Статті

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Хвильовий — прозаїк (Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах ТОМ 1)

загрузка...

1923 року вийшла його перша збірка новель «Сині етю­
ди». Це відразу стало подією в історії української порево-
люційної прози. Коли поезію початку 20-их років репре­
зентували такі вже загально визнані поети як П. Тичина, В.
Еллан, М. Рильський, Д. Загул, М. Семенко, О. Слісарен-
ко, В. Сосюра, Я. Савченко тощо, то українська проза бу­
ла у великому занепаді. Провідні дореволюційні прозаїки:
В. Винниченко, О. Кобилянська, В. Стефаник, С. Черка-
сенко опинилися поза межами Радянської України. М.
Чернявський і С. Васильченко, ошелешені подіями, жили
тихенько десь на провінції й нового голосу не подавали.
їхні старі твори, інколи видавані тим чи іншим коопера­
тивним чи просвітнім товариством, проходили не поміче­
ними. Трішки помітніше, але також без впливу, промайну­
ли збірки оповідань М. Івченка «Шуми весняні» (1919) та
«Горіли степи» (1923). Подувом сучасности повіяло від
збірок початківських оповідань О. Досвітнього «Новелі»
(1920), Г. Косинки — «На золотих богів» (1922) і В. Підмо-
гильного «Остап Шаптала» (1922). Але нікому з них не по-
44
щастило ще тоді перемогти тягар минулого и стати вираз­
ником нової доби. Це випало на долю М. Хвильового. По­
ява «Синіх етюдів» засвідчила, що в літературу прийшов
новий, духово суверенний письменник. І сучасники його
прийняли це бездискусійно, як факт сам собою зрозумілий.
В. Коряк від імени всіх сучасників М. Хвильового писав:
«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас
усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знеси­
лює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до
себе і до інших, хворобливо вражливий і гор­
дий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний
і сором’язливий, химерний характерник, залю-
блений у слово, у форму, мрійник».*)
Перший авторитетний голос про початкові творчі кро­
ки Хвильового поета і прозаїка пролунав з високого акаде­
мічного світу. Належав він академікові С. О. Єфремову.
«З Хвильового, — писав він, — безперечно
цікава постать саме з художнього погляду: ще
не вироблена, не вирізьблена, не докінчена на­
віть, але сильна. У його широкі можливості: би­
стре око меткого спостережника разом з неза­
лежною об’єктивністю художника, вміння різко
й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вло-
жити в них промовистий образ, знайти відповід­
не слово без зайвої розволіклости, округлити ці­
лу картину якимнебудь загальним штрихом.
Люди в його здебільшого живі в дії, в описах
багато руху, широкого захвату, повітря, синіх
просторів, — і тому так радісно і весело його
читати».**)
*) А. Лейтес і М. Яшек. «Десять років…», т. І, стор. 526.
**) Сергій Єфремов. «Історія українського письменства». Видання чет­
верте, том 2, Київ-Ляйпціг, стор. 114-115.
45 Пару років пізніше, інший авторитетний тогочасний
критик О. Білецький, назвавши М. Хвшльового«основопо-
ложником справжньої нової української прози», вказавши
на вплив його «Синіх етюдів» і «Осени» на ціле покоління
молодих пореволюційних прозаїків (О. Копиленко, П.
Панч, І. Сенченко, В. Вражливий, І. Микитенко та багато
інших), — стверджував:
«Але значення «Синіх етюдів» та «Осени» для
молодої української прози, звичайно, не вузько-
технічне. Вплив цих книг широкий. Вони по су­
ті визначили все коло тем нашої революційної
белетристики.*)
Філософ і літературний критик проф. В. Юринець пи­
сав:
«Хвильовий в історії української літератури,
особливо ж літератури останньої доби, маркан-
тна індивідуальність».**)
Проф. А. Шамрай 1927 року писав:
«М. Хвильовому належить почесне ім’я пер­
шого прозаїка, й тільки появу в 1923 році його
збірки «Сині етюди» треба вважати за початок
нової прози». ***)
Серед цілого ряду оцінювачів творів Хвильового поза
межами України виокремлюється голос Євгена Маланюка.
Він стверджував:
*) О. Білецький. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року. «Чер­
воний шлях», Харків, ч. З, 1926, стор.’139.
