Статті

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Хвильовий — полеміст і організатор (Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах ТОМ 1)

загрузка...

Щоб збагнути краще причину трагедійної ситуації, що в
зв’язку з цим заіснувала, розгляньмо тепер коротко третю
лінію діяльности М. Хвильового — полемічну та літера­
турно-критичну. Цю ділянку його діяльности виповнюють
цикли памфлетів: «Камо грядеши» — перший цикл (Кни-
госпілка , 1925); «Думки проти течії» — другий цикл (Хар­
ків, ДВУ, 1926); «Апологети писаризму» — третій цикл.
Цей цикл також був опублікований у додатку до газети
«Вісті» ВУЦВК «Культура і побут» за 28. II., 7. III., 14. III.,
21. III. і 28. III. 1926 р.,але не був, як попередні два цикли,
зібраний та виданий окремою книжкою. Поза цими
трьома циклами М. Хвильовий написав ще ряд памфлетів,
літературно-критичних статтей і публіцистичних трактатів,
що були друковані (а то й недруковані, бо заборонені, як
«Україна чи Малоросія?», але поширювані у машинописах
тодішнім самвидавом) у різних тогочасних журналах:
«Вапліте», «Нове мистецтво», «Літературний ярмарок»,
«Червоний шлях», «Пролітфронт». Усі ці твори М. Хви­
льового були основним рушійним словом у великій літе­
ратурній і політичній дискусії, що з різною вибуховою си-
64
лою тривала цілих шість років: 1925-1930.
Дискусія спочатку таки була чисто літературна. Поча­
лась, здавалось би, з дрібного факту: десятирядний того­
часний прозаїк, член Плуга, Г. Яковенко опублікував мало­
вартісну статтю «Про критиків і критику в літературі» («Вісті»
ВУЦВКа, додаток «Культура і побут», ч. 17, 30. IV. 1925).
Ображений, що на літературному конкурсі його повість
«Нечаївська комуна» була забракована (рецензія проф. О.
Дорошкевича), він скаржився на «сивих дідусів» і «олімпій­
ців» від літератури, які мовляв, позасідали в редакціях і ви­
давництвах та не пускають молодих робітничо-селянських
письменників у літературу. Він радив посадити при видав­
ництвах і журналах «ідеологічно-витриманих» комісарів,
які б контролювали рецензії «сивих дідусів» та «олімпій­
ців» і знешкоджували б їх тенденційні рішення. Тут же він
зачепив негативно твір «олімпійця» М. Хвильового «Я».
«Невже селяни чи робітники повірять Хвильовому, що у
революціонерів (дійсних) щохвилини кололось «Я»? —
писав він. Це й була іскра, що дала велике полум’я.
У тому ж числі «Культури і побуту» появилася велика
стаття М. Хвильового, що мала незвичну для українсь­
кої журналістики форму памфлета. «Про ‘сатану в бочці’
або про графоманів, спекулянтів та інших’просвітян'(Пер­
ший лист до літературної молоді)», — така була назва
цього першого памфлета. Його підзаголовок свідчив, що
це лише початок, що за цим прийдуть нові листи. Вони й
появилися пляново в наступних числах «К. і П.». ч. 20, 31.
V., ч. 23, 21. VI. 1925 і незабаром, як знаємо, вийшли окре­
мою відбиткою під загальною назвою «Камо грядеши».
Вже ці перші статті М. Хвильового не були властиво від­
повіддю тільки Яковенкові. Останній був тільки випадко­
вою зачіпкою. З Яковенка Хвильовий зробив собі лише до­
тепний, насмішкуватий образ примітивізму й назадництва,
Що тоді побутували в українській радянській літературі,
назвавши його «енком». Цей образ, поруч з безсмертним
Винниченковим Гаркуном-Задунайським, залишився жити
в українській літературі назавжди. У цьому першому циклі
65 памфлетів М. Хвильовий порушив ряд загальних болю­
чих організаційних та ідейно-творчих питань, які давно і
глибоко нуртували серед української культурної спільноти,
але про які ніхто не відважувався заговорити відкрито. В
цьому була велика збуджуюча сила статтей Хвильового.
