Статті

ПРО СТИЛЬ РАННЬОЇ ПРОЗИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО (Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах ТОМ 2)

загрузка...

Двадцяті роки були періодом національного й куль­
турного відродження на Україні. Наплив українців до пар­
тії та державного апарату, поліпшення економічних умов і
зміцнення селянства в наслідок НЕП у (Нової Економічної
Політики), зростання інтелігенції та дерусифікація міст —
усе це змінило політичну рівновагу на користь українсько­
го народу. Енергійно приступлено до політики українізації
і протягом кількох літ, від 1923 до 1929, Україна зазнала
порівняно широкої, хоч і нестійкої, культурної незалежно-
сти.
Цей період залишив тривкий відбиток на інтелектуаль­
ному житті, особливо в таких галузях, як освіта, літерату­
ра, мистецтво й наука. Провідними світочами цього часу
були: О. Шумський, М. Скрипник — на політичній арені, М.
Яворський — на полі історії партії, М. Волобуєв і Г.
Гринько — в економіці, а серед ряду блискучих талантів
Микола Хвильовий — на культурному полі.
У літературному житті появилися різні конкуруючі
групи й напрямки, що творилися здебільшого в залежно­
сті від мистецьких і політичних переконань членів. Тала­
новитий, невгамовний і контроверсійний Микола
Хвильовий був активним учасником, а пізніше й рушій­
ною силою кількох груп (Гарту, Урбіно, ВАПЛІТЕ, «Літе­
ратурного Ярмарку» і «ПРОЛІТФРОНТу». В додатку, він
У був у центрі літературної дискусії, що вирувала серед інте­
лігенції України в 1925-30 рр.
Хоч про Хвильового як політичного діяча від дня йо­
го самогубства в 1933 р. написано дуже багато, та про
Хвильового як письменника сказано мало. У СРСР від по­
ловини 30-их рр. він перестав бути особистістю; щойно в
60-их роках, під час десталінізації, його ім’я зрідка згаду­
валося в критичних оглядах літературного процесу після­
революційного періоду1. Аналіза стилю його творів ком-
плікується також іншими факторами. Поперше, тяжко чи­
тати його твори, не усвідомлюючи постійно політичних,
культурних і філософських питань, яких він торкається у
своїх полемічних писаннях. Подруге, його майже леген­
дарна особистість в історії літератури поставила в тінь за­
цікавлення літературними особливостями його творів. А
він заслуговує на те, щоб його досліджували як винахідли­
вого письменника, передусім тому, що в цьому він і сам
убачав своє покликання.
Ґрунтовна аналіза стилю Хвильового повинна взяти
до уваги ідеї, які він висунув для дискусії у своїх памфле­
тах: питання орієнтації української культури, проблема
мистецької вартости, надія на «азіятський ренесанс», його
український месіянізм, сподівання на культурне й націо­
нальне відродження і побоювання приходу термідора. Та­
кож треба мати на увазі деякі літературні типи й теми, що
появляються в його творах: характери Дон Кіхота, Фав-
ста, гоголівських старосвітських поміщиків і Акакія Акакі-
йовича; теми жінки в революції, матеревбивства, роздво­
єної душі й моральної дегенерації. Підшукування таких і
подібних тем ішло в парі з випробовуванням літературних
засобів і кидає світло на його еволюцію як письменника.
Хоч про політичні погляди «неспокійного романтика» на­
писано багато за допомогою цитат з поодиноких опові­
дань, але про стиль як світовідчування, стиль як найважли­
віше, що автор мав сказати, чи стиль як світ автора (полі­
тичний, психологічний і всякий інший) — дуже мало. Про­
те, ставлення романтика до правди життя — часто жорсто-
8
кої й розчаровуючої — лишається проблемою для літера­
тури, не тільки в Радянському Союзі й не тільки в 20-их і
30-их роках.
Болючою проблемою в українській критиці загалом,—
писав Я. Гординський в 1939-му році,— є відношення ідеї
(тематики, сюжету) до форми (мистецьких засобів). Ця
проблема вже давно перейшла з кабінету теоретика в жи­
ве життя, в сферу глибоких відчувань та просто… в питан­
ня існування […] Перемога ідеології в поетиці зовсім не
вирішила тієї справи, навпаки, показала ясно, що літерату­
рі загрожує плоска прозаїчність — і мистецькі засоби при­
ходять до належного їм слова. Питання про живучість лі­
тератури, про її тісний зв’язок із життям і про її худож­
ність, про ролю поетичних засобів — стоїть отвертою ра­
ною в українському письменстві та критиці2.
