Статті

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Третій період творчости (1931-1933) (Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах ТОМ 1)

загрузка...

Вероніка сказала:
— Лемо! Ти мистець революції, а от «сьогодні» ти й не
напишеш, тому що «сьогодні» с зовсім не те, що каже
Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння.
М. Хвильовий. «Силюети».
Наближалось щось гірше ніж героїчне терпіння. Це був
уже шлях на Голготу. Не знаю, чи М. Хвильовий у час лі­
квідації ПРОЛІТФРОНТу ясно усвідомлював уже, куди
котиться його особиста зоря. Аде доля його однодумців,
доля більших і менших талантів, що їх об’єднував ПРО-
*) Варто для історії зафіксувати повний склад ПРОЛІТФРОНТу на
час його ліквідації. Як мені здається, це є перша спроба такого перелі­
ку. Тому за вичерпність списку не можу ручитися. Список складено на
підставі восьми книжок «Пролітфронту», спогадів Ю. Смолича, Т. Ма-
сенка («Роман пам’яті», Радянський письменник, Київ, 1970) і власної
пам’яті. До ПРОЛІТФРОНТу належали (за абеткою): Іван Багмут, Ва­
лентин Бичко, Сергій Борзенко, Остап Вишня, Юрій Вухналь, Т. Ген,
Дмитро Гордієнко, Леон Деменко, Діамант, Іван Дніпровський, Г. До-
бін, Олесь Донченко, Олесь Досвітній, Петро Демчук, Григорій Епік,
Валер Іванов (Лерик), Іван Калянник, Лейб Квітко, Емануель Козаке-
вич, Михайло Кириченко, Григорій Костюк, Гордій Коцюба, Микола
Куліш, Олекса Кундзіч, Олександер Копиленко, Т. Ландирев, А. Лей-
тес, Аркадій Любченко, Терень Масенко, Василь Мисик, Б. Міллер,
Тіграм Мелікседов, Євген М’якота, Микола Нагнибіда, Іван Нехода,
Дмитро Ніценко, Лесь Несміян, Петро Панч, І. Редькіна, Марко Рєз-
ніков, Сергій Роговик, Іван Сенченко, Олександер Сорока, Павло Ти­
чина, Давид Фельдман, О. Фінкель, Микола Хвильовий, Леонід Чер-
нов, Іван Шутов, Володимир Юризанський, Юрій Яновський, Михай­
ло Яловий.
86
ЛІТФРОНТ, його доглибинно хвилювала. Як і в критич­
ний момент ліквідації ВАПЛІТЕ, коли він негайно поки­
нув Відень і приїхав до Харкова, щоб бути серед своїх дру-
зів-однодумців, щоб вони не розгубились, не розпороши­
лись, не втратили надії, так і тепер, у набагато критичні­
шій ситуації, коли його організації наказали не просто лі­
квідуватись, а ввійти в організацію, з якою він довгі роки
вів завзяту боротьбу, — Хвильовий, зціпивши зуби, очо­
лив цей ліквідаційний процес і доклав всіх зусиль, щоб з
гідністю впровадити всіх членів ПРОЛІТФРОНТу до ВУ-
СППу. Коли ж секретаріят ВУСППу підійшов до справи
пролітфронтівців селективно (напр., не було спочатку при-
нято до ВУСППу М. Куліша, О. Вишню, Ю. Яновського
та ще декого), то Хвильовий на перших спільних зборах з
ВУСППом 24 лютого 1931 року виголосив знамениту ди­
пломатичну промову, яка зовні скидалася на дуже партій­
но витриману й самокритичну, а насправді, своєю тенден­
цією, своїм підтекстом була обороною чести ПРОЛІТ­
ФРОНТу й ультимативною вимогою, щоб усіх проліт­
фронтівців було прийнято до ВУСППу. «Певний я, — кін­
чав він свою промову, — що за короткий термін поза
ВУСППом не залишиться жодного з колишніх проліт­
фронтівців. Не в інтересах пролетарської літератури…від­
штовхувати від себе творців, які хочуть цю ж таки проле­
тарську літературу творити».*)
Це мало свій вплив. Унезабарі справді всіх проліт­
фронтівців (за винятком тих, що самі не побажали всту­
пити) було прийнято до ВУСППу. Хвильовий розумів,
що в тих умовах письменникові залишитися поза органі­
зацією означало приректи себе на творчу смерть. Тому
він так боровся за, здавалось би, таке елементарне пра­
во для всіх своїх послідовників. Йому однаково боліло
як за всесоюзно відомого драматурга М. Куліша, так і за
нікому ще не відомого, але талановитого початкуючого
*) «Літературна газета», 30 березня 1931, ч. 10. Скорочений стенографіч­
ний звіт загальних зборів Харківської організації ВУСПП, 24. II. 1931.
Промова тов. М. Хвильового.
87 поета-робітника Івана Калянника. І це право він обстояв.
На більше вже не мав ні сили, ні колишнього авторите­
ту. Двері у вищі політичні сфери відтепер були вже для
нього замкнені.
Він відчував процес штучної ізоляції, яку навколо
його особи і його творів поступово створювали. Він про­
бував це розвіяти своєю творчою активністю. Як Тичина
в поезії («Чернігів», 1931), так він у прозі намагався свій
талант і досвід поставити на службу сьогодення, на служ­
бу спрощених сучасних літературних вимог. Він пробу­
вав створити ілюзорне примирення з жорстокою дійсні­
стю через творчість, і цим шляхом виграти час. Він пише
цикл нових оповідань на дуже сучасну «виробничу» тему:
«Майбутні шахтарі», «Останній день», «Про любов», «Ща­
сливий секретар» тощо. Він їде на села Полтавщини й Хар­
ківщини. Приглядається до життя. Пише пропаґандивні
нариси «По барвінківському районі», «Бригадир шостої»
тощо. Ці речі друкують, але погідних умов навколо нього
не створюють. Хмари над його головою все густішають.
