ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Іродіяда

Іродіяда якось і мене втягла у своє зачакловане коло, коли
дирекція харківської державної опери доручила була мені, пере­
класти лібрето Штравсової опери »Саломея«. Скінчивши роботу,
я поїхав до Харкова здавати її, і тут трапилася мені трохи ку­
медна пригода. Кімнати вільної в готелі годі було шукати, а го­
дина була вже вечірня. Отже, я, не довго міркуючи, пішов до
театру. Відчинив мені сторож, що був уже добре напідпитку, й
одразу погодився дати мені нічліг, ввів до своєї дуже теплої
кухні, поставив на стіл дві величезні яєшні та горілку й почав
частувати. Я спробував був відмовитися, але він так грізно стук­
нув кулаком по столі, гримнувши, що гості його не сміють від­
мовлятися, що я одразу побачив, що тут не до жартів. Жалку­
вати не довелося, бо яєшня була добра, та й горілка непогана,
хоч і самогонна. По вечері гостинний сторож повів мене .до теат­
ральної залі й запропонував приміститися на м’ягких кріслах.
Я спробував був лягти між 1-им і 2-им рядом, бо з двох боків мав
тоді спинки крісел, що не давали скочуватися на підлогу. Але
господар мій заперечував: »Ні! Вам особлива честь! Лягайте у
першому ряді». Він домагався цього з такою грізною настирли­
вістю і п’яною упертістю, яка й тут не допускала жартів. Отже,
я мусів поступитися і перебрався в 2-ий ряд, лише коли він пі­
шов спати.
Дивна то була ніч: відкрита сцена з якимись фантастичними
риштуваннями декорацій та бліде місячне світло, яке просотува-
лося звідкісь згори, певно, крізь скляну баню, і робило все ще
фантастичнішим. Але спалося добре. Ще сторож, .мавши мене за
актора, зауважив був, що певне я приїхав на другорядні ролі, бо,
якби на перші, то директор заздалегідь зарезервував би був по­
кій в готелі. Я, людина, що не може взяти жадної ноти, радо по­
годився з цією версією, і мій гостедавець мабуть дуже радів з
27 своєї догадливости. Це якось зближувало мене з ним, сприяючи
створенню відповідної, напівтовариської атмосфери.
На жаль, опера »Саломея« ні разу не пішла на український
сцені. Голосові партії були надто важкі і вимагали для себе спів­
ців з дуже великим діяпазоном, яких не знайшлося. Отже, праця
моя, очевидно, даремна була.
Коло 1930 року Держвидав погодився був видати виготовле­
ну неоклясиками перекладну антологію французької поезії, пе­
редмову до якої написав професор Степам Савченко. Антологія
ця містила вірші найвизначніших поетів Франції і Бельгії. Зеров
дав переважно переклади з Ередія і Леконт де Ліля, Рильський—
Метерлінка, Филипович — Бодлера, Драй-Хмара — Метерлінка і
Маллрме.Ядав поодинокі речі з Рембо, Верлена, Вергарна, Мореа-
са, Семена, Валері, Ґотьє, Леконт де Ліля. Включили й ‘ ‘ тцо з
таких поетів, як Аполінер і Кокто. Матеріал був зданий ф у­
ку. Але київські держвидавці певне самі злякалися своєї ^міли-
вости, бо антологія ця так і не побачила світу і десь загинула
у редакційних архівах. Втрата ця для української поезії неоці­
ненна, бо переклади були майстерні. Саме тоді Драй-Хмара, пе­
реклавши »Лебедя« Маллярме, написав свого вірша »Лебеді«, що,
опублікований у »Літературному Ярмарку«, наробив стільки га­
ласу. Дехто (як проф. Савченко) не радили йому друкувати, але
поет не послухався. Вірш той мав форму сонета. Хоч він і досить
відомий, але може не всім, тому дозволю собі навести його тут:
«На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї пнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в біліі сни,—
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них оими погрози.