Навколо них зав’язалась дискусія, в яку втягнулись спочат­
ку майже всі видатні літератори, а згодом, коли дискусія
перейшла в гостро політичну проблематику, до слова
прийшли історики, економісти, філософи і нарешті провід­
ні партійні діячі України та СРСР включно із Сталіном.*)
Це був уже тривожний і небезпечний сигнал. Але нев­
гамовного Хвильового це не тільки не злякало, а ніби на­
дало ще більшої відваги. З під його пера виходить цілий
ряд нових памфлетів, про які ми загально вже згадували, і
які тиху заводь української провінції збурили були до
основ.
*) Досить переглянути біо-бібліографічний показник А. Лейтеса і М.
Яшека (том 2, стор. 323-356), щоб зауважити, що в дискусії активно бра­
ли участь такі партійні провідні діячі: нарком освіти УРСР О. Шумський,
після його висилки — його наступник М. О. Скрипник, голова ради на­
родних комісарів УРСР Улас Чубар, генеральний секретар ЦК КП(б)У
Л. Каганович, зав. відділом преси ЦК КП(б)УА. Хвиля, заступник наркома
освіти Є. Гірчак, члени ЦК: В. Затонський, П. Любченко, Г. Гринько, голо­
ва ВУЦВК Г. Петровський та ряд дрібніших діячів і публіцистів. З Москви
свій голос подали: А. Зонін, А. Селівановський, В. Ваганян, Ю. Ларін і яки­
мось боком — М. Ґорький (лист до О. Слісаренка). З високих політиків Г.
Зінов’єв, Б. Каменев і нарешті сам Й. Сталін. 26 квітня 1926 року Сталін на­
діслав великого і тривожного листа «До тов. Кагановича та інших членів
ЦК КП(б)У». Його найбільше занепокоїла західньоевропейська орієнтація
Хвильового.
«У той час, як західньоевропейські пролетарські кляси та їхні кому­
ністичні партії, — писав він, — повні симпатії до «Москви», до цієї цита­
делі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли за-
хідньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що
повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого
сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів ті­
кати яко мога швидше геть від Москви». (Й. Сталін. «Сочинения», т. 8,
1948, стор. 149-54).
$6
Які ж проблеми і які ідеї поставив Хвильовий перед у-
країнською спільнотою? Спробуємо коротко зформулюва-
ти найістотніші. їх можна вкласти в такі пункти:
Пункт перший. М. Хвильовий завжди і всюди в своїх
памфлетах виступав з позиції українського державника. У-
весь свій полемічний арсенал він розбудовував, виходячи із
специфічних умов української господарчої системи як дер­
жавної основи.
У памфлеті «Апологети писаризму» він писав:
«Українська економіка — не російська еко­
номіка і не може бути такою, хоч би тому, що
оскільки українська культура, виростаючи з сво­
єї економіки, зворотно впливає на останню,
остільки і наша економіка набирає специфічних
форм і характеру. Словом, Союз все таки зали­
шається Союзом, і Україна є самостійна одини­
ця.*)
У трактаті «Україна чи Малоросія?» М. Хвильовий ви­
словився ще ясніше:
«Ми є дійсно незалежною державою, котра
входить своїм республіканським організмом в
Радянський Союз. І незалежна Україна не тому,
що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що
цього вимагає залізна і непереможна воля істо­
ричних законів… Якщо яканебудь нація… про­
являє свою волю протягом сторіч, щоб виявити
себе, свій організм, як державну одиницю, тоді
всякі спроби затримати цей природний
процес … вносять елементи хаосу в світовий за-
гальноісторичний процес».**)
*) «Апологети писаризму», розділ XIII, Московські задрипанки. «Культу­
ра і побут», ч. 13, 28 березня 1926.
