Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

Історик літератури

загрузка...

Скиртами твій підноситься ужинок.
Якщо про свої поезії Микола Зеров не раз скеп­
тично відгукувався як про «сухарі», вважаючи їх
плодом холодної уяви; якщо він наприкінці 20-х
років, після фактичної перемоги в літературній
дискусії представників утилітаризму, майже поки­
нув власне критичну діяльність, — то над пере­
кладами і над операціями з «хохлами прежних
дней», як уже зазначалося, він працював до ос­
танніх своїх днів. В одному з його листів, датова­
ному 26 лютого 1935 p., тобто в період вимуше­
ного пошуку заробітків у Москві, читаємо: «Сонет,
его теория и практика, как и вопросы историко-
литературные (кроме современной украинской ли­
тературы, которой я не занимаюсь — неинтерес­
но!), сохраняют для меня прежнее очарование…»’
Це була не фраза. Згадаймо, як уже на Солов­
ках читав Микола Зеров пушкінські лекції. І то­
ді ж, 1937 р., в листі до дружини від 19 квітня кло­
потався, щоб вона зберегла його папери і серед
них — «Черный ящик с университетскими курсами
и на нем папки с курсом методологии перевода, и
там же заготовки для будущих работ: переписка
Драгоманова — Кулиша, Горленка с различными
лицами и прочее. Все это должно было пойти в
книжку исследований, кот[орую] я собирался к
концу 1936 г. подготовить. Вообще, у меня .уже
было столько всякого материала, что я каждый
год мог бы уже выпускать по хорошей книге. Хо­
рошей — я говорю в смысле объема»2.
А в наступному листі (від 11 травня 1937 p.),
розповідаючи про свої заняття у вільний від та­
бірної роботи час, він писав: «…Для обработки
236
укр [айнского] курса, для книги исследований воз­
можностей нет — нужно много книг — остаются
переводы и заготовки. Кстати, писал ли я тебе,
что понемножку привожу в порядок свои мысли
по римской литературе…»3
Нащадки можуть лише дивуватися життєстійко­
сті цієї людини в жахливих умовах, коли ламали­
ся фізично й душевно тисячі, мільйони невинних
жертв безжальної машини сталінських репресій.
Зеров залишився самим собою — всупереч виму­
шеним зізнанням перед неправим судилищем, всу­
переч обставинам табірного режиму, таки ніяк не
сприятливого навіть для більш-менш влаштовано­
го фізичного існування, не кажучи вже про твор­
чу діяльність. Античні класики й історія літерату­
ри. Цим він жив — «великий ерудит, природже­
ний естет».
Втім, мабуть, обставини тридцятих років —
спершу «відлучення» від літературної періодики,
згодом і від професорської кафедри та академіч­
них видань —не були єдиним чинником, що при­
мушував Зерова нібито ховатися у вежу із слоно­
вої кістки історико-літературних студій. Попри
блискучий дар полеміста, безстрашність ратоборця
на літературно-критичному терені, психологічно
йому найпитимішою все-таки була діяльність літе­
ратурознавця. «Я знаю: ми тугі бібліографи, І муд­
рість наша — шафа книжкова», — слова ці мож­
на швидше віднести не до поезії, а до історико-лі­
тературних студій «неокласиків».
Досі всі уявлення про Зерова-літературознавця
грунтуються на його книжках «Нове українське
письменство», «Від Куліша до Винниченка», на
авторизованому конспекті лекцій з української лі­
тератури XIX ст., а також частково — на збірці
критичних статей «До джерел». Сюди долучаються
237 численні передмови (що часом набирають ваги не­
великих за обсягом монографій, — приміром, «По­
ети пошевченкової пори», «Аполог в українській
літературі XIX—XX в.», «Коцюбинський і Чехвв»
та ін.), статті в збірниках і в періодиці.
А проте ще до виходу 1924 р. «Нового україн­
ського письменства» ми можемо зауважити систем­
ність і чітку концепційність погляду Зерова на лі­
тературну історію в його «Антології римської пое­
зії» (1920), в збірнику «Нова українська поезія»
(1920) та в декламаторі «Слово» (1923).
Одночасний вихід 1920 р. двох антологій точно
відбиває зацікавлення їхнього упорядника на той
час, зацікавлення, що не схололо навіть в останні,
найприкріші роки життя — маю на оці його за­
дум антології класиків сонета. Пієтет перед антич­
ною поезією, перед її викінченістю в усіх деталях,
в кожному слові був у Зерова не просто «річчю в
собі», а проектувався на проблеми рідного пись­
менства, доволі часто — вельми актуальні. У неве­
личкій передмові до «Антології римської поезії»
він підкреслює важливість фахового навчання у
класиків, необхідність досягати артистичного ви­
вершення будь-якого творчого задуму. Книжка
включала в себе твори Катулла, Вергілія, Гора-
ція, Проперція та Марціала. Звичайно, відбір їх
диктувався особистими смаками і не претендував
на вичерпність. А проте завдання перед собою Зе-
ров ставив поважні. До речі, він ще раз підкрес­
лив це у примітках до третього розділу «Каме-
ни» — «Римляни». Говорячи про те, що з поезією
Риму український читач майже не знайомий, Зе-
ров наголошує на значенні цієї «робленої й холод­
нуватої, справжньої літератури літератора» не ли­
ше для поетів, але й для кожної цивілізованої лю­
дини. Є загальнолюдські цінності, однаково важ-
238
лнві в будь-яку епоху. І володіти ними має кожен,
надто в суспільстві, що ставить собі за мету ви­
зволення всіх своїх членів від пригноблення рів­
ною мірою як фізичного, так і духовного4.
