Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підруч­ник

6. Становлення і нищення шкіл та напрямів у літературознавстві 20—30-х років XX ст.

  • Ситуація в літературознавстві у зв’язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
  • Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
  • • Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (Л. Білецький, М. Грушевський, М. Вознякта ін.)
  • Дослідницька робота в системі ВУАН та у вищих навчаль­них закладах (С. Єфремов, А. Кримський, М. Зеров, П. Фи- липович, М. Драй-Хмара, К. Копержинський та ін.)
  • • Утвердження марксистського літературознавства і проб­леми вульгарно-соціологічної методології
  • • Літературна дискусія 1925—1928 рр.
    • Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
    • • Монополія марксистського літературознавства і теорети­чне обґрунтування соцреалізму
    • • О. Білецький
      • • Більшовицький розгром науки про літературу і реагуван­ня на нього літераторів діаспори
      • • Я. Гординський: «Літературна критика підсовєтської України»

До початку 20-х років XX ст. українське літературо­знавство підійшло з розвинутими школами й напрямами, але революційні події 1917-го і наступних років внесли в нього несподівані корективи. Намітився шлях перегля­дів, уточнень, колективізацій і ліквідацій, в основу яких клався ідеологічний чинник: висхідні догмати марксист- сько-ленінської естетики. Як наслідок, науково-критичне

 

158


Історія українського літературознавства


осмислення художньої літератури за 10—15 років пере­творилося на одну з найбільш занедбаних галузей укра­їнської філології. Але радянські історики й теоретики літератури протягом усіх наступних десятиліть утвер­джувалися в думці, що після революційних переворотів літературознавство на материковій Україні розвивалося тільки по висхідній і на справді науковій основі, бо від­кинуло емпірику й безсистемність досліджень у цій галу­зі дореволюційних (буржуазних, націоналістичних, лібе­ральних, еклектичних та ін.) вчених і озброїлось справж­ньою, марксистсько-ленінською методологією. Наприкін­ці 50-х років XX ст. авторитетною вважалася думка О. Кілеттккпго (1884—1961), викладена у статтях «Зав­дання та перспективи розвитку українського літературо­знавства» (1957), «Українське радянське літературознав­ство за сорок років» (1957) і «Шляхи розвитку дожовтне­вого українського літературознавства» (1958). Ці статті містили інформацію про рух наукової думки українських дослідників художнього слова, але об’єктивності, науко­вості в її подачі вчений не досяг. Мова не тільки про те, що анафемською термінологією він характеризував такі найвизначніші праці першої чверті XX ст., як «Історія українського письменства» С. Єфремова чи «Історія української літератури» М. Грушевського. Читач нічого не дізнався з тих статей про внесок в українське літера­турознавство Б. Лепкого, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари та багатьох учених з української діаспо­ри, а з дореволюційних дослідників літератури на увагу здобулися тільки так звані «революціонери-демократи» (І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський), для яких лі­тературознавство було все-таки супутним заняттям, та лише дехто з науковців (М. Максимович, О. Потебня. П. Житецький, М. Драгоманов), яким, проте (на думку

О.   Білецького), бракувало матеріалістичного світогляду і «правильних» уявлень про сам предмет дослідження — історію не тільки української літератури, а й самої Укра­їни. Всі інші літературознавці характеризувались або як «прикажчики буржуазії», або зневажливими прізвиська­ми на зразок «просвітяни», «націоналісти» чи «модер­ністи», які, виявляється, готували ґрунт, на якому зго­дом виросли отруйні бур’яни українського фашизму1. Від таких учених годі було чекати справді наукової картини в українському літературознавстві, зазначав О. Білець­кий, і тому завдання створити її мали вчені-марксисти, що формувалися почасти в дореволюційний час («рево­люціонери-демократи»), а переважно — в часи пореволю- ційні. Бо ж лише після жовтневого перевороту, в міру то­

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


159


го, як представники науки стали опановувати марксист­сько-ленінський метод, літературознавство (як і інші су­спільні науки) відчуло під собою ґрунт і здобуло право називатися справжньою наукою2. Цей висновок свідчить про кон’юнктурне змирення О. Білецького з офіційними догмами більшовицького режиму в створеному СРСР. Бо ж навіть важко уявити, щоб йому було не відомо: зоря­ний час українського літературознавства, який припадає на 10—20-ті роки XX ст., став можливим не завдяки, а всупереч марксистсько-ленінській методології; сформува­вся ж він на основі досягнень дореволюційного літерату­рознавства, котре розвивалося хоча й зі своїми особли­востями, але в руслі розвитку світової науки про словес­ну творчість.

Перші підсумки роботи дореволюційних і частково — пореволюційних літературознавців спробував окреслити в 1925 р. Леонід Білецький (1882—1955) у праці «Основи української літературно-наукової критики», яка видана у Празі Українським громадським видавничим фондом. Ця праця мислилась як теоретична, про що свідчив і під­заголовок її («Спроба літературно-наукової методології»), але сприймається вона і як історико-літературна, бо міс­тить проблемний аналіз-огляд майже всіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених україн­ському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років XX ст. Л. Білецький розглянув ті студії відповідно до «номенклатури» вживаних у світово­му літературознавстві назв наукових шкіл і напрямів. Серед них він детально проаналізував формально-поети- кальну, або неокласичну, й історичну школи, а в межах останньої розглянув такі її відгалуження, як «теорія від­творення життя», «міфологічно-символічний напрям», «теорія ідеологічної інтерпретації твору», «теорія наслі­дування» та ін. «Психологічний напрям» і «філологічну школу» він залишив для планованого ним другого тому праці, який, на жаль, так і не був написаним: у кінці першого тому дано тільки орієнтовний проспект його.

