ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Був 1918 рік.

Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, ‘вже
й січень 1919-го. Гетьманські війська вже покинули були Київ,
ще обсаджений німцями. Я повернувся на Україну, маючи за со­
бою 4 роки вигнання на Арханґельщині. Чотири роки відірва­
носте від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів,
дрімливих лісів ялинових з білими літніми ночами і довщми зи­
мовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва.
Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господар­
ського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем
до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університет­
ським колеґою, який не пізнав мене в першу мить, коли я оклик­
нув його,, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сін­
ному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й ста­
ранно збираної бібліотеки.
У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем,
де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись
до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника вір-
щу. Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав),
Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного
»неоклясицизмом«, треба, мабуть,, тут шукати. У поетів тих був
звичай »ґутенбержити«, цебто писати рукою свої збірки, які вони
один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без
одної плямки. Найбільші майстрі у справі »ґутенберження« бу­
ли Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним
островом у галасливому морі літературних суперечок і течій,
створюваних мінливим подувом політичного вихору.
Якубського Зеров схарактеризував був в одному з тих ран­
ніх віршів під іменем Аристарха:
В столиці світовій, на торжищі ідей,
в (музеях, портиках і в затінку алей,
олександрійських муз нащадки і послідки,
вони роїлися, поети і піїтки.
Ловили темний крок літературних мод,
сплітали для владик вінки нікчемних од
і сперечалися — мирились і змагались.
З І був один куток, де їх невтомний галас
безсило замовкав: самотній кабінет,
де мудрий Аристарх, філолог і естет,
для нових поколінь, на глум зухвалій моді
■ заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.
Дуже влучно схоплено тут характеристичну рису невели­
кого гуртка вчених і поетів того часу: працювати, так мовити,
»про запас«, для тих, що колись оцінять ту працю і зрозуміють,
а не для сучасного споживача тої макулятури, якої вимагав час.
Цей кабінет »Аристарха« зображений є і в одному росій­
ському вірші Мик. Зерова, де згадується господиня, пані Таранда,
і натякаеться на строгі написи, де проситься не плюватина сходах:
Там Фет, и нежный Блок, и чинные «куранты»
забвенье злых тревог и радость в сердце льют.
И светел, и богат блистательный уют
под покровительством предстательной Таранды.
По строгим лестницам, где на пол не плюют,
мы всходим медленно — Зелинские и Канты.
‘Приносим «студные» в почтенных папках «канты»,
сложенные во тьме мечтательных кают.
Про звичай »ґутенбержити« і про те, як це робилося, свід­
чить ще один російський вірш Зерова, присвячений Якутському:
Какая радость, вы поймете —
нежданно светлый дар приять
в чудесном, твердом переплете
благоуханную тетрадь.
Нет места злому равнодушью,
когда, в услуге щедр и бегл,
всю ночь ножем и черной тушью
над ней работал белый негр.
Мой долг, и в этом нет сомненья:
камен ленивых истомя,
на два богатых приношенья
ответить скудными тремя.
Так вот примите книгу эту,
мой эпиерийский главковерх,:
ее дарит поэт поэту
и Гутенбергу Гутенберг.
В 1920 році, коли Рильський мріяв про »синю далечінь«, про
Шампань і »співучий Лянґедок«, про венецькі води, мармур схо­
дів і колон, про ажурові будинки, де кожний камінь є вічним
слідом безсмертних літ, і протиставляв цьому бруд, самогон і не­
привабливу дійсність, Зеров написав свого жартівливого вірша,
до якого взяв мотто з Тютчева:
4 «Блажен, кто посетил сей мир
В его минуты роковые».
Як хочу я щасливих днів,
філістерства і супокою,
квіток, і страви, і огнів,
й візитного нового строю .
Оскома в мене (je m‘en fiche)
від многомовних цих афіш,
червоних зір і жовтих краґів,
від реформаторів і магів.
Блажен, хто рокові часи
не відчував на власній шкурі,
хто бачив явища понурі
в аспекті втіхи і краси, — •
знав революцію з фасаду,
не відав трусу, ані гладу.
Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич, директор
соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до
Києва набирати вчителів. Умови були привабливі. В той час
Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадет­
ському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець ко­
лоди вбивалося по цвяху, до якого прив’язувано мотузку), воду
носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило
в хаті замерзало. Базари були порожні.
Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступ­
ному уривку в поемі »Попіл імперій«:
Ночами стій в черзі по хліб.
У місті не тече вода по трубах,
не мився ти вже десять діб,
і не тріщать дрова в холодних трубах.
Будь сам собі кравець і швець.
! Нема електрики — здобудеш лою:
Маленький світить каганець
у неопаленім твоїм покої.
■Попробуй вірша настрочить
чорнилом, що в чорнильниці замерзло,
і тнів у нього перелить.
На шмаття душу біс тобі розтерзав.
Щодня міняєш на харчі
десь на Євбазі рушники й обруси.
Коли ж подзвонять уночі,
то сподівайся — •щонайменше — •трусу.
До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася,
а Баришівка натомість пропонувала »пайок«: кілька пудів бо­
рошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами
забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями
йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові
5 лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був
у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло.
Після Кйєва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще »не роз-
куркулені« чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон,
гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не
могла.
. До тої Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві
вдалося залучити туди й Зерова. Я чомусь уявляв собі людину
худорляву, високого росту, і був здивований, побачивши щось
цілком протилежне: людину низького росту, в окулярах, з зіпсо­
ваними зубами.
Баришівське громадянство запропонувало нам читати в клюбі
цикли лекцій з української історії, літератури і культури. Зерову
припав курс української літератури, і коли я почув першу його
лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він пори­
вав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвід­
чених »культурників«. Пам’ятаю,.як після другої лекції, де він
читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку,
висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який
змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, обра­
зи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анек­
дота. В дискусіях, в яких він потім виступав у Києві, він клав
супротивників на обидві лопатки, •— ■нічого не лишалося від них,
ані пір’ячка.
Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим,
і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом
російські чи польські вірші (пам’ятаю »На щитах Татр« Асника)
або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна
не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати
такий одноманітний ямбічний ритм, як »Тіхо с кльонов льєтса
лістьєв мєдь«! Або чи ж можна сказати »Увяданья золотом охва-
чений«, коли само напрошується »охваченим«? Я намагався до­
вести оригінальність і яскравість досить ризикованого образу:
»і шепчет про кусти нєпрахадімих рощ,
где пляшет, <сняв парти,
златокалєнний дождь«.
Тупцюючи на місці, я спитувався довести, як поет мигтінням
золотих колін хотів передати миготіння дощу, що Зерова дуже
смішило, захоплювало, але не міняло його загальної оцінки Єсє-
ніна як поета.
Враження від Баришівки у нього вилилося у такий вірші’
З двох сторін — канавами! — дві річки, —
з третьої переліски й лани;
6 посередині базар, крамнички
і нежданий гість з старовини
Благовіщення струнке барокко, —
а навколо, де не візьме око,
купи давніх і тісних домів
і невидимо солом’яних дахів.
Тут живуть буржуї нареченні,
хазяї поважні та круті,
гаманці набиті та товсті;
в тих хатинах пироги й печені,
а під свято — морем — самогон…
Героїчний розмір і епічний тон.
На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав
мене за колоттям дрів. До того вживався колун о. Лаврентія,
у якого я кватирував. Зеров пробував! допомагати, але ж був не­
досвідчений у тій справі, в якій я мав перевагу чотирилітнього
досвіду на Арханґельщині. Він охристив той колун »святолав-
рентьївським« (В руке неверной харалужіе — святолаврентьев-
скій колун«). Коли зламався держак, а наймит приробив замість
рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров
присвятив цілого вірша колунові:
Вітай, колуне з колунів,
щиро омитий нашим потом, —
скажи, за-що тебе factotum
геть на сокиру перевів?
Ти всіх високим станом вабив —
Не то джигит, не то козак,
а наймит взяв кривий держак
і держаком тебе обабив.
І будиш ти веселий гнів ,
двозначним виглядом нескритим:
красуєшся гермафродитом
в родині мужніх колунів.

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.