ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Зеров

Зеров прищепив і мені звичай ґутенбержити, зфабрикував-
ши для мене кілька збірок, писаних його дрібним, чітким, пре­
красним почерком. З тих збірок (»Мета та мусіка« двох зшитків
»Тівіае« та »Четверогласника«) узято наводжені тут, не друко­
вані поезії. Видання помічено: Lucrosae, Anno Domini MCMXX
і MCMXXI. Лукрозою Зеров охристив Баришівку, бо »бариш« по-
латинськи »lucrum«. Одна з моїх йому дарованих збірок мала на
обкладинці малюнок — рожу й цибулю (по рос. »лук — роза«).
Але далеко мені було до тої вправности й чистоти в роботі »ґу-
тенберження«, яка була у Зерова. Як Баришівка Лукрозою, так
Київ став для нього »голодним Баальбеком«, а ми — захожими
різьбярами, що плекали сни культурної Геллади. Про це говорить
7 присвячений мені у »Камені« вірш, якого тут подаю в його трохи
відмінній первісній редакції, як він увійшовдо »Четверогласника«:
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
де розум і життя — все іспить в анабіозі,
живем ми, кинувши далекий Баальбек,1)
оподалй від людей, гуртків, бібліотек,2)
ми зерно сіємо на непочате лоно…8)
часами служимо владиці —і Аполлону,
і тліє ладан -наш на вбогім олтарі…
Так в давній Ольбії захожі різьбярі
серед буденних >справ і шкурної громади
в душі плекали сон культурної Еллади4)
і для окружних орд і скитів-дикунів
різьбили з мармуру невиданих богів.
»Шкурна« громада тут мала подвійне значення: поперше,
в Баришівці жили чинбарі — шкіряники, подруге — жили вони
»шкурними інтересами«.
З приводу якогось свята улаштовано якось на вулицях тріюм-
фальні ворота з соснового галуззя, яке за пару днів почало оси­
патися. Проходячи ними, Зеров, сміючися, сказав: »Скоропо-
стижні арки«, як звичайно кажеться »скоропостижна смерть«,
а за пару днів у нього був готовий вірш з моттом із Ґете: »Kennst
du das Land?«
»Я ‘знаю край: скоропостижні арки
і над дорогою старий жидівський дім.
Поріддя Ноєве, там Хам і їСим
знов поєднались без розмов і сварки.
Там грабівник і безсоромний мім
беруть на жеребок шапки й чумарки.
На килимах затоптані цигарки
і понад кріслами смердючий дим…
А над вертепищвм Маркс і Ласаль…
В очах у Маркса залягла печаль,
шляхетне серце тягота притисла:
— Ласалю! та невже в одвіті ми
за ці брудні й понівечені крісла,
за ці лихі й подерті килими!
Це була картина досить вірна: малювався партійний куток,
обставлений реквізованими речами. Звичаї, що панували за того
часу, були далекі від рівня високої моралі чи навіть звичайної
пристойности; так, напр., відповідальний партіець Железовський
Г. »Камені«: 1) Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек. 2) оподаль
від розмов, людей, бібліотек; 3) ми сіємо пашню на непочате лоно, 4) в ду­
ші плекали сон далекої Еллади.
8 уславився тим, що пограбував у когось годинника на битім шля­
ху, писав доноси та фальшиві листи, на яких підробляв наші
підписи.
В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах
правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже роз­
квітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно. Був
чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо цер­
кви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його
сонет з моттом »і абіє пітел возгласи«:
«Свічки і теплий чад, з високих хор
лунає спів .туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор.
Для нас на дворищі багаття тліє,
для нас пересторогу оівень піє,
і слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
звучить як низка темних алегорій
про наші иідлі а скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі
свічки і дзвін, дитячі голоси
і в теплому*) повітрі вогкі зорі«.