**) В. Юринець. М. Хвильовий як прозаїк. «Червоний шлях», ч. 1,
1927, стор. 256.
***) А. Шамрай. «Українська література», Харків, ДВУ, 1927, стор.
192.
46
«Хвильовий «Синіх етюдів» і «Арабесок» є в
мірилі загальноєвропейськім (отже—світовім) —
явище либонь без прецеденсу».*)
Для зручности аналізи і глибшого вгляду всю прозову
творчість М. Хвильового поділяємо на три періоди.
Перший період — 1921-1924. Умовно його можна ви­
значити як період експерименту і шукання. Цей період ви­
повнюють безсюжетні, або й з своєрідно захованим, «по­
ламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побуто­
во-сатиричні етюди й оповідання: «Життя», «Кіт у чобо­
тях», «На глухім шляху», «Редактор Карк», «Синій листо­
пад», «Свиня», «Арабески» та інші.
Другий період — 1925-1930. Це період творчого змуж­
ніння, стилевого утвердження, теоретичного осмислення ми­
стецтва, візійних теорій та виразної настанови на сюжет­
ність. Твори: соціяльно-проблемні оповідання, суспільна
сатира, романтично-психологічна повість, соціяльний ро­
ман, публіцистичний трактат і полемічні памфлети. («Ма­
ти», «Повість про санаторійну зону», «Іван Іванович», «Ре­
візор», «Із Вариної біографії», «Сантиментальна історія»,
«Вальдшнепи», «Камо грядеши» тощо).
Третій період — 1931-1933. «Період героїчних терпінь»,
період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для
нового старту на конвенціональних шляхах. («Мисливські
оповідання», «З лябораторії», «Майбутні шахтарі» та інші).
Безвихіддя і трагічний фінал.
Перший період творчости (1921-1924).
Зупинімо свою увагу бодай на деяких особливостях
прози М. Хвильового першого періоду. Насамперед звер-
*) Є. Маланюк. «Книга спостережень». Проза, «13 травня 1933 року», То­
ронто, В-во «Гомін України» 1962, стор. 264.
47 тає на себе увагу його ліризм. Це не традиційний ліризм
народньої поезії, як і не ліризм дореволюційних українсь­
ких поетів. Ліризм М. Хвильвого має глибоке функційно-
мистецьке організуюче спрямування. Г. Майфет влучно
твердив колись про «якнайширшу владу ліричної сти­
хії» та її сюжетно-організуючу функцію в ранніх оповідан­
нях Хвильового.*) Який би жанрово твір ми не взяли : чи
побут ще не розхитаного, але вже зачепленого революці­
єю села («Життя»), чи розбурхана революцією безпринцип­
на міщанська стихія, всі оті Анфиси Павлівни і Павліни
Анфисівни, Гамбарські, Аркадії Андрійовичі та багато ін­
ших, що намагаються пристосуватись до нових умов і но­
вих панів («Колонії, вілли», «Заулок»), чи різнобарвна пси­
хологічно-ідейна ґалерія інтелігентів, діячів комуністичної
революції на тлі перших пореволюційних років («Редак­
тор Карк», «Кімната ч. 2», «Юрко»), чи героїчний образ
жінки революції («Кіт у чоботях», «Легенда»), чи боротьба
партизанів з радвладою («Солонський Яр»), чи трагічні
образи людей-невдах («Елегія»), чи глибоко-поетична сим­
воліка фаталізму й оманности ілюзійного блиску («Дорога
і ластівка»), чи грайливий калейдоскоп спогадів, пережи­
вань, вражень і візій («Арабески»), чи похмуро-трагедійний
конфлікт людини і доктринера («Я») та багато інших тво­
рів — в усіх цих творах М. Хвильового ліричний струм
відіграє велику композиційно-організуючу ролю.
Поруч ліризму важливу емоційну функцію відіграє
засіб рефрену. Хто не пам’ятає рефрену Хвильового з «На
глухім шляху»: «Ох, ви, сосни мої — азіятський край!»