Давнішу його творчість ігнорують. Це він сприймав осо­
бливо боляче. І він вирішив тут опонувати фактами. Зібрав
і по-новому упорядкував два томи своїх новель і запропо­
нував до видання в ДВУ. Але тут «нову лінію» вже добре
знали. Перевидавати старі твори відмовились. Ситуацію
врятувало кооперативне видавництво РУХ, яке ще не бу­
ло опановане микитенківцями. Воно приймає до видання
обидва томи.
На початку 1932 року виходить перший том вибраних
творів М. Хвильового, в мистецькому оформленні Анато-
ля Петрицького й за редакцією самого директора РУХу А.
Березинського. Поява цієї збірки була для М. Хвильового
не тільки своєрідною формою протесту проти іґнорантів,
але й одночасно його єдиною тоді трибуною. Тому він сам
написав передмову до цієї збірки, а до кожного оповідан­
ня — короткий, а інколи, навіть, полемічний, коментар. З
гідністю, стримано, але з помітним внутрішнім обурен­
ням він обвинувачує «не в міру дбайливих критиків», що в
88
останні роки закреслюють «мало не ввесь мій попередній…
творчий шлях пролетарського письменника». Він висміює
тих критиків, що пробують писати про його сучасні твори
як про «пролетарського початківця, який допіру повернув­
ся з ваплітівської еміграції». Він цитує слова німецького
критика на том вибраних його оповідань, що 1931 року
вийшли німецькою мовою. Німецький критик («Бюлетень
експресних інформацій», ч. 4, 1932, Інсбрук) прихильно пи­
сав, що це дуже рідкісне явище серед письменницьких та­
лантів, коли всі десять оповідань, як у збірці Хвильового,
не подібні одне на одне. Він зауважив також, що на «роз­
кішній сатирі Хвильового» помітний вплив англійських гу­
мористів (Свіфт). «Навіть у перекладі, який, коли судити з
передмови, значно послаблює вартості українського авто­
ра, кожне поодиноке оповідання становить маленький ше­
девр (Меіз1ег\Ґегк), якому з письменницького боку мало
що можна закинути». (Всі цитати взято з: М. Хвильовий.
«Вибрані твори», т. 1-ий, РУХ, 1932, передмова, стор. 5, 6).
Нарешті Хвильовий, навмисне процитувавши висновки ні­
мецького критика, що хоч книжка високомистецька, але
для загальних бібліотек не надається, бо, «комуністична»,
запитує: хто ж має рацію? Чи буржуазний рецензент, чи ті
радянські критики, що заперечують його давніші твори? У
коментарях до окремих своїх новель він при кожній наго­
ді ущіпливо реаґує на примітивізм тогочасних «критичних
бригад», що так безславно діяли в ті роки. Він система­
тично брав їх на сміх, цитуючи іронічний вислів Майка
Йогансена : «Не знаю точно, чого хотіли від мене рецен­
зенти— очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писа­
ти— але дуже хочу виправити свою лінію — очевидно, не­
правильну, раз на неї напались рецензенти, бо їм же дору­
чили писати рецензію» (Там же. Коментар до оповідання
«Щасливий секретар», стор. 289). У цих стриманих обо­
ронних, а інколи й наступальних нотатках вчувалося ще
де-не-де відлуння колишнього Хвильового-полеміста. Але
тільки далеке відлуння. Крикнути на повний голос він уже
не міг. Його каяття й відмовлення від поглядів доби ВА-
89 ПЛІТЕ не принесло йому ні щирого признання, ні довір’я з
боку партії, до якої він ще належав. Це вело до трагічного
внутрішньосуперечливого конфлікту. Правдоподібно, він
опинився на тому «ідіотському роздоріжжі», яке колись він
так проникливо вгледів у свого героя-опозиціонера Кара-
мазова («Вальдшнепи», стор. 66). Одне слово, стан облоги
й трагічного безвихіддя поглиблювався з кожним днем.
Злочинний плян колективізації, що його зактивізувала пар­
тія від початку 1930 року, і нечуваний грабунок села під
гаслами хлібозаготівель — дали вже свої жахливі наслід­
ки 1932, а особливо — на початку 1933 року. Це ще біль­
шою мірою поглибило в свідомості М. Хвильового стан
глухого кута, безвихіддя. Приїзд у січні 1933 року з Мос­
кви П. Постишева із спеціяльним завданням і необмежени­
ми правами диктатора знаменував собою нову фазу полі­
тики партії. Пропаґандивна машина його віщувала нову
хвилю терору на господарчому й особливо на культурно­
му відтинку. Тоді чи не вперше було кинено в маси міт,
що досьогочасні невдачі в колективізації, які довели села
до голоду, це наслідки шаленого опору куркуля, підкур-
кульника, їх спільників з «бухарінсько-троцькістської
агентури» та «прихованих контрреволюціонерів-націоналі-
стів з партійними квитками в кишені». Це вже було щось
зовсім нове. Воно означало, що меч терору піднесено вже
над головами тих членів партії, які ще не втратили почут­
тя відповідальности перед народом і н перетворились у
«машинізованих хижаків». Смертельною загрозою нави­
сло це насамперед над М. Хвильовим та його найближчи­
ми партійними однодумцями.