‘О, ґроно п’ятірне нездоланих співців !
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя«.
Рептильна критика враз накинулась на автора, тавруючи
цей вірш, як контрреволюційний. Даремне той опублікував листа,
де зазначив, що під »ґроном п’ятірним« треба, мовляв, розуміти
ґроно французьких поетів-унанімістів, до якого належали Дюа-
мель, Аркбс та інші.. Йому не повірили, та й важко було пові­
рити хоч би тому вже, що слова »крізь бурю й сніг« віддавали
28 наголовок однієї зі збірок Рильського. Алегорія була більш ніж
прозора. З того моменту почалася нагінка на Драй-Хмару.
Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я
відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти
інтелігенції і грозова хмара не промине на цей раз неокляеиків.
Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кор­
дон. Небагато людей знало про те, що я рішив остаточно поки­
нути край та шукати долі в невідомій »синій далечині«. Якось на
вулиці Зеров читав мені сонета, написаного мені на, прощання, та
ще не докінченого. Я мав зайти по нього за пару днів, але мені
вже забракло часу на те. Лише 1944 року за кордоном я дістав
отой, уже докінчений сонет, що мав заголовок »Капностес гайес«
або »Капнос тес патрідос« (цебто »Дим батьківщини«). Ось він:
»Щасливо, корабелю крутобокий,
безпечно плинь під теплий небосхил —
до Швабських гір, до голубих Аитіл,
в Кабул чи в землі запашної мокки.
Хай не в’ялять тебе марудні доки,
— і хай романтика твоїх Нітрил
набуде швидкости казкових брил,
що ними кидавсь велет одноокий.
Та чи згадаєш ти в нових краях
поржавілий і старосвітський дах,
де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким;
— Там цілиною йдуть леміш і рало,
там зноситься Ітаки синій дим«.
У мене справді тоді був плян їхати їв Кабул, а перше моє при­
станище був Шварцвальд (у вірші: »Швабські гори«). Найбільше
жене зворушив кінець віршу. »Поржавілий і старосвітський
дах« — це дім о. Лаврентія у Баришівці, де я заклав був своє во­
гнище. Друга половина віршу була мені невідома ще, коли я пи­
сав рядки мого »Одисея«:
.»Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат
і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний ‘івій маєстат«.
Отже, підсвідомо я знав те, чого не знав ще Свідомо, і підсві­
домо відповів на вірш друга, що лежав десь у Києві під його па­
перами. Як у нього, так і в мене антична І така спливла, як сим­
вол покинутої України.
Яка ж дальша доля неокляеиків?
Щодо Рильського, то пам’ятаю, як раз він мені на вулиці чи­
тав вірша, що був відповіддю на статтю Якубського, яка конста-
29 тувала, що поет »не йде в такт з добою«. Вірш той мав кінцеві
рядки, що звучали гордою самовпевненістю людини, яка ви­
знає свою вищість:’
»Коли доба нас дожене,
то й ми підемо в такт з добою«.
Про дальший шлях Рильського я не говоритиму, а лише на­
веду з »Проклятих років« рядки:
»Чия ж рука здушила спів у горлі,
що він забув і лет, і клекіт орлій?
(Це ж доля всіх: віддати Божий дар,
що ранками кропили чисті роси,
вовчиці на поталу й срібний чар
розвіяти…«
Про долю трьох інших товаришів мені довго нічого не було
відомо, але знов таки: не знавши нічого свідомо, я певне знав під­
свідомо, бо інакше в »Проклятих роках« рука не написала б:
»Брати мої в далекому вигнанні,
що ваших голосів давно не чуті>…
Якби ж то вам, серця одягали в кригу,
згадати шлях, яким помчався Ігор!
Якби ж я Овлуром для вас міг стать
і вам коня підвести за рікою!
Яікби ж я свистом гасло міг подать,
чекаючи за темною тайгою!«
Всі вони опинилися на вигнанні…
»Десь під замета-ми,’ окутий льодом,
у морі бурянім є дикий острів…
Тут- нації краса і гордий квіт
з уламків корабельних творить міт«.