Аналізуючи студії, які належать до певних наукових шкіл і напрямів, Л. Білецький схарактеризував і випад­ки, що породжують ненаукові, фальсифікаторські підхо­ди до явищ літературної творчості, наприклад, фальсифі­кації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики, «втертих традицій» тощо. Скажімо, ве­ликодержавні амбіції простежувалися в теорії, за якою українська література певний час розглядалася як відлам російської, а «втерті традиції» — це коли твір розгляда­

 

160


Історія українського літературознавства


вся тільки як ілюстрація (хай і художня) якогось там життя. З такою методологією ми зустрічалися практично в усі часи панування марксистсько-ленінської методоло­гії, але подібні тенденції мали місце й раніше. Наприк­лад, Леся Українка з подібного приводу писала: «Ах, смі­хота була мені читати рецензії на мою «Кассандру»! Лю­ди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу «з троян­ського життя»!3 У Лесі Українки, як відомо, всі драми — це драми певних ідей, а не з якогось там життя…

Характеризуючи наукові і ненаукові школи, Л. Біле­цький не зміг уникнути деяких неточностей чи навіть су­перечних моментів. Окремих дослідників він відносить то до однієї, то до іншої школи; дуже хисткими видаю­ться критерії, за якими він поділяє твори на власне ху­дожні і практичні (очевидно, маються на увазі тенденцій­ні, функціональні. — М.Н.). Але суттєво, що вчений спробував на матеріалі українського письменства відпові­сти на дуже важливе для науки і свого часу питання про те, що таке історія літератури і власне літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці питання були предметом прин­ципових дискусій серед багатьох учених у XIX ст. (М. Костомаров, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгома­нов та ін.), перейшли вони і в XX ст., а розв’язати їх, як справедливо наголошував Л. Білецький, можна лише то­ді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і са­мостійне, і міжнародне, тобто світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди зв’язок з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії твор­чості мають здатність дуже швидко мандрувати від літе­ратури до літератури, залишаючи в кожній із них щось своє, оригінальне, самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало «мудрих» спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи поль­ської, то як наслідування «мандрівних» світових моти­вів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською чи польською зо­крема) мовами тощо. Йдучи за М. Дашкевичем, Л. Бі­лецький доводив, що українська література народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної по­треби його виявити себе рідною мовою, а зовнішні впли­ви на неї якщо й були (особливо російські чи польські), то вони частіше притлумлювали її самобутність, ніж сприяли її розвою. А нерідко було й так, що письменник

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


161


ділком «розчинявся» у впливах і відривався від націо­нального ґрунту (М. Гоголь, В. Короленко та ін.). Подібне спостерігається і в науковому осмисленні української літе­ратури: в різні часи воно не було позбавлене впливів росій­ського чи польського літературознавства, але в принципі розвивалось як органічна частка світової науки про літе­ратуру і залишалось самобутнім, як феномен власне укра­їнської науки. До прикладу тут, скажімо, психологічний напрям чи філологічна школа в українському літературо­знавстві. Ці явища виростали переважно з європейського кореня, але водночас і з ментальності українського народу та його художнього і наукового мислення.

Доречно сказати, що питання національної самобут­ності (чи специфіки) українського літературознавства і різних його напрямів залишається й донині недостатньо з’ясованим. Заслуга Л. Білецького в тому, що він цю проблему порушив і в міру можливостей намагався роз­в’язати. На деякі вразливі місця книги Л. Білецького вказував рецензент, його побратим по філологічному семі­нару В. Перетца Кость Копержинський (1894—?). 1927 р. в альманасі «Україна» К. Копержинський намагався по­в’язати питання національної самобутності наукового ми­слення з питаннями етнології і зробити у зв’язку з цим деякі зауваження Л. Білецькому, але це йому не вдалося, оскільки бракувало, напевно, знань у цій галузі. Слуш­ним було зауваження К. Копержинського щодо теоретич­ного аспекту праці Л. Білецького. Він писав, що розгляд різних методологій у літературознавстві вимагав ще окремого розділу про теорію методології загалом, яка б надала праці Л. Білецького своєрідного наукового шар­му, внутрішнього взаємозв’язку тощо. Ці питання могли б стати предметом дослідження наступників Л. Білецько­го, але розгром українського літературознавства в 30-х роках значно зменшив шанс появи саме таких наступни­ків. Започатковане в 20-х роках нерідко так і залишалось тільки започаткованим.

Подібна доля спіткала, зокрема, багатотомну «Історію української літератури» Михайла Грушевського (1866— 1934). Опубліковані в 20-х роках п’ять томів (шостий ви­йшов аж у 1995 р.) цієї праці охопили літературний ма­теріал лише до XVIII ст., а новий і новітній періоди її так і залишились неосмисленими.

В опублікованих томах М. Грушевський запропону­вав своєрідну методологію і власний погляд на заро­дження української літератури. Для нього не існувало проблеми виникнення української мови й літератури в б16

 