Врешті, треба ствердити, що в літературному колі
Хвильового існувало певне світовідчування, що створюва­
ло філософське підґрунтя, яке об’єднувало письменників і
спонукувало їх до певної форми вислову. Ю. Шерех вка­
зує на деякі ознаки цього світовідчування (любов до сло­
ва, любов до життя, любов до людини, несентиментальне
пізнання трагедії, сприймання комплексу людських емо­
цій) і бачить боротьбу цих письменників не так у вузьких
політичних рамках (за чи проти радянської влади), як за
високу літературну культуру й за існування повноцінної
української людини3.
Зміни в суспільно-національній структурі та свідомо­
сті українського населення теж відіграли свою ролю в фор­
муванні тогочасної літератури. 20-ті роки привернули до
української літератури широкі кола читачів, які давніше не
вимагали оригінальної прози. Спокійна розповідна форма
19-го сторіччя, яка розгортала сюжет крізь призму всезна-
ючого і всюдисущого автора, що звертав особливу увагу
на характеристику персонажів, не могла задовольнити чи­
тача. Новий читач мав зацікавлення новою проблемати­
кою, але він був непризвичаєний до нових експеримен­
тальних форм та й не мав часу студіювати ускладнену си-
•<* стему композиції твору; він нетерпляче ждав почути щось
нове від автора. Звертаючись якраз до цього читача й від­
чуваючи вищезгадані фактори як внутрішній примус, Хви­
льовий та інші письменники того часу створювали нову лі­
тературу і шукали нового стилю.
Хвильового в загальному характеризують як «роман­
тика». Проза його — хвилююча, напружена, дещо розхри­
стана, часом ніби неграматична. Для бунтівливої душі ав­
тора література й життя вимагали змін, діяльність і спо­
глядання були тісно з’єднані, письменник був органічно
пов’язаний з найважливішими подіями своєї доби. Така на­
станова відрізняла його від неоклясиків і «попутницьких»
груп того часу. Він приймав усе, що давало потенційний
матеріял для мистецтва, вимагаючи перетоплення цього
матеріялу в творчій лябораторії авторської думки та ство­
рення з нього чогось «динамічного» і життєстверджуючо-
го. Це його зближувало з головною тенденцією в західньо-
европейській літературі, яка, відкидаючи теорію насліду­
вання чи відображення реальности, підкреслювала органі­
зуючу силу творчого інтелекту. Ці нові настрої в мистец­
тві найкраще виявилися в німецькому експресіонізмі і ду­
же наочні в англійській та французькій прозі: згадати б
тільки Андре Жіда й великого англо-ірляндського пись-
менника-новатора Джеймса Джойса.
Особливо в своїй ранній прозі Хвильовий був один із
тих, що захопившися новаторством у письменстві, приді­
ляв велику увагу оригінальності. Хоч питання літератур­
них впливів на Хвильового ще мало досліджене, можна
тут указати на порівняння з Пільняком і «Серапіоновими
братами», що його інколи критики й робили, а також на
психологічно-ліричні новелі Гната Михайличенка, що поя­
вилися ще перед Хвильовим-прозаїком. 20-ті роки були,
зрештою, періодом великого новаторства в європейській
прозі взагалі. Ліризм посилився в прозі різних письменни­
ків перших десятиліть цього віку, особливо в творах
таких авторів, як Герман Гессе, Андре Жід, Вірджінія
Волф. Фрагментація структури дуже помітна у Джойса;
10
крайня експериментація мовою в футуристів і сюрреалі­
стів.
Хвильовий висунув льозунґ «романтики вітаїзму», а
потім «активного романтизму», характеризуючи ними не
тільки свою творчість, але й увесь пореволюційний період
української літератури.
Суб’єктивні елементи особливо сильні в його першій
книзі «Сині етюди». Ліричні інтерлюдії, згущення мови,
«вдоволення бунтом проти логіки» і перевага сильної емо-
ційности трансформують його твори в поетичну прозу.
Враження мистецької єдности осягається однаково як засо­
бами поезії, так і прози: «Він цілком пересуває центр ху­
дожньої єдности мистецтва з царини ідеологічної в царину
емоційно-музичну… в той час, як дореволюційна в широко­
му значенні проза при всьому «імпресіонізмі» все ж таки
прагнула якогось логічного, у вузькому значенні, фокусу
художньої речі, схилялась до ідеї, як центру художньої єд­
ности, — проза Хвильового, як її російських родичів і
батьків, згідно з законами мистецтва, намагається скупчу­
вати художню єдність твору навколо моменту емоціональ­
ного»4.
