Брюховецький В. С. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис

Історик літератури — 2

загрузка...

Художня вартість більшості цих творів невисо­
ка. Однак поява їх засвідчувала невідхильну,
внутрішньо-природну орієнтацію цілої літератури
на романтичні ідеали. Зовсім не випадкове й те,
що українська тематика набуває помітного поши­
рення в російській літературі 20—30-х років, і те,
що в польській поезії утверджує свої позиції так
звана українська школа. Історико-культурний під­
хід до розвитку письменства дозволяє Зерову діа­
лектично й посутньо з’ясувати природу цих при­
кметних літературних явищ, а також пояснити за­
кономірний характер галицько-українського куль­
турного відродження, за початкову дату якого
вважається рік виходу в світ «Русалки Дністро­
вої» — 1837.
Як останній осередок українського романтизму
40-х років Зеров розглядає середовище кирило-
мефодіївських братчиків, в якому свідомі роман­
тичні ідеали породили вже й політичні орієнтації
на федеративного характеру співжиття слов’ян­
ських народів. «Розгромлене 1847 р. Кирило-Ме-
фодіївське братство, — вказує Зеров, простежую­
чи тут ширші, ніж просто літературні, залежно­
сті, — цікаве для нас і в даному зв’язку як ха­
рактерний виплід романтичних ідей, як виразний
слід розриву українського романтизму з офіційною
народністю»20.
Найголовнішою ідеологічною пам’яткою брат­
ства, своєрідним його політичним маніфестом є
260
«Книга буття українського народу» М. Костома­
рова, джерела і зміст якої різкими штрихами про­
писав Зеров.
Найвищим же власне літературним досягненням
цього осередку романтизму є творчість Т. Шевчен­
ка 40-х років. Постаті видатного митця Зеров при­
свячує вісім лекцій, що за обсягом складають ледь
менше п’ятої частини його курсу. Автор деталь­
но (наскільки це дозволяє сама специфіка лек­
цій) й проникливо аналізує життєвий і творчий
шлях Кобзаря, еволюцію його художніх та полі­
тичних поглядів, а також боротьбу різних напрям­
ків суспільно-естетичної думки довкола його літе­
ратурної спадщини. Останнє особливо цікавить
Зерова, оскільки дозволяє простежити пульсацію
естетичних орієнтувань у літературному процесі
60—80-х років XIX ст. Амплітуда їх виявилася
вельми широкою: «народный человек» Костомаро­
ва став просто людиною «недостаточного образо­
вания» (за Максимовичем), а Драгоманов навіть
відмовив йому в звичайній літературній освічено­
сті. Костомаров схарактеризував поезію Шевченка
як безпосереднє продовження народної творчості.
Максимович же закинув йому незнання народної
пісні, що, мовляв, значно багатша евфонічно, ніж
шевченківська лірика; а Драгоманов дійшов
висновку, що характерні для Шевченка переходи
із настрою в настрій,, із ритму в ритм суперечать
народному смакові й ніколи не здобудуть народ­
ного визнання.
Пояснюючи подібні судження авторитетних
культурних діячів спрощеністю однолінійного, а
то й упередженого, з накинутими наперед схема­
ми та неправомірними вимогами підходу до Шев-
ченкової творчості, Зеров водночас далекий від
українофільського культу «батька Тараса». Адже
261 обидві ці протилежні позиції неминуче вели до
однотипного висновку — мовляв, «із Шевченка
перш за все геніальний самородок, а форма його-
поезії дуже проста і про глибшу культуру слова
не свідчить»21.
Зеров переконливо демонструє хибність таких
збіднених уявлень. Для нього Шевченко — митець
високої соціальної напруги, якому під силу найви-
багливіші форми поетичного вислову — «каприз­
ною і тонкою простотою його техніки» він постій­
но захоплюється. Дарма що найскладніші поетич­
ні думки можуть виражатися, приміром, і в зовні
невигадливому народному коломийковому розмірі,.
яким написано понад половину Шевченкових вір­
шів. Зеров сприймає творчість Шевченка в орга­
нічній єдності форми та змісту — буяння грома­
дянських пристрастей чи сплески інтимних пере­
живань сполучаються в поета з рідкісно глибин­
ним чуттям доцільної питомості художньої струк­
тури. Йому підвладні артистично витончені в
своїй природності строфічні побудови, а евфонія
вислову (асонанси, алітерації, внутрішні рими, зву­
кові повтори) творить чар гармонійно завершеного
цілого.
Таким є реальне ставлення Зерова до творчості
генія українського народу. Спеціально це підкрес­
лювати доводиться через безпідставні тверджен­
ня, які часом лунають і донині, мовби чільний
«неокласик» зневажав Шевченка: «Ім’я автора
«Кобзаря», здається, жодного разу не було згада­
не Зеровим серед декларованих ним «прийнятних»
зразків української словесності, в той час як ім’я,
скажімо, П. Куліша — ідейного антипода Тара­
сового — згадувалося охоче і з незмінним піє­
тетом»22.
А як же бути з кількома шевченкознавчими пу-
262
блікаціямн ще 1921—24 pp. y журналах «Голос
друку», «Нова громада», «Україна»? А чи випад­
кові переклади віршів П. Бутурліна «Шевченкова
могила», А. Сови «Шевченкові» та Б. Залеського
«Тарасова могила»? Та й курс, читаний студен­
там?..