162


Історія українського літературознавства


XIV чи XV ст., на якій наполягали великоруські мужі від науки і в дореволюційні, і в радянські часи, пов’язу­ючи з тими століттями свою «теорію» формування на­цій. Глибокий знавець світової і вітчизняної історії, ав­тор десятитомної «Історії України-Руси» М. Грушевсь- кий був переконаний, що українська літературно-худож- ня творчість має за своїми плечима не кілька століть, а щонайменше два тисячоліття. Він доводив це своє пере­конання глибоким аналізом усної народної творчості; об­разна мова в ній не здатна спровокувати будь-які фаль­сифікації, бо пов’язана тільки з певними епохами народ­них розселень і переселень. Останні ж підтверджуються археологічними пам’ятками матеріальної культури і від­так спростуванню не підлягають. На основі формотвор­чих елементів фольклору (обрядових пісень, приповідок, легенд, казок, магічних казань, плачів, заклинань тощо) вчений виміркував, за його висловом, кілька епох худож­нього розвитку українського народу. Найстаріша з них (південне, чорноморсько-дунайське розселення) нале­жить до IV—VIII ст. нашої ери. Друга (києво-галицька) доба, що пов’язана з північним розселенням народу України, охоплює IX—XIV ст.; серединний період її означений «введенням візантійської ортодоксії як дер­жавної релігії»4 і з’явою писемності, що постала на ста­роболгарській основі, пристосованій до місцевої традиції. Третій період у запропонованій М. Грушевським періоди­зації охоплює часи після татаро-монгольської навали, ко­ли на якийсь час «вигасла, очевидно, рухова енергія культурного і письменницького руху» (1,80), і часи до «першого відродження» в XVI—XVIII ст. («другим відро­дженням» М. Грушевський називав епоху, що почалася разом із появою «Енеїди» І. Котляревського). В кожному з цих періодів М. Грушевський знаходить суто українсь­кі форми художньої мови, які в одних випадках склада­ють цілковиту основу змісту літературних (фольклорних) пам’яток, а в інших проступають як рудименти давнішо­го художнього мислення, котрі через брак письма зали­шалися тільки в пам’яті етносу і передавалися від поко­ління до покоління як усна традиція. Національні риси художнього бачення життя, за спостереженням ученого, послідовно простежувалися і в творах християнської до­би, яка, починаючи з рубежа X—XI ст., залишила для іс­торика словесної творчості безліч неоціненних писемних пам’яток. На передній план агресивне християнство ви­сувало, звичайно, суто свій, загалом чужий українській психології тип образної мови, але національну барву в

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


163


ній все одно не вдавалось до кінця розмити чи притлуми­ти. Живучість її переконливо довела доба і «першого», і «другого» відродження. Останнє, за словами вченого, утверджувалось у своїх правах «з величезним і зайвим накладом «обрусєнія» (1, 83).

Принциповим для М. Грушевського було означення того, що входить у сферу дослідження історії літератури. За його методологією, це — «поезія в широкому значен­ні слова», тобто «словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (інтелекту), скільки до почуття і фан­тазії слухача (або читача), за посередництвом його есте­тичного почуття (почуття краси)». Трактування цих тво­рів істориком літератури має бути всеоб’ємним, тобто щоб у його полі зору був і історичний (соціологічний), і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожен із цих аспектів повинен однаково цікавити вченого, наго­лошував М. Грушевський, але тут же зауважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисциплі­ни філологічної «не повинно ні на хвилю ослаблювати го­ловного, спеціального інтересу її як дисципліни соціоло­гічної» (1, 15—21).

Особливість історико-літературної методології М. Гру­шевського в радянському літературознавстві трактувала­ся, звичайно, з вульгарно-соціологічних позицій. Так, навіть у першому томі «УЛЕ» («Української літературної енциклопедії»), що вийшла вже в часи «перебудови», в 1988 р., зазначалося: «Свій науково-методологічний під­хід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає соціологічним, розглядаючи літе­ратуру як ключ до пізнання художньої форми як важли­вого культурно-історичного явища». А далі йшов тради­ційний для радянського літературознавства пасаж: «Проте історію української літератури Грушевський трактував у цілому з буржуазно-націоналістичних пози­цій, у дусі концепції «єдиного потоку»5. Нічого цього в М. Грушевського, звичайно, не було. Був звичайний на­уковий підхід до літературного процесу, що називався культурно-історичним напрямом в історичній школі. Цей Лазар, як сказав би євангеліст, був не тільки жи­вим, а й багатообіцяючим; незважаючи на існування вже модерних, суто філологічних підходів до тлумачення лі­тератури, він показав невичерпність історичної школи і можливість існування в українській науці не менш як де­сяти чи п’ятнадцятитомної праці з історії української лі­тератури. Судячи з усього, філологічний аспект відзнача­вся б у ній якоюсь особливою оригінальністю. Але — не

 

164


Історія українського літературознавства


судилося. Після процесу над СВУ, як і багато інших на­уковців з ВУАН, М. Грушевський був «виштовханий» з Києва, а в 1934 р. помер за загадкових обставин — після дріб’язкової хірургічної операції.

В оглядовій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. филипович6 пробував дати об’єк­тивну оцінку не лише літературознавчим працям, що ви­ходили на Східній Україні (зокрема й згаданій праці М. Грушевського), а й тим, що друкувалися за кордоном. «За кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі, — писав дослідник, історико-літературних праць з’явилося дуже мало, і за небагатьма винятками (роботи М. Возняка, Л. Білецького, В. Щурата) вони мають незначну цін­ність» (8). Серед винятків, отже, П. Филипович на пер­шому місці поставив роботи М. Возняка, маючи на увазі його найґрунтовнішу працю в трьох томах «Історію укра­їнської літератури», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Цю працю М. Возняк замислив не лише як суто наукову, а й навчально-освітню. Тому перед ви­кладом літературної історії України він чимало місця відводить для з’ясування того, що являє собою сама Україна і її народ, як формувалася її мова і державність, що треба розуміти під літературою та її історією і т. ін. М. Возняк схильний вважати, що українська мова як ос­нова літератури в її усному варіанті почала відокремлю­ватися від «спільної руської» на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала лише через десять сто­літь, на рубежі XVIII—XIX ст., коли остаточно витісни­ла з вітчизняної писемної культури староболгарську книжну, прищеплену на київсько-руському ґрунті в X ст. Літературу М. Возняк пропонував розуміти в широ­кому плані (як «цілість творів людського слова») і у ву­зькому (художні твори-узагальнення з вираженням ідеа­лу духовності: правди, добра, краси), а історію літерату­ри — як науку про ці твори, розглянуті в їх генетичній послідовності, що є частиною «великої історії духа, кот­ру можна назвати філософією»7. В означенні літератур­них періодів української історії М. Возняк був, по суті, солідарний з С. Сфремовим, але для назв тих періодів скористався нейтральною, просторово-часовою терміно­логією: давня (з візантійськими впливами і з мовою пе­реважно староболгарською — X—XV ст.), середня (з західноєвропейськими впливами і більш активним про­никненням у староболгарську мову власне української мовної стихії — XVI—XVIII ст.) і нова (з утвердженням суто національних рис як у змісті, так і у формі, що ста­