Так окреслювалася певна лінія літературного
розвитку людства — від фата-морганної у далечі
віків минувшини аж до сьогоднішнього дня.
Ще з більшою виразністю й наочністю ця істо­
рична борозна проорювалася в «Новій українській
поезії». Упорядник охопив своєю увагою найприк-
метніші свіжі явища українського віршованого
слова останьої чверті століття, але не просто ре­
презентував читачеві характерні зразки, а й з до­
статньою чіткістю вирізнив три відмінних одне від
одного покоління, що рухали поетичною думкою
на Україні від 90-х років XIX ст. аж до пожовт-
невого часу.
У першому з цих поколінь найприкметніші по­
статі — Леся Українка, Микола Чернявський та
Агатангел Кримський. Зараховані до нього також
Микола Вороний, Осип Маковей, Богдан Лепкий
та ще кілька авторів. У заслугу цим поетам Зеров
ставить звільнення від солодкаво-сентиментального
стилю, що більш або менш однорідно панував у
поезії пошевченкової пори (за винятком хіба що
творчості Івана Франка).
До другого покоління найновіших українських
поетів Зеров відносить представників галицької
«Молодої Музи», Олександра Олеся, Миколу Фі-
лянського, Грицька Чупринку та деяких інших пое­
тів зі східної України. Вони вже свідомо й ціле­
спрямовано приділяли підвищену увагу до артис­
тичної обробки своїх творів, до піднесення куль­
тури слова. Часом акцентація форми мала в них
навіть самодостатнє значення, але зумовлювалася
вона нагальними потребами розвитку української
239 літератури. І нехай постатей, рівновеликих за та­
лантом Лесі Українці (а Зеров тут однозначний:
«Після Шевченка, поруч з Франком Леся Укра­
їнка найбільший поет в українському письменст­
ві»5), нехай таких постатей це покоління не яви­
ло, — воно відіграло вкрай важливу роль, розши­
рюючи межі українського поетичного слова, уво-
дячи нові теми та ідеї, надаючи йому прозорості
й дзвінкої мелодійності.
І, нарешті, третя генерація — вже численна й
різноманітна — включала в себе представників
футуризму, символізму, неореалізму. Михайль Се-
менко, Дмитро Загул, Яків Савченко, Максим
Рильський, Павло Филипович, Василь Еллан, Ва­
силь Чумак — ці та інші поети активно увійшли
в новонароджену українську радянську літерату­
ру. Особливо виділяє Зеров у когорті справді та­
лановитих митців революційного часу Павла Ти­
чину: «Це генерація, без всяких сумнівів, уважно
й серйозно береться до студіювання багатої і різ­
номанітної російської поезії 890-х та 900-х pp. од
Бальмонта до сучасного Блока і акмеїстів, захоп­
лює в своє поле зору і російський футуризм з Се­
верянином та Маяковським, виробляє на росій­
ських поетах нову й химерну віршову техніку, по­
ширює ідейні обхвати української поезії. Спочатку
поезія її з’являється в світ вся позначена ро­
сійськими настроями (ранній Семенко), але зго­
дом вона спромагається на свої власні ходи, аж
поки не появляє П. Тичину, що зумів поєднати і
в одно переплавити технічні тонкощі чужої школи
й своєрідні особливості українського поетичного
мислення»6.
Невеличка передмова до «Нової української пое­
зії» — перша широкоохопна за матеріалом і ча­
сом літературознавча праця М. Зерова. В ній він
240
одразу заявив себе вченим, схильним як до син­
тетичного узагальнення в судженнях про літерату­
ру, так і, водночас, до характеристичних визна­
чень особливості творчої манери різних письмен­
ників. Ця властивість — уміння бачити в еволюції
домінанту авторського стилю і світовідчування, —
уміння, що в майбутньому дедалі поглиблювати­
меться і народжуватиме мало не афористичні фор­
мулювання, — вражає в мисленні тридцятилітньо­
го літературознавця.
Словом, вихід обох антологій можна без пере­
більшення вважати за помітні події. Тому цікава
й критична реакція на ці книжки. Загалом вони
оцінені позитивно, часом аж захоплено. Проте вже
тоді виявилися крайнощі пролеткультівського шти-
бу, які в майбутньому, змодифікувавшись у вуль­
гарно-соціологічні догми, стільки прикростей зав­
дадуть Зерову особисто, та й украй негативно по­
значаться на всій радянській літературі.
Так, рецензент газети «Вісті Київського губрев-
кому», відзначаючи слушність запропонованого
упорядником поділу української поезії від 90-х pp.
XIX ст. на три генерації, водночас аж з якимись
металевими нотками в голосі застерігає: «Але
М. Зеров помиляється, кажучи тут про «нову ук­
раїнську поезію» — до 90-х pp. ніякої поезії й
не було, бо Котляревський, Франко, Грінченко не
є поетами в нашому розумінні. Ми, громадянине
Зеров, уже виріслі з тих термінів, якими ви го­
дуєте своїх гімназіальних учнів. Для нас ота ва­
ша третя генерація лише й є новою поезією, але
вона в антології якраз і репрезентована слабше»7.
Ну, щодо «слабше» — цього якраз не скажеш.
