1. Давній період світового й українського літературознавства — 2

Філософські ідеї Ф. Бекона, Декарта, Дж. Віко, які мо­гли б значно активізувати історико-літературну думку, у

XVII     ст. втілювалися в науці дуже повільно і паралельно з існуванням старих, фактографічних методологій. Серед них — догматична прив’язаність до історико-літературних уявлень античності, а з іншого боку — спроби знайти іс­торико-літературну втіху в збиранні й описі філологічної старовини в межах однієї національної літератури — фра­нцузької, німецької та ін. Певною новизною, проте, позна­чена праця німецького вченого Раймана «Спроба вступу до історії літератури…», яку він видав у 6-ти томах протягом 1703—1708 рр. Йдучи за ідеями Ф. Бекона, історію літе­ратури Райман трактує як долю науки і вчених, які не­одмінно перебувають під впливом середовища і політич­них віянь. Є окремі натяки в Раймана на розробку теорії раси і зв’язку її з конкретними літературними явищами. Свої теоретичні міркування Райман пристосував до істо­рії німецької літератури, в якій знайшов періоди підне­сення та періоди занепаду, значною мірою пов’язані із суспільною історією.

Інший німецький учений Гейман спробував теж у ду­сі ідей Бекона вибудувати історію світової літератури, на­звавши її, щоправда, конспектом (1718). Тут є розділи про користь історії літератури (можливість найкоротшим шляхом здобути знання про неї), про її творців у мину­лому, про долю науки взагалі, про книги, про окремих письменників і т. д. Метод осмислення цього у Геймана визначений нечітко, внаслідок чого його праця є скоріше не історією літератури, а матеріалом для її створення.

 

40


Історія українського літературознавства


Цінним у ній є хіба що регіональний підхід до історико- літературних явищ.

Найбільш вдалою спробою створити регіональну істо­рію літератури (на той час) була колективна «Історія французької літератури», яка, починаючи з 1733 р., ста­ла виходити окремими томами і лише в XIX ст. була до­ведена до 33-го тому співробітниками Паризької Акаде­мії наук. Для майбутніх істориків літератури це було ду­же цінне джерело з біографічними та бібліографічними відомостями, з виписками із старовинних рукописів, з різними історико-культурними екскурсами, але без тео­ретичного узагальнення всього матеріалу і без осмислен­ня його як явища естетики. Крок у цьому напрямку зро­бив італійський єзуїт Андрес, який у своїй п’ятитомній праці історико-літературного типу (1782—1799) спробу­вав відійти від нагромадження фактів і дати їм філософ­сько-теоретичне тлумачення, визначити головні лінії роз­витку літератури, її напрями і течії, а також причини по­яви. Аналізуючи твори окремих авторів, він вдається до порівняльного методу літературознавства, до власних, а не тільки запозичених суджень про них і т. ін. Підсумовую­чи розвиток історії літератури в XVII—XVIII ст., В. Пе- ретц скористався думкою з цього приводу академіка Сухо- млинова: «На першопочатках, — писав Сухомлинов, — іс­торія літератури виникає у формі окремих відомостей про життя і твори письменників, переважно — давніх. Згодом на перший план виходять відомості про мову, котра уяв­ляється як літературне слово (склад). Нарешті суттєвою вимогою визнається оцінка змісту літературних творів, і при цьому керуються або естетичною, або історичною, або філологічною методологією» (Перетц В. Цитов. праця. —

С.   74). Така студія, як студія італійця Андреса, містила історико-літературний матеріал, що своїм змістом нале­жав саме до останньої характеристики; отже, знаходили відображення і естетична, й історична, і філологічна то­чки зору на літературні явища. І хоча виразної межі між ними ще не відчувалось (як не було, зокрема, яскраво ви­раженої межі між історією взагалі та історією власне лі­тератури), але це був сигнал про наближення істориків літератури до суто своїх завдань, які по-новому розв’язу­вали невдовзі представники романтичного напряму в лі­тературознавстві і фундатори формованої в цьому напря­мі історичної школи. Ідеї Бекона, Декарта і Віко в нові часи знайдуть уже не принагідний і спонтанний, а послі­довний і творчий розвиток.

У висновках про давнє, зокрема неокласичне, літера­турознавство слід виділити найхарактернішу рису в роз­витку літературознавства епохи Ренесансу та класициз­му. Суть цієї риси — в протистоянні нормативних і анти- нормативних уявлень про літературну творчість. Вершин

 

Давній період світового й українського літературознавства


41


нормативності досягнуто у «Поетичному мистецтві» француза Н. Буало (1674), «Спробі критики» англійця

О.   Поппа (1711), «Епістолі про віршування» росіянина

О.   Сумарокова (1748) та ін. Антинормативні тенденції виявлялися почасти в аналізованих вище українських поетиках Ф. Прокоповича та М. Довгалевського і в істо- рико-літературних студіях з естетики багатьох європей­ських учених. Серед них найпомітнішою постаттю був визначний німецький учений Г. Лессінг. У своїй «Гам­бурзькій драматургії» (1767), якій передувала книга «Лаокоон» (1766), він рішуче виступив проти норматив­ності в художній поетиці загалом, що було, по суті, ґрун­том для формування естетичних теорій романтиків та іс­торичної школи в літературознавстві.