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів…


165


ло можливим завдяки поверненню письменників облич­чям до духовності свого народу та його власної мови — від кінця XVIII ст. і далі). Науковому осмисленню у праці М. Возняка піддано, проте, лиш літературу перших двох періодів, які для вченого були по-справжньому рідною стихією. Він багато зробив для опрацювання їх ще до на­писання «Історії…», опублікувавши чимало статей, роз­відок і монографій про «давнє» й особливо — «середнє» за часом літературне життя в Україні. Тепер все це постало в синтетичному вигляді. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, рясні — може, навіть занадто рясні… цитати, фактична повнота, нареш­ті синхроністичні таблиці й надто багата бібліографія та дібрані систематично ілюстрації — такі позитивні риси Вознякової праці», — писав С. Єфремов (цитоване видан­ня Є. Єфремова, с. 54). Однак він звертав водночас увагу і на хиби автора «Історії…», які йшли переважно від його власних домислів і не до кінця обґрунтованих настанов.

С.   Єфремову впали в око певна диспропорція частин, «довільний» розклад письменників — і не хронологіч­ний, і не систематичний, схильність ученого до «риско- витих тез» (наприклад, про «технологію» ворогувань українців і великоросів уже в XI ст.), оперування думка­ми, які немає чим довести (погляд на билини як на «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій… гіпертрофованої гіпотетичнос­ті) і т. ін. «Ці і такі ж хиби в «Історії…» М. Возняка де­що обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче», — зазначав Є. Єфремов (56). Але М. Возняк свою «Істо­рію…» так і не дописав, довівши її хронологічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім згаданих Є. Єфремовим, і низка інших, суто фахових вад, які значною мірою поро­джені рівнем і станом сучасного авторові літературознав­ства. Але безсумнівно, що ця праця М. Возняка ще дов­го сприйматиметься як одна з найпомітніших авторських робіт зоряної пори українського наукового літературо­знавства 20-х років, хоча з 30-х років їй і було вже при­готовлене місце в кадебістських спецсховищах, як праці буржуазно-націоналістичній.

Відома річ, авторські «Історії…» не можуть не нести в собі суб’єктивного елемента в трактуванні процесу в ці­лому чи окремих його складових. Є такий суб’єктивний елемент і в «Історіях літератури» Є. Єфремова, М. Гру­шевського та М. Возняка, але його можна називати й ін­шим словом: індивідуальний. Кожен із цих учених був

 

166


Історія українського літературознавства


насамперед значною індивідуальністю в науці, і ця інди­відуальність не могла не позначитися на їхніх історико- літературних студіях. Як наслідок, наука має кілька індивідуальних точок зору на зародження української лі­тератури та основні етапи її розвитку, кілька способів прочитання художніх текстів і критеріїв оцінки їхньої естетичної ваги в скарбниці національної духовності. Од­не слово, йдеться про існування плюралістичної картини художнього процесу, за наявності якої тільки й можливе просування до об’єктивно існуючої, але в такій делікат­ній справі, як художня творчість, практично недосяжної істини.

Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами під­ходів до явищ історії літератури протягом певного часу був панівним у середовищі історико-філологічного відді­лу Всеукраїнської Академії наук, заснованої 1919 р. Цей відділ видавав свої «Записки» (вийшло 20 випусків про­тягом 1919—1930 рр.), а також «Збірники» та кварталь- ники «Україна» (1924—1932), які були в своїх кращих публікаціях справжнім розвитком «старої» школи укра­їнського літературознавства, української історичної і фі­лологічної науки. В умовах зміцнення радянського режи­му про ці видання утверджувалася думка, яку в статті

О.   Білецзишсо-«Літературознавство і критика за 40 років Радянської України» сформульовано так: «У цих видан­нях, що виходили за редакцією М. Грушевського, а по­части С. Єфремова, відверті виступи проти радянського ладу траплялися рідко, але їх провідну буржуазно-націо- налістичну лінію не можна одразу ж не помітити. У зміс­ті переважали публікації нових (тобто не виданих) мате­ріалів, іноді незалежно від їх наукової цінності. Серед досліджень головне місце займають праці з давньої літе­ратури. Було поставлене завдання видати науково-кри- тичні тексти класиків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках… Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти» (3,51). Істинність цього судження може бути сприйнята лише тоді, коли дивитися на нього з точки зору «навпаки». Од­ним зауваженням, щоправда, О. Біледькіщ_пробував тро­хи пом’якшити свій присуд'(«..:Треба відзначити, що у «Збірниках» іноді друкувалися матеріали, які й досі збе­рігають цінність для дослідників»), але від цього неспра­ведливість ставала ще більш очевидною. Насамперед слід