Адже з 32 поетів, представлених у «Новій укра­
їнській поезії», 15 належать саме до третьої, за
класифікацією Зерова, генерації. Тут річ в іншо­ му—перед нами спроба розірвати традицію, уяви­
ти радянську літературу як ні з чим, крізь сучасно­
го моменту, не пов’язаний феномен. Сьогодні ми
розуміємо, наскільки згубні для красного письмен­
ства такі погляди. Зеров цілком усвідомлював за-
грозливість цієї тенденції ще тоді, коли вона тіль­
ки почала народжуватися в пролеткультівських
надрах. Можливо, й тому він стільки уваги приді­
ляє роботі над укладанням не тільки літературо­
знавчо вивірених антологій, а й популярних тоді
так званих «декламаторів». Ці книжки, представ­
ляючи кращі зразки літератури, відігравали по­
мітну роль у вихованні естетичної культури широ­
кого читача. Зеров підготував два такі видання —
«Слово» (1923) і «Сяйво» (1929).
Слід відразу зазначити, що то не випадкова й
не принагідна робота. Перші задуми створити ан­
тологію української поезії виникли у Зерова ще
1913 р. Він планував видати її разом з Б. Чиги-
ринцем і навіть вже окреслював коло авторів:
Т. Шевченко, М. Філянський, І. Манжура, М. Ста-
рицький, С. Руданський, Я- Щоголів, П. Куліш,
І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь,
А. Кримський, Б. Грінченко, X. Алчевська, В. Са-
мійленко, М. Чернявський, С. Твердохліб, П. Кар-
манський, В. Тарноградський, Г. Чупринка,
Л. Старицька-Черняхівська, М. Вороний та ін. А в
період «Книгаря» Зеров написав кілька рецензій
на подібного роду видання, значною мірою вже
тоді з’ясовуючи для себе принцип укладання їх,
функціональне навантаження і взагалі значення
в культурному житті. Очевидно, не останню роль
тут відіграв і досвід «гутенберження». точніше —
сам внутрішній потяг до укладання продуманих,
композиційно підпорядкованих певній меті збірок.
Упорядковані Зеровим «декламатори» я би спів-
242
відніс із науково більш витриманними «антологія­
ми» точно так, як пізнішого часу його передмови
до масової серії книжечок «Дешевої бібліотеки
красного письменства», що виходила у київському
видавництві «Сяйво», співвідносяться із його ґрун­
товними літературознавчими розвідками. Порів­
няймо хоча б таке: 1929 р. вийшла книжка «Від Ку-
ліша до Винниченка», і тоді ж таки видрукувані в
«дешевій бібліотеці» такі «метелики» зі вступним
словом Зерова: «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненка,
«Не так ждалося, як сталося» П. Куліша, «Му­
жицька смерть» Л. Мартовича, «Лісова пісня» Ле­
сі Українки… Не мовлю вже про завидну продук­
тивність професора КІНО — в даному разі йдеть­
ся насамперед про свідоме спрямування зусиль
ученого на подолання масової літературної негра­
мотності. В усіх цих передмовах поєднується гли­
бока ерудиція з умінням донести складну діалектику
літературного розвитку до найширших кіл читачів.
Подібне завдання він ставив і працюючи над
згаданими «декламаторами» (в дужках годиться
ще раз здивуватися, якими безглуздими сьогодні
здаються звинувачення 30-х років у елітарності, не­
увазі до потреб «масового читача», що їх масово
було адресовано Зерову).
Важливо, що, як і в поважнішому за своїм при­
значенням збірнику-антології «Нова українська
поезія», весь художній матеріал групується навко­
ло творчості найвидатніших постатей в україн­
ській літературі — дерзновенний дух поезії
Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичи­
ни, котрі «давали тон, утверджували напрями, на­
кладали свою печать на сучасників або нащад­
ків»8, ніби своєрідний резонатор, розливав луну
артистичної досконалості й громадянської прист­
расності по всій книжці.
243 Може здатися дивним, що, ведучи мову про Зе-
рова як історика літератури, я чи не надмір ува­
ги приділяю його, на поверховий вигляд, друго­
рядним заняттям по упорядкуванню різного роду
збірників. Проте так може виглядати лише справ­
ді на поверховий погляд. І в «Слові», і в пізні­
шому «Сяйві» Зеров постає не тільки як чутли­
вий «селектор» істинно художніх цінностей (хоча
це саме собою не так уже й мало), але (мабуть,
навіть насамперед) як проникливий, тонкий істо­
рик літератури зі своєю виношеною концепцією
розвитку українського письменства — до того ж
у європейському контексті.
Декламатор Зерова був цілком новою, високою
сходинкою саме в галузі літературознавства. Ми­
кола Костевич любив датувати свої статті і навіть
монографії. Передмова до «Слова» завершується
точним «хронотопом» — Київ, 8/Х. 1922. Через
рік (Київ, 21.Х. 1923) буде написана передмова
до першого випуску історико-літературного нарису
Зерова «Нове українське письменство». Очевидно,
саме в цей проміжок часу він письмово викладав
свою концепцію історії української літератури, але
в основному формувалася вона, поза сумнівом, і
в процесі укладання антологій та декламаторів,
і при підготовці до численних лекцій, читаних у
найрізноманітніших аудиторіях, і в перебігу по­
точної літературно-критичної діяльності… І от са­
ме 21 жовтня 1923 р. Зеров сам означив свій ме­
тод історико-літературних досліджень, якого до­
тримувався і раніше, й надалі послідовно та не­
ухильно: «В періодизації я додержувався принци­
пу зміни літературних поглядів та уподобань. Пе­
ріодизацію соціологічного типу я вважав немож­
ливою з ріжних причин, — між іншим і тому, що
поки що вона не має стійкої опори в спеціальних
244
дослідах та статтях. Щодо другої і головної, по-
моєму, вимоги соціологічного методу — розгляд
дання літературних з’явищ в їх історико-соціаль-
ній обстанові — то весь час я мав її на увазі. Ні
на хвилину я не спускав з ока класового, групо­
вого обличчя українського письменника і україн-
ського читача. Мені цікаво і важно було стежити
за змінами в цьому обличчі і внаслідок цього за
змінами в тих літературних «замовленнях», які ста­
вали перед українськими авторами»9.