Проте, відволікшись на якийсь час від «Лек­
цій…», до місця тут ще згадати дві розвідки Зе­
рова, присвячені саме різним аспектам шевченко­
знавства. Як уже зазначалось, у «Кобзарі» в пе­
рекладі Ф. Сологуба (ленінградське видання
1934 р.) вступна стаття «Кобзарь» Шевченко в
русских переводах» підписана М. Новицьким. Що
відразу впадає в око — ця передмова витримана
у невластивому М. Новицькому стилі. Проблема
розглядається на ширшому, ніж завжди у цього
дослідника, тлі і з більшим заглибленням у се­
крети власне перекладацької техніки. В усній тра­
диції довгі роки побутувало твердження, що авто­
ром цієї студії був Зеров, ім’я якого не могло вже
з’явитися друком у тяжкому в його долі 1934 p.,
році вигнання з університету. Як Б. Петрушев-
ський 1936 року взяв на себе сміливість підписати
перекладеного Зеровим «Бориса Годунова», точно
так учинив і М. Новицький. Але і такий здогад, за­
снований на стильовому відчутті тексту, і «усна
традиція» ще не давали достатніх підстав для точ­
ного встановлення авторства. Але з упорядкуван­
ням архіву Зерова і зняттям заборони користува­
тися ним з’ясувалося, що існують матеріали, які
переконливо доводять: стаття «Кобзарь» Шевчен­
ко в русских переводах» справді належить М. Зе-
рову. В Державному музеї-архіві літератури і ми­
стецтва УРСР (фонд 28, оп. І, од. зб. 116) збері­
гаються «Виписки до теми «творчість Шевченка»
M. Зерова, що налічують 228 аркушів різного
263 формату. Аркуші 167—216 — це Шевченко. Пере­
клади на російську мову». Всі основні порівняння
перекладів різних авторів, що здійснені в згада­
ній передмові, зроблено рукою Зерова. його тезис­
но стислі коментарі також збігаються із загальним
спрямуванням аналізу, що його бачимо в перед­
мові. До речі, ця праця ще раз підтверджує по­
стійний потяг Зерова до соціального обгрунтуван­
ня історико-культурних висновків, які його завж­
ди приваблювали насамперед.
Загальна концепція самої творчості Шевченка в
своєму специфічному переломленні (через аналіз
перекладів) цілком тотожна тій, що постає в «Лек­
ціях…». З одного боку, Зеров викриває поверхове-
сприйняття поезії Шевченка, з іншого, виступає
проти безоглядно українофільських замилувань
містифікованим образом поета.
Оригіналу статті «Кобзарь» Шевченко в русских
переводах» не збереглося, і це можна цілком по­
яснити. Уявімо,., як почувався б М. Новицький, ко­
ли б знав, що існує такий «компромат». Він і так
сильно ризикував. Сумнівів же в авторстві цієї
статті сьогодні не виникає, хоча, очевидно, деякі
акценти, особливо — жорсткуватого, кон’юнктур­
но-політичного характеру, були зроблені або
М. Новицьким, або ж редактором у процесі під­
готовки рукопису до друку.
Свідченням всебічного інтересу М. Зерова до
творчості й життєвого шляху автора «Кобзаря» є
невидрукувана свого часу його стаття «Шевченко
і Аскоченський» 23, машинописний примірник якої
зберігається в Державному музеї-архіві літерату­
ри і мистецтва УРСР (фонд 28, оп. І, од. зб. 43,
арк. 1—21). Це передмова до нездійсненого на
початку 30-х років видання книжки В. Аскочен-
ського «І мої спогади про Т. Г. Шевченка», пере-
264
клад якої також належить Зерову; він зберіга­
ється в архіві, як і передмова і значна кількість
(21 аркуш) виписок ученого на тему «Аскоченський
у зв’язку з Шевченком» (од. зб. 116, арк. 43—63).
Слід відзначити, що Зерову ця робота була дору­
чена не випадково. Він досконало знав тему. Так,
саме до нього 26 березня 1930 р. звертається М. Мо-
гилянський від комісії для складання біографіч­
ного словника діячів України з проханням «грун­
товно проредагувати (коли не наново написати)
біографію Аскоченського»24. Видання словника не
вдалося здійснити, але стаття Зерова «Аскочен­
ський» збереглася (од. зб.116, арк. 27—42).
У передмові ж до спогадів Аскоченського ана­
ліз стосунків між геніальним поетом-революціоне-
ром і реакційним публіцистом, визнаним «шефом
російського обскурантизму», проведено Зеровим
тонко, навіть можна сказати — граціозно. Ґрун­
товне розшарування психологічних нюансів у вза­
єминах Т. Шевченка і В. Аскоченського дозволи­
ло автору статті не просто підтвердити загально­
відомі факти їхньої приязні в київський докирило-
мефодіївський період, теплої зустрічі в Петербур­
зі року 1858 і повного розриву стосунків, коли
з’ясувалися наміри В. Аскоченського видавати по­
ганої слави «Домашнюю беседу». Дослідник ого­
лює скрепи спочатку внутрішнього взаємопритя-
гання, а згодом відцентрову соціальну силу, що
розірвала дружні зв’язки героїв його статті. Він
показує, як, пробивши собі стежку до лав актив­
них діячів 40-х років, Шевченко все-таки гостро
переживав своє кріпацько-гайдамацьке походжен­
ня, і тому кинув виклик усій самодержавно-полі-
тичній системі в поемі «Кавказ». Дальші перипетії
його життя ще більше поглиблюють мотив соці­
ального бунтарства; в цьому він далеко виперед-
265 жає представників ліберального крила. «Коли
Шевченко «Кобзаря» ще близький Аскоченсько-
му, — зазначав Зеров, — то Шевченко «Трьох
літ» в добу їх знайомості (р. 1845—1846) далеко
уже від нього одійшов. Коли в умовах Миколаїв-
:щини це не завжди відчувається, не заважаючи
їм приязно зустрічатись, то в 50-х pp. — коли
обидва зустрілися після дванадцятилітнього неба-
чення — внутрішня чужість лягає поміж ними
уже високим неперехідним порогом»25.
Зеров не відкидає і не знецінює геть мемуарів
В. Аскоченського, які, виявляється, можна освіти­
ти на правдивому тлі, виявивши в них важливі
риси обох історичних діячів: «Детермінований со­
ціальною суттю свого автора, образ Шевченка у
Аскоченського показує нам, яким хотів бачити по­
ета консервативний ідеологією, різночинний по­
ходженням інтелігент 50—60-х pp., і саме соці­
альною своєю показовістю подані нижче «І мої
спогади про Т. Г. Шевченка» повинні нашого чи­
тача зацікавити»26.