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів…


167


зазначити, що, крім згаданих О. Білецьким редакторів «Записок» і «Збірників» М. Грушевського та С. Єфремо­ва, до цієї роботи був постійно причетний А. Кримський як неодмінний секретар ВУАН; епізодично брали участь у редакційній роботі також професори Київського універ­ситету М. Зеров і П. Филипович, а серед авторів видань були більш і менш відомі дослідники літератури того ча­су: Д. Багалій, В. Перетц, П. Попов, П. Рулін, І. Айзен- шток, М. Могилянський, М. Марковський, П. Стебниць- кий та багато інших. Вони справді публікували чимало історико-літературних матеріалів, які в усіх випадках були справді цінними за своїм змістом. Хто, скажімо, зважиться доводити, що не мали наукової цінності пуб­лікація за автографом поеми Т. Шевченка «Мар’яна- черниця» та текстологічний коментар до неї М. Новиць- кого («Записки», 1924, кн. IV)? Або, приміром, опис ру­кописів М. Гоголя в Полтавському музеї, здійснений

І.  Капустянським («Записки», 1925, кн. V)? Що ж до того ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із дав­ньої літератури, то це був звичайний домисел. У 20-х ро­ках, за свідченням П. Филиповича у статті «Українське лі­тературознавство за 10 років революції», наукові інтереси більшості літературознавців скеровувалися переважно в бік нового українського письменства, тобто в XIX—XX ст., а над старою українською літературою працювало дуже мало вчених. Лише в другій половині 20-х років при ВУАН організовано (з ініціативи В. Перетца) «Комісію давнього українського письменства», зусиллями якої були підготовлені розвідки про «Слово про Ігорів похід» (В. Пе­ретц), про давню українську драму (В. Рєзанов), про твор­чість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про істо­рію стародруків (С. Маслов), про зв’язки творчості С. По­лоцького з українським письменством (О. Білецький), «Вірші про Мазепу» (С. Щеглова) та ін.

Публікації в академічних виданнях про творчість пи­сьменників нової літератури в багатьох випадках були якісно глибші, ніж публікації такого типу в дореволю­ційному літературознавстві. Відчувалося, що дослідники справді стояли на плечах своїх попередників-гігантів (І. Франко, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.) і тому часом бачили значно далі за них і відчува­ли літературний матеріал тонше. Достатньо, скажімо, вчитатися у статтю М. Марковського «Енеїда» І. Котля­ревського», де досліджено генезу цього твору і проведено порівняльний аналіз його з «Енеїдами» Вергілія, Блума- уера, Скарона й Осипова («Записки», 1926, кн. IX). Не

 

168


Історія українського літературознавства


менш ґрунтовно досліджувалася творчість Т. Шевченка (П. Филипович «Шевченко і романтизм»; П. Стебницький «Кобзар» під судом» та ін.), причому наприкінці 20-х ро­ків уже ставало цілком очевидним, що спадщина Кобзаря дедалі глибше досліджується вже не тільки як спадщина «геніального самородка», що виростав сам із себе, а на тлі своєї доби, із заглибленням у поетику його творчості, у зв’язки з фольклором та ін. Відтак назрівала потреба в синтетичному монографічному дослідженні творчості пое­та та в повному академічному виданні його спадщини.

Несподіваним бачиться зауваження О. Білецького у статті «Літературознавство і критика за 40 років Радян­ської України» про видання класиків, у яких нібито «письменник тонув у примітках і додатках». Це заува­ження вчений адресував в основному першим двом томам творів Т. Шевченка, що вийшли наприкінці 20-х років. Чи справді вони були переобтяжені примітками та додат­ками? Швидше — навпаки: цьому виданню все ще бра­кувало достатньо фахового коментаря, який формувався (і формується досі) дуже повільно, відповідно до того, як шевченкознавство збагачувалося новим текстологічним матеріалом та звільнялося від усяких нашарувань і до­мислів у трактуванні творчості поета. Що ж до академі­чних видань інших авторів, то їх у 20-х роках ще не бу­ло. З’явилося натомість чимало популярних, неакадеміч­них видань (наприклад, твори Лесі Українки в 1923— 1925 рр. видано семитомником), що мали на меті позна­йомити читача з головнішими художніми текстами бодай найпомітніших постатей українського письменства XIX—XX ст. Найвідчутніше при цьому спрацьовував ка­нон, запропонований С. Єфремовим: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Ше­вченко, П. Куліш, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Не- чуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Видан­ня їхніх творів оснащувалися передмовами чи післямова­ми, що писалися здебільшого авторами з академічним типом мислення: І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримсь­кий, А. Ніковський, А. Шамрай, М. Зеров, О. Дорошке- вич та ін. їхні статті, крім усього, виконували певну осві­тню функцію, доповнюючи собою літературу підручнико- вого типу, що призначалася для середніх та вищих шкіл. Серед такої літератури помітними тоді були «Підручник історії української літератури» О. Дорошкевича (1924), «Короткий курс українського письменства» В. Радзике- вича (1922), «Історія українського письменства» М. Су- лими (1923), «Хрестоматія української літератури»

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


169


М. Плевако (1926), «Українська література» А. Шамрая (1927), «Нарис історії української літератури» В. Коряка (1925, 1929) та ін. У цих підручниках і посібниках авто­ри демонстрували найрізноманітніші методологічні під­ходи до матеріалу — від спрощено-прикладного (В. Ра- дзикевич), культурно-історичного (О. Дорошкевич) і фор­мально-соціологічного (А. Шамрай) до неприхованого ву­льгарно-соціологічного (В. Коряк). Водночас ці видання містили значний інформаційний матеріал про буття українського слова, про шляхи виживання його в умовах цензурних утисків як у східних, так і в західних регіо­нах України. Зокрема, у посібнику М. Сулими розгляну­то всі етапи розвитку української літератури та схарак­теризовано всі заборонні акції Російської імперії (від цен­зурування в 1626 р. творів Л. Зизанія до відомих Валу- євського циркуляра та Емського указу і «дозволів» у пер­ші пореволюційні роки), що спрямовані були проти роз­витку української мови, літератури і нації загалом.

Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до популярних видань творів класики були певним гарантом наукового трактування художніх текс­тів і літературного процесу зокрема, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного де­сятиліття. Цій же справі підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеровувались на розширення змі­сту і форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 р., члени Історико-літературного товариства при ВУАН практикували регулярні публічні доповіді про лі- тературно-художню творчість, кількість яких лише в Ки­єві до 1928 р. (за свідченням П. Филиповича) сягнула ста шістдесяти семи. В 1921 р. з ініціативи В. Перетца засно­вано «Товариство прихильників української історії, пись­менства й мови» в Ленінграді; історико-філологічні сек­ції ВУАН почали згодом працювати при Одеському та Катеринославському (Дніпропетровському) університе­тах; 1926 р. в Харкові розпочав роботу (як установа Ко­місаріату освіти) Інститут Тараса Шевченка, на базі яко­го через десять років було створено академічний Інститут української літератури імені Тараса Шевченка. Тут не лише підтримувався престиж академічного літературо­знавства, а й велася значна робота по вихованню моло­дих дослідників історії й теорії літератури.

Наймолодший «доріст» серед учених академічного ти­пу в перші пореволюційні роки найбільш талановито й обнадійливо представляли колишні вихованці філологіч­ного семінару В. Перетца: М. Зеров, П. Филипович,

 

170


Історія українського літературознавства


V



М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич та ін. В часи найочевид­ніших розрух і жахливого голоду (1920—1921) вони зму­шені були рятувати себе від фізичної загибелі в різних периферійних школах і випадкових установах, а в 1922 р. їх бачимо вже в столичних вищих навчальних закладах. Ведучи викладацьку роботу, вони швидко зростали як дослідники нової й новітньої літератури, а також — учас­ники сучасного літературного процесу. Наукове обличчя цих авторів найвиразніше постало в книгах «Нове укра­їнське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929) М._ Зерова; «Пушкін в українській літературі» (1927), «^новітнього українсько­го письменства» (1929) П. Филиповичя: «Леся Українка» (1927) М. Драй-Хмари та ін. Велику наукову цінність ма­ють також їхні численні історико-літературні і критичні публікації в періодичних виданнях того часу, зокрема й в академічних «Записках».

Микола Зеров (1890—1937) чи не першим серед моло­дої генерації пореволюційного літературознавства вияв­ляв непоступливу послідовність у трактуванні літератури як феномена філологічного, художнього. Уже в передмо­ві до «Нового українського письменства» він означився в переконанні, що літературу треба читати не за накину­тим іззовні, а за внутрішньо властивим їй законом. Що­до періодизації літературного процесу України XIX ст., вважав М. Зеров, треба виходити не з ідеологічних чи ін­ших функціональних принципів, а з філологічно естетич­них, в основу яких покладено естетичні закономірності художньої творчості. Беручи їх до уваги, дослідник літе­ратури має змогу значно глибше проникнути в суть явищ і процесів літературної історії, ніж удається це представ­никам функціональних методологій. У XIX ст., на думку М. Зерова, українська література пережила «послідовне панування» п’яти літературних течій — класичної, сен­тиментальної, романтичної, реалістичної та новороман- тичної8. Осмислення руху її в річищі цих течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, бачен­ня його як художнього вираження зв’язків людської духовності з історико-культурним, соціальним, психоло­гічним і моральним плином життя. Маємо, отже, ніби цілковиту протилежність історичній (народницькій) ме­тодології, якою користувалися і С. Єфремов, і почасти М. Грушевський, і М. Возняк. Внутрішню естетичну суть літератури вони, звичайно, ніколи поза увагою не зали­шали, бо вважали її обов’язковою ознакою кожного

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


171


справді художнього твору; але головним для себе завдан­ням вони уявляли тлумачення в тих творах руху соціаль­них ідей, які зумовлюють народження і розвиток ідей ес­тетичних. Для М. Зерова соціальні ідеї були тільки од­ним із елементів синтезу, ім’я якому — художність. Ко­ли його (М. Зерова) критикували за нечебто надмірну увагу до художності і неувагу до соціологічних критеріїв життя, до залежності «літературних ідеологій від ідеоло­гій класових і т. ін.»9, то М. Зеров змушений був пояс­нювати, що соціологічний критерій в аналізі й періоди­зації літературного процесу неможливий, з одного боку, через відсутність стійкої опори в спеціальних досліджен­нях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував «класового, групового обличчя українського письменства і українського читача». У лис­ті до М. Плевака він називає існуючі соціологічні спосо­би аналізу літературного процесу «псевдосоціологічни- ми», а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам10. Це було сказано скоріше для самозахис­ту й для пом’якшення критики на свою адресу, оскільки теоретична позиція М. Зерова, заснована на філологічній школі літературознавства, з марксистською соціологією ніяких зв’язків, звичайно, не мала. Головним тут зали­шався естетичний критерій, застосування якого дало змогу вченому розв’язати (чи хоча б поставити) безліч питань українського літературознавства. Дослідник на­самперед показав, що українська література XIX ст. ці­кава не лише багатством ідей і що в колі розвинутих лі­тератур світу вона знайшла своє місце; у ній, незважаю­чи на підневільні умови існування, успішно функціону­вали найвідоміші художні напрями і стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона оригінальну образ­ну мову, культуру, психологію, національну специфіку. Важливо, що свої історико-літературні оцінки й виснов­ки М. Зеров не консервував і не догматизував; він їх уточнював, поглиблював і теоретично збагачував, зокре­ма коли йшлося про такі явища, як «класицизм» чи «псевдокласицизм» в «Енеїді» І. Котляревського, «сентименталізм» у повістях Г. Квітки-Основ’яненка, ме­жі між «романтизмом», «реалізмом» і«новоромантизмом» тощо. У виданих 1928 р. «Лекціях з історії української лі­тератури», які значною мірою виростали з його «Нового українського письменства», ці «уточнення» й «поглиб­лення» значно розвинули наукові погляди М. Зерова, дав­ши змогу скласти об’єктивнішу ціну українській літера­