Проте особиста доля його вже й не так хвилювала. Йо­
го мучив загальний стан народу нашого, що з кожним
днем ставав нестерпним. Він уже не міг писати нічого, хоч
від нього вимагали. Григорій Епік, що сам переживав по­
дібну психологічну й ідейну колізію, як молодший віком
пробував розрадити свого вчителя й старшого друга. Він
сів писати роман і якось жартома, заохочуючи Хвильово­
го, сказав, що викликає його на соцзмагання. Присутні
90
журналісти підхопили це серйозно і на другий день преса
повідомила світ про історичне змагання М. Хвильового і
Г. Епіка. У Хвильового справді тоді було виринуло бажан­
ня сісти й написати щось значуще, ваговите. І він, як ходи­
ли чутки в літературних колах і дещо подавала преса, по­
чав був писати. Супроти Епікової назви роману «Петро
Ромен», що мав зобразити позитивного героя сучасности,
Хвильовий волів дати героїчний образ жінки того несамо­
витого часу. Назва плянованого роману, нібито, мала бу­
ти «Єва». Але з задуму нічого не вийшло. Шаленство по­
дій дуже швидко його роззброїло. Тисячі голодних селян і
тисячі трупів мужчин, жінок, дітей на вулицях Харкова ви­
кликали розпачливий стан в душі письменника. У чому
справа? Де причина? Хто винен? — тривожно роїлись у
нього думки. Він вже не міг писати, спокійно жити й бай­
дуже дивитись на все, що творилось навколо. Він вирішує
ще раз глянути в корінь. У квітні 1933 він разом з А. Люб-
ченком виїжджає в Лохвицький район на Полтавщині. Цю
поїздку описав А. Любченко в своїх спогадах «Його таємни­
ця», звідки ми запозичуємо деякі факти. Перша їх зупинка в
директора великої модерної, розбудованої чеськими інжене­
рами цукроварні. Прізвище директора було Бичок. За свідчен­
ням А. Любченка, це був «старий робітник цукроварник,
колишній матрос Чорноморської фльоти, людина з міц­
ним здоров’ям, ясним розумом і організаторським хистом».
Хвильовий його знав давніше. Відразу ж прибув туди і се­
кретар Лохвицького райкому партії Васильківський. Він був
близький однодумець Хвильового ще з Харкова, бувши
1930 року секретарем парторганізації ХПЗ. І ось ці два ви­
сокі партійні провідники «великого перетворення» в районі
інформують своїх харківських друзів про життя і стан їх­
нього району. То була розмова дуже довірочна. Розмова
друзів, що вірили один одному, що щиро шукали виходу з
того смертельного глухого кута, куди зайшли вони, вико­
нуючи «директиви з центру». їх довгу й розпачливу розпо­
відь можна стисло передати такими словами: куркулів, я-
кими спекулює пропаганда, вже давно нема. Залишився
91 переважно бідняцький люд. Ограбований, доведений до
розпачу, він почав братися за сокиру й рубати з відчаю
«партуповноважених». Стихійно вибухають повстання. їх
жорстоко придушують спеціяльні військові частини. Голод
охопив цілі села й райони. Чимало випадків людоїдства.
Масові втечі з сіл світ-заочі. Часті випадки .самогубства
цілих родин. • Загально кажучи — безнадія, відчай, жах.
Панує безладдя. Влада розгублюється і від того ще біль­
ше сатаніє.
«Просто віри не йметься, а проте виглядає все так, ніби
чомусь спеціяльно треба збурити населення, конче зруши­
ти його з місця, відірвати від свого пня, геть розколошка­
ти, розкидати, знесилити, знівечити».
«Охопивши голову руками, Хвильовий напружено слу­
хав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте,
так наче сам про це колись вже говорив».
Далі йшла мова про причини, і хто винен, що створи­
лася така трагічна ситуація? Господарі, навперейми, обхід­
ними шляхами пробують пояснити і гостям і… собі, хто
винен. їх висновок звучить хоч плутано, але зрозуміло:
«Поза тим і другим все одно лишається основне спряму­
вання, генеральна лінія. І ця генеральна лінія, хоч-не-хоч,
викликає серйозні сумніви».
Хвильовий зривався на ноги і починав прискорено хо­
дити.
— Товариші! — раптово затримував він крок, наче го­
товий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для ньо­
го стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз
скажу одну «єресь» і прошу в неї повірити. Голод — яви­
ще свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий ма­
невр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною
українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на хви­
лину «єретиками». Колізія тільки починається. Ця сталін­
ська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два ма­
ємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого
залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний,
хтось перший крикне: «Годі! Завісу!».
92
Такий спогад залишив нам Аркадій Любченко. Хоч він
дуже добре знав Хвильового, бо повних десять років прой­
шов з ним рука в руку нерозлучно, але, можливо, не все
тут занотоване відповідає точно висловам Хвильового.
Елементи суб’єктивної мови й розуміння явищ самим Люб-
ченком наявні. Але основний тон, основна реакція на дій­
сність без сумніву Хвильового. 1 в цьому цінність цього
спогаду.
Враження, яке дістав Хвильовий від довірочних розмов
з друзями, він підсилив ще своїм кількаденним перебу­
ванням на селах. А. Любченко згадує момент з подорожі
до села Гамаліївки:
«Ліворуч неподалець видно ще якесь село, а на ланах,
прилеглих до нього, згинці бродили людські постаті, пор­
пались у масній квітневій грязюці. Візниця пояснив, що то
голодні люди визбирують торішнє зерно, — хай, мовляв,
погниле, гірке, аби зерно».