**) Е. Ф. Гирчак. «На два фронта в борьбе с национализмом», ГИЗ, Мо­
сква, 1930, стор. 63.
67 При вивченні, ба, навіть, при читанні памфлетів і тво­
рів М. Хвильового ми не повинні забувати цієї основної
його тези.
Пункт другий. Українська пореволюційна література
повинна перейти на новий організаційний шлях. Практико­
ваний досі найбільшими письменницькими організаціями
Плугом і Гартом масовий літературний рух повинен
перейти до компетенції культурно-виховних відділів проф­
спілок. Справжні творчі одиниці, що за останнє п’ятиріччя
виявили свою мистецьку дозрілість, мусять увійти до ква­
ліфікованої, суто творчої організації, зразком якої вже є
щойно постала (20 листопада 1925 р.) Вільна академія
пролетарської літератури — В АПЛІТЕ.
Пункт третій. Перед українською літературою невід­
клично стоїть по-новому альтернатива: Европа чи Просві­
та? Тобто, чи ми, як література молодої державної нації,
зуміємо засвоїти всю суму знань, що її створило цивілізо­
ване людство, і засвоївши — піти власним шляхом вперед,
чи залишимось і надалі на обмежених, провінційних, етно­
графічно-побутових наших традиційних позиціях?
Пункт четвертий. Поставивши питання орієнтації на
Европу, Хвильовий відразу з’ясував, що він розуміє під
поняттям Европа. Це не Европа в її конкретному тогоча­
сному культурно-господарському і політичному комплексі,
як намагались примітивно і тенденційно інтерпретувати
його опоненти.
«Европа, — писав Хвильовий, — це досвід
багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпен-
ґлер оголосив «на закаті», це не та, що гниє, до
якої вся наша ненависть. Це — Европа грандіоз­
ної цивілізації, Европа— Ґете, Дарвіна, Ньюто­
на, Маркса і т. д. і т. п. («Камо грядеши»,
стор. 42).
Отже, вже з цього видно, що Хвильовий під поняттям
68
Европа розумів суму знань, що їх створили найбільші інте­
лекти протягом віків, ту суму знань, що стала категорією
вічною, як власність усіх народів і кляс.
«Це, коли хочете, — писав Хвильовий в
іншому місці, — знайомий нам чорнокнижник
із Вюртембергу, що показав нам грандіозну
цивілізацію і відкрив перед нами безмежні
перспективи. Це — доктор Фавст, коли
розуміти його, як допитливий людський дух»
(«Думки проти течії», стор. 45).
Пункт п’ятий. Усі памфлети М. Хвильового були
пройняті ідеєю, яку, здавалося, він хотів утовкмачити в
свідомість кожного українця, а саме: коли тепер Україна
виходить на широкий державний і культурний шлях відро­
дження, то перед нами стоїть найперше завдання: змобілі-
зувати всі наші сили на рішучу й безкомпромісову бороть­
бу з залишками вікової національної неволі — з культур­
ним епігонізмом і рабською психологією в душах україн­
ської людини взагалі та її інтелігенції зокрема. Наша основ­
на вимога — уміти вільно думати і почувати.
«Від Котляревського, Гулака, Метлинського,
через «братчиків» до нашого часу включно, —
писав Хвильовий, — українська інтелігенція, за
винятком кількох бунтарів, страждала і страж­
дає на культурне позадництво. Без російського
диригента наш культурник не мислить себе. Він
здібний тільки повторювати зади, мавпувати.
Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді
зможе культурно виявити себе, коли найде їй
одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не мо­
же втямити, бо він боїться — дерзать!» («Дум­
ки проти течії», стор. 50-51).
Пункт шостий. У боротьбі з рабською психологією й
культурним епігонізмом виключну ролю може відіграти ми-
69 стецька література. Зважаючи на те, що після революції
наша література стає нарешті на свій власний шлях роз­
витку, то перед нею тепер постає історичної ваги питання:
на яку з світових літератур вона повинна орієнтуватися?