Це була, розуміється, критика на сучасне, яка часто прий­
мала форму античної травестії, інколи .досить прозорої. Сюди
належить і сонет »Гой тріаконта« з моттом: »А кругом пустка, як
гудина, як гич…«.
»Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
була та сама навісна пора:
безмовний Нніке, безлюдна аґора
і безголосся суду а пританіів.
І тільки часом, мов якась мара,
ще озивався сміх Арістофанів.
Сократ, як перше, виявляв профанів,
а весело роїлась дітвора.
Так само і теп§р. Усе засиуло,
все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? — де ж заступ наш на нашу гич,
І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Арістофанів?
Цього вірша, розуміється, не можна було друкувати за тоді­
шніх умовин. Але цікаво, що коли я в 1944 р. хотів його подати
*) У »Камені«: вогкому.
9 до празького часопису »Пробоєм«, цензор відмовився пропустити
його, гадаючи, що в ньому побачать натяк на націонал-соціялі-
стичну диктатуру, дарма, що позначений він був 1921 роком.
Отож, по 23-х роках вірш набув нової актуальности.
В київських обставинах і зовсім невинного вірша могли пе­
ретлумачити, вклавши у нього зміст, який авторові і не снився.
Тож пригадую, як у Бариші!вці один селянин нам казав, що зима
1921 року певне »дев’ята«, а тому сніг глибокий. Це так само, як
кажуть, що дев’ятий вал у морі найсильніший. Зеров написав
тоді вірша, взявши за мотто слова селянина: »Цей год хіба де­
в’ята зима лежатиме«:
»О, як мене втомили рядки Готичних літер,
як хочеться дихнути свобідними грудьми!
■Вгорі погоже сонце, десь за горами вітер,
скрізь нерозтанний килим дев’ятої ЗИМ И…
А ввечара — я знаю — знов буде ясне небо,
зелено-жовтий захід і міеяць-біілоріг.
Твоя сріблиста шата, гіперборейська Габо,
блисне на перехресті заметених доріг«.
На своє нещастя, Зеров опублікував цього вірша лише в 1926
році, цебто на дев’ятий рік пролетарської революції, чим дав при­
від Панасу Любченкові написати інвективну статтю, в якій він,
ніби розшифровуючи вірша, закидав Зерову контрреволюцію,
тлумачив символічно слова »скрізь нерозтанний килим дев’ятої
зими« та бажання’ »дихнути свобідними грудьми«. В ґотичних
літерах критик бачив натяк на революційні плякати.
Справа стояла значно простіше: ми з Зеровим спільно пере­
кладали роман Келлермана »Естер і Лі«, на якому Зеров практи­
кувався у німецькій мові. Вправи з »готичними літерами« його
справді втомлювали, і ми після них ішли на прогульку, щоб вди­
хати »свобідними грудьми« морозяне повітря »дев’ятої зими«.
Так небезпечно було надрукувати цілком невинного вірша
про природу або хвилевий настрій. »Соціологічний підхід« ви­
лучив усі інші можливі методи критики, так що політики шукали
там, де її зовсім не було.
Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Лукроза на­
ша стала культурним центром, який випромінював своє світло
на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент
добре склав свій вступний іспит до університету, то його зви­
чайно запитував професор, чи не є він вихованцем баришівської
школи. Зеров викладав там, крім української літератури й істо­
рії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх
школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасо­
10 ваний, викладання його було свого роду »контрреволюційним«
актом. Я в повному обсягу читав курс всесвітнього письменства
—- предмет, який теж ніде не читався.
В Баришівці писалися всі ті вірші, що потім увійшли до
»Камени«. До Баришівки заїздив іноді і читав у невеличкому колі
свої вірші Филипович, який завжди наполягав на тому, щоб його
прізвище писалося через »і«, за що його приятелі часто дратували.
Він його так і вимовляв, як писав. Баришівській добі я присвя­
тив цілий вступ у першій частині »Попелу імперій«:
»Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Богом Баальбек —
такий був у двадцятім році Київ.