Приділювання великої уваги мові і словам у Хвильо­
вого стає самоціллю. Він любить асоціятивне звучання
назв (народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина,
Павлюк, Трясило), йому подобається гра асоціяціями, що
збуджують думки: «Григорій Савич Сковорода — так ро­
сійська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Ро­
манович, Владімір Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьо­
му якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетрі, і
Іван Каліта, і московська сила — велика-велетенська, фа­
тальна, від варязьких гостей іде» («Редактор Карк»).
Цей нахил до надавання смаку й аромату сугестивно
спорідненим словам служить йому також для характери­
стики персонажів. Товариш Жучок впроваджується в «Ко­
ті у чоботях» через асоціації навколо слів Гапка — гапту­
вати — гаптований; Карло Іванович в оповіданні «Свиня»
пов’язаний зі словом «Латвія»: «А от Латвія нібито ріка і
ЇХ тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а
біля латаття вода якось завжди струмкує».
У свою прозу Хвильовий впроваджує вислови з інших
мов — переважно з французької, німецької, латинської і
російської. Запримічується багато неологізмів у його мові.
Багато слів і фраз узято прямо з російської мови: грохота-
ли орудія, іменно, він його… мучас, м’ятежний, надменно,
нервно, незносний, неловко, отвіт, охраняє, посьолок, сує-
тилась публіка, убігати до моря, удалялась од мене, уїха­
ла на село, яркий огонь, я входив у роль, не глядючи на
те, що і т. п5. Така гра мовою та тяжіння до нових слів
характеристична і для друзів Хвильового, які вишукували і
з великим задоволенням додавали нові барвисті слова до
свого словника. Це видно з тієї частини епістолярної спад­
щини Хвильового, яка збереглася. Ось, наприклад, у листі
до Аркадія Любченка він пише: «Як ви себе почуваєте? Дя­
кую. Цілком перпендикулярно. Но посколько зі мною слу-
чився фріштік, я, не зважаючи на трафік, розтрундулєтив
весь антрекот. Словом, запишіть, дорогий Аркашо, до но­
вого лексикону ці дві симпатичні слові — фріштік і трафік
і пущайте їх «в оборот»6.
Звучання слова грає важливу ролю в розповіді, голов­
но в гоголівській розповіді. Хвильовий не тільки заохочує
читача до артикуляції слів:
Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно: —
Ка-арль! Каарль! («Свиня»), —
але й надає окремим буквам і звукам (знову по-гоголівсь-
кому) самостійного життя: буква «з» вилітає зі слова «теза»
і летить понад містом («Свиня»), буква «ч» стоїть за вік­
ном у формі знака питання («Синій листопад»). Іноді цілий
діялог побудовано на принципі звука, наприклад, агов —
альо — ша, у «Чумаківській комуні», або самий звук вжи­
вається для характеристики персонажа: Гофман — паф,
паф, — у «Синім листопаді».
Інший важливий елемент стилю Хвильового — це дія-
12
логи. Він дозволяє своїм персонажам вживати розмовних
виразів, діялектних форм і навіть мовної мішанини. Зву­
ковий аспект мови Валентини в «Чумаківській комуні»
Хвильовий підкреслює заїкуванням, мові Карла Івановича у
«Свині» надає балтійського акценту, іншим персонажам
дозволяє неправильно вимовляти слова і т. д. Оповідання
«Бараки, що за містом» базується на солдатській мові,
«Солонський Яр» — на провінційному діялекті. Часто появ­
ляються вульгаризми, макаронізми в мові деяких прошар­
ків інтелігенції, а також жарґон професійних установ, кан­
целярій, редакцій і міських кварталів: завжінвідділом пов-
паркому, нацсправа, підвідділ гоління і т. д.
Часто вживають суржика української і російської мов,
яким говорить частина неосвіченого населення, а також ви­
користовують урядові комунікати, плякати, об’яви та інші
офіційні документи, що друкувалися по-російському. Такі
зіставлення і мішанину автор використовує або для коміч­
ного ефекту, або для піднесення деяких соціяльних (і, зро­
зуміло, національних) напружень, бо саме з цього напру­
ження випливає таке паралельне вживання обох мов.
У його ранній прозі, в наслідок короткости оповідань,
кондесації мови та браку загальноприйнятих метод харак­
теристики чи мотивації дії, діялогові надається особливої
ваги. Деякі надзвичайно драматичні сцени змальовано ду­
же економним нанизуванням роз’єднаних фраз, що їх ви­
словлює персонаж. Закінчення в «Бараках, що за містом» та
остання сцена в «Солонському Яру» є добрими прикладами
ефективного застосування цієї лаконічної бесіди.