«У всякому разі не на російську, — відпові­
дає Хвильовий. — Це рішуче і без усяких засте­
режень. Не треба плутати нашого політичного
союзу з літературою. Від російської літератури,
від її стилів українська поезія мусить яко мога
швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцке-
вича, коли б вони не покинули орієнтуватися на
московське мистецтво. Справа в тому, що росій­
ська література тяжить над нами у віках, як го­
сподар становища, який привчає нашу психіку до
рабського наслідування. Отже вигодовувати на
ній наше молоде мистецтво — це значить затри­
мувати його розвиток». («Апологети писаризму»,
розділ XIII,«Московські задрипанки»,«К. і П.».ч.
ІЗ, 28 березня 1926).
Пункт сьомий. Як же розумів М. Хвильовий це своє
гасло орієнтації на західньоевропейську літеоатуру? Він
ясно і недвозначно стверджував:
«Наша орієнтація на західньоевропейське
мистецтво, на його стилі, на його
прийоми»… Але «коли ми беремо курс на захід­
ньоевропейське письменство, то не з метою при­
прягти своє мистецтво до якогось нового зад­
нього воза, а з метою освіжити його від задуш­
ливої атмосфери позадництва. В Европу ми пої­
демо учитись, але з затаєною думкою — за кіль­
ка років горіти надзвичайним світлом» (Там
же).
Вже з цього уступу ясно, що гасло Хвильового орієнту­
ватися на західньоевропейське мистецтво треба розуміти в
тому ж пляні, що й гасло спрямоване проти російської лі-
70
тератури. Ясніше кажучи, його гасло орієнтації на західньо­
европейську літературу рішуче не означало стати поплен-
тачем і наслідувачем її модних стилів і форм, так само й га­
сло «яко мога швидше» тікати від російської літератури не
означало, що ми повинні відгородити себе від російської
літератури «залізною заслоною». В одних памфлетах Хви­
льового маємо силу думок, які свідчать, що сам Хвильо­
вий все значуще і загальнолюдське в російській літературі
не тільки знав, але й любив і високо цінив. Його інколи
підкреслену неґацію російської літератури, як і гасло орієн­
тації на західньоевропейську, треба розглядати тільки в
аспекті психологічно-полемічної стратегії. її головним зав­
данням було: якнайширше відчинити двері для нового укра­
їнського відродження; створити якнайдогідніші умови для
зросту й утвердження великого українського мистецтва і
вивести його на широкий світовий тракт. «За всяку ціну ми
мусимо вивести нашу літературу на широку європейську
арену», — писав Хвильовий у листі до Аркадія Любченка
вже після ліквідації В АПЛІТЕ.*)
Пункт восьмий. На думку Хвильового, українська по-
революційна література повинна виробити свої власні за­
кони бачення, розуміння й зображення світу, свій напря­
мок, свій стиль. Це буде стиль великого відродження укра­
їнського народу, стиль боротьби і перемоги. Він називає
цей стиль «романтикою вітаїзму» (уііа — життя). «Вона, —
пише Хвильовий, — як і всяке мистецтво, для розвинених
інтелектів. Це сума нового споглядання, нового світовід­
чування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого
періоду азіятського ренесансу». («Камо грядеши», стор.37).
Пункт дев’ятий. Хвильовий створив велику візію май­
бутнього відродження мистецтва, назвавши його азіятсь-
ким ренесансом. На жаль, він не мав ні умов, ні часу, щоб
Цю візію глибше аргументувати й опублікувати. Він подав
ЦЮ ідею лише в загальних окресленнях у четвертому роз­
ділі свого другого памфлету «Про Коперника з Фрауен-
) Юрій Луцький. «Ваплітянський збірник», стор. 210.
