ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

1920 рік

У 1920 році »розперезана звірина« і »розкуті розбишаки« ре­
презентовані були, розуміється, не одною літературною шантра­
пою. Отож, окреслити зачарований круг, замкнутися у ньому —
то був, може, єдиний у ті часи вихід.
Згодом довелося поборювати «гуртківство«, бо приналежність
до організації »Плугу« чи »Гарту« почали вважати за прикмету
письменницького хисту і патентом на талановитість. На диспуті
1925 року Зеров казав: »Ми повинні протестувати проти гуртків-
ства й гурткового патріотизму, гурткової виключности в наших
літературних відносинах.. . Притаманність до гуртка як критерій
істини, — проти такого критерія істини у всякому разі ми повинні
протестувати«. Отож і неоклясики не становили гуртка. Дуже вір­
но схарактеризував у статті »Микола Зеров та Ів. Франко« (»Рід­
не Слово«, ч. 6) неокласиків Віктор Петров, який дуже близько
стояв до тої групи: »Гуртківства не існувало. Зеров був тільки
центром тяжіння.. . Були зустрічі друзів, і не було ні зборів, ні
організацій, ані »основних завдань«. Даючи повний простір один
одному, неоклясики ніколи не окреслювали спільної для всіх рам­
ки. Наявне становище речей переростало принцип. Не існували
жадні обмеження. Ніхто нікого ні до чого не зобов’язував. І саме
це ґарантувало міцність зв’язків. Свобода творчої манери й пое­
тики була далеко більшою мірою характерна для представників
групи, ніж »неоклясицизм« як такий. Не неоклясицизм є власти­
вий для »школи неоклясиків«, а свобода від неоклясицизму.« Далі
Петров цитує слова Зерова зі статті 1926 року, де той підкреслю­
вав універсалізм і внутрішню свободу як провідну засаду ми­
стецтва, проклямованого неокласиками: »Даючи повний простір
один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки.
Однаково перекладали і »Залізні сонети« німецької робітничої
поезії, і давніх римлян, і польськихромантиків. їмоднако’ві гекса-
метри і октави, чотиристопові ямби і вільний вірш. От чому вони
воліють свою назву »неоклясики’« брати в лапки. . .«
Страшна плутанина понять в мізках молоосвіченого молод­
няка письменницького спричинилася до того, що мистецтво, яке
22 черпало не з джерела сучасности і не замикалося в тісні рамки
свого реґіонального простору, почали вважати за щось вороже,
ідеологічно шкідливе, та не бачили межі, яка ділить свідому май­
стерну стилізацію від звичайного наслідування і папужництва.
Це було так, якби майстра, який по-мистецьки відтворює античну
вазу, почали називати рабським наслідувачем; цебто плутали
творче недолужництво з наймастернішою вмілістю філіґранної
роботи.
Це явище дуже влучно характеризує В. Петров у тій самій
статті: »Письменники і критики, що звикли ототожнювати »укра­
їнську літературу« з »реґіоналізмом«… кожен прояв а-реґіо-
нального мистецтва сприймають як не-літературу, як »мистецт­
во, що існує ради мистецтва«. Вони, починаючи від Загула-Сав-
ченка, розглядають якісну літературу як невластиво українську,
як літературу на ґрунті літератури, і, змішуючи стиль з стилі­
зацією, тлумачать твори, позбавлені ознак реґіоналізму, як на­
слідування, переробку і переспів. Реґіоналізмові народників і мо­
дерністів »неоклясики« протиставляють вимогу літератури »ви­
сокого стилю«, літератури, яка воліє не бути провінційним від­
гомоном російської або європейської, а опосісти рівноправне місце
в колі світових літератур«.
Неоклясики вчились у поетів, що твори їхні давно визнано
за клясичні, зокрема у парнасців; звідси прагнення до доскона-
лости, що його як »загальну лінію« намічає Зеров в одному із
своїх сонетів:
МОЛОДА УКРАЇНА
Коли ж то Господи, мине нас цяя чаша,
ця староавітчина і повітовий смак —
ці мрійники без крил, якими так
поезія уславилася наша.
