ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Вирізки з листів

6 — 12.УІ. 37.
Вчора, повернувшися з праці, дістав від вас 2 листи… Я чи­
тав листи, і сльози (не радости, не печалі, а скоріш полегші) ли­
лися рясним струменем. Горе, що накопичилось у серці за стіль­
ки днів і безсонних ночей, вилилося в цих сльозах. По кількох
гарячих днях (температура підносилась до 40 ст.) знов похолоді-
шало. Сьогодні, 12 червня, йде сніжок, і сопки знов побілішали.
Розуміється, це не надовго, бо літо тут взагалі гаряче.
Про пачку 686 писав вам уже не раз. Я цеї пачки не дістав.
На »Партизані«, куди вона була заадресована, її дістав за фаль­
шивим, підробленим дорученням хтось інший.
18 — 24.VI. 37.
Сьогодні, 24 червня, я ці гроші надіслав вам телеграфом.
З них 150 к. це ті, що ви їх мені минулого року послали, а 50 к.
зароблені.
41 14.УІІ. 37.
Я тобі вже писав, що на лиці в мене появились фурункули.
Спочатку один, потім ще три, а пізніш ще один… Через оті чір’я
я майже місяць не голився, заріс бородою, наполовину сивою,
і став схожий на діда.
6.ІХ. 37.
Починаючи з квітня, працюю знов фізично: до 27 травня в лі­
сі, а до останнього дня в забої. Як виглядаю? За літо дуже схуд,
досивів, постарішав. Так кажуть мені товариші, та й сам я бачу,
дивлячись у дзеркальце,’що його має мій сусід у бараці. А взим­
ку, коли я був на педагогічній праці, виглядав непогано… По­
душка в мене є, але набита травою. За зиму вона стерлася на
порох, а тому я хочу її викинути й замінити стружками, якими
набито мій матрац. Не дуже м’яко спати на стружках, але по
роботі швидко засипаєш і не почуваєш, чи тверде, чи м’яке у
тебе ложе.
11.ІХ. 37.
… У мене на правій руці появився фурункул, рука розпухла,
і працювати нею не можна, розуміється. Сьогодні, 11 вересня, я
теж звільнений від роботи і тому користаюся з вільного часу, щоб
закінчити листа. Правда, від писання трохи болить рука, та тер­
піти ще можу… Я. вихожу »на вулицю« (надвір) у півхутрянику
і валянках, що їх передала мені у тюрму Вітуся і що їх я зміг
довезти (і донести) до Неріги… Подав у комісію… при ЦИК заяву
про помилування… Надіюся, як надіються багато людей…
Ще ти пишеш, Нінусю, що ми заживемо знову »по-доброму«.
Невже те особисто наше життя, яким ми жили до 1935 року, бу­
ло недобре? А я те життя все вважаю за добре і приймаю, і люб­
лю, і люблю з помилками і хибами. Радо вірю, що страждання
оновить і очистить наші душі, що ми станемо ліпшими і вищи­
ми, — ■але не можу не любити наше минуле життя: Тростянчик,
і Кам’янець, і Київ, усі вони по-своєму прекрасні, і про це на­
віть слід написати віршами або прозою.
Ось уже 2 місяці, яр: ви в Белебеї, але листів білібейських я
ще не дістав.
18.ІХ. 37.
Не дістав досі від вас ні одного листа, хоча вже понад 2 мі­
сяці, як ви переїхали в Белебей. Звичайно листи з Києва дохо­
дили за 1% місяці. Три дні тому дістав листа від Тіни, де вона
пише про ваш від’їзд. Ніяк подробиць про виїзд нема. Сказано
лише, що майже все ліквідовано, за винятком моєї бібліотеки.
42 6.Х. 37.