Ми вже згадували, що проза Хвильового наближаєть­
ся до поезії. Це реалізується не лише увагою до дикції, ді-
ялогу і окремих слів, але й засобами образности. Уважна
аналіза орудування Хвильового метафорами й порівнян­
нями виявляє багато описів, що передають надзвичайно
цікаве й оригінальне відчування. Ось, наприклад, кілька
вдалих метафор: «Голубіли душі, а в далині імпровізувало
на рожевих плямах… сентиментальничало сонце»; і — «кон-
фектно, карамельно посміхається»; «дзвенить мороз ве-
13 сіллям молодих голосів»; «сонце … крутнуло хвостом».
Ці метафори й порівняння зачерпнуто з різних сфер і
надано їм різного характеру, що своїм тоном коливають­
ся від витончених і ніжних «шарудять у листях мишенята
дощовитої осені»7, через фантастичні «шкодую, що мені
не судилося народитись таким шикарним, як леопард»**;
до несентиментального гротеску «ядерні баби, звикли жи­
рувати з хорими, і пухкі та смачні, не дарма на «хорих»
порціях одгодовуються. Котлети, а не баби!»9.
Засоби образности часто замінюють описи. Це особли­
во стосується природи. Вітер, сонце, пори року і революція
постійно персоніфікуються й виступають, як могутні люд­
ські сили: «Іноді сонце заверещить золотом»10; «джигітува­
ли солоні вітри»11; «Над повітовим містом промчалась
революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало бу­
динків, розбила гурт сердець і помчалась далі»12.
Використання гіперболь у цих і подібних прикладах
виявляється надзвичайно успішним, але, коли автор засто­
совує їх до характеристики осіб, вони наближаються до
Гротеску. Про це ми вже згадували, говорячи про викори­
стання Хвильовим звуків і навіть букв абетки для характе­
ристики осіб. Такого ж ефекту досягається і в описі «дєдуш-
ки» в «Шляхетному гнізді»:
Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у
дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому
сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для
касторового капелюша — сивий-сивий… Старе поко­
ління, із тих, що до двадцятьох літ без1 штанів у цур-
ки грали.
Можна навести інші приклади характеристики засоба­
ми гіперболі. Вони особливо важливі в деяких ліричніших
творах, як «Легенда», «Синій листопад», «Юрко»: у Вади-
ма знову був кашель «як степовий пожар»13, «Наталка го­
ворила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря во­
сени — ранньої»14.
Певні зображення, часто цілі фрази, навіть уривки, слу­
жать важливій композиційній меті в його оповіданнях. Во-
14
ни мають музичну функцію в ляйтмотивах або ліричних
рефренах. У «Синім листопаді» сюжет будується щонай­
менше на шістьох ляйтмотивах: 1. З моря джигітували со­
лоні вітри; 2. Синій листопад; 3. Урочисто ходить по селах
комуна; 4. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної пое­
зії; 5. Розбіглись дороги; 6. Сосни. Різні варіяції фраз пов­
торюються в різних частинах оповідання, вони взаємоді­
ють одні з одними, починають і кінчають оповідання і слу­
жать точками довідки для читача.
Дальшим елементом справді поетичного стилю, яким
Хвильовий користується, є ритм. Коли б, наприклад,
цілі уривки «Легенди» проскандувати і написати у формі
вірша, тоді вони нагадували б верлібр. «Легенда» нале­
жить до найменш «реалістичних» і найбільш стилізованих
оповідань Хвильового. Слово «стилізованих» тут розуміє­
мо в сенсі «традиційних». Ні характеристиці Стеньки, ні
описові ворога або конфліктові не надано якоїсь глибини
чи складности. Автор в основному наголошує героїчну
природу боротьби; Стенька появляється як бездушна фол-
кльорна фігура, антагоністи як нечистивці, фатум як все­
могутність і т. д. Навіть плян деяких його оповідань при­
вертає увагу до ритмічних властивостей деяких уривків.
Мабуть, найяскравішим прикладом цього є сконденсовані
у п’ятнадцятьох рядках думки про революцію в оповідан­
ні «Кіт у чоботях». Цей уривок треба вважати перехідним
пунктом, на якому характер товаришки Жучок міняється з
передреволюційного на пореволюційний. Ми зацікавлені
розвитком її особистости і розгортанням подій. Збентежен­
ня і хвилювання періоду самої революції передаються ряд­
ками, що нагадують поезію футуристів того часу:
Плякати! Плякати! Плякати!