 

172


Історія українського літературознавства


турі і показати її самобутність шляхом аналізу творчості конкретних мистецьких особистостей. Найбільше уваги приділено ним І. Котляревському, Т. Шевченку, П. Кулі- шу, Марку Вовчку. У книзі «Від Куліша до Винниченка» М. Зеров збагатив цей ряд іменами А. Свидницького,

І.   Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового методу вчений ще раз підтвердив у передмові до книги. Вміщені в ній нариси, писав він, «становлять спробу на­ново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оці­нок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз частіше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті, час, що вносить свої, інколи дуже істотні по­правки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу пе­реробляють канонічні списки українського письменства. На наших очах опало розуміння української літератури як виразника народності та її речника, адвоката; розвія­вся войовничий естетизм Євшанових трактувань, з’яви­лися тверезе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX століть та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів, стилю» (2, 246). Як бачимо, на­уковий метод М. Зерова не був замкнуто естетичним у ву­зькому значенні цього поняття; він охоплював широкий спектр підходів до художніх явищ, у тому числі й соціо­логічних, за які (точніше, за відсутність яких) учений найчастіше піддавався критичним звинуваченням. Зви­нувачення ці часом набували таких наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа («Пролетарська правда», 1930, ЗО листопада), а після процесу над СВУ навіть погодився, що його місце теж на лаві підсудних.

Філологічний метод в оцінці художньої творчості М. Зеров застосовував і для оцінки сучасного літератур­ного процесу. У його критичних виступах про літератур­ні явища 20-х років можна простежити зацікавленість у кожному випадку і біографією автора того чи того твору, зв’язками його з ідейними, соціальними рухами в су­спільстві, і художнім обличчям письменника в контексті творів інших літератур, і жанровими вподобаннями його, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями. Од­не слово, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентроване ви­раження дум і почувань письменника про «цілу» людину і «цілий» світ. Предметом уваги його тут були твори

В.    Самійленка, П. Тичини, М. Рильського, О. Олеся,

В.   Еллана-Блакитного та ін. Взявши участь у літератур­

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів..


173


ній дискусії 1925—1928 рр., М. Зеров наполягав на по­требі інтелектуальної освіченості літератури, відкидав будь-яку ізольованість у її розвитку і доводив постійну необхідність орієнтації українського письменства на єв­ропейські і світові зразки творчості (статті «Європа — Просвіта — Освіта — Лікнеп», «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни», «Зміцнена позиція»). «…Для роз­витку нашої літератури, — писав він, — потрібні три ре­чі: 1). Засвоєння величного досвіду всесвітнього письмен­ства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2). Вияс­нення нашої української традиції і переоцінка нашого лі­тературного надбання (цієї думки я ще гадаю торкнутися іншим разом). 3). Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників» (2, 580). Як би відбувалися такі процеси в майбутньому українсь­кої літератури, М. Зерову не судилося бачити. Його було заарештовано в 1935 р. — як «керівника української контрреволюційної націоналістичної організації» — і роз­стріляно в Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 р.; «Націоналістична організація», як відомо, була вигадана радянськими спецслужбами, а реабілітовано вченого ли­ше посмертно, в березні 1958 р.

Павло Филипович (1891—1937) у певному розумінні був вужчий за М. Зерова своїми обсерваціями українсь­кої нової і новітньої літератури, але він, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з функціональних, а з іма­нентних, філологічних позицій. Продуктивним у нього при цьому був цорівняльний метод аналізу літературних явищ. У передмові до книжки «З новітнього українсько­го письменства» дослідник наголосив, що «цей метод, у нас уже позначений певною традицією (праці Драгомано­ва, Франка, Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало корисного для сучасного українського літературознавст­ва, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагаль­нень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводячи українське письменство з вузьких національ­них меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів»11. З точки зору літературної теорії П. Филиповича особли­во цікавили проблеми сюжету і стилю. Він розглядав їх крізь призму європейських літератур, шукав у новій і но­вітній літературі сюжетно-стильові зв’язки з літературою давньою, був емоційно прихильним до реалістичних і ро­мантичних стилів, вважав непродуктивними «чистий» символізм, футуризм, імажинізм, але в критиці їх вияв­ляв академічну стриманість і коректність. Це помітно,

 

174


Історія українського літературознавства


зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка («Книгар», 1918, № 14), О. Слісаренка («Музагет», 1919, М 1—3), М. Рильського («Книгар», 1919, № 22), в оглядовій статті «Молода українська пое­зія» (ЛНВ, 1919, кн. 4—6) та ін. Підкреслено стриманим (хоч і дуже критичним) був також виступ П. Филипови­ча під час наукового диспуту, організованого ВУАН

24  травня 1925 р. Вчений торкнувся тоді такої проблеми, як освіта для читача й літератора, і наголосив, що ключ до розвитку нового письменства треба шукати в досвіді класичної літератури та в тому мистецтві, що «іноді чу­же для нас, але дає багато досвіду і будить емоції»12.