От Петька Стах, містечковий сіряк,
от Вороний, сантиментальна кваша.
О, ні! Пегасові потрібна інша паша,
а то — не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна шшстика і контур строгий,
добірний стиль, залізна колія —
оце твоя, Україно, дорога:
Леконт де Ліль, Хозе Ередія,
парнаських гір незахідне сузір’я
зведуть тебе на справжнє верхогір’я. (1921)
Тому й плекання чітких форм, про що говорить другий сонет
Зерова »Клясики«:
Ви вже давно ступили за поріг
життя земного, лірники-иівбоги,
23 і голос ваш — рапсодії й еклоги —
дзвенить ві тьмі аїдових доріг.
І чорний сум, і сірий жаль наліг
на беріг ваш — на скитські перелоги:
Вже ні жерці, ні маги-педагоги
не вернуть вас на наш північний сніг.
І ваше слово, стиль, калагатія —
для нас лиш порив, недосяжна мрія
і гострої розпуки гострий біль.
І лиш одна ще тішить дух естета,
одна відроджує ваш ясний стиль •*—
ясна й дзвінка закінченість сонета. (1921)
Зеров зокрема вчився не лише у парнасців, а ще й у антич­
них поетів, греків і переважно римлян. Завжди я його заставав
за перекладом Вірґілія, Горація, Марціяла та інших, а всі поети
вчилися мови у Зерова. Багатство його словника було незрівня-
не. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої
рукописи, перед тим як їх друкувати. Це була людина, яка ди­
вувала своєю незглибною пам’яттю, бо міг він цитувати цілими
сторінками не линіе українських авторів, а також Пушкіна та
античних, знав історію переяславчан та родів їхніх, міг на вечір­
ках без кінця сипати спогадами, зачаровуючи слухачів; при­
людні промови свої пересипав дотепами, коли бив противника, то
нищив його ущент своєю спокійною іронією. За ту гострість ба­
гато людей ненавиділо Зерова, не любив його навіть такий пись­
менник, як Підмогильний, вивівши Зерова у своєму романі »Мі­
сто« під іменем Світозарова. Поет, так немило трактований Сві-
тозаровим, ніби то був (як мені під секретом довірив Підмогиль­
ний) Плужник. Я не знаю, оскільки описаний факт відповідає
дійсності, але ж не раз доморощені письменники приносили кри­
тикам стоси своєї безвартісної продукції і вимагали, щоб її за
два-три дні перечиталося. Розуміється, Плужника аніяк не мож­
на зарахувати до тої сірої маси. Але ж критикам, на підставі гір­
кого досвіду, доводилося бути стриманими, а часом і гострими до
нових поетів, що їх бачилося вперше.
Щось »програмного« ледве намічено в одному з віршів Драй-
Хмари:
»Я світ сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала променні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній ‘
пролежали глуха віки«.
24 Драй-Хмара справді вибирав слова рідкі й мало вживані, що
не втратили свого золотого блиску, як втрачають його монети,
переходячи з рук в руки.
Якийсь натяк на мету поета, дуже загально зформульова-
ний, можна знайти й в одному вірші Филиповича:
»Не злато, ливан і ширшу
приносять троє царів, —
весняну радість безмірну
віщує соняшний спів.
І навіть дано Орфею
не слова летючий дим —
всевладну силу, щоб нею
і камінь зробив живим«.
Отже, мета поета — дати те сильне, потужне слово, що, по­
дібно Орфеєвому співу, вміло б зачарувати звіра і камінь. Це,
розуміється, не програма, а висока недосяжна ціль, яку повинен
собі ставити поет: ділати на людські серця так, щоб з’ камінних
вони стали живими.