71 бурґу…», назвавши ці нотатки «Абеткою азіятського рене­
сансу в мистецтві». У своєму листі до редакції «К. і П.» за
7 лютого 1926 р. М. Хвильовий писав:
«… хоч теорія мистецької школи, яка йде під
прапором «азіятського ренесансу» вже й існує,
але її, на жаль, ще не опубліковано, коли ж не
рахувати IV патетичного розділу другої статті в
«Камо грядеши», який звертався головним чи­
ном до емоцій і нічого конкретного не дав… Та
зараз, поки не намічено основних шляхів нашо­
го культурного розвитку, коли ми майже не ба­
чимо людей, які б добре розбиралися в склад­
ній ситуації щодо українських культурних про­
блем, — зараз я не находжу часу говорити про
свій художній напрямок і тільки міцно тримаю
в руці перо звичайного публіциста. Про азіят-
ський ренесанс ще поговоримо, і сподіваюся, що
цей час не за горами». («Ваплітянський збір­
ник», стор. 46).
Коли Хвильовий писав ці слова, то він правдоподібно
думав тоді про свій великий політичний трактат «Україна
чи Малоросія?», над яким уже, можливо, й працював, і в
якому цілий розділ було приділено ідеї «Азіятського рене­
сансу в мистецтві». Але, на жаль, цей трактат був, як зна­
ємо, заборонений, і за винятком невеликого кола самви-
давних читачів, залишився невідомим і по наш день.
У загальному, цю ідею-візію М. Хвильового можна
зформулювати так: з причин залізної логіки історії гряде
нове велике — четверте — відродження людства. У пере­
дових лавах його йтимуть тепер поневолені народи Азії.
Мистецтво цих народів, акумульоване віками неволі, ви­
бухне з нечуваною силою і, поєднавшись з великим і віч­
ним із культур греко-римської, а пізніше — європейської,
дасть у висліді новий — четвертий — тип культури. Це і
буде доба азіятського ренесансу в мистецтві. Україна,
72
що лежить на межі між Европою і Азією, і яка, з одного
боку, довгі віки неволі ділила долю азійських народів, а з
другого, — була все ж таки причетною до культури Захо­
ду, в особах своїх активно-романтичних мистців, відіграє в
добу азіятського ренесансу в мистецтві провідну авангард­
ну ролю.
Пункт десятий. Трагедія української літератури в то­
му, що вона історично позбавлена нормального взаємо­
зв’язку з читачем. Міське населення, значну частину робіт­
ничої кляси з причин вікової неволі — зрусифіковано, і
українська культура для них — не хвилююче явище. Такий
анормальний стан мусить бути зліквідований. Читачем
української літератури мусить бути не тільки селянство, а й
усе робітництво, міське населення, інтелігенція всіх профі­
лів культури та політично-господарчі керівники республіки.
Тобто, Україна мусить бути нормальним, національно-
культурним державним організмом.
«Отже, — писав М. Хвильовий, — розв’язуючи пробле­
му ідеологічної організації літературних сил, ми знову і
знову викидаємо бойове гасло: «Дайош» пролетаріят!..Ми
в цьому питанні безкомпромісні. Ми «требуєм» (по-укра­
їнському — вимагаємо!) серйозно поставитись кому це
слід до українізації пролетаріяту». («Апологети писариз-
му», «К. і П.». ч. 13, 28. НІ. 1929).
Пункт одинадцятий. «І ще «дайош» інтелігенцію!».
Українська нація, коли вона ступила на шлях державного
розвитку, мусить мати до своїх послуг інтелігенцію всіх
фахів. Залишки російсько-імперського панування мусять
бути зліквідовані. Україна, як держава, не може терпіти,
щоб існувало дві категорії інтелігенції. Одна, що зв’язана з
селом і українською культурою, і друга, багато численні­
ша, висококваліфікована, технічна, фахово-адміністративна
аж до державних і партійних керівників включно, — поспіль
російсько-мовна. Цю аномальність, що неминуче веде до ан­
тагонізму, треба рішуче і негайно усунути. Найвищі технічні,
медичні та інші школи повинні бути так організовані, щоб з
них виходила мовно і культурно українська інтелігенція в
найширшому розумінні цього слова.