У нас уже зима. Сніг випав 28 вересня і, розуміється, вже не
розтане. Вранці бувають морози до 25 — 35 ст. Погано тільки, що
тепер сніг мокрий: прилипаючи до чобіт, він тане, всмоктується
в шкіру, і через те ноги промокають. Я дуже це відчуваю, бо мої
чоботи дуже погані, а товщу, щоб помастити, нема ніякого. Де­
кілька разів мої ноги деревеніли від холоду, а по цьому я відчу­
вав ревматичний біль у руках та ногах. Ходжу тепер у бурках,
що їх мені ще в Києві передала Вітуся: надягаю на них кальоші,
обв’язую мішком і так рятую себе від мокроти. З 9-го вересня
працюю в лісі. Рівняючи до минулої роботи, ця здається відпо­
чинком.
18.ХІ. 37.
Цей лист буде останній у цьому році, бо поштове сполучення
з континентом уривається аж до наступної навіґації. Правда, ми- >
нулого року писав ,я і взимку, та не бачу тепер сенсу у цьому:
листи доходять рівно через півроку. Буду, обмінюватися телегра­
мами — приблизно раз на місяць: частіше невільно.
Тепер я працюю в забої, та не на основній, а на підручній
роботі, а саме топимо сніг, щоб поливати доріжки, якими виво­
зять добутий торф. Разом зо мною працює один земляк. Ми з ним
набираємо снігу в ‘сани-короб, підвозимо до казана, накидаємо
в нього, а тоді пиляємо дрова і розпалюємо під казаном. Тепер
морози доходять до 45 ст. … Здоров’я ще не зруйновано, але всі
кажуть, що я дуже постарівся за цей рік. Це тому, що я відростив
бороду, а вона сива, — ось тому мені й кажуть усі: »діду«. Крижі
мені трохи болять. Я піднімав важкі відра і трохи повередив їх…
Далі у мене потріскалися п’яти… Нарешті остання хороба—сверб­
лячка по всьому тілі. Гадаю, що це на нервовому ґрунті.
Перерва 4 місяці.
16.IV. 38.
‘ Мої дорогі, мої ненаглядні, мої кохані, мої любі, не знаю, як
ще вас назвати. Я так за вами тужу, так хотів би вас бачити, що
важко й сказати і на папері віддати.
Сьогодні нарешті знайшов вільну хвилинку, щоб написати
вам листа, а перед тим, повірте, ані хвилиночки не було часу.
Прийдеш з праці і такий стомлений, що й думати не хочеться, не
те, що писати. Швидше у постіль і спати, щоб відпочили руки й
ноги…
Я дуже, дуже схуд. Запаси товщу, що відкладалися у мене
на животі і грудях, зовсім зникли. Груди — це шкура та кості:
всі ребра видко. На руках і ногах понадималися жили, як у ста-
43 рих людей. Організм взагалі і в цілому ослаб, хоч і не переніс
ніякої важкої хороби. Іноді по обіді ледве плентаєшся на роботу
і думаєш, як це ти будеш двигати кайлом, лопатою, але потім
перемагаєш ту кволість, починаєш рухатися і входиш у норму.
Більш за все руки болять мені, бо руками доводиться більш за
все працювати, а вони у мене слабосилі, як у дитини. В ногах і
плечах є ще сила. А в руках нема. Іноді крижі болять. Тільки-но
‘підійму щось важке, камінь, чи колоду, і вже готово: дні на три,
на чотири забезпечено гострий біль — ні встати, ні сісти…
Мені часто сяться смачні речі, і більш за все я про їжу ду­
маю… Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю
про шлунок, — так усе міняється.
Речей у мене майже ніяких нема. Що з Києва привіз був, те
майже все пропало. Але мені жадних речей і не треба. Тільки
жалко мені листів і знімок, що їх хтос^ потяг і скурив.
2.VI. 38.
Мої любі, мої дорогі, пишу вам другого листа/ Першого віді­
слав з Неріги 16 квітня. Можливо, що ви його вже одержали.
‘Само собою напрошується питання, чому такий великий інтервал
між цими двома листами. 17 квітня я несподівано відійшов з Не­
ріги в етапі попав в Ортукан, не пробув1К місяці (17.4.—30.5).