Саме це твердження Зерова, підперте його кон­
кретною літературознавчою практикою, дає під­
стави всім дослідникам стверджувати, що він під­
ходив до студіювання літературних явищ часом
використовуючи прийоми формального і соціоло­
гічного аналізу. З цим можна цілком погодитися,
якби не спроба пов’язати формулювання методо­
логічних засад Зерова з безпосереднім впливом
на нього теоретичних поглядів В. Перетца10, про­
фесора Київського університету періоду, коли в
ньому вчився Зеров.
Проте це твердження потребує істотних уточ­
нень. В. Перетц — яскраво виражений прихиль­
ник філологізму в літературознавстві, який він
вважав «основним і головним, навіть єдиним спо­
собом» досліду, водночас схиляючись до того, що
не існує якогось єдиного універсального напряму
досліджень і різноманітні методи можуть викори­
стовуватися в історико-літературних студіях від­
повідно до поставленої мети. Позірно така точка
зору близька до тої, що її дотримувався Зеров.
Але в сутнісному ядрі вони навряд чи збігаються.
Те, що В. Перетц вважав можливим, Зеров мав
за необхідне, його аналітичний метод, в якому
домінувала ідея спадковості літературного розвит­
ку, зрештою, ближчий до функціонального, а не
245 суто філологічного вивчення як окремого худож­
нього явища, так і процесу в цілому. Специфіка
літературознавчих студій Зерова розвивається не
з концепції В. Перетца, а із власне історичних
розправ з їх увагою до різноманітних чинників,
що визначають обличчя й динаміку певної епохи.
Саме тому він максимально уважний до широ­
кого тла історичної дійсності й конкретної біогра­
фії митця. Саме тому він постійно тримає в полі
зору взаємовплив загальної культурно-історичної
і літературної ситуації. Звичайно, в цьому вияв­
лялася й певна «запрограмованість» його методу,
що на неї небезпідставно звернув увагу Дмитро
Чижевський, зауваживши, як психологічну харак­
теристику повістей Квітки М. Зеров підмінив істо-
рико-літературною, явно перебільшуючи вагу сен­
тименталізму в українському письменстві11.
М. Зеров був, власне, істориком за освітою, а не
за покликанням, проте на його літературознавчі
студії специфіка історичних досліджень накладала
помітний відбиток. До речі, формулювання Зеро-
вим своїх теоретичних засад у передмові до «Но­
вого українського письменства» мало цікаве під­
ґрунтя.
Це 1923 p., рецензуючи другий том «Хрестома­
тії нової української літератури» М. Плевака, Зе­
ров уважав за вразливе місце соціологічного прин­
ципу систематизації літературного матеріалу, за­
стосованого упорядником, те, що це призвело до
тематичного обмеження, фактично зведення цілої
літератури в усій багатогранності її виявів до
ілюстрації економічно-соціальних умов розвитку
суспільства. Зовсім не заперечуючи соціологічного
методу як такого, Зеров виступив проти вульгар­
ного гносеологізму, за яким у пролетарські пись­
менники записували кожного, хто писав про за-
246
вод, а книжку свою називав або «Горно», або
«Кузня». «А соціологічні методи вивчення, — за­
значав рецензент «Нової громади», — можна при­
кладати не тільки до того, що зветься змістом тво-
ру, а і до того, що називається його формою.
Нам здається, що, обмеживши себе в добиранню
зразків, т. Плевако не дав того, що хотів і що
повинен був дати — не дав вражіння сили і кра­
си нового укранського слова та ріжноманітностї
тем нових українських авторів. Обличчя нового
письменства вийшло в нього занадто одноманіт­
ним, бездарним, сірим»12.
Другою істотною вадою хрестоматії Зеров ува­
жав відсутність керуючої, орієнтуючої руки упо­
рядника, що виявляла б для читача вузлові мо­
менти літературної еволюції, допомагала з’ясу­
вати істинну вагу кожного окремого письменника
і його місце в загальному процесі.
Як легко пригадати, саме спрямовуючим харак­
тером відзначалися антології та декламатори, ук­
ладені Зеровим. Ясна річ, він не міг не звернути
увагу на ці посутні прорахунки М. Плевака.
Перший же том «Хрестоматії нової української
літератури» вийшов друком пізніше за другий —
1926 р. І в ньому М. Плевако своєю чергою до­
сить критично поставився до методу, за яким на­
писане «Нове українське письменство». Він вва­
жав, що настанова Зерова («я не спускав з ока
класового, групового обличчя українського пись­
менника і українського читача») може виявитися
чинною лише тоді, коли мова піде про творчість
одного автора або невеликої групи. Для історії ж
письменства, вважав М. Плевако, єдино прийнят­
на глобальна періодизація, і саме соціально-еконо­
мічного характеру, яка тільки й дозволить з’ясува­
ти першопричини того або того літературного яви-
‘247 ща. У вступній статті до хрестоматії, статті, симп­
томатичній вже самою назвою («Економічний стан
України, класова структура її суспільства й укра­
їнське письменство в першій половині XIX століт­
тя»), М. Плевако заперечував можливість показу
зміни літературних напрямів, виходячи з історико-
культурних засад аналізу, навіть незважаючи на
застосування, в разі потреби, соціологічних крите­
ріїв. Він жорстко прив’язав розвиток літератури до
суспільних змін соціально-економічного характеру:
«Для того треба вияснити залежність самих літера­
турних ідеологій від ідеологій класових, а остан­
ніх — від змін у суспільстві, класової боротьби,
змін продукційних відносин суспільства, господар­
чих форм країни»13.