— Весна! Крестьянін торжествуєт, — з гіркою іронією
перефразував Хвильовий рядок із Пушкінського вірша і
цим найглибше підкреслив трагізм ситуації.
Йому було досить. У зв’язку з хворобою Любченка він
покидає Лохвицький район і вертається до Харкова. Мо­
жливо, він твердо рішив таки справді «ще раз гайнути про­
ти течії».
Що ж він застав у Харкові? Насамперед радикальну пе-
ретруску Ради народних комісарів України. Улас Чубар
висів на волосинці. Йому в перші заступники дали П. П.
Любченка. М. О. Скрипника вже усунули з становища на­
родного комісара освіти. На його місце призначили В. П.
Затонського, а його першим заступником Андрія Хвилю.
Вже це Хвильового приголомшило. Він зрозумів це як пер­
ший удар по керівній голівці тих українців-комуністів, що
ще мали якийсь «національний хребет». Розправа з М. О.
Скрипником означала початок розгрому українського
культурно-наукового фронту.
Другою симптоматично-тривожною подією того часу
було повідомлення ОҐПУ про розкриття і розстріл нібито
93 контрреволюційної організації, що діяла головним «чином в
Україні, на чолі якої стояв заступник наркома земельних
справ СРСР по відділу механізації сільського господар­
ства — Федір Михайлович Конар (Палащук), українець,
походив з Галичини і був тісно пов’язаний з українським
культурно-політичним життям.
Третьою потрясаючою подією була вістка, яку Хвильо­
вий дістав довірочно, про арешт у «вільному засланні» О.
Шумського, К. Максимовича, акад. М. Яворського, Соло-
губа та інших, колись активних однодумців Хвильового.
Четвертою найболючішою подією, що «привітала» Хви­
льового в Харкові, був арешт Михайла Ялового — одного з
найближчих однодумців і друзів його. Сталося це правдо­
подібно наприкінці квітня 1933 року.*) Це був вже безпосе­
редній тяжкий удар по середовищу Хвильового. Він з До­
світнім і М. Кулішем кинулись відразу в ЦК і в ОҐПУ з
вимогою пояснити причину арешту Ялового. Як і що їм
там «роз’яснили», залишається й досі таємницею історії. В
усякому разі М. Хвильовий після розмови в ЦК КП(б)У і
в ҐПУ в справі арешту М. Ялового збагнув доглибинно,
що з цим арештом уже пов’язаний диявольський плян ве­
ликої провокації проти діячів української літератури. Що
про творчість уже не може бути мови. Від природи обда­
рований талантом мистця й характером активного діяча,
він і в тих умовах почав шукати виходу. «Гайнути ще раз
проти течії» й вигукнути на ввесь світ «Годі» він уже не
міг. Він був ізольований від преси, видавництв, друкарень.
Його руки були зв’язані, а на устах — кляп. Що ж роби-
*) У багатьох статтях українського закордоння, в тому чи не насампе­
ред у статтях, ба навіть в англомовній книжці автора цих рядків 5іа1і-
піз( К.ИІЄ іп іпе ІЛсгаіпе, (Ргесіегіск А. Ргае§ег РиЬ1І5пег$, N6» Уогк,
1960, стор. 48),була вкорінилась думка, що М. Ялового арештували 12
травня 1933 року. Ряд нових свідчень (О. Ган. «Трагедія Миколи Хви­
льового», Анатоль Гак. «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку», а також ли­
стовне свідчення дружини С. Пилипенка — Тетяни Михайлівни Карди-
наловської переконують мене змінити попереднє твердження і дату а-
решту М. Ялового перенести на пару тижнів назад.
94
ти? Піти в ЦК партії й кинути їм на стіл партійний квиток
з відповідною заявою? А що це дасть? Про це ніхто й не
почує. Він може з будинку ЦК після того ніколи не вийти
й зникнути безслідно. Ні, це не те. Він, той «непогамов­
ний, м’ятежний Микола», в якому, як свідчить А. Любчен-
ко, сучасники «завжди вбачали криштальне, але розіп’яте
жорстокою дійсністю українське сумління», гостро відчув,
що з партією, яка перетворилась на вбивників і тюремни­
ків його народу, мусить розірвати. Але розірвати так, щоб
луна пішла у віки. Це була проблема життя і смерти. Він
гарячково шукав розв’язки. І знайшов. Нікому її не роз­
кривав. Це була «його таємниця».
«Останнє слово»
За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.
13 травня 1933 року, зранку, М. Хвильвий телефоном
запросив до себе найближчих своїх друзів: М. Куліша, О.
Досвітнього, Г. Епіка, І. Дніпровського, М. Йогансена, І.
Сенченка. Можливо, був ще хтось. За розповіддю М. Кулі­
ша, що її переказала нам його дружина Антоніна Іллівна
Куліш у своїх «Спогадах про М. Куліша»,*) довідуємось,
що «Хвильовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав
збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Нікому це не зда­
лося підозрілим. Арешт Ялового подіяв на всіх приголом­
шуюче. І чи не найсильніше на Хвильового». Далі я опира­
юся на розповідь Г. Епіка, як вона залишилась у моїй па­
м’яті. Гуторили. Пили чай. Хвильовий узяв гітару й почав
наспівувати, чи точніше мелодеклямувати «Бєси» Пушкіна.
Хоть у бей, следа не видно;
Сбились мьі. Что делать нам?
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам.
*) Микола Куліш. «Твори», 1955, Нью-Йорк, УВАН, стор. 365-433.