Протягом того часу я дічого не міг написати вам, навіть телеграми
послати не міг, хоча знав, яка це мука для вас не мати впродовж
2 У2 місяців жадної звістки про мене…
Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я ввесь
час страждав ббзсонницею — не спав 3 тижні, бо не мав ні місця,
ані постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв
30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний діравий
дах і підмивав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом
груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві
Swietego А п гог^о, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр.
риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву,
малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших, жирних
і солодких страв з гострими, пряними приправами, з запашними
сосами, з свіжими овочами, і натуральними виноградними вина­
ми. Я часто згадую мамині обіди в Тростянчику. Який смачний
‘був короп, фаршований або в маринаті! Тільки й об’їдатись!
А борщ зі сметаною! Я таких борщів потім не їв. Правда, пісний
борщ, з грибами, маслинами і вушками ще смачніший від скором-
ного. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки і вишні по­
давалося у мами на стіл до пряженої качки або до котлет! Я вже
не кажу про мамалигу, яку я любив їсти з молоком. Але греча­
44 них лежнів зі свіжим сиром, ледве підрум’янених з одного боку,
та ще зі сметаною, я й згадувати не можу. Ах, як часто я їх
в уяві їв, нудьгуючи в проходах, набитих людьми, що вешта­
лися! Не,забув я і маминих сирних пасок, ванільної та шоколяд-
ної, ані мазурок її та баб, таких запашних, що впрост у роті та­
нули, коли їлося їх до чаю, наполовину заправленого ромом або
вином. Згадую я і колеґіятські обіди, і наші, на Садовій, що ряс­
ніли городиною з фаршом (кабачки, помідори, сині баклажани,
голубці і т. п.), молочними стравами, що я їх так люблю, та со­
лодкими бабками зі сметаною і варенням, киселями та компота­
ми. А на столі у нас завжди пінилися великі келихи з пивом. Як
смачно воно пилося після поросяти з хріном або після пилава,
цебто, жирної баранини з рижком! Згадую і каневецькі прості, не­
вибагливі, сільські страви, в яких усе ж багато своєрідного чару
та ориґінальности. Та більш за все запали мені в пам’ять іменинні
вечері. Ось великий, важкий дубовий стіл, покритий білим обру-
сом, а на ньому у симетричному порядку горілки, настояні на ци­
триновій або помаранчевій шкоринці, на кориці або гвоздиці, на
шафрані або ванілі, зубровка, гірський дубняк, англійська гірка,
коньяки різної .кріпкости, спотикач, наливки (вишнева, слив’янка,
чорнопорічкова, малинова, вина, солодкі, кислосолодкі і кислі,
портвайн, мадера, малага, токай, мускат білий і рожевий, барзак,
шато-ікем, кахетинське, столове, ріслінґ і т. п. Спочатку наку-
штуємося холодних закусок. Ось дунайський оселедець або кер­
ченський, з цибулькою, з перцем, з помідорчиками; ось бакла­
жанний кав’яр; ось мариновані грибки; ось севрюжка вуджена;
ось баличок осетриний; це — скумбрія маринована, вуджена і
свіжа пряжена; це навага з цитронкою, далі жирні шпроти, бич­
ки в томаті, гострі кільки і солодкі ніжки крабів. Тепер холод­
на м’ясна закусочка: холодна телятина з яєчком та зеленою ци­
булею; шинка, ковбаса краківська, московська, українська, мілан­
ська; паштет, холодець з ніжками і хріном, холодець з судаком.
По маленькій перерві наливається карафки горілкою, наливками
і винами та подається гарячі страви: бульйон з пиріжками, або
проціжений гороховий суп з сухариками; пряжена індичка з пе­
ченими яблуками; ковбаски з тушеною капустою і гірчицею; біф­
штекс зі смаженою картоплею та огірками; смажені карасі у сме­
тані; пельмені гарячі; пудинґ; бабка саґова або рижова з цукром
або варенням; мус вишневий; компот ананасовий; диня і кавун.