В ті дні жорстокої, лихої прози
Я проміняв нудний столичний град
на затишок щасліівої Лунрози
і холод кам’яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих ляімпах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його »нестриманий Пропорцій«,
мені читав він вірші на ходу
і рідну згадував »Александрію«,
де фарос. д’горі знесений маяк,
до неї поривав його, як мрія,
яку не міг він ‘зрадити ніяк.
А Филипович у куток наш мирний
як заїздив під час різдвяних днів,
привозив »золото, ливан і смірну«
своїх дзвінких, довершених рядків.
О, дні безжурносте, змагань, »емоцій«!
Як світить крізь років минулих жах
час великодній в двадцять першім році,
коли цвіли вже виішні по садках.
Як глузували ми з »синедріону«,
коли гуляли чистим четвергом,
пригадуючи стиха »время оно«,
коли йшли тайні учні за Христом«.
Влітку 1921 року над »захожими різьбярами«, що опинилися
в Баришівці, стряслося нещастя: наскочила пирятинська міліція
та виарештувала більшість інтелігенції. Зерова на той час у Бари­
шівці не було, і він уникнув арешту. Був спечний червневий
11 день, я прогулювався по садку навколо дому о .Лаврентія, в яко­
му мешкав, коли увійшов чоловік у цивілі (пам’ятаю прізвище
його — Каневський; хоч походило воно, очевидно, від Канева, але
я чомусь його зв’язував з латинським »сапів« — собака). Був
у супроводі кількох салдатів, спитав, хто тут живе і хто я сам.
Коли я, нічого не підозрівавши, дав на це відповіді, уся та банда
увійшла до хати й почала робити трус. Тоді я схаменувся, та піз­
но. Жалкував, що не домислився о/фазу, в чому справа, й не дав
ходу городами у поле, а звідти до Києва, де можна було перебути,
поки хвиля арештів спаде. Заарештовані були майже всі вчителі
міста, посадовили нас на підводи і повезли до Яготина, де ми пе­
реночували, а потім до Пирятина.
Там ми тиждень просиділи в в’язниці, а тоді нас пішки по­
гнали до Гребінки, де наладували у вагони й повезли до Полтави.
Примістили спершу в смертницькому підвалі, бо в’язниця була
переповнена, і треба було її спочатку трохи розвантажити. На
внутрішніх стінах того підвалу залишили були різні написи лю­
ди, що тут добували години свого життя перед розстрілом, і ми
читали ті їхні останні слова, з якими вони зверталися до світу.
Того самого дня нас перевели у велику кам’яну в’язницю, ото­
чену високим муром, який, здавалося, навіки відділив нас від
решти світу. Там перебули ми щось із місяць.
На допити водили вночі. Годували зупою з волових очей, та
незабаром появилися в Полтаві родичі ув’язнених і стали поси­
лати смачні борщі. Примістилися ми у великій камері, колишній
церкві в’язничній, і було нас там людей з 60. Швидко зорганізу­
вався хор, бо голоси були добрі. Найчастіше співалося »Не пора«,
а тоді »Ще не вмерла« і »Заповіт«. Більшість тих, що з нами си­
діли, була розстріляна. Проти нас матеріялу ніякого слідчий не
мав. За невинно ув’язнених дуже клопотався письменник Коро­
ленко, що жив у Полтаві. Може, його заступництво й прискорило
спра’ву нашого звільнення. Дивно те було чуття, коли ми після
місячного ув’язнення опинилися на волі, коли розчинилася на­
стіж широка в’язнична брама і ми зеленими вулицями Полтави
пішли до того дому, де вже на нас чекали свої.. Цей настрій зна­
йшов собі вираз у строфах »Цроклятих років«:
‘»Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш слів женця у полі,
(мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкііше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат,
і по новому світяться їм очі.
12 А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грае відблиском Господніх шат…«

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.