Гу — у! Гу — у!
Бах! Бах!
Плякати! Плякати! Плякати!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
15 Туркестан. Грузія. Білорусія…
Критика приділила дуже мало уваги композиції у те­
хніці розповіді коротких оповідань Хвильового, хоча вони
становлять, мабуть, найориґінальніший внесок у стиль.
Читач натрапляє на чималі труднощі, коли намагається
збагнути сенс деяких творів, бо автор, схильний до склад­
носте і еклектичної природи своїх оповідань, не йде на по­
ступки читачеві, а тому читач мусить «вставляти» пояснен­
ня в деякі притьмарені місця.
Про застосування ляйтмотивів уже згадано. До цього
можна ще додати, що розгортання фабули відбувається за
двома або й більше плянами («На глухім шляху»), що на­
голос ставиться на конструктивній ролі образности та що
автор не цурається «несуттєвого» матеріялу. В наслідок цих
факторів іноді його твори тяжко розшифрувати, вони ство­
рюють двозначність і дають можливість кількох інтерпре­
тацій. Виглядає, що сам Хвильовий трактував літературну
творчість, як гру.
«Тем Хвильовий не шукає, бо все життя є для поета
темою, а наш автор є в прозі більшим поетом, ніж у пое­
зії. Ряд стилістичних ознак, що властивими є творцеві ри­
мованих рядків, надають своєрідно-вередливої ароми етю­
дам…»15.
Автор постійно перериває розповідь, звертаючись до
читача про пораду в справі літературних засобів, що він їх
застосовує, та питає його, як продовжувати фабулу. При­
клади такої літературної манери постійно спостерігаємо у
«Вступній новелі», «Редакторі Каркові» і в «Чумацькій ко­
муні». У «Вступній новелі» ефект є гумористичний; в неї
включено розділи, що не мають іншого завдання, як тіль­
ки привернути увагу до себе, на самий засіб, наприклад:
VIII: Для живої мислі читачеві; XVI: Навіщо стіль-
16
ки розділів? Така психологія творчого інтелекту: да­
ти як мога більше навіть тоді, коли не можна;
XVIII: Новелю скінчено… Що? Так, скінчено…
Трохи під манеру першої сторінки Гоголевих «Мер­
твих душ», на якій подано зовсім недоречні деталі одягу
прохожого молодого чоловіка, наш автор починає опові­
дання «Свиня» цілком ніби недоречною словниковою дефі­
ніцією слова свиня, про яку він пригадує собі аж в остан­
ніх рядках та пояснює, що згадка про неї — це ще один
літературний засіб: «Свиня для того: «підложити свиню»,
не сказати про свиню — це прийом».
Хвильовий любить включати до своїх творів уривки
народних пісень, цитати з щоденників читачів та інших
персонажів, листи, сни і навіть розповідь у межах розпові­
ді. Багато цих компонентів впроваджує до твору сам опо­
відач, оголюючи таким чином перед читачем засіб. Ці
компоненти вживаються ще й тому, щоб, комплікуючи фа­
булу, заінтригувати читача, а розповіді надати ще одного
значення.
Інший засіб, близько споріднений з попереднім, — це
посилання на інших авторів та літературних персонажів:
Гоголя, Горького, Тичину, Шевченка, Шеллі, Чічікова, Ка­
терину. Коли читати про Аркадія Андрійовича в «Заулку»,
в думці читача є присутній Акакій Акакійович, а за описом
старенької пари у «Шляхетнім гнізді» ховаються старо­
світські поміщики Гоголя.
Подібно маємо численні посилання на книжки, що їх
читають персонажі, на політичних і культурних діячів то­
го часу і, зрозуміло, на важливі події, що формували жит­
тя людей того періоду.