95 І було в цій старомодній мелодеклямації щось трагіч­
но-сучасне. Якесь темне безвихіддя, якась диявольська
фатальність і прихований крик душі письменника: що ро­
бити? («Что делать нам?»). Запанувала дивна тиша. У две­
рях, між кухнею і їдальнею, стояла сумно усміхнена дру­
жина Хвильового — Юлія Григорівна. Хвильовий зупи­
нився, кинув гітару, встав. Куліш, щоб розвіяти незручний
настрій, мовив: — А тепер — по чарці нам!
Налили. Випили. Настрій кращав. Хвильовий розповів
якусь анекдоту, натякнув щось про любов до життя. Ініці-
ятиву перехопив Куліш. Зчинився загальний дружній га­
мір.
Мабуть, ніхто не звернув уваги, що в кутку, коло ша­
фи з книжками, сидів Пом, улюблений пес Хвильового,
його незрадливий друг на всіх полюваннях. Він, мабуть,
довго сидів, розумними своїми очима спостерігав таке зна­
йоме рухливе товариство і в момент найбільшого гамору
й собі дружньо гавкнув. Не зло, а таким специфічно соба­
чим голосом радости. Всі засміялись, а Хвильовий в мить
підхопився, підбіг до пса, вхопив його дружньо за вуха і
мовив: — Ех, Пом, і ти тут!? — Пом весело крутнувся,
ніжно заскавучав, став на задні лапи й передніми обхопив
свого господаря. Хвильовий усміхнувся, погладив пса по
голові, розняв його лапи і мовив: — Ну, годі! годі! Пої­
дем, поїдем. — Друзі жартували. Хвильовий, ніби збенте­
жений, пояснив: — Це так завжди перед полюванням, — і
вийшов до своєї робочої кімнати. За кілька хвилин звідти
почувся постріл. Гості стенулися. — Ти, що, здурів?! —
гукнув Куліш і кинувся до кімнати. Хвильовий сидів у крі­
слі за своїм робочим столом. Голова — ледь похилена. З
правої скроні струміла кров. Права рука — безсило опуще­
на. На підлозі лежав револьвер. Це було його останнє сло­
во.
— Лікаря! — гістерично крикнула Юлія Григорівна. Не­
гайно викликали лікаря. Тут же попросили дружину В.
Ґжицького (медична сестра), щоб дала застрик для стиму­
ляції серця. Приїхав лікар і… констатував смерть.
%
«Годі! Завісу!» Ріпііа 1а соттесііа! Замкнулась велика
доба української літератури 20-их років. її фінал окропле­
но кров’ю найбільшого її організатора і творця.
Похорон
Треба було негайно повідомити ЦК КП(б)У. Присутні
друзі тут же створили комісію для похорону М. Хвильово­
го. Покійника лишили непорушно в кріслі. Нікого до його
кімнати не пускали. Мабуть, найбільшу опанованість про­
явили наймолодші з гостей: Г. Епік і І. Сенченко. На робо­
чому столі Хвильового вони знайшли й уважно перечита­
ли два листи, писані рукою Хвильового. Один — до ЦК
КП(б)У, а другий — до дружини і доньки. Авторові цих
рядків Г. Епік в той вечір переповідав докладно зміст цих
листів. Довгі й несамовиті роки стерли багато деталів з
тієї розповіді. У пам’яті залишилась лише загальна, але,
можливо, і найважливіша її суть.
Листи були не заклеєні, тому їх легко можна було пере­
читати. Але, на жаль, не вистачило часу, щоб зробити ко­
пії. У коротенькому листі до дружини й доньки він просив
дарувати йому, що приніс їм більше страждання ніж радо-
стей. Доньку в листі, у звичайному для нього ліричному від­
ступі, він називав «барвінковим цвітом». Лист до ЦК пар­
тії був довший і нагадував своїм стилем його памфлети. У
вступній частині він намалював страшну, реальну картину
стану сучасного села — голод і масове нищення селянства.
Відповідальність за ці злочини він поклав на ЦК партії.
Далі кинув гостре обвинувачення проводові партії в зраді
ідей революції, в переродженні, в потуранні російському
націоналізмові й нищенні елементарних культурних і го­
сподарчих прав українського народу. Арешт М. Ялового
він оцінював, як початок терору термідоріянців проти ре­
волюційного покоління взагалі, а українських письменни-
97 ків зокрема. За великі ідеали революції 1917 року і за
діяльність свого покоління він (Хвильовий) несе відпові-
діяльність. Тому протестує як проти народовбивчої полі­
тики на селі, так і проти репресій і терору, що їх спрямо­
вано проти української інтелігенції. А як всі засоби проте­
сту від нього відібрали, то він протестує останнім, що є в
його розпорядженні — своїм життям.
За якусь годину явились агенти ҐПУ, закрили кімнату з
тілом Хвильового, заборонили всім, навіть членам комісії
похорону, заходити до неї. Звільнили кімнату через кілька
годин, коли проробили потрібну їм ревізію бібліотеки й
рукописних матеріялів Хвильового. Спакували і вивезли
ввесь архів покійного.
Комісія для похорону, поповнившись представниками
від Спілки письменників та інших організацій, дістала з
відповідних органів розпорядження, щоб тіло Хвильового
завтра, перед полуднем, відвезли до будинку Блакитного і
після короткої громадської панахиди, завтра ж, 14 травня,
о 1-ій годині дня, поховали на міському кладовищі. Пере­
везти тіло М. Хвильового з будинку «Слово» до будинку
ім. Блакитного (Каплунівська 4) доручили були Іванові
Дніпровському й Петрові Панчу. Пригадую, П. Й. Панч
уживав заходів, щоб зробити маску Хвильового. Але хтось
чи щось стало на перешкоді й маски не зробили. Це дуже
огірчило П. Панча. «Невже вони думають, що не доведеть­
ся ставити йому пам’ятника?» — з нотою досади казав він
упівголоса до кількох літераторів, що на подвір’ї «Слова»
вкладали труну на плятформу авта. З малим запізненням,
труну з тілом Хвильового привезли до будинку Блакитно­
го і по 1 1-ій год. ранку виставили в малій передній залі.