Отож, ширше з’ясувавши ставлення до постаті
Т. Шевченка з боку Зерова (а про нього навіть
згадки немає в «Шевченківському словнику»!),
можна переходити до розгляду наступної, трид­
цять четвертої лекції з його курсу історії літера­
тури. «Куліш — центральна задача у вивченні
українського письменства 40—60 pp.», — почина­
ється вона. Скільки разів доводилося Зерову сти­
катися з жахливими інсинуаціями, від початку до
краю просякнутими злобою і злісною вигадкою…
Саме в той час, коли він навіть у Ленінграді не
міг видрукувати під своїм прізвищем розважливо-
аналітичної статті «Кобзарь» Шевченко в русских
переводах», на сторінках київської «Пролетарської
правди» його громлено безпардонно, з перебріху-
266
ванням і фальсифікацією фактів: «Буржуазні на­
ціоналісти намагалися Шевченка посадити поряд,
з Кулішем, намагалися довести, що обидва вони,
мовляв, «на один сніп жали», про «одну Україну
дбали» і т. д., і т. ін. А потім вони (буржуазні на­
ціоналісти) зробили спробу «обійти» Шевченка,
знецінити його історичну ролю, зробили спробу
поставити Куліша на місце Шевченка, зробити Ку-
ліша —піонером культури на Україні» (Зеров).
Буржуазний націоналіст Хвильовий, топчучи в
грязь Шевченка, твердив: «Ми, як і пролетаріат,
ведемо свою родослівну від Куліша, від великого
третього стану». «Куліш для нашої країни був
прогресивною, червоною Європою». А Зеров у
своїх лекціях, друкованих на склографі в 1928—
1929 навчальному році, вторував: «Куліш — цен­
тральна задача у вивченні українського письмен­
ства 40—60 pp.».
Буржуазний націоналіст Зеров, ведучи на про­
тязі довгих років боротьбу проти української про­
летарської літератури, намітив був шлях націона­
лістичній наволочі, шлях «од Куліша до Винни-
ченка». Шевченка ж Зеров залишає в розряді
культурних епігонів Куліша, цього дійсного «бать­
ка українського фашизму»27.
Безглуздішого наклепу годі уявити. По-перше,
М. Зеров не раз, зіставляючи ідеологію Т. Шев­
ченка і П. Куліша, виразно відзначав відмінності,
хоча, ясна річ, ніяк не міг здеградувати до уяв­
лення про останнього як про «батька українського
фашизму». Одна лише деталь (а їх можна навес­
ти багато): у передмові Зерова «Поети пошевчен-
ківської пори» до однойменного, упорядкованого
ним же, збірника читаємо: «В українській літера­
турі цей мотив — прославлення сільської справж­
ності життєвих обставин, життя, близького до при-
267 роди — зустрічається в багатьох поетів. Шевчен­
ко зумів знайти в ньому зерно революційного за­
хвату і проростив його, між іншим, в «Кавказі», в
грандіозне протиставлення диких, але незіпсутих
верховинців — та російської політичної системи
часів Миколи І, з її цивілізованим фасадом та
чорним двором внутрішнього гніту. У Куліша цей
мотив переходить у широке романтичне милуван­
ня диким незайманим пейзажем. В його перероб­
ці Ол. Толстого «Ты знаешь край» читаемо:
Нещасний край! В йому куточки дикі
Людей благають: пощадіть, не псуйте:
Ідіть собі у городи великі
І там доми під небеса муруйте!
Мене ж пустим покиньте сумувати
І людям щирим очі дивувати»™.
В одній із своїх безжальних статей 1934 р.П. Ко­
лесник перериває цитату перед словами «В його
переробці Ол. Толстого…» і виставляє це спосте­
реження як «вбивчий» аргумент на користь вислов­
леної політичної інсинуації щодо М. Зерова: «Ні­
якої класової боротьби на Україні в XIX століт­
ті! Жодних класових антагонізмів у літературі! На
протязі усього століття йде уперта боротьба геро­
їчної української демократичної інтелігенції за
«українську справу». З окремих, поодиноких сміль-
чаків складається численне «українське громадян­
ство», що й несло на своїх плечах «українську
справу»29.
Ну, коли б це ще стосувалося С Єфремова, то
хоч якийсь звульгаризований і спримітивізований
відбиток його історико-літературної концепції
ми б дістали. А Зеров?.. По-моєму, ми вже достат­
ньо бачили на прикладах з його трактувань Шев-
ченкової спадщини зовсім не таку картину, на­
віть приблизно не таку.
268
Що ж стосується П. Куліша, то й тут уявлення
антагоністів Зерова не мають жодних принципо­
вих підстав.
Чому ж дослідник вважає вивчення постаті
П. Куліша за центральне завдання історико-літе-
ратурних студій українського письменства 40—
60-х років? Зовсім не тому, що протиставляє його
Т. Шевченкові. Йдеться про процес, а тут, безпе­
речно, П. Куліш відіграв домінуючу в багатьох
питаннях роль — і в позитивних, і в негативних
моментах своєї діяльності. Адже він був причет­
ний до всіх літературно-громадських заходів
цього періоду. Пізніше так само його позиція ви­
значала чимало істотних обставин літературної бо­
ротьби. І на схилі свого віку він з прозорою ясні­
стю усвідомлює чергові завдання українського
культурного життя. Це й давало підстави навіть
М. Драгоманову та його послідовникам вважати
П. Куліша єдиним з українофілів, що здатен по­
старити українську справу з належною, європей­
ського масштабу широтою — попри консерватизм
його світогляду та химерність, непослідовність ба­
гатьох висловлювань.
Навколо постаті П. Куліша постійно точилися
-суперечки. Проте, вважає Зеров, замість пошуків
об’єктивних причин, що зумовлювала той чи той
його крок, у полеміці панував дух непримиренного
противенства. Цей дух можна пояснити певними
актуальними завданнями, що ставили перед со­
бою антагоністи П. Куліша, але ніяк не годиться
вважати за передумову безстороннього, пс справж­
ньому історико-літературного підходу до йэго твор­
чої спадщини.