Знов маленька павза, подається пиріг солодкий і чай. До чаю
цитрина,, сир швайцареький і голландський, сирки шоколядові і
ванільні, ром, тістечка, торти сливкові і мікадо, цукерки, лікери
і овочі: яблука, грушки, виноград, помаранчі, мандарини, банани,
45 ананаси, ґранати, морелі і т. п. Все це можна запивати сідром,
крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, овочами і крижин­
ками) . Наприкінці морозиво — ■тутті фрутті та абрикосове.
Признаюся, я багато зіпсував паперу на перерахування цих
страв, а всім тим я один час жив. Тепер воно минулося. Я повер­
нувся до реальної дійсности, дістаю пайок по 5-ій категорії і кло­
почуся про перехід хоч би на третю категорію. Так, я забув ска­
зати, що перекинули мене на річку Утіная… Працюю тут з 31-го
травня, здіймаємо торф і скидаємо у річку. Сьогодні, 10 червня,
звільнений через хворість — на ‘сердечному ґрунті; набрякла
права і почасти ліва нога, а також жила.
15.УІ. 38. Р. Утіная.
Досі не дав вам телеграми, бо не мав ані копійки… Завтра
певне дістану 3 карбованці… Утіная — це, дійсно, річка, ма­
ленька, гірська, бурхлива, що впадає в Колиму. Над сопками бла­
китне, майже українське небо, покрите легкими білими хмар­
ками.
16.УІ. 38.
Хворію, як і раніш. Досі ще не здобувся на гроші на теле­
граму… Я, здається, писав, що приїхав на Утіну 31 травня і 31
пішов на роботу. Перші два дні працював на механічній одкатці:
проштовхував тачки по тросу вниз. Наступні 2 дні возив тачку.
Потім вивантажував автомашини на трасі, вантажені галькою, і
плянував нову дорогу. Останні два дні працював на річці, ски­
даючи гальку і торф у воду. На цій останній праці я захворів.
З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгу­
бив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали
мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Ні-
нусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже
просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи
викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними… а
доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі.
29.УІ. 38.
Не думай про те, що я постарішав—пора, моя люба… Хвороба
моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю. Спочивав 10 день.
Працюю на Бурарі, дерев’янім кориті, що міститься високо, де
промивають метал, працюю вночі, — ■з 9 год. вечора до 7 ранку…
їжу дістаю тепер за 4 категорією. Вона міняється щодекади:
‘скільки виробиш, стільки й страви дістанеш… У мене тепер ані
копійки, нема на що викупити ларковий хліб, та де я на це ді­
стану карбованця, не знаю.
46 ЗО.VII. 38. Р. Утіная.
Продовжую писати листа б серпня… До 2 серпня працював
у забою на р. Утіній, а 2 серпня пішов на медкомісію, яка з інши­
ми слабими, хворими та інвалідами відправила мене в Усть-Та-
єжну… Куди мене пішлють, не знаю… Ясно лише, що на приїск
ми не повернемося. І утінська, і усть-таєжіна комісія знайшли,
що у мене міокордит і, як наслідок, набрякання ніг…
В моєму житті теж нічого »цікавого і радісного«: я відбуваю
кару. Працюю, їм і сплю за дзвоником, і ніколи мені навіть листа
написати. Хіба що захворію та дістану звільнення.
. 20.VIII. 38.
12 серпня мене з Усть-Таєжної відрядили на приїск експе­
диційний. Напишіть у Київ, щоб усі, склавшися, мені послали
50 к., бо з квітня цього року у мене в кишені не було ані копійки.
Я не можу викупити ларьок і послати телеграму.
Чотири останні листи Драй-Хмарині загинули. Вони були най-
жахливіші з усіх і малювали, як його життя поволі наближалося
до кінця, як догорало воно, мов свічка. Останній з тих листів мі­
стив у собі такі рядки: »Я не можу тобі писати… Якщо я не спочину,
я падаю на роботі, і тоді мене підвішують… Ноги опухли…«.