У приватному листі до М. Плевака від 10 листо­
пада 1926 р. Зеров відповідав на ці закиди: «Те, що
Ви зачепили мене в передмові, те даром Вам не
минеться. Матимете клопоту (коли тільки Дорош-
кевич дасть мені місце для рецензії)». Зеров ува­
жає періодизацію соціологічного типу зовсім-таки
можливою. Але сам не наважується на неї, гадаю­
чи, що справа вимагає попередніх студій, без яких
ризикує перетворитися на голе і безпоживне сви-
стунство. Лже-соціологізм Дорошкевича, Коря-ка і
інших Зерову не видається кроком на шляху уста­
новлення реалістичного стилю в історико-літера-
турних студіях та викладах. «Марксизм потребує
розроблення та критичної перевірки, а не спро­
щення та вульгаризації… Вистрелити кілька хо­
лостих зарядів, а так — вправо, вліво, як Гос­
подь в душу поклав… Але, мабуть, досить. Болю­
ча то справа»14.
Проте, очевидно, наприкінці 1926 р. вже важко
було Зерову зав’язати полеміку з питання, що є
справжній, а не «лже-соціологізм»…
248
Але повернемося до витоків формування істори-
ко-літературної концепції Зерова.
Як уже зазначалося, студент історико-філологіч-
ного факультету, не діставши можливості спеціа­
лізуватися з давньоримської літератури, зверта­
ється до вивчення питань української історіогра­
фії XVIII ст. У 1913—14 pp. він пише (під керів­
ництвом тоді приват-доцента, а пізніше професора
історії В. Данилевича) курсову роботу «Літопис
Грабянки як історичне джерело і літературна па­
м’ятка».
У варіанті курсової роботи, що зберігся до сьо­
годні, ще відсутні висновки, які автор, поза сум­
нівом, зробив в остаточному варіанті своєї праці.
Та й власне літературна частина дослідження тут
поки що накреслена лише пунктиром. Усе-таки
мова переважно йде про працю Грабянки як істо­
ричне джерело. Значна увага приділена історіогра­
фічним питанням. Однак, незважаючи на очевид­
ну неповноту цього тексту і саме літературознав­
чої її частини, ми доволі рельєфно можемо поба­
чити, як, ще будучи студентом, Зеров виформову­
вав свій науковий метод. Детальне дослідження
всіх обставин, що впливали на зміст і формальні
особливості твору, визначення ідеологічних орієн­
тацій автора, з’ясування культурної традиції, в рі­
чищі якої він іде, тонке розуміння еволюції сус­
пільних та особистих поглядів, що відбивається на
рівнях тексту, — все це так вражатиме в літера­
турознавчих працях зрілого Зерова, але воно вже
у зародку закладено в його першій серйозній на­
уковій студії. До цього слід додати здоровий кри­
тицизм стосовно усталених поглядів, і ми зрозу­
міємо, що не випадково Зеров і в майбутньому ні­
чого не приймав на віру, піддавав прискіпливому
аналізу будь-яке, навіть освячене довготривалою
10 В. Брюховеп.ький 249 традицією, твердженням, ніколи не підпадав під
звабливі коливання кон’юнктури чи то 20-х, чи,
тим більше, 30-х років.
Він не просто досліджує суто конкретний літо­
пис. Його цікавить усе оточення, що в ньому по­
стала ця пам’ятка. Микола Зеров з’ясовує навіть
джерела переакцентації самого жанрового визна­
чення твору. Переакцентації, зумовленої зміщен­
ням уявлень читача початку XX століття порівня­
но з поняттями тривікової давності. «Несмотря на
все замечания и оговорки, термин казацкие лето­
писи все еще продолжает держаться в науке, хотя
и не может быть признан определенным и удоб­
ным, — вже на перших сторінках роботи вступає
в полеміку з авторитетами історічної науки сту­
дент. — Первое его неудобство, как мы видим,
состоит в том, что словом летопись в данном слу­
чае называются сочинения, очень по изложению
далекие от этого рода трудов и в некоторых слу­
чаях не сохранившие даже такой характеристиче­
ской черты, как летописная форма погодного рас­
положения материала. Второе неудобство происте­
кает из неясного самого понятия казацкий. Слово,
употреблявшееся Величком в смысле националь­
ного имени, у украинских историографов XIX в.
утратило это значение и стало обозначать исклю­
чительно классовую принадлежность, а в соответ­
ствии с этим и термин казацкие летописи утратил
тот смысл, какой придавал ему Величко, — стал
неясным и расплывчатым»15.
Мабуть, уперше в історичній науці, яка на той
час об’єднувала низку відомих пам’яток під за­
гальною назвою «козацькі літописи», Зеров роз’­
єднує їх. Він з’ясовує істотні відмінності внутріш­
нього характеру, що не дозволяють підверстувати
ці різноструктурні явища «під одну рубрику».