В українському літературознавстві 20-х років
почала утверджуватися тенденція протиставляти
її. Куліша і Т. Шевченка — вважати першого
269 представником та прихильником українського пан­
ства (О. Дорошкевич). Потім це протиставлення
химерним чином раптом буде приписане Зерову,
і вже, ясна річ, з іще химернішими вигадками,
стверджено, ніби він вивищував П. Куліша над
Т. Шевченком. Такого ніде Зеров не робив, і це
просто б суперечило його розумінню історико-лі-
тературного процесу. О. Дорошкевич однозначно
зрікся усіх своїх концепцій. Не можна без болю
читати, як машина сталінських репресій ламала
людей. «Ще 15.ХІ-31 p. y газеті «Пролетарська
правда» (№ 259) я вмістив велику самокритичну
статтю «За більшовицьку самокритику», — писав
О. Дорошкевич 1932 р. в «Літературній газеті», —
де рішуче засудив усі свої попередні праці як пра­
ці в основному буржуазні і шкідливі для пролета­
ріату. У журналі «Літархів» я виступив з розгор­
нутою критикою своєї книги «Етюди з шевченко­
знавства», а також у статті про націонал-фашист-
ську концепцію С. Ефремова я вказав деякі риси
нацдемівщини в моїх підручниках з історії літера­
тури («Літархів», 1931, кн. IV—V)»30.
Що ж — авторові цього листа було «великодуш­
но» подаровано. А на карб М. Зерову ставилися
тим часом несусвітні дурниці, які він не мав змо­
ги публічно спростувати.
Проте повернемося до реального погляду до­
слідника на постать П. Куліша і роль його в роз­
витку української літератури. Як завжди, дуже
уважний Зеров до біографічної канви життя пись­
менника, небезпідставно розглядаючи її як істот­
ний чинник, що впливає на творчу індивідуаль­
ність. Це, до речі, мали на оці й інші автори,
яким, так би мовити, «хутірський побут» П. Кулі­
ша давав достатні підстави для звульгаризованого
висновку про його приналежність до українського;
270
панства. Або аристократизм його ж розцінюється
іншою групою істориків літератури як чужий су­
цільно однорідному демократичному українству
(С. Єфремов). Саме проти таких прямолінійних
уподібнень спрямовував вістря свого аналізу Кулі-
шевої творчості М. Зеров. Спершу він визначає
соціальне підґрунтя його поглядів та поведінки.
«Був з його звичайний собі різночинець-інтелі-
гент, тільки провінціального складу, отже, трохи
відмінний од тих, що працювали по петербурзьких
журналах (Чернишевський, Добролюбов). Звідси,
від провінціальності Куліша, може, і деяка старо­
модність життєвого укладу, його пієтет до землі,
до хуторянського побуту, те, що в нас уважають
за ознаку його неперерваних зв’язків з своєю кла-
сою»31. Куліш ніколи не мав матеріальних до­
статків. Він, по суті, не був і землевласником, хоч
і «сидів» на землі, у своїй Мотронівці. Фактично
це декласований інтелігент-різночинець, що ідеалі­
зовано, всупереч невблаганному руху історії, від­
творює собі на втіху образ несхлопілих і неспані-
лих синів України.
І саме з цієї точки зору Зеров аналізує худож­
ні твори та громадські й естетичні переконання
П. Куліша. Зеров ретельно досліджує шлях пись­
менника до першого українського історичного ро­
ману «Чорна рада», справедливо в цілому високо
оцінюючи його значення для розвитку молодої лі­
тератури.
Як відомо, Кулішевий пієтет до Т. Шевченка
змінився в 70-х роках різким неприйняттям його
«п’яної музи», за словами амбітного і сповненого
аристократизму мотронівського відшельника. Са­
ме так у примітках до другого тому «Истории вос­
соединения Руси» Куліш назвав творчість свого то­
вариша, вважаючи, що в ній багато сміття й по-
271 лови. Безперечно, такий злобний випад не міг не
відвернути все українське громадянство від П. Ку-
ліша. Зеров пояснює цей його крок причинами осо­
бистого характеру. Спроба перебрати з рук «бать­
ка українського» його славу («Чи до віку ж, брат­
тя, Будемо мовчати, — Благословіть мені кобзу
Німую узяти!») закінчилася неуспішно, його «До­
світки», що майже в усьому наслідували «Чиги­
ринський кобзар», виявилися лише епігонським
відгомоном поезії Шевченка. П. Куліш, людина
широкого, європейського духовного кругозору,
просто не мав великого поетичного таланту. Його
здебільше написаний коломийковим розміром на­
родний вірш, порівнюючи з Шевченковим, стано­
вить поворот до поетів передшевченкового часу,
які, власне, повністю наслідували версифікаційні
схеми російської поезії.
Де ж тут приписуване Зерову безоглядне захоп­
лення П. Кулішем? І чи не показовий взагалі до­
тримуваний ним чіткий поділ української поезії
XIX століття на передшевченкову і пошевченкову
добу (згадаймо статтю «Поети пошевченкової
доби»)?..
Не можна такого захоплення завважити й у по­
ясненнях Кулішевого «вибуху» проти Т. Шевчен­
ка ширшими причинами. А вони полягали в про­
тесті проти вузько українофільської ідеалізації
старовини, консерватизму суспільних поглядів та
провінційного одгородження від світу — а це та­
ки культивувалося серед українського громадян­
ства по закриттю «Основи». Такі погляди Куліша
імпонували лідеру «неокласиків», хоч зовсім не
виправдовували в його очах антишевченкового
«вибрику». І навіть у подальшій поетичній діяль­
ності, коли Куліш, на відміну від своїх творів із
«Досвіток», уже свідомо протистояв Шевченковій
272
традиції, він не зміг піднестися до верховин генія.
Але і в поезії, і в історіографічних працях, і самою
пильною увагою до перекладу кращих здобутків
світового письменства цей невтомний діяч пору­
шив низку важливих для розвитку української
культури питань. Зерову дуже близьким виявився
такий напрямок діяльності П. Куліша, саме тут
він убачав джерело його європейськості, а не в чо­
мусь іншому, як інкримінувалося йому в 30-ті ро­
ки. «Царі європейського письменства, — форму­
лює Зеров погляди П. Куліша на цю проблему, —
мають стати здобутком і українського письменст­
ва; не знижуватись до популярного переказу, а,
навпаки, підноситися на вершини творчої думки —
от шлях української літературної мови. Вона має
для такого розвитку всі дані»32.
