ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Дім Короленка

Нас очікували по сусідству з домом Короленка. Він сам сидів
на веранді, читаючи газету. Біла широка борода спадала на гру­
ди. Нас попередили, що не слід його тривожити… Як же м’яко
нам спалося першої ночі після ночівель на твердій підлозі камери!
Другого дня посідали ми у вантажні вагони й поїхали додому.
Ще цілий рік перебув я у Баришівці. За той рік її наполовину
»розкуркулили«. Старий добробут зник. Помалу почало відро­
джуватися велике місто, і я повернувся до Києва. Заступив моє
місце в Баришівці Віктор Петров. Через рік повернулася і решта
киян.
Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Ки­
єва, де відбулася літературна вечірка, в якій взяли участь — він,
Фшіипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих
поетів слово »неоклясики«. Вони його не зреклися, і назва та
пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову.
Халепа з »де’в’ятою зимою« не була єдиною. Перед групою,
що об’єдналася назвою »неоклясики« і до якої пристали ще Драй-
Хмара і я, стояло велике завдання: очистити! авгієві стайні укра­
їнської літератури. А були вони засмічені так, що тільки гір­
ськими потоками можна було все те сміття виполоскати. Що
поети не здолали довершити своє завдання, бо були придушені,
а почасти розчавлені лявиною бруду і навалою реакції черні, про
те свідчить »пролетарська« література пізніших років. Наведу
деякі витяги з випадкового числа журналу »Життя і Революція«,
що лежить передо мною. Це число 10 від року 1932. Уміщено там
вірша Карського, присвяченого »славному ударникові слова«
Максимові Ґорькому, в якому подибуємо такі рядки:
»Індустрійний велетень епохи
риштуванням небо перетнув.
Кришить детонатор доломіти.
Репером позначено хребти«.
В тому ж самому числі є стаття Сайка про поезію Первомай-
ського, з якої подаю такий уривок: »В поезії »Факт перший
і другий« Первомайський приводить ілюстрації героїчної бороть­
би комсомольських бриґадна фронті со ц іа л іс ти ч н о го будівництва.
Факт перший. Засобами соцзмагання і ударництва пролетарі за­
воду Дзержинського, розкачані комсомольською бриґадою, вря­
тували для країни 4 тисячі тонн чавуну. У факті другому поет
показує, як комсомольці депо-Полтава, замість попередніх 96 го-
13 дин, стали відремонтовувати паротяги за 28, 23, 19, а потім і за
15 годин«.
Недаремно ж серед отих хвалених віршів є такі:
»Республіка ночі не спить, на пайсж себе посадила,
виростає, як дуб — випускає потужне гілля,
і заводи республіки не тільки пихкають димом,
а виконують і перевиконують план«.
Або такі:
»Самсон сопе,
сон сам сипе соп«;
або ще такі:
»Бомби нам би
лобом би і амба
а бабам би бублики«.
\
Розгортаю друге число журналу, а саме подвійне УІІІ/ІХ за
1932 рік, і погляд мій падає на рядки »поеми« Андрія Михайлюка:
»Безмежне поле,
довге як екватор,
подзвонюючи риє культиватор…
а коли день
ніч чорна
переверне,
лиш трактор
тут гурчатиме
в ночі.
Для трактора
невтомність
характерна…«
отаке на протязі 2-ох сторінок з лишком по два стовпці на
кожній! Читаючи ці неримовані (чи навіть римовані) і неритмо-
вані рядки, здаєш собі справу з того, яку величезну роботу про­
роблено за останні роки над мозками юнацтва, щоб остаточно
вивітрити з них уявлення про те, чим є душа і мистецтво; щоб
обернути складний психічний апарат на невибагливу грамофонну
платівку, що викрикує шабльонові сполучення слів, позбавлені
будь-якого змісту і які мають лише бути супроводом какофонії
розперезаного хаосу.
Порівняймо рецепт дадаїста Трістана Цари, як писати вірші:
взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі,
витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, пи­
сані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно
цитованих, бо ‘віріо в мудру логіку сліпого» івипадку, проти яко7
логіка вихарашаного інтелекту — ніщо.
Проти засмічення української літератури виступили поети-
неоклясики, і виступ той полягав тільки у факті демонстрації
14 власної творчости, як оригінальної, так перекладної. 15 березня
1925 року вони читали свою продукцію на вечірці, влаштованій
ВУАН.