Відчутно розхитували нормативність також історико- літературні дослідження, що засновувались на національ­ному ґрунті творчості й були пов’язані з філологічними та філософськими ідеями Віко, Бекона, Декарта. Крім згаду­ваних уже праць такого типу, слід назвати ті, що з’яви­лися наприкінці XVIII ст.: «Історія італійської літерату­ри» Дж. Тірабоскі (1772—1782), «Ліцей, або Курс давньої і нової літератури» француза Ж. Лагарпа (1799—1805), «Життєписи найвидатніших англійських поетів»

С.  Джонсона (1779—1781) та ін. Час появи цих праць го­ворить сам за себе: кінець XVIII ст. стимулював наро­дження в літературознавстві чогось нового, і воно вже бу­ло не за горами.^Найближче в цей час до нього підійшов згадуваний уже Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Сво­їми дослідженнями в галузі естетики він започатковував справді нову епоху в літературознавстві. Разом з деякими іншими своїми сучасниками він остаточно відмовився від категорії норми та зразка в мистецтві й рішуче виступив проти кодексування художніх критеріїв у різні періоди іс­торичної еволюції людства. На черзі дня постав історизм як методологічний підхід до оцінки літературних творів усіх часів і народів. З деяким запізненням (у ЗО—40-ві ро­ки XIX ст.) ця методологія почала утверджуватись і в українському літературознавстві. Стримуючим чинником було спочатку перетворення Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад, де світському літературознавству відводилося непомітне місце, а потім відкриття в україн­ських містах університетів, у яких категоричною настано­вою був розвиток не українського (місцевого), а російсь­кого (окупаційного) літературознавства. Дещо легше в цьому плані почувалося українське літературознавство в Львівському університеті, хоча західний окупант (Австро- Угорщина, Польща) інколи був не менш «принциповим», якщо треба було наголосити на меншовартості українсь­кої культури і науки.

 

42

 

Історія українського літературознавства

 

Література

Коцюбинський М. Твори: В 6-ти т. — К„ 1961. — Т. 5. — С. 263.

2Див.: Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. — Т. 1., К„ 1993. — С. 252—260.

3Святе письмо Старого й Нового завіту. — Новий завіт. — 1991. —

С.  113.

4Див. Котляревський І. Енеїда. — К., 1968. — С. 288.

5Повість минулих літ. Літопис. — К., 1982. — С. 107.

63аписки Ніжинського інституту соціального виховання. — Ніжин, 1931. — Т. 2. — С. 36.

7Іваньо І. «Поетика» Митрофана Довгалевського // Довгалевсь- кий М. Поетика: Сад поетичний. — К., 1973. — С. 9.

8Білецький Л. Основи української літературно-наукової крити­ки.— Прага, 1925. — С. 42.

 

Запитання. Завдання

  1. Як ви розумієте поняття «фольклорне» і «художнє» літературо­знавство? Назвіть твори, в яких персонаж чи автор міркують про ви­ражальні можливості слова, про художні «вади» тексту.
  2. Розкрийте естетичний зміст образів «по билицях часу нашого» і «за вимислом Бояна». Проаналізуйте особливості художнього літера­турознавства у творах І. Вишенського, І. Котляревського, Т. Шевченка.
  3. Які найдавніші форми наукового літературознавства, що утвер­дилися в епоху античності?
  4. Проаналізуйте основні етапи розвитку бібліографічного літера­турознавства в часи пізньої античності та в епоху Середньовіччя. На­звіть основні праці богословського та світського літературознавства з доренесансного періоду.
  5. Що означає теза «відродження аналітичного літературознавст­ва в епоху Ренесансу»?
  6. Визначте традиційне і нове в ренесансних поетиках, що твори­лися за зразком «Поетики» Арістотеля. Розкрийте роль поетик Ф. Про- коповича й М. Довгалевського в становленні поетикальної (неокла­сичної) школи літературознавства в Україні.
  7. Що вам відомо про формування історії літератури як частини лі­тературознавства в добу Відродження? Схарактеризуйте перші спро­би творення національних історій літератур.
  8. У чому суть методологічних підходів до розвитку літературознав­ства, запропонованих філософами Ф. Беконом, Р. Декартом, Дж. Віко?
  9. Хто з європейських та вітчизняних дослідників найбільше при­четний до виродження історизму в розвитку літературознавства? Що означає поняття «нормативне» та «антинормативне» уявлення про лі­тературну творчість?

 

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.