В подальших лекціях свого курсу Зеров пока­
зує, як українське літературне життя аж до 80-х
років розвивалося під знаком ідей «Основи», жур­
налу, що видавався в Петербурзі (1861—62).
Участь у ньому брали три генерації українських пи­
сьменників—колишні кирило-мефодіївські братчики
під проводом П. Куліша та М. Костомарова; куль­
турні діячі, так звані «шестидесятники» (В. Анто­
нович, Т. Рильський та ін.) ; молоді письменники,
що визначали обличчя прози журналу, — Ганна
Барвінок, П. Кузьменко, М. Симонов, С. Hoc,
H. Олександрович, а також старший серед них
О. Стороженко і лідер усієї групи, основополож­
ник етнографічної школи в українській літературі
Марко Вовчок.
В останній лекції курсу Зеров побіжно оглядає
поезію на сторінках журналу, вважаючи за необ­
хідне поставити істотний наголос, який ще раз за­
свідчує об’єктивність його погляду на істинну ва­
гу здобутків українського письменства. «Україн- ські поети «Основи» без порівняння не такі ціка­
ві, як її прозаїки. Це, розуміється, не торкається
Шевченка, що його посмертні твори поетичні за­
повнюють увесь перший рік журналу; — але не
торкається вже Куліша, що виступив року 1861
з окремими поезіями своїх «Досвіток»33.
«Лекції з історії української літератури» через
цілком зрозумілу побіжність викладу і хронологіч­
ну обмеженість не компенсують повністю ще двох
заявлених, але так і не виданих випусків «Ново­
го українського письменства». Проте й вони явля­
ють нам багату картину українського літературно­
го життя на перегоні восьми десятиліть, життя,
дослідженого в цілісності його неоднорідних склад­
ників, різнобіжних спрямувань та. орієнтацій, бо­
ротьби пристрастей і переконань. Історико-культур-
ний підхід Зерова виявився продуктивним, плід­
ним на можливість динамічного дослідження зміни
літературних напрямів і стилів у залежності як
від іманентних законів функціонування літерату­
ри, так і від соціальних обставин, в яких вона
формувалася. Зрілість методології, концептуальна
чіткість, ерудиція автора і широта його погляду
забезпечують «Лекціям…» і сьогодні не лише іс-
торико-літературне значення, що уготоване багато
яким книжкам навіть недавнього часу. Праця
М. Зерова залишається актуально науковоспро-
можною і може правити за своєрідний взірець лі­
тературознавчого дослідження. Тут ідеться не про
нібито непогрішність методологічної установки.
Цілком можливі й інші наукові підходи, що до­
зволять виявляти багатогранність такого склад­
ного феномена, як література. Мова про врівно­
важену в усіх компонентах цілісність погляду, все-
охопність різної ваги літературних фактів і явищ
та вміння пояснити закономірності процесу.
274
Так уже сталося, що замість другого випуску
«Нового українського письменства» ми маємо
«Лекції з історії української літератури» (в тій
частині, що стосується романтизму та початків
реалізму). Книжка ж статей «Від Куліша до Вин-
ниченка» якоюсь мірою заповнює прогалину у
висвітленні кінця третього та початку четвертого
етапів розвитку нового українського письменства,
за періодизацією Зерова. Ясна річ, що збірка ста­
тей не може дати цілісного уявлення про процес.
Автор був свідомий цього — у передмові він за­
значив, що вміщені в книжці нариси постали в пе­
ребігу роботи над курсом історії, який, як ми те­
пер розуміємо, Зерову не вдалося завершити. Ма­
буть, саме це він мав на оці, коли сумовито спо­
віщав в одному з уже цитованих останніх листів
із Соловків (її травня 1937 р.): «Для обработки
укр[айнского] курса, для книги исследований воз­
можностей нет»34. І все-таки шість історико-літе-
ратурних статей, що складають книжку «Від Ку­
ліша до Винниченка», малюють картину складного
руху пошевченківської історії української літера­
тури. Шість постатей вибрано Зеровим для харак­
теристики цієї епохи — П. Куліш як поет, Я. Що-
голів, А. Свидницький, Леся Українка, Марко Че­
ремшина та частково його ближче оточення,
В. Винниченко (головно як автор «Сонячної ма­
шини») .
Книжка «Від Куліша до Винниченка», по суті,
була несистематизованим продовженням його кур­
су лекцій з літератури XIX століття — про це
свідчить і її підзаголовок «Нариси з новітнього
українського письменства». Видання цих нарисів
слід би розглядати як значну літературознавчу
подію кінця 20-х років. Але, хоч як це прикро, іс-
торнко-літературні ідеї Миколи Зеров не здобу-
275 лися ні на поширення, ні на серйозне обговорення..
Практично лунали лише зловісні погрози (за ви­
нятком невеликої рецензії К. Копержинського в
журналі «Україна») з вуст П. Колесника, Ф. Яку-
бовського та інших присяжних стражів вульгарно-
соціологічної ортодоксальності. Зерова звинува­
чено було у формалістичних збоченнях, в ігнору­
ванні соціологічних критеріїв аналізу художнього
твору і в запереченні соціального змісту літерату­
ри. Сьогодні легко довести, що все це вигадки, але
на розвитку історико-літературної думки 30-х ро­
ків вони позначилися вельми руйнівно.
Тоді ж було замовчано й такі капітальні розвід-
ки-передмови Зерова, як «Поети пошевченківської
пори» (1930)35 «Аполог в українській літературі
XIX—XX в.» (1931)36 та й статтю «Коцюбинський
і Чехов» (1928)37, — хіба що згодом деякі автори
користалися думками лідера «неокласиків» без
посилання на нього.
Дві перші з названих праць являють собою роз­
горнуті історико-літературні нариси, де з прита­
манною Зерову скрупульозністю прокреслено спе­
цифічні лінії розвитку української літератури на
широкому тлі культурного відродження нації.