250
Молодий дослідник розглядає не просто істори-
ко-культурний факт (чого, загалом кажучи, виста­
чило б для студентської роботи), а і його зумовле­
ність потребами тогочасного суспільства. Елемен­
ти історико-функціонального аналізу літературного
процесу, якими незрідка послуговувався Зеров зго­
дом, виявляються вже в роботі про літопис Гра-
бянки. В уже згадуваній статті М. Степняка в
«Литературной энциклопедии» справедливо зазна­
чається, що Зеров «одним із перших в українсько­
му літературознавстві поставив проблему «соці­
ального замовлення»16. Надруковане 1930 p., це
твердження дуже швидко мусило набути неаде­
кватного своєму змістові тлумачення. Відбулося
щось подібне до тонко спостереженого Зеровим
зміщення смислового навантаження у визначенні
«козацькі літописи». Як відомо, в 30-ті роки «соці­
альне замовлення» означало накинуту вимогу пи­
сати про певне явище або ж, скажімо, висувати
«ударників до літератури». Такий ідеологічний
тиск нічого спільного не має з тим, як розумів «со­
ціальне замовлення» Зеров, котрий розглядав йо­
го як органічну потребу часу, що мала об’єктив­
ний, детермінований соціально-історичними обста­
винами характер. Саме так він пояснює чинники,
що спонукали Грабянку, приміром, не йти в рус­
лі традиції, ще значущої для Самовидця, а ство­
рити працю фактично новаторську в тогочасних
умовах. Інше вже питання — наскільки вона ви­
йшла цілісною і послідовно витриманою щодо при­
йнятої автором установки. Тут Зеров цілком об’­
єктивно-критичний, хоч цим зовсім не применшує
загальноісторичного значення пам’ятки. Знову-та­
ки, цей підхід методологічно перегукується з піз­
нішими літературознавчими тлумаченнями поста­
тей другого і третього ряду в історії української
10* 251 літератури, в діяльності яких Зеров умів розріз-
няти загальноспрямовуючі тенденції літературного
розвитку, навіть скептично оцінюючії сам наслі­
док, результат цієї діяльності.
Відшліфувавшись досвідом переважно літера­
турно-критичної та принагідно літературознавчої
діяльності періоду «Книгаря», науковий метод
Зерова виразно позначився на його упорядницьких
принципах та на передмовах до антологій і «декла­
маторів» початку 20-х років. Але в своєму сформо­
ваному вигляді він виявився в концепції розвитку
літератури уже згадуваного першого випуску «Но­
вого українського письменства».
У передмові до своєї книжки Зеров застеріг, що
він написав не підручник, розрахований на широ­
кого читача. Тим часом стислий, сказати б — май­
же графічно чіткий, виклад матеріалу в поєднанні
з тонким відчуттям плоті художнього тексту, внут­
рішня вмотивованість періодизації і загальної схе­
ми еволюції літературних поглядів та уподобань
робить цю монографію цікавою не лише для фа­
хівців.
Найприкметнішою рисою дослідження Зерова є
те, що він на чільне місце поставив вивчення саме
літератури тоді, коли більшість і його попередни­
ків, і сучасників виходила в розмові про неї пере­
важно з позалітературних, іззовні накинутих кри­
теріїв, часто ставлячи художній текст лише у за­
лежність від чинників позаестетичних.
Так, метафізичністю й еклектикою в періодиза­
ції позначена перша систематична праця про но­
ве українське письменство «Очерки истории укра­
инской литературы XIX в.» M. Петрова, котрий
узагалі вважав її звичайнісіньким регіональним
відлунням літератури російської і не бачив жод­
них внутрішніх передумов її виникнення. Розвідка
252
проф. О. Грушевського «З нового українського
письменства» мала суто позитивістський характер.
А її «географічна» домінанта (залежність певного
літературного явища від того, з якого осередку
воно постало і, відповідно, яких впливів зазнало)
не давала можливості простежити еволюцію літе­
ратурних поглядів та художніх засобів. С Єфре-
мов у своїй «Історії письменства» взагалі застосу­
вав механістичний поділ літературного процесу на
десятиліття, і до того ж його власні історико-лі-
тературні погляди мали вкрай об’єктивістсько-со­
ціологічне забарвлення — в них на перше місце
ставився визвольний і демократичний характер
української літератури в цілому. Все ж, що випа­
дало з цього означення, просто ігнорувалося. Ше­
ститомна «Історія літератури руської» О. Огонов-
ського взагалі являла собою несистематизований
звід різноманітних матеріалів, які автор і не про­
бував узагальнити чи бодай пояснити.
Інша крайність спостерігається в працях сучас­
них Зерову дослідників — із виключною орієнта­
цією їхніх авторів на соціологічний метод мате­
ріалістичного спрямування, хоча він застосовуєть­
ся вкрай прямолінійно і тому зводить літературу
до голої ілюстрації прийнятої схеми соціально-
економічного розвитку суспільства. Тут можна на­
звати бодай книжки О. Дорошкевича «Підручник
історії української літератури» (1924) та В. Коря­
ка «Нарис історії української літератури» (перший
випуск видано 1925 р.). В останній соціологічний
метод був огрублений настільки, що про
художню літературу при його застосуванні й мо­
ви не могло бути.
Саме на такому тлі постало «Нове українське
письменство» М. Зерова. Він цілком по-новому,
неподібно до жодного іншого дослідника україн-
253 ської літератури, підійшов до об’єкту свого сту­
діювання — як уже зазначалося, з історико-куль-
турної точки зору і з залученням елементів со­
ціологічного та формального аналізу.
І «Нове українське письменство», і літературно-
критична діяльність Зерова викликали не лише
полеміку в межах науки. Дедалі частішають спро­
би оголосити його «формалістом», «буржуазним
спецом». І хоча Зеров розумів усю облудність по­
дібних звинувачень, не впливати на його настрій,
на робоче самопочуття, ясна річ, вони не могли.