У »Попелі імперій« Драй-Хмарі присвячено цей уступ:
»Десь за горами край землі — Камчатка, з якою радістю я завтра вмер би!
Ось Колима і приїск Ортукан. Один лиш вечір запашний страшні
О, тут блакитно квітне тільки згадка всі спогади з душі моєї стер би.
про те, що є на світі ріднии лан, g минулому, немов у тумані,
та згодом пориви приспить навіки спливають кам’яний мішок і ґрати,
північний, вітром гойданий туман. Там вірші я, голодний, на стіні
У натовпі, де майже всі каліки, вугіллЯм чорним пробував писати,
я мов когось знайомого уздрів, Минула молодість, немов віі сні,
що клав на тачку камені великі. ■ ■вже яа вороних мені не прати«.
1 я спитав: »Чи з дальніх ти країв?« _
І він, на час важку урвавши працю, І я спитав: »За що марнуєш діп^
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній«?
:вшвз ічо енем а н , мина во видз__ ,»Лише за те«, він відказав мені,
»У цьому стовпищі всіляких націй
плекаю в серці я просґір Дніпра, що покохав слова я повнодзвонні,
і степ, і млосні пахощі акацій… слова п’янкі, які глухі віки
О, хтось єдиним розчерком пера _ пролежали у глибині бездонній,
все загасив. Скололи гострі глиці д дув один із лебедів, які
мій мозок. Душу обросла кора. н а л е ж а л и до ґрона п’ятірного
Та пам’ятаю гомін і грімниці, Нездоланих співців. О, дні гіркі!
якими гнало відгульня-коня, Коли мені служить не хочуть ноги
що вулицями рідної столиці меяе підвішують на мотузках,
летів, ПОЙНЯТИЙ ОблОКОМ ВОГНЯ. ^ працювати мушу до знемоги.
Якби побачити мені хоч верби
у звечорілому промінні дня, Теп р у клітку птах«.
47 Ми бачимо, що й старанна праця стаханівця, і участь у куль­
турній роботі, ілюстрована віршами, яких вимагалося від катор-
жан-українців, не врятували Драй-Хмару. Коли його сильний
організм не могла одразу зломити праця, то зломили його голод,
ночівлі в холодному наметі при ЗО ступнях.морозу та праця, ще
Іважча, яку на нього тоді навалили. Голод навіяв йому галюцина­
ції, що їх він віддав у листі з переліком наїдків і напитків, листі,
якого я, як єдиного, подав без скорочень, бо це один із найгені-
яльніших у світовій література опис страв, в якому він перевер­
шив великого у цих описах майстра — ■Гоголя.
Питаємося: Защо ці висококультурні люди мусіли каторжа­
нами закінчити життя своє в нелюдських умовинах? Невже тіль­
ки за те, що були вони людьми талановитими, що належали до
української нації?
Невже є злочином, який з дзвіниці,
гуде, отой від Бога даний хист?
Хіба ж його повинен у в’язниці
спокутувати майстер і артист?
Із тайг, із далеких просторів тундр, із. того світу промовля­
ють до нас наші друзі і брати, простягаючи до нас руки. Що мож­
не ще сказати про тих знедолених і нещасних, що добувають
свого віку у великій в’язниці народів? Про них я вже сказав у
»Проклятих роках«:
»Помолимось за тих, що у розлуці
помруть, відірвані від радних Хат;
помолимось за тих, що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби ґрат,
що душать жаль у невимовній муці;’
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
простри свої долоні милосерді!«
А нам, що блукаємо шляхами чужими, по чужих світах, мій
дантівський заповіт:
‘»Зостанься безпритульним до сконання,
блукай та їж недолі хліб і вмри,
як гордий фльорентіець, у вигнанні.
Та перед смертю дітям повтори
ггу казку, що лишилася, як спомин
прадавньої, забутої пори,
як у грозі, у блискавиці й громі
колись страшну почвару переміг
святий Георгій в ясному шоломі…
І як дракон, звитяжений, поліг«.

Категорія: ЮРІЙ КЛЕН. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.