Названими рецензіями і виступами фактично обме­жувався критичний діапазон П. Филиповича як інтер­претатора сучасного літературного процесу. Протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переваж­но дослідженням класичної літератури. Найбільш сталий інтерес він виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Тут його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише повноправними учас­никами світового літературного процесу, а й творцями свого особливого національного художнього світу. В оці­нці різних граней їх творчості учений, наприклад, пого­джувався з тим, що М. Зеров точно означив триступене­вий характер еволюції І. Франка, яка особливо була по­мітна в його поемі «Мойсей»: «…Від героїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зів’яле листя», «Із днів журби») до мудрої і резолютивної зрів­новаженості («Семпер тіро»)13. Що ж до художньої ево­люції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і нау­ковій інтерпретації йшов далі від М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й ду­же тонке естетичне чуття. Про творчість Кобзаря він опу­блікував більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються «Поет огненного слова» (1921), «До студіювання Шевченка» (1924), «Європейські пись­менники в Шевченковій лектурі» (1926), «Забуті рецен­зії 40-х років на Шевченкові твори» (1930) та ін. У стат­ті «Шевченко і романтизм» (1924)14 П. Филипович, зо­крема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але писали ніби між іншим. Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї, як на одну з найприкметніших рис творчості Кобзаря і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українсь­ку варіацію характерного романтичного жанру), його іс­торичні поеми з суто романтичним культом героїчної ін­

 

Становлення і нищення шкіл та напрямів…


175


дивідуальності, твори з романтичною ідеєю реформатор­ської ролі поета і митця загалом («Перебендя» та ін.), так звані «побутові» поеми, де зображено нібито реальне життя, але в «криваво-ефектовних», суто романтичних тонах кілька інших творів поета (і ранніх, і найпізні­ших), де романтичний герой «доведений до краю», а по­ет при цьому користується суто романтичними компози­ційними прийомами, наснажує поезію музичною стихі­єю, вдається до примхливих асонансів, алітерацій, внут­рішніх рим, народнопісенних розмірів та інших засобів, характерних для романтичної творчості. Про все це П. Филипович говорить у зв’язках із традиціями німець­кого й «байронівського» романтизму, з творчістю А. Мі- цкевича, О. Пушкіна і М. Лєрмонтова, але не в плані за­позичень чи фізичних впливів, як про це писали деякі попередники П. Филиповича, а з заглибленням у типоло­гічні основи самого явища романтизму, котрий майже од­наково чи з певними відмінностями виявлявся в багатьох літературах світу. Це видається особливо важливим тому, що немало літературознавців (зокрема й радянських) до­водили, ніби романтизм був лише «епізодичним» явищем у Т. Шевченка і лише на ранньому етапі його творчості.

Фахово глибокі й добре аргументовані відкриття П. Филиповичу вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — О. Кобилянської. Найцікавіші спостереження стосуються переважно гене­зису того нового напряму, який утверджували ці пись­менниці, генезису модернізму з його специфічними, но- воромантичними формами суто українського вираження. Цих питань П. Филипович торкається в статтях про О. Кобилянську («Спустошена ідилія», «Історія одного сюжету», «О. Кобилянська в літературному оточенні»), про Лесю Українку («Одно слово» Лесі Українки», «Образ Прометея…» та ін.), а також у статті про новелу М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». П. Филипович дале­кий від того, щоб модерну творчість цих авторів вважа­ти «чужою» в українській літературі чи якимось відхи­ленням від «генеральної лінії». Для нього вона є органіч­ною частиною національного літературного процесу, який розвивався відповідно до закономірностей літпроце­су світового.

Літературна критика 20-х років найчастіше звертала­ся до творчості Лесі Українки. Крім М. Зерова та П. Фи­липовича, про неї писали й багато інших дослідників, створивши низку ґрунтовних монографій (М. Драй-Хма- ра), статей (А. Музичка), опублікувавши деякі біографіч­ні матеріали тощо.

 

176

 

Історія українського літературознавства

 

Монографія М. Драй-Хмари «Леся Українка, життя й творчість» (1926) була не тільки найвагомішим на той час науковим словом про поетесу, а й мала свою яскраво виражену естетичну й компаративістську специфіку. М. Зерова, наприклад, цікавила здебільшого культуроло­гічна основа «екзотизму» творчості Лесі Українки; П. Филипович проникав у генезис її новоромантизму та сюжетних побудов; А. Музичку й В. Коряка захоплюва­ла «лівизна» поетичних декларацій письменниці і т. ін. Тим часом М. Драй-Хмара поставив завдання з’ясувати природу естетичного обличчя авторки «Лісової пісні». Водночас не оминав і питань зв’язку естетики поетеси з модерними стихіями в інших слов’янських і неослов’ян- ських літературах. Як дослідника, ці питання цікавили М. Драй-Хмару найбільше і не тільки у зв’язку з Лесею Українкою. Він опублікував кілька статей про білорусь­ких письменників М. Богдановича і Янку Купалу, висло­вив оригінальні думки про розвиток сербської і хорватсь­кої літератур, дав своє розуміння практично всього сло­в’янського письменства (розвідка «Проблеми сучасної славістики»).

Загалом питання розвитку «інших» літератур у науці про літературу було в багатьох випадках органічно невід­дільним від проблем «своєї» літературної творчості. Цьо­му чимало сприяв, зокрема, ще один дослідник із поетів- неокласиків — О. Бургардт. Як і його побратими М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, він був вихо­ванцем філологічного семінару В. Перетца. Ще в студент­ські роки під керівництвом В. Перетца він пише розвід­ку про літературознавчу систему німецького дослідника Е. Ельстера (опублікована окремим відбитком 1915 р.), пізніше публікує статті про німецьку літературу «Співець з бунтарською душею» (1924), «Ернст Толлер» (1925), «Експресіонізм у німецькій літературі» (1925), «Леся Українка і Г. Гейне» (1927), «Георг Кайзер» (1930) та ін. Разом із численними публікаціями про інші зару­біжні літератури таких дослідників, як М. Калинович,

С.   Родзевич, Т. Якимович, С. Савченко та інші, студії О. Бургардта зміцнювали інтелектуальний потенціал усього українського літературознавства, перетворювали його з епізодичного заняття одинаків на багатогалузеву, професійно зрілу науку.

 

Категорія: Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підруч­ник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.