«Формалізм неокласиків, розуміється, річ вигада­
на, — писав він ЗО вересня 1926 р. І. Айзенштоку.
Для мене особисто ні Бєлий, пережитий р. 1911 —
1914, ні Опояз не заступили суто історичних істо-
рико-літературних задач. Питання про реалістич­
ний стиль в історичному викладі, шукання єди­
ної фізіономії доби в літературі, в науці, світогля­
ді і вчинках (Оск. Вальцель) — для мене основ­
ні, недругорядні задачі, від яких історик літера­
тури (коли тільки його на те стає) не може і не
вправі ухилитися. Я далеко ближчий до марксів-
ського соціологізму, ніж це може здатися всім За­
гулам і всім Савченкам. А що Шкловського мені
приємніше читати, ніж Коряка, а Ейхенбаум мені
в двадцять разів приємніший, ніж Загул, — то
це тому, що Шкловський з Ейхенбаумом будять
думку, стимулюють її, витончують моє сприйнят­
тя літературного факта. А Коряк з Загулом вида­
ються просто немудрими зубряками немудрих мо­
литовників. У Коряка ще хоть реакції жваві, він
хоч нервовий і гарячий у писанні, що ж до За­
гула— той млявий наскрізь, як вареник, а док­
торальний, як учитель церковноприходської шко­
ли» 17.
Час же церковноприходських шкіл минув. Мо-
254
лода «чорноземна сила», що ставала до творення
нової, соціалістичної культури, потребувала глибо­
ких знань, чітких дороговказів до вершин світово­
го мистецтва. Зі спогадів тих років навіть сьогод­
ні майже фізично відчуваєш атмосферу нетерпля­
чого очікування — адже професор Зеров пообі­
цяв ближчим часом видати два наступні випуски
«Нового українського письменства». Потреба ж у
змістовному, невульгаризованому підручнику істо­
рії української літератури була нагальна. Особли­
во скрутно доводилося студентам, адже ні О. До-
рошкевич, ні В. Коряк зі своїми спрощено-ілюст-
раторськими схемами після лекцій Зерова ніяк не
могли задовольнити. Було знайдено такий вихід.
Студенти детально конспектували натхненні, змі­
стовні й досконалі за формою лекції професора,
переписували їх начисто, після чого Зеров уносив
у текст необхідні поправки та доповнення, уточню­
вав бібліографічний апарат і т. д. Такий автори­
зований курс лекцій готувався протягом цілого
навчального семестру, і 1928 р. він був розмноже­
ний у КІНО на склографі в кількості 100 примір­
ників. 1977 р. Канадський інститут українських
студій у видавництві «Мозаїка» за одним із при­
мірників, що зберігся на перегоні непростих літ,
перевидав «Лекції з історії української літерату­
ри» М. Зерова високим друком. Книжка ця скла­
дається із 45 лекцій і хронологічно охоплює пері­
од від 1798 до 1870 pp.
Перші дванадцять лекцій Зерова фактично по­
вторюють «Нове українське письменство» — де
поглиблюючи виклад, деінде додаючи нові фак­
ти, а часом перебігом охоплюючи їх з відсилкою
до книжки. Власне, на цій частині «Лекцій…» мож­
на було б не зупинятися детально, якби не істот­
не уточнення Зерова щодо питання, яке виклика-
255 ло найбільшу полеміку після виходу першого ви­
пуску його «Нового українського письменства», —
йдеться саме про визначення міри належності
І. Котляревського українській літературній тради­
ції. Тепер Зеров значно строгіший у своїх форму­
люваннях. У 1924 р. він вважав, що масонство і
театральне аматорство, державна служба і вираз­
не зацікавлення російською літературою дуже по­
слабили, а то й зовсім нейтралізували вплив на
І. Котляревського попередньої української тради­
ції. Тому Зеров робив висновок, що «Енеїду» ре­
зонніше зоглядати у звязку з російським травесту­
ванням, а не з українськими великодніми та різд­
вяними віршами, а драматургічну творчість І. Кот­
ляревського краще зіставляти з продукцією того­
часних російських авторів О. Шаховського та
Я. Княжніна, але не з інтермедіями та інтерлюдія­
ми XVII—XVIII ст. Але вже в «Лекціях…» Зе­
ров, очевидно, зваживши на посутню полеміку, що
відбулася з приводу’ цієї думки в «Новому укра­
їнському письменстві», інакше підходить до ви­
світлення проблеми (і тут не можна не відзначити
не як дорогоцінну рису справжнього вченого!).
Тепер п’яту лекцію він навіть поділяє на три роз­
діли, останній з яких називається «Зв’язки Котля­
ревського з українськими традиціями та росій­
ським літературним життям». Зеров ретельно фік­
сує всі впливи, що їх зазнав письменник від дав­
нього українського письменства та від фолькло­
ру — тут і Г. Сковорода, і лірники, і народна піс­
ня, і увага до самих побутових реалій XVIII ст.
(страви, стародавні вірші, школярі і т. д.)… Про­
те водночас він розкриває і безперечний зв’язок
творчості І. Котляревського з російською літера­
турою — використання чотиристопного ямбу в
«Енеїді» (цей розмір дуже рідко зустрічався на
256
Україні), до того ж написаній строфою осипов-
ської «Енеїди», жанрові й навіть сюжетні запози­
чення з російської драматургічної творчості. Але
з фактів, які раніше здавалися Зерову безпосеред­
нім підтвердженням суто російської літературної
орієнтації І. Котляревського, у 1928 р. він робить
діалектичний висновок. Тепер уже не просто росій­
ська традиція «втягла» в себе творчість І. Котля­
ревського, ні — вона підштовхнула його до но­
ваторського розвитку традиції рідної культури.