Усі ці елементи кидають світло на спосіб мислення і
зацікавлення його персонажів та надають оповіданням
конденсації, в наслідок чого вони стають творами «мови,
що заряджена значущістю». Ці елементи вживаються так
часто і так свідомо, що вони можуть здаватися читачеві не
так засобами, як виявом авторської потреби дезорієнтува-
17 ти читача, щоб вирвати його з узвичаєних уявлень про лі­
тературний творчий процес і літературний стиль та набли­
зити до автора й авторових зацікавлень. Якщо, загально
висловлюючись, читач ставиться прихильно до реалізму, а
автор до романтизму, або, якщо читач дошукується ідеї і
концепції у творі, а автор схиляється більше до стилістич­
ного новаторства, тоді Хвильового треба залічити до дру­
гої категорії. Я. Гординський, звернувши увагу на ці два
тяжіння та на напружений стан, що запанував у наслідок
догматичної природи радянської літературної критики, пи­
сав у 1939 році:
Всі літературні згуртування підсовєтської України
мають на меті створення нового стилю; велика ча­
стина тих згуртувань хоче його побудувати на руї­
нах старих традицій… Критика хотіла б цей новий
стиль вивести з нового життя. Отже, вона змагає до
реалізму. Але захоплення новим викликає романти­
ку, і в побудові нового стилю бачимо боротьбу між
неоромантикою і неореалізмом. Це відвічна бороть­
ба. Реалізм, покищо, перемагає, але романтика тво­
рить у сучасному письменстві України такі мистець­
кі цінності, що змагання між обома стилями в пов­
ному розгарі. Одначе критика погодиться на який-
небудь стиль, якщо тільки він — динамічний; без
активного динамізму «не конче в дусі В. Поліщука!»
не прийметься в сучасну пору ніякий стиль16.
Щось подібне писав сам Хвильовий, коли характеризу­
вав напруження в творах Еллана, як вияв боротьби роман­
тика з реалізмом, письменника з політиком17. Очевидно,
Хвильовий намагався надати своїй творчості найбільшого
«динамізму» і доклав усіх зусиль, щоб надихати її «роман­
тикою вітаїзму».
Навіть зоровий ефект сторінки робить на читача по­
мітне враження. Крім вставляння поезій, цитат, прямо­
кутних бльоків, у яких читаємо зміст афіш і плякатів, він
також послуговується дужками, цифрами, датами, бавить-
18
ся розділовими знаками і т. п. Цікаво зазначити, що саме
мистецьке оформлення журналів, які він редагував (осо­
бливо «Літературний ярмарок»), рисунки й інтерлюдії в
них, розраховані також на загальний естетичний ефект.
Такі чисто зовнішні засоби, а також його потяг до тлу­
мачень, що містифікують, і непотрібних інформацій, які
виявляються кінець-кінцем вже й не такими недоречними,
— були для декого приводом накидатися на нього, як на
літературного містифікатора й позера. Михайло Рудниць-
кий був одним з таких критиків, який відзначав, що:
Хвильовий належить до письменників, що із щирости
роблять собі позу. У цій щирості він так загнався, що
часом не знає, чи не краще грати комедію18.
Ця нетолерантність Рудницького до зухвальства й по­
зи в літературі пояснюється частково спротивом старшої
літературної традиції до витівок наймолодшого покоління
письменників і нагадує нам Єфремова, Франка й інших
стовпів «естаблішменту» попередньої Генерації, які з подіб­
ною настановою зустріли модерністів. До речі, у Хвильо­
вого була велика доза цих властивостей, що він і сам усві­
домлював. Трактування літературної творчости як певно­
го роду інтелектуальної гри вже було примічене в творчо­
сті Хвильового19: є одне місце в «Арабесках», де Хвильо­
вий розповідає Марії свою фіктивну автобіографію, а по­
тім, заінтригувавши свого слухача, зрікається її словами:
«Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах сло­
ва». Захоплення «запахом слова» і самим творчим проце­
сом було характеристичним для всіх ваплітян, але до літе­
ратурної містифікації мали найбільший нахил тоді Хвильо­
вий і Кость Буревій, який у цій справі став віртуозом і здо­
був собі славу як «безсмертний» Едвард Стріха.
Для оборони Хвильового можна додати, що в тодіш­
ніх обставинах письменник потребував якогось захисного
механізму, за яким він міг би сховатися, щоб хоч частин­
но уникнути переслідування. Письменники того часу, щоб
19 ухилитися від цензури, розвинули певну Езопову мову, а
Хвильовий у своїх пізніших творах, таких як «Іван Івано­
вич» та «Ревізор», звернувся до сатири, що своєю приро­
дою була куди більш разюча й сардонічна.
Дальших пояснень для цих наполегливих пошуків но­
вих форм вислову можна дошукуватися в настроях того
часу. Ентузіязм, з яким велике число письменників приві­
тало революцію, штовхнув їх до літературної, культурної і
політичної діяльности. Праця Хвильового в різних літе­
ратурних журналах і його співучасть на сторінках преси
20-их років випливала з бажання сприяти літературному
ренесансові й розгорнути культурну революцію, яка ви­
несла б українську літературу, критику й мистецтво на ще
небувалу височінь. У своїх творах він намагався, де тільки
це було можливо, кинути своїм читачам іскру життя, фан­
тазії та інтелектуального збудження. Одночасно його тур­
бота за якість літературних здобутків диктувала йому по­
требу уникати тенденційности, спрощення й неориґіналь-
ности. З цього випливає той наголос, який він ставив на
ерудицію, обдарованість і мистецьку культуру.