73 Це, на мою думку, найголовніше, що поставив М. Хвильо­
вий у своїх памфлетах 1925-1927 років. Я залишаю поза ува­
гою цілий ряд питань, порушених у дискусії з головою спілки
селянських письменників Плуг Сергієм Пи липенком. І ро­
блю це тому, бо вважаю, що з одного боку, то був зудар двох
різнотемпераментних українських патріотів, які часто хоч і в
гострій формі, змагалися за одну і ту ж, дорогу їм обом, спра­
ву, а з другого,— тому, що в світлі генеральних ідей, які по­
ставив М. Хвильовий перед українським літературним і полі­
тичним світом взагалі, його суперечка з С. Пилипенком має
побічне, чисто хатнє, родинне значення. Це не значить, що цій
суперечці не варто присвятити окремого дослідження. Я спо­
діваюся, що тепер це буде уможливлено.
***
Уже навіть з тієї суми ідей, що їх ми свідомо стиснули у
зформованих вище одинадцяти пунктах, читач побачить, що
М. Хвильовий, розпочавши літературну дискусію в квітні
1925 року, вже через рік, у третьому циклі своїх памфлетів,
вийшов далеко поза чисто літературні межі. Здавалося, ви­
падково поряд з літературно-мистецькими питаннями поста­
ли питання національної політики, економіки, державного
будівництва і державного статусу України в Союзі Радянсь­
ких Республік. І ці питання, поставлені в гострій і дразливій
формі, дуже швидко перейшли з літературних середовищ до
загальносуспільних, партійних і державно-керівних. Досить
познайомитися з деякими стенографічними звітами з того­
часних засідань ЦК КП(б)У та Політбюра його, щоб поба­
чити, як памфлети М. Хвильового поставили дибки цілий
цей всемогутній партійний центр України.*)
Влітку 1927 року М. Хвильовий зазнає першого дошкуль­
ного удару від певних лартійних органів. Написаний правдо­
подібно весною 1927 року, найсильніший його памфлет «У-
країна чи Малоросія?» був заборонений до друку. Але це його
ані розчарувало, ані не налякало. Пустивши заборонений
памфлет у тодішній обмежений «самвидав», опублікувавши
*) «Будівництво Радянської України». Збірник, випуск І, ДВУ, Харків, 1928
(?)•
74
першу частину «Вальдшнепів» і здавши до друку другу, М.
Хвильовий десь наприкінці листопада чи на початку груд­
ня виїхав у подорож за кордон. Понад три місяці він про­
жив у Німеччині, Австрії і за деякими даними — у Парижі.
За час цієї його закордонної мандрівки в Харкові сталися
події, які різко заважили на дальшій долі не тільки Хвильово­
го, але й його однодумців із ВАПЛІТЕ. Як ми вже перед цим
згадували, за публікацію в 6 числі «Вапліте» другої частини
роману «Вальдшнепи» . Це число було сконфісковане і зни­
щене, дальшу публікацію журналу припинено, а саму органі­
зацію 14 січня 1928 р. ліквідовано. Про роман Хвильового
«Вальдшнепи», де також згадувалась і «Україна чи Малоро­
сія?», появилася, як ми вже писали, знищувальна стаття А.