Виважені оцінки та спостереження над особли­
востями віршованих вправ навіть авторів далеко
не «першої руки» (як Мова-Лиманський, Олек-
сандров, Кониський), а то й відвертих епігонів
Шевченкової лірики (Глібов, Кулик, Кузьменко,
Вербицький-Антіох, Чубинський) дозволили авто­
рові статті «Поети пошевченківської пори» точно
виявити пружні точки літературного розвою, які,
постійно накопичуючись та розширюючись, форму­
вали якісно нову літературну ситуацію. Саме та­
ким шляхом, за Зеровим, еволюціонувала україн­
ська література до творчості чи не першого сві-
276
домого українського новатора на поетичній ниві
Михайла Старицького, його старанної послідовни­
ці Олени Пчілки, а також «самотників» Панаса
Мирного та Івана Манжури і до вершинних своїх
виявів другої половини XIX століття — в поезії
Пантелеймона Куліша, Якова Щоголіва і Степа­
на Руданського.
Для діалектичного підходу до з’ясування особ­
ливостей розвитку українського письменства в XIX
столітті особливої ваги для Зерова набирала тема
«Літературна позиція Старицького» (так назива­
лася одна з його статей 1929 p.). Дослідника при­
ваблювала послідовність, з якою цей затятий ре­
форматор української поезії намагався, попервах
чи не самотужки, вивести її з полону псевдонарод­
ності, а мову розвинути настільки, щоб їй підда­
валися до вираження як найабстрактніша, так і
найінтимніша думка.
Власне, творча діяльність М. Старицького за­
вершує пошевченківський етап українського пись­
менства. Саме в цей час увиразнюється усвідом­
лений відхід від переспівів шевченківських тем та
відбувається звільнення від його манери, учнівсько-
сліпе наслідування якій породило досить численні
лави слабосилих епігонів. За факти вкрай важли­
ві в дальшому літературному поступі Зеров вва­
жає вимоги М. Старицького звернутися до активно­
го перекладацтва, розширювати тематичний діапа­
зон поезії, підсилювати актуально-громадянський
тонус її, розвивати жанрово-стильову систему. Ма­
буть, не буде помилкою твердити, що праця Зеро­
ва «Поети пошевченківської пори» вперше в укра­
їнському літературознавстві чітко прокреслювала
лінію загальної, обумовленої певними культуроло­
гічними обставинами та чинниками еволюції ху­
дожнього слова (в поезії).
277 Ще один вимір літературної еволюції здійснено
в широкій розвідці Зерова «Аполог в українській
літературі XIX—XX в.», вміщеній як передмова до
упорядкованої її ж автором збірки «Байка і прит­
ча в українській літературі XIX—XX в.». Досвід
укладання антологій та декламаторів у Зерова на
початок 30-х років уже був солідний. Його нова
містка історико-літературна за характером залу­
чення матеріалу хрестоматія виразно позначена
повнотою і представницькою логічністю, продума­
ністю підбору «ілюстрацій» до наукових викладок.
Тут блискуче продемонстроване вміння бачити ці­
лісний процес, навіть у зовні малоприкметних
зразках відчувати пульсацію літературних зма­
гань і еволюційних перетворень. Передмова від­
значається не лише скрупульозним аналізом апо-
логічних та параболічних жанрів в новій україн­
ській літературі (а вони відіграли колосальну роль
в її розвитку), а й проникливим теоретичним об­
грунтуванням специфіки байки та притчі і з’ясу­
ванням ваги цих жанрів у становленні молодого
письменства.
Для Зерова, як завжди, важить не просто кон­
статація історико-літературних фактів, а причино­
ва (в загальнокультурному контексті) зумовле­
ність їх появи. Відзначивши певний вплив фоль­
клорних зразків на зародження «іроїкомічних по­
ем» та пародійних од у XVIII столітті, він розло­
го показує, як XIX століття поступово вигранює
викінчену форму байки. Та головне достоїнство йо­
го спостережень полягає у визначенні об’єктивних
причин поширення жанру байки в українській лі­
тературі.
На відміну від Б. Грінченка, котрий у дусі на­
ївного патріотизму намагався пояснити схильність
українських письменників до алологічних жанрів,
.275
Зеров ставить розв’язання цієї проблеми в залеж­
ність від загальнокультурної ситуації на терені
художнього слова в XIX столітті, Б. Грінченко в
самій уже народній мові, багатій синонімами,
фігуральними образними виразами, у вродженому
гуморі та алегоричності мислення українця бачить
достатні підстави для підтвердження «рідкості»
українській літературі жанру байки. Зеров же зна­
ходить тут зв’язки значно ширші. Він цілком пе­
реконливо стверджує, посилаючись на історико-лі-
тературні факти, що банка — жанр інтернаціо­
нальний, а нахил до іронічно-гумористичного сві­
тосприйняття не є прерогативою національної вда­
чі винятково українців. Дослідник доводить, що
виразний інтерес до байки неможливо з’ясувати
поза аналізом конкретних літературних потреб та
поглядів тогочасного українського письменника й
читача.
Історико-функціональне забарвлення наукового
методу в ній студії Зерова ніяк не вступає в супе­
речність ні з панівним історико-культурним підхо­
дом, ні з тяжінням до соціологічного обгрунтуван­
ня спостережень та висновків. Такий комплексний
«вузол» дав змогу авторові з’ясувати причинові
зв’язки як внутрішнього розвитку жанру, так і за­
лежності цього розвитку від реальної дійсності, в
якій жив український народ.
Насамперед Зеров визначає середовище, що в
ньому народжувалася і яке «обслуговувала» нова
українська література. Це — дрібно- і середньо-
маєтне дворянство, сформоване з колишньої ко­
зацької старшини. Значною мірою русифіковане,
воно все-таки виявилося неспроможним у задово­
ленні своїх культурних запитів опиратися могутній
селянській стихії, що оточувала острівці малоро­
сійських «дворянських гнізд».
279 Слід, однак, зауважити, що не лише етнографіч­
ний патріотизм, як вважав Зеров, зумовлював по­
вернення до народної мови, відживлення її на рів­
ні писемної культури. Тут залежності мають ще
глибший характер — саме така література певною
мірою виконувала компенсаторні функції, коли
мати на оці відсутність національного політичного
життя, що на Україні перервалося по зруйнуван­
ню Січі. Правда, Зеров не ставить собі за мету
подібного роду пояснення, що мають виразний со­
ціологічний характер. Його мета — все-таки істо-
рико-культурний аналіз, і почувається він у ньо­
му органічно вільно.