Реакція з боку найманців, кар’єристів і тих, що бачили своє
становище письменників загроженим несподіваною »конкурен­
цією«, була страшна. Насамперед виступив на вечірці літератор
Лісовий, а по ньому якийсь мордатий тип, що з’явився під самий
кінець і, не чувши читаного, почав доводити, що такі вірші почу­
єш тільки в празьких каварнях, де збирається реакційна емі-
ґрація. Филипович негайно ж дав гостру відсіч на його слова.
Через день, 17 березня, появилася під заголовком »П’ятеро
з Парнасу« у »Більшовику« стаття Лісового, зміст якої далі ко­
ротко переказую: Вступне слово Филиповича зі скаргами на кри­
зу в поезії. Поетів — хоч греблю гати, а поезії —- як кіт наплакав.
Та й ота є — нудна, одноманітна зі своїми молотками та тракто­
рами. Все лихо від того, що сучасні поети не хотять учитися у …
тих п’яти висококваліфікованих поетів з милости божої (зви­
чайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а
в змісті).
У сучасних 150 графоманів — негармонійний стук молотків,
гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та
торохтіння трактора — хіба-це поезія?!.. .
Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти_ тільки
під лагідні звуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича
і гексаметри Зерова. Це й є поезія, що найбільш відповідає су­
часності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бур-
гардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кож­
ний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобой-
цям-графоманам правильні шляхи-.
… »Тремтіння зорь«, »човни«, »кохання«, а взагалі інтелі-
ґентскке тремтіння й абстракція »вічно-людська«. Це зміст. Фор­
ма клясична… ;
Про »сучасність« п’яти поетів та їхні симпатії яскравіше ще
свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх
латинських поетів, Люкреція Кара, Овідія, французьких — Ле­
конт де Ліля, Бодлера, Артюра Рембо, з польських Міцкєвіча…
Далі ще говорилося в цій рецензії, ніби сам Зеров наприкінці
відступив від своїх позицій та знизив свій тон та ніби Могилян-
ський відрікався від своїх товариш ів-неоклясиків. Це доводилося
або тим способом, що перекручувалося слова їхні при цитуванні,
або подавалися уривки речень, не доведені до кінця. Зрозуміло,
що таке трактування теми викликало обурення тих, що були за­
чеплені рецензентом. На статтю його зареаґували по черзі Зеров,
15 Могилянський і Филипович. У своїй відповіді Зеров казав: »1. Моя
кінцева промова не була жадним відступом з позиції чи то »зни­
женням тону«; ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не вигоро-
жував; 2. слів про чисту поезію і чисту науку в тому розумінні,
як їх подає референт »Більшовика«, я не говорив… Лісовий, оче­
видно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спро­
мігся — ні належним способом вслухатися їв зачитанг» матеріял,
ні схопити основну нитку дискусії«.
Могилянський у своєму спростованні приписуваних йому ду­
мок зазначав: »А коли все те, що я говорив далі, не вважати за по­
хвалу, то я ‘вже й не знаю, що тоді похвалою називається. Може й
»по старості« відчуваю в Люкреція та таких антибуржуазних по­
етів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучас-
ности, ніж у багатьох тих, що намагаються »ловити момент«, але
не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє почуває без зв’язку
з вчорашнім«.
Досить докладна була відповідь Филиповича, яку теж подаю
у скороченні. »В №\ 61 »Більшовика« від 17 березня ц. р. надру­
ковано рецензію на вечір оригінальної і перекладної поезії, ула­
штований . 15 березня культкомісією місцкому ВУАН. Через те,
що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив
факти, а також дав їм спеціяльне освітлення, прошу надрукувати
мої зауваження. Поперше, говорячи про кризу сучасної україн­
ської поезії, я найменше подавав свої власні »скарги«, а наводив
думки, що все частіш з’являються за останній час в пресі. Я ци­
тував з »Більшовика« (№•. 57) за 1925 рік… Цій рецензії, вміще­
ній у відповідальному органі, я надав симптоматичне значення,
оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність
сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманіт-
ности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим те­
пер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії — на
»Нову Громаду« і літвечірку підписано однаковими ініціялами:
А. Л-ий. Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку
про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані
словом, що я повторював його ж власні слова… (вчитись і працю­
вати!)… Особливо підкреслено було значення перекладної роботи,
що переважно демонструвалася на вечірці«.
На всі ці відповіді знов дав свою відповідь Лісовий, яку так
закінчував: »В літвечірці у ВУАН, мені здається, треба вбачати
‘спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті… Проте,
якими фразами (»вчитись і працювати«) неоклясики не визна­
чали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми, без наймен­
16 ших вагань, рішучо будемо застерігати молодь від наслідування
неоклясиків, творчість яких ідеологічно шкідлива«.

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.