Проблеми, з якими він зіткнувся, реалізуючи ці амбі­
ції, крах його надій і розчарування — були частиною його
життя і вони, звичайно, стали темами і змістом його тво­
рів. Коли романтик стає віч-на-віч перед жорстокою дій­
сністю, тоді наступає цілий ряд приголомшень і суперечно­
стей. Наївні люди, що сподівалися чуда від революції, по­
чуваються обманеними розвитком подій: «Мабуть, довго
вчитися нам: революція наша, а слова не наші» («Юрко»);
«З’їли, сукини сини, революцію» («На глухім шляху»).
Також цікавлять його деякі персонажі, що були учасни­
ками героїчного періоду революції, а потім втратили іде­
алізм і стали моральними дегенератами. Шкіц, колишній
есер, у «Редакторі Карку» поступово міняється з українсь­
кого патріота і народника на адміністратора і бюрократа.
Він починає охайніше одягатися, менше говорить про пра­
гнення України і, очевидно, захоплюється «практикою».
Подібна метаморфоза відбувається і з іншими персонажа-
Ш
ми. Особи, що залишаються революційними романтика­
ми, як Вадим у «Синім листопаді», вмирають з візією май­
бутнього, а розчаровані, як Марія в тому ж таки оповідан­
ні, живуть далі, не примирившися з сучасністю.
Ці суперечності й зіставлення, що мають ідеологічну
природу, становлять серцевину, навколо якої Хвильовий
будує свої оповідання. Іноді напружений стан є внутріш­
ньою рисою персонажа і веде до цікавої психологічної мо­
нографії (як це влучно змальовано в «Редакторі Карку», а
ще з більшою виразністю в оповіданні «Я»). В інших тво­
рах маємо конфлікт між різними типами (хоч Вадим і
Марія залюблені, але, «висловлюючись об’єктивно», за
звичною революційною термінологією, — вони клясові
вороги).
Українська література пореволюційного періоду завдя­
чує Хвильовому здобутки не лише на полі техніки й тех­
нічних нововведень. Він також залишив своє тавро на під­
ході до проблем теми і жанру. О. Білецький писав:
Але значення «Синіх етюдів» та «Осені» для молодої
української прози звичайно не вузько технічне. Вплив
цих книг широкий. Вони по суті визначили все коло
тем нашої революційної белетристики і випадки вихо­
ду з цього Хвильовим накресленого кола почалися по­
рівняно недавно. Три основні жанри накреслила про­
за Хвильового.
Перший — героїка революції (Хвильовий воліє гово­
рити «романтика») — від співучої, як стара дума, «Ле­
генди», до високо трагічного «Я»…Другий — револю­
ційна сатира: зображення обивателя, що до цього ча­
су ще безсмертний, пристосовується до умов нового
життя, заражає очищене грозою повітря своїм смер­
дючим диханням, несе в новий побут сморід старої
тривіяльности…І третій, нарешті — сатиричне, що іно­
ді переходить в елегію…— зображення внутрішнього
неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розла­
ду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого
21 обивательського багна, до моральної смерти20.
Граючи на певних суперечностях вищенаведеного ха­
рактеру в радянському побуті, Хвильовий спромагався на
цікаві ефекти іронії, що іноді стають афористичними: «Ми
в клясі в Бога не віримо, а вдома віримо…»21; — «Доглядає
дєдушка добре: колись застав члена виконкому — ліс ру­
бав не по закону — було діло!»22. Ті самі ефекти автор
може викликати й тоді, коли змішує вищезгадані жанри. У
творах письменника постійно сплітаються елегія з сати­
рою, героїчне з простим або й банальним.
Хвильовий міг, наприклад, використати богослуження
або український фолкльор, щоб створити піднесену чи ге­
роїчну атмосферу («Ходять бояни невідомих комун і співа­
ють вечірню молитву»… — «Слава в верхів’ях…»23), а по­
тім не вагався проколоти бальон свого високого літання
прозаїчною реальністю або й навіть непристойним гумо­
ром чи безсоромністю, зачерпнувши їх із селянського чи
пролетарського лексикону. Це ще один засіб, на який ав­
тор наполягав так часто, що це користування треба вважа­
ти навмисним та свідомо пов’язаним з поглядами письмен­
ника на літературу й творчість.