Або: «Бідна наша батьківщина… Блукає вона за вітряками
й ніяк не найде веселого щляху» («Солонський Яр»). Або:
«І стоїть той тихий осінній сум» із «Повісти про санаторій-
ну зону» та багато інших. Засіб рефрену М. Хвильовий
вживає майже в усіх своїх творах. Це надавало його опо­
віданням схвильованости й динамічности і творило осо-
*) Григорій Майфет. Про «Сантиментальну історію» М. Хвильового.
«Життя й революція», березень, 1929, стор. 101.
48
бливий стиль оповіді. Це дало підставу тогочасній критиці
твердити, що проза Хвильового започатковує новий ліри-
чнс-орнаментальний (В. Коряк) та імпресіоністичний'(М.
Доленго) стиль. Це була правда, але не повна. Бо критики
не збагнули відразу, що це були лиш експерименти і ча­
сткові відкриття молодого автора, що це були тільки пер­
ші кроки до того великого стилю доби, про який Хвильо­
вий заговорить кілька років пізніше.
Одночасно він залюблений у слово. Він хоче, щоб воно
звучало як найтонша музика, щоб віддавало кольори й ви-
лонювало запах. Він вітає свого далекого сучасника —
еспанського драматурга й новеліста Мартінеса Сієрра за
його чарівне музичне слово.
«О, Мартінесе Сієрра! Тобі, музичному му­
зикантові, твоїм новелям, де звучить така широ­
ка і радісна весна, де міріяди міріядів голубих
метеликів над гармонією моєї душі — тобі шлю
із моєї чумацької країни привіт. О, Мартінесе Сі­
єрра! Не тільки ти закоханий у звуки, фарби й
запах слова — я теж естет» («Арабески», стор.
308).
Уся творчість М. Хвильового першого періоду, поза
багатьма іншими ідейно-естетичними компонентами, вели­
кою мірою присвячена слову як основному засобові ідейно-
мистецького вислову. В найдосконалішій з цього погляду
речі «Арабески», що по суті підсумовувала його багато­
річні естетичні шукання, є багато деталів, що в’яжуться з
ідеєю мистецької функції слова. Візьмімо його «Деталь з
моєї біографії». Обірвана розповідь на найцікавішому мі­
сці викликає запит Марії, тієї чарівної уяви, що супрово­
дить автора через усю повість:
— Слухай, ІЧісоІах! А що ж далі? Як же з
твоїм чиновником?
49 То автор в пориві щирости відповідає:
— Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного
не було. Я тільки приніс тобі запах слова.
(Підкр. моє — Г. К. )
Так, це була велика гра, великий мистецький багатови-
явний експеримент зі словом в усіх можливих його «стро­
катих аналогіях і асоціяціях».
Проза М. Хвильового тієї доби має ще один ваговитий
компонент, що його можна визначити як лірично-музич­
ний. На це, здається, вперше звернув увагу М. Чирков у
статті: «Микола Хвильовий у його прозі». *) Але вперше і
глибше акцентував на цьому Євген Маланюк. Він спосте­
ріг, що «проза Хвильового є майстерно-надхненно інстру­
ментована від початку до кінця». («Книга спостережень»,
стор. 263). І це слушно. Алітерованість, ритмічність і, ска­
зати б, своєрідний музично-пісенний тонус є органічно по­
в’язані з ліричним первнем етюдів Хвильового, з його ви­
ключним відчуттям багатовимірности і «запаху слова».
Хвильовий романтик, лірик і естет слова, одночасно
мав талант до теоретичного думання, до філософського
узагальнення — аналізи і синтези — проблемних явищ
людського буття. Цю особливість його таланту я назвав
би інтелектуалізацією почуттів. Про це ми говорили част­
ково на початку, аналізуючи його поетичний доробок. Са­
ме звідси йде у Хвильового отой вічно допитливий фав-
стівський дух всепізнання, той «дух неспокою», який не
покидав його до самої передчасної смерти. Звідси його все-
охопне пристрасне бажання обняти й творчо зобразити
світ у всіх його суперечностях, психологічних і соціяльних
конфліктах: великих і малих, людських і диявольських, іде­
альних і злочинних.