Автора розвідки «Аполог в українській літерату­
рі XIX—XX в.» насамперед цікавить процес — пе­
реважно у взаємовпливах і взаємозумовленостях
мотивів, тем, суто поетичних засобів. І вже з цьо­
го він висновує ідеологічні змагання часу. Харак­
терне застереження робить Зеров, пояснюючи свої
методологічні засади. Висловивши жаль з при­
воду того, що загублено десь байки основополож­
ника нової української літератури, він, одначе,
.зазначає: «Тільки випадково в ролі першого бай­
каря маємо ми не талановитого гумориста Котля­
ревського, а блідого й тяжкословного П. Білець-
кого-Носенка. А проте для історика письменства
невелика обдарованість Носенка не має ніякого
значіння: автор з нього досить характерний і для
ідеології, і для стилістичних тенденцій раннього
українського байкарства»38. Саме під таким кутом
зору розглянуто творчість Білецького-Носенка. Де­
тальний аналіз стилю і змісту його байок дозво­
лив Зерову пояснити причини і глевкуватості по­
етичного викладу в них (брак українського коло­
риту і умоглядний нахил до греко-римської міфо­
логії, історії, а також до елементів архаїчного
280
слов’янського поганства), й ідеологічної консер­
вативності.
Але творчість П. Білецького-Носенка — об’єк­
тивний першопоштовх в українському байкар­
стві.
Подальші зусилля в цьому жанрі П. Гулака-Ар-
темовського, Л. Боровиковського та Є. Гребінки
становлять, показує Зеров, новий етап літератур­
ного розвою. Відмінні один від одного і своїми
художніми засобами, і ідеологічним спрямуванням,
саме вони заклали цілісні підвалини, на яких роз­
винулася згодом українська байка, щасливо про­
минувши, без особливих рецидивів, схематично-
тяжку за стилістикою і відверто консервативну
ідеологічно творчість П. Білецького-Носенка.
На одному вельми промовистому моменті, що
характеризує плідність і поглиблення соціологіч­
ної аналітичності літературознавчого методу Зеро-
ва, варто зупинитися детальніше. Цікаво, як по­
рівняно з трактуванням байки П. Гулака-Артемов-
ського «Пан та Собака» в «Новому українському
письменстві» (1924) тепер змінюються оцінні ак­
центи аналізу. Якщо раніше йшлося лише про си­
луваність гумору в сценах катування Рябка, то
тепер це пов’язується з ширшою, світоглядною
проблемою: «Гулак в тих мальовничих рядках
зовсім не думає про несправедливість соціальну
(…), його гумористична вигадливість на образи
зовсім у даному разі не до речі і свідчить тільки
про брак сатиричного такту»39.
Вельми влучна характеристика, яка ставить ана­
лізований твір у реальний життєвий, а не соці-
ально-міфологізований контекст. Як бачимо, на
початку 30-х років Зеров був готовий написати
історію літератури, застосовуючи соціологічний
метод, але грунтуючи його не на схематизмі ідео-
11 В. Брюховецький
281 логічних кліше, а на проникливому аналізі стилю,
поетичних засобів, що так само, як і зміст, зале­
жать від соціальних домінант епохи. В архіві Зе-
рова збереглися численні нотатки, з яких видно,
що він наполегливо працював над суто соціоло­
гічною періодизацією історії українського пись­
менства, суто соціологічною класифікацією літе­
ратурних ЯВИЩ — ІСТОТНО ВІДМІННИХ ВІД ТИХ, ЩО’
постають у світлі історико-культурологічних під­
ходів, застосовуваних автором «Нового україн­
ського письменства» та «Лекцій…».
Звісна річ, задум такий не міг виникнути враз,,
спонтанно. Архівні матеріали, листування засвід­
чують: Зеров поступово йшов до свідомої наукової
соціологізації своєї історико-літературної концеп­
ції. Визначальним мотивом такого роду пере­
орієнтації було насамперед усвідомлення недо­
статності професійно спримітивізованого застосу­
вання соціологічного методу тогочасними історика­
ми літератури (зокрема В. Коряком). Водночас
Зеров цілком визнавав наукову спроможність со­
ціологічних спостережень, коли вони підперті іс-
торико-культурним аналізом і студіями над фор­
мою.
В листі до І. Айзенштока (одержаний адресатом
15 грудня 1925 р.) Зеров зауважував з приводу
«Нарису історії української літератури» В. Коря­
ка: «Річ безнадійна. Коли я розгорнув її вперше —
моє вражіння було: А) Ну, цей не конкурент!
В) Чого я ще йдосі не виявляю себе і не виголошую
як марксист — здається, соціологічна метода мені
дається більше і С) Та, мабуть, і хисту в мене
більше»40.
Статті ж Коряка, зібрані в збірнику «Організа­
ція жовтневої літератури», знову повертають Зе-
рова до роздумів над характерними методологіч-
282 талановитого поета і об’єктивної художньої вар­
тості його творів. Архаїчний світогляд байкаря
сполучався із діткливою чутливістю до ідеальних
романтичних віянь, із фольклористичними захоп­
леннями, які багато в чому формували естетичні
м’язи його простого слова. Все це своєрідно по­
єднувалося в цілісності його творчих здобутків, в
непересічній значущості їх для української куль­
тури.
Широкий погляд на взаємопов’язаність громад­
ського та літературного життя давав змогу чітко
визначати місце і роль кожного письменника, пев­
них течій та угруповань в історичному процесі
формування естетичних цінностей. Це дуже важ­
ливий момент, якого ніяк не могли збагнути пред­
ставники прямолінійно звульгаризованої соціоло­
гічної методи 30-х років, роглядаючи народжен­
ня і значення літературного явища через призму
виключно класових інтересів.