Про останнє прощання з Хвильовим тогочасна пре­
са не написала ні слова. Принаймні, переглядаючи тепер «Ві­
сті» ВУЦВКа і «Літературну газету», я не знайшов нічого,
крім офіційно-урядових матеріялів похорону. Моя пам’ять
зберегла таке: було дві промови — Іван Кириленко говорив
від партійної організації спілки письменників, а Наум ка­
люжний, здається, від спілки друкарів. Почесна варта три-
98
вала понад годину. Спогади про це розбігаються. Йосип
Гірняк, у розмові зі мною, свідчив, що почесну варту не­
змінно тримали Лесь Курбас і Павло Тичина. Це «терпін­
ня» завдав їм нібито навмисне М. Куліш, щоб цим спосо­
бом не допустити до труни духових убивців Хвильового
Щупака, Кулика, Микитенка та інших їх поплентачів. Ан-
тоніна Куліш у згадуваних уже спогадах пише, що «поче­
сну варту, яка змінялася що п’ять хвилин, несли всі най-
видатніші письменники того часу». (Цитовані спогади,
стор. 418). Моя пам’ять зберігає подібний варіянт. Лесь
Курбас і Павло Тичина дійсно були першою двійкою, що
відкривала почесну варту. Перед моїми очима й досі сто­
їть опуклий образ: суворий, з закам’янілим скульптурним
обличчям Лесь Курбас і мертво-бліда маска в пенсне тен­
дітного Павла Тичини. І ще запам’яталось: не було на по­
хороні В. Коряка, давнього побратима, а пізніше завзято­
го опонента Покійного. Припускаю, що саме така смерть
Хвильового була для нього тяжким ударом. Він не мав ні
сили, ні відваги прийти і глянути навіть у мертві очі М.
Хвильового.
Перед першою годиною по полудні труну винесли і по­
ставили на спеціяльну плятформу авта. Публіки звідкись
набралось повно. Вона не вміщалася ні в залі, ні в подвір’ї
і заполонила геть ріг Каплунівської і Пушкінської вулиць.
Авто поволі рухалось Пушкінською вулицею на міське кла­
довище. За автом ішли: мати, сестри, дружина з донькою і
найближчі друзі з родинами: М. Куліш, Лесь Курбас, І.
Дніпровський. За ними: М. Йогансен, П. Тичина, О. До­
світній, Г. Епік, Ю. Яновський, В. Сосюра, Іван Сенченко,
П. Панч і багато інших. Здається, грала оркестра, яку при­
слала спілка друкарів. Звучала якась жалобна мелодія. Ан-
тоніна Куліш у своїх спогадах пише, що то був похорон­
ний марш Шопена. Не знаю. До мене ця музика не дохо­
дила. Я тільки бачив силу народу, знайомі обличчя пись­
менників і труну з квітами. Бачив, що Майк Йогансен, цей
плечистий, високий, з виглядом спортсмена поет не сором­
лячись відкрито плакав. Поруч ішов П. Тичина. Тут же,
99 зосереджений у собі твердим військовим кроком ступав О.
Досвітній. Він міцно тримав під руку П. Тичину, який, зда­
валося, коли його не тримати, ось-ось спіткнеться й упаде.
Мовчазне, аж пожовкле обличчя Тичини справляло вражен­
ня сновиди. Він, здавалося, навколо нічого не бачив. Не
помічав ніби, як схлипував, як текли сльози в його сусіди
зліва Майка Йогансена, не чув, як плакали десь недалеко
якісь жінки. Він маніякально посувався в масі вперед і
вдивлявся лише туди, де похитувалась труна з його дру­
гом, якому він присвятив один з найкращих своїх творів
«Вітер з України».
На цвинтарі було дві промови. Від Оргкомітету спілки
письменників України говорив Іван Микитенко, а від
ближчих друзів Покійного — Петро Панч. Як Микитенко
тут, так і Кириленко в будинку Блакитного, обидва вони
висловлювали офіційний погляд влади на самогубство
Хвильового. Вони натякнули дещо з його заслуг, а докла­
дно пригадали всі його помилки і провини. Не забули ска­
зати, що в свій час «Хвильовий проповідував український
націоналізм, зафарблений троцькізмом» (І. Кириленко); що
він, замість того, щоб остаточно виправити свої помилки,
«не повертається до партії, втрачає мужність, заходить в
глухий кут індивідуалізму, з якого вирішує знайти «вихід у
небуття». Це вчинок безглуздий, «який не має нічого спільно­
го з званням члена комуністичної партії» (І. Микитенко).*)
Лише промова П. Панча прозвучала людяніше, а мі­
сцями навіть щиро. Він говорив тяжко, ледве видушував з
себе слова, видно, говорив не те, що хотів сказати, слова
вискакували коряві, намагався хоч будь-як увійти в офіцій­
ний тон, проте не лаяв, не засуджував, а ствердив: «Та­
лант Хвильового незвичайний. Ми, радянські письменни­
ки другого призову, майже всі вийшли у далеку незнану лі­
тературну путь під знаком невгамовного, запального і ро­
мантичного Хвильового». І ще додав, що своїм пострілом
•*) Цитати обидвох промовців узято з «Літературної газети», 27 травня
1933. ч. 10, стор. 2. . .