Хвильовий був залюблений у слово. Проте, йому заки­
дали засміченість його мови русизмами, полонізмами, не-
*) «Життя й революція», Київ, 1925, ч. 10, стор. 39
50
відповідними українській мові синтаксичними формами,
слобожанським діялектом і таке інше. Звичайно, прискіпли­
ві пуристи завжди зможуть знайти підстави для таких за­
кидів, якщо не візьмуть до уваги часу й обставин, коли пи­
салися ці твори. Але якось мало хто звернув увагу на те,
що Хвильовий увів в українську літературну мову багато
нових слів, багато маловживаних або й цілком забутих
слів і надав їм у літературі «громадянських прав». Ось де­
кілька прикладів, не спеціяльно вишуканих, а занотованих
у побіжному читанні: чвиря, мжичка, опар, памега, жлук­
то, озов, саєта, ріжа, духмяна, #жура, сторожко, сіверкий,
промешкання, ущекнений, запосів і подібне. Його оновле­
ний з українського народного моря словник, його розпо­
відна манера, його гострий діялог стають на довгі роки
джерелом науки і поштовхом до шукань для багатьох тоді
молодих літераторів.
Отже все це говорить за те, що М. Хвильовий своїми
прозовими творами вніс радикальні зміни в українську по-
революційну прозу. Зруйнував традиційну сюжетну форму.
Почав уводити в розповідну канву позасюжетні елементи:
листи, історичні та філософські медитації, ліричні відступи,
розмови з читачами про ідею чи суть розповіді, полеміку з
критиками, сатиричні вставки тощо. Оскільки щось поді­
бне можна було зустріти в тогочасних російських письмен­
ників з групи Опоязу,*) а зокрема у Пільняка, то деякі кри­
тики почали закидати Хвильовому наслідування Бориса
Пільняка. Але дивно, що ніхто не згадав тоді, що майже
одночасно у французькій літературі появився відомий ро­
ман Андре Жіда «Фальшивомонетники» (1925), де вперше у
французькій прозі було вжито нову ускладнену форму ком­
позиції, де герої (як і в Хвильового) обговорювали компо­
зицію роману, де автор оновлював сюжет різним «позалі-
тературним» матеріялом, уводив низку нових засобів, що
пізніше мало великий вплив на всю французьку модерну
*) Общество изучения позтического язьїка, — група російських письмен­
ників і літературознавців, що плекали нові форми і мистецькі засоби.
51 прозу аж до теперішнього так зв. «нового роману». Вже з
цього навіть видно, що справа тут не в запозиченнях. То
була доба шукань і відкрить у всіх літературах світу. В у-
країнській літературі цю ролю виконав Микола Хвильо­
вий. Він це розумів краще від своїх критиків. Закиди в на­
слідуванні Хвильовий приймав жартома, а інколи, як у
«Вступній новелі» до тритомника «Творів» 1927 року, на­
віть з насмішкуватим сарказмом. В одній з перших своїх
яскравих новель «Редактор Карк» Хвильовий писав:
«Мої любі читачі!., солов’ї не однаково спі­
вають, прислухайтесь… Переспівувати — не тво­
рити, а мавпувати. І читач творець, не тільки ми
— письменники. Я шукаю і ви шукайте. Спершу
від новаторів — і я теж — це нічого: від них,
щоб далі можна».
Як бачимо, Хвильовий не заперечує, що шукає, що
вчиться в новаторів. Але не для того, щоб наслідувати, а
щоб придивитись, збагнути секрети, відштовхнутись «щоб
далі можна». Б. Пільняк, опоязівці взагалі, не були пога­
ною школою. Але вони не були й останнім словом для
Хвильового. Вони були майже його сучасники. Та сама до­
ба, ті самі суспільні й психологічні конфлікти творили
однакове підсоння й тотожню мистецьку реакцію. Вони шу­
кали і він шукав. Він придивлявся до їх осягів. Дещо брав,
випробовував, «клав у своє волосся». Але в його творчій
лябораторії, в українській дійсності воно вже «горіло інак­
ше».