У студії «Коцюбинський і Чехов» Зеров наочно
демонструє неспроможність такої вузькосоціоло-
гізованої основи літературознавчого аналізу. Той
самий В. Коряк, приміром, ніяк не міг знайти міс­
це «Fata morgana» в еволюції письменника, бо
сприймав М. Коцюбинського лише на тлі загалом
довільно трактованого «Intermezzo» — як репре­
зентанта духу богеми, для котрого народні праг­
нення й поривання були геть чужі. Ні, заперечує
Зеров, «Коцюбинський завжди лишався вірний в
цілому виголошеній в 70-х pp. теорії літератури
як методу пізнання обставин людського життя, і
навряд чи можна було б закинути йому випадко­
вий, не проказаний міркуваннями актуальності
громадської, вибір тем. Але так розуміючи літе­
ратуру, він зовсім не хтів спускатися у вислові до
рівня «уманського дурня» (вираз В. Коряка), як
2S4
не хтів обмежуватися селянською тематикою, од­
ходив від програмових постатей «каганцюючих»
народників»43.
І все це Зеров доводить на матеріалі конкрет­
ного аналізу з історико-культурного погляду. Ще
в своєму студентських років некролозі на смерть
видатного письменника він зауважив літературні
впливи, які позначилися на творчості Коцюбин­
ського, — з боку Тургенева, Мопассана і Чехо­
ва44. Вже тоді він прокреслив паралель між опо­
віданням «Лялечка» і чеховськими «Степом» та
«Мужиками». Ідея такого детального порівняння
визрівала довший час, і через шістнадцять літ бу­
ла здійснена з елегантною тонкістю у статті «Ко­
цюбинський і Чехов».
Власне літературна паралель у розвідці Зерова
посідає допоміжне місце (в некролозі ж «Пам’яті
М. Коцюбинського» йшлося лише про літератур­
ний вплив!); головне для автора — як ідеологічні
мотиви чеховської прози переплавилися в образ­
ному вираженні «Лялечки». Цікаво, що цей твір
Зеров вважає не найудатнішим з погляду худож­
ньої досконалості в набутку автора, але водночас
вельми характерним для формування його ідеоло­
гічної концепції. Писалося оповідання в роки, ко­
ли народницькі уявлення про село, що тяжіли до
етнографічної орнаментальності, поволі зношува­
лися. Соціалістична ж критика тогочасного сус­
пільного організму в українській літературі ще
майже не проклюнулася, соціально-економічного
розшарування нового сільського укладу ще ніхто
не показував. Отож для Зерова украй важливо
було простежити, як творчий імпульс, що йшов
від художньої концепції російського письменства,
схилив М. Коцюбинського до тверезого реалізму,
одвернувши від традиційних шляхів освітлення
286. т
ZS7 збагачується соціологічними характеристиками лі­
тературних явищ. Проте такого роду визначення,
хоч і відбиває найзагальніші риси методолого-нау-
кової концепції Зерова, але не дає можливості
виявити всього її багатства. Історико-культурний
метод ученого, безперечно, має внутрішній зв’язок
‘з ідеями Дільтея та «духовної школи»; хоч Зеров
ніде не запозичує їх, а розвиває паралельно, не­
залежно і на відмінному (справді соціологічному)
грунті.
Ми легко помітимо, що Зеров розглядає будь-
яке літературне явище в широкому, часто — сві­
тового масштабу, культурному і громадянському
контексті конкретної історичної доби. Вкрай важ­
ливим для дослідника також завжди постають
«біографічні координати» автора, які, зрозуміло,
багато в чому визначають ідеологічний, соціаль­
ний і власне літературний розвиток творчої особи­
стості. Органічно усвідомлюючи значення соці­
ально-культурної пам’яті кожного жанру, літера­
турних напрямків, течій і т. д., Зеров намагається
аналізувати і окремий твір, і процес у цілому са­
ме під кутом жанрової та стильової витриманості.
В такий спосіб йому вдається накреслити змістов-
ні лінії внутрішніх видозмін у літературі, що, в
кінцевому наслідку, зумовлені специфічними куль-
турологічними чинниками. Причому такий широ­
кий підхід невіддільний від найтоншого виявлен-
ня і визначення органічної доцільності тих чи тих
власне поетичних засобів. І — як синтез — у Зе-
рова вибудовується соціально-культурного харак­
теру узагальнення, що випливає з розуміння лі­
тератури як своєрідного вияву духовного життя,
задоволення внутрішніх потреб і розвитку інтелек­
туально-духовної потенції нації. Зеров завжди
враховував одночасне взаємонакладання історич-
288
них, соціальних і культурних систем, в яких за­
роджується, розвивається й функціонує будь-яке
літературне явище. В цьому велика сила і пере­
конливість його наукового методу, який витримав;
іспит часом. Немає сумніву в тому, що літерату­
рознавчі підходи Зерова дістануть належне поши­
рення в нашій науці про красне письменство. Для
цієї «школи», яка, на жаль, так ґвалтовно була
знищена в зародку, ще настане зоряний час —
це засвідчує той колосальний інтерес до літера­
турної та літературно-критичної спадщини Ми­
коли Зерова, який спостерігаємо в останні роки. .
Незважаючи на чвертьстолітню заборону навіть
нейтральних згадок про Зерова і подальші чверть
століття фактично половинчатої реабілітації, інтег
рес до його творчості не міг згаснути. Він постій:
но жеврів під сподом літературного процесу, і, га­
даю, багато хто, ледь не потайки знайомлячись із
віршами, перекладами, статтями Миколи Зерова,
відчував могутнє інтелектуальне й емоційне під­
несення. Ентропійні «відпливи» в духовному жит­
ті не здавалися геть безповоротними, коли знав,
що є в українській культурі така могутня постать.
1959 р. Євген Маланюк присвятив Миколі Зерову
вірш, в якому звучала певність, що по-злодійськи
вкрадене чорною ніччю сталінщини ім’я відновить­
ся і що коротке життя митця і вченого («підтята
дисонансом рима») минуло недарма. ..
…А ранок? Ранок, він гряде
Неспішним кроком пілігрима.
Загалом у повоєнний час спостерігаємо два чіт­
ко виражені піки зацікавлення творчою спадщи,-
ною лідера «неокласиків» — у шістдесятих і від
середини вісімдесятих років. З початку хрущов-…

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.