100
Хвильовий «зробив пробоїну не тільки в скроні, але й у
наших лавах. Зроблено пробоїну таку, якої сьогодні закри­
ти комусь одному не під силу» (Там же). І хоч ці задушев­
ні слова були приглушені оптимістичними деклямаціями
Кириленка, Микитенка, а ще десь збоку, спеціяльного емі­
сара Москви А. Безименського,*) проте поховали Хвильо­
вого все ж таки як радянського письменника. Але проми­
нув якийсь місяць часу, як ситуація різко змінилася. У ЦК
партії прочитали, мабуть, уважно, адресований їм перед­
смертний лист Хвильового і збагнули, що тут була не
«втрата мужности», не «брак революційного гарту», не
«інтелігентська розмагніченість», не «остання помилка», а
останній свідомий удар проти партії та її політики. Тому
самогубство Хвильового було відразу скваліфіковано як
акт «демонстративно-ворожий» і вся діяльність його засу­
джена як націоналістична. Хвильовий стає синонімом «во­
рога народу». Всі його твори вилучають з бібліотек, вони
потрапляють на поліційний індекс, а саме ім’я Хвильово­
го зникає з офіційної історії української літератури. Біль­
ше того: майже всіх його однодумців, ба й просто сучасни­
ків, арештовують і знищують в концентраційних таборах
смерти. Красномовно промовляють про це такі, за наши­
ми, може й не зовсім повними підрахунками цифри: із 260
активно діючих на 1930 рік українських письменників було
арештовано, розстріляно й вислано в концентраційні та­
бори 228. Такий апокаліптичний балянс розправи Сталіна
та його агентів над українською літературою 20-их років,
що під проводом і гаслами Хвильового хотіли вийти на
свій власний, незалежний від Москви, творчий шлях роз­
витку.
Фінальні зауваги
Микола Хвильовий колись мріяв, що після етюдів на­
пише один великий роман, який забезпечить йому місце
*) Безименський. Ще запекліше боротися з впливами класового ворога. «Лі­
тературна газета», ч. 10, 27 травня 1933.
101 в красному письменстві. Але доля судила інакше. Він увій­
шов в історію української літератури як автор двох урив­
ків із знищених ворожими обставинами романів («Іраїда» і
«Вальдшнепи») та багатьох, порівняно коротких, різножан­
рових творів: поезій, поем, ліричних етюдів, сатиричних
оповідань, трагедійно-романтичних повістей і новель, попу­
лярно-побутових нарисів, теоретичних трактатів, полеміч­
них памфлетів і публіцистичних статтей.
Перечитуючи тепер всю уцілілу спадщину М. Хвильо­
вого, ми під впливом сугестивної сили його образів пере­
носимось у минулий час. У відтворених живих обставинах
минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж не­
повторної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо
їх ідеї, їх воління і сумніви, їх віру й розчарування , їх
шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо
в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, осо­
бливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літера­
турі пореволюційної доби. І ще такий деталь: перечитав­
ши ще і ще раз всю багатожанрову творчість Хвильово­
го, ми сприймаємо її як суцільну складну і суперечливу,
але саме тому таку живу і динамічну, панораму життя
українських 20-их років. Герої та ідеї всіх творів Хвильово­
го включно з їх автором, органічно переплітаючись і пере­
гукуючись ідейно й психологічно, творять, так би мовити,
своєрідну, складну, але в мистецькому сенсі єдину сюжет­
ну канву великого соціяльно-психологічного роману-епо-
пеї. Ця грандіозна панорама, ця уявна сюжетна цілість
творчої спадщини М. Хвильового, сподіваємося, стане для
його новітніх дослідників і теоретиків першою вихідною
основою для дальшого ґрунтовного вивчення й поглиб­
лення теоретичних принципів так активно пропагованої
Хвильовим та його однодумцями романтики вітаїзму, як
стилю нової доби відродження.
У передмові до першого циклу своїх памфлетів «Ка­
мо грядеши» Микола Хвильовий писав:
102
«Отже, сподіваємось, що наші памфлети бу­
дуть першим абетковим абзацом до теорії но­
вого мистецтва. Сам теоретик мусить прийти —
ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїз­
му: агітатором і пропагандистом наших засад».
А в передмові до другого циклу памфлетів «Думки про­
ти течії», звертаючись до широких кіл читачів і закликаю­
чи їх підтримати активно його ідеї, він стверджував, що
«тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу «хохлан-
дію» на великий історичний тракт».
Ми, молодші сучасники Хвильового, що починали
свою літературну працю вже в роки, образно кажучи, його
творчих присмерків, а то й після його смерти, опинив­
шись у вільному світі, якось відразу втратили історичну
пам’ять. Ми не тільки забули про ці пристрасні звернення
М. Хвильового до своїх сучасників і наступників, але й та­
кож «забули», що ці перші засади активно-романтичної по­
етики були, як перші весняні проліски лютим морозом,
ґвалтовно брутальною поліційною силою прибиті й пригні­
чені забороною. Ми (маю на увазі тих кількох літераторів,
що в останню чверть сторіччя, в міру своїх обдарувань і
спроможностей, працювали в галузі теорії й історії літера­
тури поза межами України) не зуміли належно відгребти
з-під енкаведистської заборони ті перші абзаци до теорії
романтики вітаїзму і солідно та глибоко їх проаналізува­
ти. Ми тільки вряди-годи про них згадували, але що воно є
за своєю теоретичною і мистецькою суттю, залишається
для нас невідомим і сьогодні.