З усіх дотеперішніх міркувань ми можемо зробити ви­
сновок, що Хвильовий естет слова, новатор, творець і
основник майстерно-інструментованої, лірично-орнамен­
тальної прози пореволюційної доби. Цей висновок слуш­
ний, але далеко не повний для цілого образу автора «Си­
ніх етюдів». Бо всі ці мистецькі засоби і відкриття були
йому потрібні, щоб з одного боку, по-новому, глибоко і
хвилююче розповісти, як у садах його «чумацької країни
52
жевріють зорі: падають на ягоди крізь темну темряву літ­
ньої синєблюзої ночі й падають на ставки, щоб прозвуча­
ти». («Арабески», стор. 308); щоб описати «як співають на­
ші дівчата біля шведських могил, коли пісня з буряків, як
сіроока жура, як геніяльний Леонтович у бур’янах нашого
степового краю» (там же, стор. 309), — аз другого , —
щоб зафіксувати «як була, як пройшла, як гриміла, як на­
роджувалась молода епоха… м’ятежна епоха» і як «бігли
вітри із Сходу — сторожкі і тривожні» (там же, стор. 309).
Тобто, розкриваючи цю романтичну мову, це означає, що
всі ті новаторські мистецькі засоби Хвильового не існува­
ли самі для себе. Вони мали, висловлюючись трохи ясні­
ше, творчо-функційне призначення. За їх допомогою, з од­
ного боку, — автор глибше висловлював свою велику
любов до України, її звичаїв, пісень, природи, а з другого,
— до української людини, її величної, але трагічної історії,
включно з революцією 1917 року.
«Подумав, що над Україною завжди був
дим, і вся вона — задимилась у повстаннях, у
муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дін­
ці спокійно думали й упирались у небо димарі.
1 був огонь і теж — велика велетенська сила,
фатальна, тільки від варязьких гостей вона не
йшла».
(«Редактор Карк», стор. 38).
Хвильовий створив невмирущу ґалерію типів українсь­
ких революційних інтелігентів, що, повіривши в доктрину
Леніна, сподівалися під її прапорами зберегти єдність на­
ціонально-державної та соціяльної свободи українського
народу. Багато з них згинули, але й багато пережили буре­
вій революції і вступили з надією у відбудовний період. Зу­
стрівшись в українській дійсності з практикою панівної
партії, вони, незабаром, збагнули, що між теорією і прак­
тикою партії в національному питанні стоїть глибоке про­
валля. їх спроби усунути ці несправедливості наражува-
лись на обвинувачення в націоналізмі і на рішучий опір з
53 боку партійної більшосте, що думала старими категорія­
ми імперії. Це породжувало розчарування, опозиційний на­
стрій і шукання власного шляху. Такий є редактор Карк,
що ставить, як на здоровий глузд, парадоксальне питання:
«Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Украї­
ну?». Це і старий шкільний сторож Нестор із своїм резолю­
тивним висновком: — «Мабуть, прийшов кінець. З’їли су-
кини сини революцію» («На глухім шляху», т. 1, стор. 101).
Це і самовіддана жінка революції Марія, що в розпачі спо­
стерігає, як умирають на туберкульозу герої революції (Ва­
дим), а замість них владно вилазять на поверхню життя
всефедеративне міщанство, пристосовники, кар’єристи:
«Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама».
(«Синій листопад», стор. 157). Таким є поет Хлоня, що спо­
пелив своє серце в боротьбі за свою вимріяну епоху добра
і людяности. Мрія зникла і Хлоня опинився перед глухою
стіною. І він бачить, що це не завоювання революції, а
«якийсь всесвітній ідіотизм». Людина втрачає свій образ.
Перестає бути собою. «Скоро ми зовсім забудемо тиху за­
душевність і будемо не то машинізованими хижаками, не
то хижими машинами», — стверджує Хлоня. Роздумуючи
глибше над тим, що сталося, Хлоня приходить до вража-
ючо пророчої думки:
«Я вже зараз бачу, як мислі мого великого
вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду
й маклерського перекручення. Світова сволоч,
що пролізе в святе святих, сховається там за
його ім’я і зробить з нього брудне знаряддя,
яким одкидатиме людськість назад». («Повість
про санаторійну зону», т. II, стор. 243).