Що спільного могло таке наставления мати з наставлениям
незчисленних одописців, що виконували »соціяльне замовлен­
ня«?! Та врешті поетові й мовчати було невільно, якщо він зая­
вив себе поетом; він мусів славити; що саме славити, це заздале­
гідь йому визначено. А визначав той невиразний »хтось«, що не
мав обличчя, ані індивідуальности, про якого я писав у »Прокля­
тих роках«:
»Йому до дна віддати треба дущу,
щоб він пообтинав їй рештки крил…
щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
він кожну думку брав під мікроскоп…
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
хвалу йому труби і в бубон бий«.
Цікаво спинитися ще на генезі віршів, писаних під заголов­
ком »Саломея«. ’
У Києві влітку 1919 р. в »Соловцовському« театрі була по­
ставлена Вайлдівська »Саломея«. Всі ми ходили на цю виставу,
щоб упиватися чарівними Івайлдівськими метафорами та поди­
витися на пристрасний танець Саломеї, що його артистка ми­
стецьки виконувала. Филилович реаґував на цю виставу сонетом:
»Хай проклинав пророк Йоканаан
під полотняним небом Іудеї, —
над всім лунав лиш голос Саломеї,
сліпили плечі і зміївся стан.
25 І пристрасть, мов незримий ураган,
неслась в партер, до льож, до ґалереї,
і захисту вже не було від неї,
коли танок схопив тебе у бран.
Сліпа жаго, непереможна вродо!
Ти іспопелить могла б життя народу,
ти засмутила б соияшну блакить!
Перед тобою іголова кривава,
й своє життя ти віддаси ,за право
в людській уяві вічно жить!
Інакше поставився Зеров. З приводу танця Саломеї, який во­
на виконувала з головою пророка в руках, він, скривившися,
сказав мені: »Це тільки семітська розпуста«. Відповіддю його на
вірш Филиповича був сонет, йому присвячений, якого знайдено
в »Камені«:
»Там левантійський місяць діє чари
і колихає !в серці теплу кров,
там диким цвітом процвіла любов,
і все в крові — шоломи і тіяри.
А з водозбору віщуванням кари
гримлять громи нестриманих промов…
Йоканаан… не ясний шум дібров, —
в його словах пустиня і пожари.
І Саломея!., ще дитя (дитя!),
, а п’є страшне, отруене пиття
і тільки меч і помсту накликає.
Душе моя! тікай на корабель,
■пливи туди, де серед білих скель —
струнка, мов промінь, чиста Навсікая«.
Останньому рядкові Зеров хотів надати редакцію: »Стоїть
струнка, мов промінь, Навсікая«, бо звучало б воно тоді ритміч­
ніше; але я порадив зберегти слово »чиста« для контрасту з Са­
ломеею. Тему Навсікаї Зеров розгорнув у другому сонеті »Навсі­
кая«, де гелленську стихію вітав як цілющу, що рятувала від
темної згуби азійсько-розпусної пристрасти, і це цілком відпо­
відало його чистій натурі:
о>Ясна й цілюща, мов жива роса,
рожейим сплеском еллінського моря
йому сміється радісна краса«.
Це була стихія того життєрадісного греко-римського мистец­
тва, яке потім вітав Хвильовий у своїй візії азіятського ренесансу.
Цікаво, що на тему »Саломеї« відгукнувся й Маланюк, умі­
стивши в X ч. »Вісника« за 1935 рік два вірші, взявши до них
мотто з Филиповича. Трактування теми у нього подібне до зе-
ровського:
26 »Не в жовтій Іудеї — в Україні
лунав пророка грозовий проклін,
і дим рудий стеливсь в глибокій сині,
і бив на ішолох старовинний дзвін.
І далеч звала… Але блудний син,
спинивши дух, в танець вдивлявся плинний,
очей не зводив з пристрасної сипни,
з П ’Я Н Ю Ч И Х (С т е го н і крихких колін.
Вона пливла в гарячій, млосній млі,
невтомна і досвідчена у злі,
гадюка у мереживі завоїв —
не Суламіта, що — як ледіт піль,
не Рут, що в колосках збирала біль,
лиш Саломея — темна згуба гоїв!«

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.