров, тут
не можна бути надто пунктуальним, бо це при­
зведе до буквалізму, що знижує художній рівень
перекладу. По-третє, передача ритмічних особли­
востей оригіналу. Це питання надзвичайної склад­
ності, і кожна література проходить нелегкий шлях
пошуку способів передачі чужомовних ритмів — тут
також не можна щораз сліпо копіювати першо­
твір, але й довільність і тим паче випадковість у
цій сфері — художньо смертельна. Так само четвер­
та «дезидерата») перекладач повинен бути мак­
симально уважним до евфонії вірша — і так зва­
ного звукопису (алітерації, асонанси), і римуван­
ня. І нарешті останнє: в жодному випадку він не
має права поступитися красою, природністю й не­
вимушеністю рідної мови, бо в кожному разі це
зведе нанівець усі перекладацькі зусилля.
Така була теоретична платформа Миколи Зеро-
ва в цьому питанні. Чи дотримувався він її щораз
і в усьому? Звичайно, не в кожному випадку ба­
гатющої практики йому вдавалося знаходити аде­
кватний спосіб відтворення оригіналу українською
мовою. Але видатних досягнень на його перекла­
дацькому шляху незмірно більше.
Мабуть, уперше в нас, порівнюючи перекладача
з літературним критиком, він заговорив і про осо­
бливості діяльності тлумача, драгомана саме як
творчої особистості, наділеної спеціальними здіб-
216
костями. Бо хоч як би високо цінувати наукові
методи вивчення тексту (а це таки потрібно і там,
і там), органічно вони спрацьовують лише в яко­
мусь цілісному психічному акті, умовами успішно­
го протікання якого є «своєрідність та глибина
сприймання, вражливість, смак, спеціальна обда­
рованість»30. Такою обдарованістю вповні володів
і Зеров. Даруючи йому книжку «Синя далечінь»,
Максим Рильський присвятив своєму на той час
заочному побратимові вірш, де точно означив ба­
гатогранність його небуденної особистості:
Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян і Тичину.
Прости, що я пишу «на Ти»,
Як син гаїв і син традицій,
У дні борні і суєти
Ти богопосланий патрицій. -,
(23 грудня 1922 р.)

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.