Хвильовий створив ряд цікавих образів жіночих. Від
жінок революції (тов. Жучок із «Кіт у чоботях», повстанка
Стенька з «Леґенда», Марія з «Синій листопад»), від скром­
них, добросердних дівчат глухої провінції, замріяних у
54
щось вище, гарне і добре (Оксана з «Життя», Вероніка з
«Силюети», Варя з «Вариної біографії», Катруся з «Нарече­
ний»), через різних авантюрниць, пристосовниць, амораль­
них кар’єристок (Мар’яна з «Заулок», Хая, Яблочкіна з
«Свиня», Вівдя з «Кімната ч. 2», Анфиса Павлівна й Павли-
на Анфисівна з «Колонії, вілли», Майя з «Повість про са­
наторійну зону») аж до жінок з нахилом до інтелектуаль­
ної праці, до філософії, до політичного думання і бороть­
би (Нуся з «Редактор Карк», сестра Катря з «Повісти про
санаторійну зону», Б’янка з «Сантиментальної історії» і,
нарешті, Аглая з роману «Вальдшнепи», як модерний
образ жінки — політичного мислителя і борця).
Багатоликий виводок негативних типів перших порево-
люційних років Хвильовий майстерно зобразив у багатьох
своїх оповіданнях: «Колонії, вілли», (Анфиса Павлівна й
Павлина Анфисівна), «Синій листопад» (Гофман), «Свиня»
(Райський, Карло Іванович, Пєтушков), «Кімната ч. 2»,
(Вольський), «Заулок» (проф. Гамбарський, Аркадій Ан­
дрійович), «Лілюлі» (голова Пролеткульту тов. Пупиш-
кин та його заступник — Мамочка) і в багатьох інших.
1924 року М. Хвильовий опублікував свою найсильні-
шу і, одночасно, найкритичніше сприйняту деякими крити­
ками новелю «Я». Своїм романтично піднесеним стилем, з
«поламаним» сюжетом, з несподіваними вставками й від­
ступами, з межово напруженим динамізмом образу при
глибоко ліричному супроводі ця новеля становить собою
те найкраще, що дав Микола Хвильовий в першу добу сво­
єї творчости. У центрі романтично-трагедійного дійства
недавніх кривавих революційних років Хвильовий поста­
вив проблему світового звучання. Глибокий потрясаючий
конфлікт революціонера-людини і революціонера-фанати-
ка, людини і догми. У гостродраматичній колізії зудари-
лись: з одного боку, мати, як символ рідного, доброго,
людського, а з другого, — фанатизм омертвляючої сили
революційної догми, як символ зла і дегенерації людини:
55 «Але це була дійсність: справжня життьова
дійсність — хижа й жорстока, як зграя голод­
них вовків. Це була дійсність безвихідна, неми­
нуча, як сама смерть» («Твори», т. II. стор. 29).
В розпачливому конфлікті, при відповідних зовнішніх
обставинах (облога міста, гарматна канонада, неминучий
відступ), комунар-людина пасує перед комунаром-фанати-
ком і розстрілює свою рідну матір. З того моменту кому­
нар-людина згинув. Залишився в дії машинізований хижак,
сліпий, безвольний раб догми, «главковерх чорного трибу­
налу комуни». Керована такими асоціяльними типами ре­
волюція повернула в свою протилежність.
1932 року, увівши цю новелю до двотомника вибраних
оповідань, що їх мало видати в-во РУХ, М. Хвильовий по­
передив саме цю новелю своїм коментарем. Він писав:
«Герой новелі «Я» — не революціонер. Це —
так би мовити, «революціонізований» індивідуа­
ліст, себто один із тих дрібнобуржуазних інтелі­
гентів, що не позбулися психологічного ванта­
жу «молодої людини XIX сторіччя»… Новелею
«Я» автор рішуче повстає проти індивідуалізму.
Дегенерата введено не випадково! Навіть кра­
щий із тих, що в них «розколюється я», навіть
він іде в супроводі «низенького лоба, розкуйов­
дженого волосся і приплюснутого носа». По­
двійність натури веде до виродження, до деге­
нерації».
Як бачимо, навіть у цих дуже льояльних, причесаних і
пристосованих до тодішньої жорстокої цензури (особливо
щодо творів Хвильового) словах, він стверджує, що герой
новелі «Я» не революціонер, тобто не борець за кращу до­
лю людства, а раб дегенерата (ідеї-догми), а це «веде до
виродження, до дегенерації».
Опублікувавши цю потрясаючу річ 1924 року, М. Хви­
льовий нею ніби замикав свій перший експериментальний
період творчих шукань і знахідок.

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.