«Російська література сформувала Котляревського
як майстра. Вона, дозволяючи народний вислів у
низьких жанрах, показала йому стежку до вико«
ристання народної мови української», — зазначає
Зеров, роблячи дуже важливе концептуальне уточ­
нення своїх поглядів.
Надзвичайно цікаве також поглиблене прочитан­
ня творчості Г. Квітки-Основ’яненка. В україн­
ському літературознавстві існувала певна тради­
ція (В. Бойко, С Єфремов) трактувати «Мару­
сю» та «Щиру любов» як чи не перший вияв де­
мократичного народолюбства в усім світовім пись­
менстві, оскільки вони з’явилися раніше, ніж по­
дібні твори у французькій, німецькій та російській
літературах. Проте Зеров вносить істотні коректи­
ви до подібного роду тверджень, насамперед, з’я­
совуючи соціальну зумовленість та спрямованість
Квітчиних поглядів. Він ставить питання не про­
сто про те, хто раніше написав, а про характер
освітлення самого життєвого матеріалу. Чи вдалося
Квітці підкреслити своєрідність українського се­
лянського життя? І чи бачить автор ті реальні со­
ціальні сили, які визначають свідомість його геро­
їв? Ось де шукає Зеров корінь проблеми. І з’я­
совує: народолюбча «першість» у даному разі ли­
ше позірна, оскільки письменник ніколи навіть не
257 ставив собі за мету збагнути соціальну зумовле­
ність людських учинків, які описував; Г. Квітка-
Основ’яненко не був за своїми поглядами «крі­
посником», але все-таки, на його думку, суспіль­
но-політичний порядок у сучасній йому Росії був
добрим і справедливим — всі народні біди йшли
тільки від суб’єктивного зла несумлінних людей.
«Патріархальний гуманіст, — робить висновок
Зеров, — він не доходив глибших причин лиха, не
вдавався в критику суспільних відносин. Тямлячи
релігійну науку, що «з серця людського і всі до­
брі, і всі лихі помисли», — не пробував підійти до
зрозуміння соціальних сил, і тому в своїх повіс­
тях дав тільки широкий та багатий деталями об­
раз народного життєвого обряду. Випередивши ряд
письменників своїм інтересом до матеріалу се­
лянського життя — не випередив їх ні методами
письма, ні постановкою літературних задач»18.
У ситуації, що склалася на початку 40-х років,
метод Г. Квітки-Основ’яненка, його світовідчуван­
ня виявлялися вже завузькими. Більше того, «Па­
ном Халявським» (1839) він навіть зробив крок
назад порівняно зі своїми українськими повістя­
ми. Зеров показує, як відбувалася переорієнтація
смаків українського громадянства.
Школа «малоросійських повістей», започаткова­
на В. Наріжним, досить швидко розвинулася, так
само швидко переродившись у напіванекдотичні
твори про чудного малороса-провінціала. Хоч би
якими благородними намірами керувалися автори,
а колоритні образи Халявського, Левенка та їм
подібних лише принижували в очах читача укра­
їнське громадянство, представляючи його у шар­
жовому вигляді.
Саме в такій ситуації з’являються в українсько­
му письменстві романтичні струми, що спершу жи-
258
вилися фольклорно-етнографічними студіями на
місцевому грунті (М. Цертелєв, М. Максимович,
І. Срезнєвський, М. Костомаров, П. Лукашевич,
А. Метлинський), а згодом набирали силу і завдя­
ки впливу інших літератур, головним чином ро­
сійської та польської. Український романтизм був
явищем складним, неоднорідним. Зеров при ана­
лізі його застосовує «географічний» метод, який,
проте, позбавлений механістичності суто регіо­
нального поділу, запропонованого свого часу
О. Грушевським. Там усе це застигало в статиці,,
а тут відбиває історичний рух течії.
Значну увагу приділяє Зеров з’ясуванню еволю­
ції творчих принципів і суспільних орієнтацій
М. Костомарова. Справді, думки, висловлювані ко­
лишнім кирило-мефодіївцем у 80-ті роки, фактич­
но заперечували його власну літературну практи­
ку 30—40-х років. Так поставало теоретичне об­
грунтування українського письменства як літера­
тури для «хатнього вжитку» (тобто: адресованої
лише народним низам; відгородженої від будь-
яких впливів світової культури; провінційної в.
своїй вторинності по відношенню до великорусь­
кої літератури). Цією теорією успішно і тривалий
час послуговувалася згодом реакційна російська
преса в затятій боротьбі з українським рухом.
Далі Зеров розглядає творчість романсистів та
баладників 30—40-х років, котрі увиразнили ро­
мантичний напрям в українській літературі. Цим
поетам притаманна була пильна увага до народ­
но-поетичної традиції. Кожен з них по-своєму, «бе­
ручи цей специфічно-баладний матеріал, опрацьо­
вував його в дусі старих літературних зразків,,
вносячи до свого твору елементи провінційної кот-
ляревщини»19 — особливо виразно ця тенденція
виявилася в творчості О. Карсуна та В. Забіли,.
259 Проте тут ми зустрічаємо ще еклектичне поєд­
нання романтичних спрямувань із традицією по­
бутового начерку та зовнішньо бурлескних рис.
Найопукліше ця еклектика засобів, та й самого
поетичного духу, виявилася в двох великих пое­
мах М. Макаровського — «Наталя» та «Га-
расько».

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.