Хвилі під назвою «Від ухилу у прірву». Ці твори Хвильового
кваліфікувались як націоналістичні й контрреволюційні. Як
на це обвинувачення реагував М. Хвильовий, ми можемо
тільки догадуватися. На жаль, період перебування Хвильо­
вого за кордоном зовсім не вивчений і ми не маємо жодних
документів, які б докладно цю добу висвітлювали. З листів з
Берліну і Відня до Аркадія Любченка*) видно, що Хвильовий
не був вчасно поінформований про все те, що сталося в Хар­
кові під час його мандрівки за кордон. Про статтю Андрія
Хвилі й про заборону та конфіскацію 6-го ч. «Вапліте» він до­
відався тільки після 10 лютого. А про заборону видавати да­
лі журнал і про «самоліквідацію» ВАПЛІТЕ довідався ще
пізніше. Хвильовий добре знав, що це практично означало і
для нього і для всіх його послідовників. Перед ним немину­
че стало питання: що робити? Порвати з Радянською Украї­
ною й комуністичною партією, чи вертатись і капітулюва­
ти? Роман Роздольський,**) що був чичероне і перекладачем
Хвильового у Відні, розповідав уже по другій світовій вій-
* «Голубі диліжанси». Листування ваплітян. ОУП «Слово», Нью-Йорк, 1955,
стор. 11-13.
**) Р. Роздольський, тоді студент віденського університету, член КПЗУ
тієї більшости, що була пішла за Шумським і Хвильовим. Помер в Чі-
каго у 50-их роках. Про Хвильового розповідав Всеволодові Голубни-
чому, від якого я й занотував цю інформацію. ні, що це питання дуже мучило Хвильового. Можливо
стосується цієї справи і його таємна поїздка до Парижу,
його перебування там у Ілька Борщака і довга розмова з
ним.*) У Відні мав він довгу зустріч з Андрієм Жуком, у
якого випозичав для читання різні еміграційні видання.**)
Доповнює його тодішній настрій віршована строфа, допи­
сана червоним олівцем у листівці до А. Любченка за лю­
тий 1928:
Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває,
Туман ховає даль і Відень посірів.
Але тепер ніхто мене вже не спитає:
Чому зійшлись кінці моїх нервових брів?
Все це лише окремі фрагменти. І робити з них якісь
певні висновки ми не можемо. Але одне ясно: яку б уну-
трішню боротьбу не пережив Хвильовий у Відні, але оста­
точне рішення його було тверде і виразне: написати пока­
янного листа і негайно вернутись на батьківщину — до
народу, до друзів, до літератури. Листа до центрального
органу партії «Комуніст» він написав і вислав з Відня 22
лютого 1928 року. Він визнав усі «гріхи» в романі «Вальд­
шнепи», які йому закидали, заявивши, що останню части­
ну роману спалив і віддає себе на суд ЦК К11(6)У. В сере­
дині березня 1928 року він вернувся з закордону.
З цього моменту починається новий, із зміненою так­
тикою, етап у діяльності М. Хвильового. В листі до ред.
«Комуніст» він відмовився від гасла «геть від Москви», від
беззастережної орієнтації на західню Европу, від теорії бо­
ротьби двох культур, від кличів: «дайош пролетаріят!» і
«дайош інтелігенцію!», бо це, мовляв, само собою зрозумі­
ле. Але він не відмовлявся від ідеї відродження, від ідеї
удосконалення і виходу української літератури на світову
арену, від ідеї нового стилю активного романтизму (ро­
мантики вітаїзму), від боротьби з вульгаризацією і спро­
щенням літератури і т. ін. Все це продовжувало нуртувати
*) «Ваплітямський збірник», стор. 93. 2.
**) Там же.
76
серед колишніх ваплітян, а тепер «позагрупових» письмен­
ників з їх визнаним провідником — Миколою Хвильовим
на чолі. В цьому середовищі, при активній ініціятиві Хви­
льового, народжується швидко ідея видання позагрупово-
го альманаха-місячника «Літературного ярмарку». Ю. Смо-
лич у своїх спогадах твердить, що ідея технічного офор­
млення цього оригінального місячника належала Майкові
Йогансенові. Не заперечуємо, що винахідливий на дотепні
вигадки розум Йогансена тут багато прислужився, але не­
ма сумніву, що основна ідея позагрупового альманаха-мі-
сячника, з інтермедіями і окремими редакторами кожного
місячника — належала М. Хвильовому. Не випадково йо­
го тон, його рука, його стиль позначились на всіх дванад­
цяти томах альманаху «Літературного ярмарку».

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.