Проте я вірю, що ті нові критики і дослідники, які
прийдуть тепер і поставлять по-новому проблему Хви­
льового, його доби і його теоретично-мистецьких погля­
дів, будуть, з одного боку, тими теоретиками й пропаган­
дистами, яких з такою тугою виглядав і очікував М. Хви­
льовий ще за свого життя, а з другого, — будуть вони та­
кож тим новим «спільним зусиллям», завдяки якому ми
нарешті, як висловлювався Хвильовий, «виведемо нашу
«хохландію» на великий історичний тракт».
103 Цілість творчої спадщини М. Хвильового — мистецьку,
публіцистичну, суспільну — дослідник і критик завжди роз­
глядатиме в їх суперечливій, але органічній, чи, як сказав би
Геґель, діялектичній єдності. Трудно, а то й неможливо
розірвати Хвильового мистця, публіциста, громадянина й
політичного діяча своєї доби. Колись Юрій Шерех напи­
сав був цікаву статтю під інтригуючою назвою:
«Хвильовий без політики.*) Але кожний вдумливий читач
тієї статті відразу збагнув, що ввесь цикл проблем — ми­
стецьких, психологічних, філософських, — які автор роз­
глядає, є насправді гостро-хвилюючою політикою. Сам
автор наприкінці своєї статті приходить до такого виснов­
ку:
«Якщо ми повернемось тепер в українську
дійсність 20-их років і до погляду — такого звич­
ного для нас — політики, що ми будемо змуше­
ні констатувати може несподівану річ. Позапо-
літична сторона творчости Хвильового і його
кола мала величезне політичне значення». —
Чим? запитує читач. — «Тим, — відповідає слуш­
но критик, — що вона виводила українську літера­
туру і українську людину з провінційности і стави­
ла її віч-на-віч із світом як рівного партнера».
Це дуже правильне твердження Юрія Шереха. Бо саме
це для носіїв ідеї централізму, байдуже якого — монархіч­
ного, демократичного, комуністичного — найвища небезпе­
ка. Це ж бо була спроба вирватися із спільного ярма, це
була спроба випростати спину раба, спроба почути себе
народом вільним серед вільних, це була спроба нарешті
таки вивести Україну на широкий історичний шлях. Коли
вістка про цю спробу, про цей український рух дійшла до
кремлівського диктатора (про це виразно свідчить відо-
*) Юрій Шерех. «Не для дітей». Літературно-критичні статті й есеї.
Нью-Йорк, В-во «Пролог», 1964, стор. 53-67.
104
мий вже нам лист Сталіна до Л. Кагановича й до ЦК
КП(б)У 1926 року), то можна припускати, що з бігом часу
в його темних кремлівських апартаментах була прийнята не­
писана ухвала: цього не повинно бути; цей український рух
повинен умерти в першій стадії свого розвитку. Так, здогад­
но, постав безпрецедентний диявольський плян брутального
знищення всього живого, ідейного і творчо-незалежного в
українській літературі, науці й суспільному житті 20-их ро­
ків. Почалось з відомого провокативного процесу СВУ
1930 року, а далі з кожним роком, кровожерна акція мо­
сковського спрута все поширювалась і поглиблювалась.
Голод 1932 і весною 1933 років, а з ним нові арешти і роз­
стріли вже «націоналістів з партійними квитками» виразно
засвідчили, що плян кремлівського диктатора неухильно
прямує до своєї кульмінації. Перед М. Хвильовим, як ви­
разником активістичної течії в українському культурно-су­
спільному відродженні 20-их років, невідклично стало пи­
тання життя і смерти. Для нього це вже було ясно. Стоя­
ло питання тільки, щоб гідно вийти із безвихідної ситуації.
Протиставитись, як колись, публічно, «ще раз гайнути в є-
ресь» і крикнути на ввесь Союз «Годі!» Хвильовий вже, як
знаємо, не міг. Всі можливості в нього були відібрані. Тоді
він не вагаючись рішив використати останню можливість,
що ще залишилась у нього — своє власне життя. Демон­
стративний постріл у скроню 13 травня 1933 року перекре­
слив всі попередні вимушені каяття Хвильового й катего­
рично ствердив, що з того моменту його «дух неспокою»,
його візійна віра в велике майбуття «його божественно-
незрівняної країни» почали жити новим власним життям,
ім’я якому — безсмертя. У цьому історичне значення
трагічного акту 13 травня 1933 року.
Коли вістка про самогубство М. Хвильового, а за нею
нова — про самогубство М. Скрипника наспіли в Париж
До В. Винниченка, то це старого письменника і діяча гли­
боко вразило. У свій щоденник за 5. VI. і за 12. VII. 1933
року він занотував низку гнівних думок про нелюдський
режим, що так безоглядно і жорстоко «заганяє в смерть»
105 навіть таких людей як Хвильовий і Скрипник. Смерть
Хвильового він сприйняв як вияв трагедії українських пись­
менників в умовах комуністичної тиранії. Власний біль про
це висловив словами: «Тільки на всю душу мені боляче,
що гинуть Хвильові». А про саможертвенний акт само­
губства сказав:
«Такий спосіб був єдиний у його обстави­
нах: самогубство, самогубство як зойк, як пере­
сторога, як демонстрація, як льозунґ, як запо­
віт.*)
Запам’ятаймо ці слова. Вони допоможуть
нам глибше зрозуміти трагедію і велич Миколи Хвильо­
вого.
Григорій Костюк

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.