Дещо мені відомо стало з друкованих спогадів Підгайного,
який бачив Зерова і Филиповича на Соловках. Зеров ніколи не міг
виробити »норми«, щоб дістати хліба. Та де ж йому, якому за мо­
лодших літ важко було орудувати «святолаврентіївським колу­
ном«, де ж йому було орудувати кайлом або лопатою, копаючи
мерзлу землю! Филипович був похмурий, тримався осторонь. Ко­
ли евакуювали Соловки, їх бачили на пароплаві в гурті інших. На­
віть у важких умовинах вигнання Зеров працював далі над пе­
рекладом »Енеїди«. На жаль, загинуло кілька пісень того май­
стерного перекладу, що їх вивіз до Словаччини, бо там до його
мешкання вдерлись якісь цигани-партизани, зробили трус, і після
того трусу виявилося, що зникли оті пісні, писані за звичкою
Зерова на вузьких півлистах, що формою своєю дуже надава­
лися на цигарки… Казали мені, що Зеров перекладав на Солов-
‘ках і »Одисею«. Не знаю, чи так воно, але було б це цілком мож­
30 ливе, бо ще в Києві я для нього виписав був чепурне видання
Інзельферляґу, що в одному томі на тонкому японському папері
містило в собі обидві Гомерові поеми грецькою мовою. Як мені
оповідалося, в’язні при евакуації своїй з Соловків не сміли нічого
брати з собою з писаних речей, отже один з товаришів урятував
рукописи Зерова, виліпивши ними в середині свій куфер і пере­
ліпивши їх звичайним газетним папером, щоб не видко було. Не
знаю, чи і що взагалі з того врятовано для нашої літератури.
Один із віршів Зерова, писаних незадовго перед вигнанням,
коли Зеров їздив до Московщини, шукаючи місця, де б йому
можна було осісти, щоб урятуватися від нагінки на Україні, має
за мотто слова Шевченкові:
і»А може ще добро побачу,
а може лихо переплачу?«
Вірш той такий:
»Тут теплий Олексій іще кріпиться зрана;
Скрізь під ялинами хрумтить легкий льодок,
і огрумні талих вод до торфяних річок
іще не гомонять… і сіра далеч тьмяна.
0 ні! в пустелі цій не випадає манна,
■сидить лише гризот неублаганний смок
1 душить тугою мій виснажений крок…
Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!
А може це не ти, а сам я туманію­
чи ж скоро у меззі, о теплий Олексію,
минеться тута, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок проклюнеться для мене?
і, рястом криючи утрати глибший слід,
заграє, зацвіте надії тло зелене?«
Але вже за якийсь місяць, перед 1 травням, його заарештовано,
Сталося це після того, як восени перед цим Зеров переніс глибоку
для нього трагедію — смерть єдиного сина. Ця смерть зробила
його байдужим до всього і до власної долі. Усі обвинувачення на
‘себе, що їх йому підсовував слідчий, він, не читавши, підписував,
підкреслюючи тим, що всі ті »зізнання« вимушені, все наклепи
і брехня, а тому не варто й читати. Зовсім іншої тактики дотри­
мувався Драй-Хмара: він уперто заперечував усі брехливі на
нього наклепи і не визнавав жадної йоти вини за собою. Та . це
його не врятувало. Його . неприлюдно судила »трійка«, заславши
на Колиму у східній Азії. Отже, не було жадного способу уник­
нути незаслуженої кари. Присуд винесено заздалегідь, вже за­
довго перед арештом; залишалося тільки грати комедію, побави­
тися в суд, на якому не тільки жертва, а й слідчий знав, що ані­
яких фактів нема, а що доводиться їх видумувати. Бо чи ж не
31 кумедним звучить обвинувачення, що такі далекі від політики
людй, якими булЯ оті кілька поетів-учених, організували страш­
ну змову і готували атентати на можновладців?

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.