Коли ми досліджуємо писання та переглядаємо мані­
фести різних літературних шкіл, стає ясним, що одною з
центральних проблем для більшости груп було відношен­
ня мистця до публіки. У кращому розумінні це означало
створення пролетарської літератури, прихильно настроє­
ної до робітничої кляси й до бажання цієї останньої жити в
справедливому, безклясовому суспільстві. В гіршому розу­
мінні це зводилося до вихвалювання партійної лінії. До
цієї проблеми Хвильовий постійно повертається у своїх
критичних і літературних творах. Він усвідомлює ті труд­
нощі, що виринають, коли автор намагається писати, за
його словами, про «героїчні будні», і розуміє, що літерату­
ра про робітничу клясу й для неї — вимагає нових тем і
нового стилю: «Героїчні будні важче написати, ніж геро­
їчне свято… Будні приймаю, і серцем і розумом. Але все
22
таки — тоска» («Повість про санаторійну зону»).
Бажання піднести прозаїчні події до поетичного рівня
диктувало йому звертатися до згаданих літературних засо­
бів і було одною з ключових проблем у його ранній твор­
чості. Бажання поетизації помітне не тільки в його лірич­
них спалахах, в елегійному настрої, у використанні образ-
ности і засобів уособлення, але видне і з використання
мовних можливостей для навіювання складних, часто під­
свідомих, емоцій. Постійні згадки про відомі події і попу­
лярних героїв з історії та фолкльору України, про револю­
цію і загальний досвід, набутий політично-наснаженими
українськими масами в роки революції, — все це давало
йому змогу наблизитися до «колективної підсвідомости»,
грати на певних душевних струнах і викликати серед шир­
шого кола читачів реакцію.
З однією проблемою, одначе, Хвильовий як літератур­
ний мистець не міг дати ради: це конфлікт між індивідом і
вимогами партії. Зростання бюрократичної верстви і зміц­
нення сталінської фракції в уряді відбилося на літературно­
му житті загальною тенденцією до офіційного оптимізму,
спрощення конфліктів та одноманітности форми, що в кін­
ці 20-их років послідовно здушувала всі оригінальні і твор­
чі думки в радянській літературі, а в 30-их роках стала
офіційним каноном літературної політики.
Чимало творів Хвильового характеристичні пристра­
сною обороною індивіда і реакцією на процес нівелюван­
ня, який ховався за популярні слова: інтернаціоналізм, ко­
лективізм, масовізм, боротьба з контрреволюцією, об’єд­
нання письменників і т. п. Ця офіційна політика тривожи­
ла й інших письменників та інтелектуалістів у межах і по­
за межами СРСР, що не могли примиритися з революці­
єю політичною чи соціяльною без революції культурної,
бо вважали, що обидві революції мусять іти в парі, а ви­
зволення кляси й нації є не що інше, як визволення індиві­
да, який належить до кляси і нації. Ці письменники відмо­
вились тлумачити сприятливо факти й не хотіли примири­
тися з софістикою апологетів та скептиків. Андре Бретон,
23 головний теоретик французьких сюрреалістів, після свого
розчарування радянським експериментом, шукаючи точки
опору для відкидання дегенерації політичної системи, —
волів покладатися на власні інтуїції й емоції:
Першим актом хоробрости революціонера мусить
бути більша любов до життя, ніж до легенди…це по­
етові й мистцеві належить роля глибоко вивчати
людські проблеми в усіх їх різновидах… Обороняти
культуру — це передусім захищати інтереси того, що
інтелектуально протиставиться серйозній матеріялі-
стичній аналізі, що є життєздатним, що й надалі бу­
де давати плоди24.
Багатозначність уривка у «Вступній новелі» Хвильово­
го, в якім він відкидає скептицизм своєї генерації і захи­
щає людину ідеалів, полягає в його самовпевненій і бли­
скучій обороні індивідуалізму й волі мистця на право йти
за власним надхненням: «Я вірю в «загірну комуну» і вірю
так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висо­
ти свого незрівняного нахабства плюю на слинявий «скеп­
сис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі».
Переважання суб’єктивности, емоціональности та інди­
відуальносте в його ранніх творах створює деякі трудно­
щі для літературної критики. Письменник не цікавиться ін­
телектуальною гармонією, точними зображеннями або мо­
тивацією та й не прагне він бути зрозумілим у чомусь зо­
крема, як це ілюструє остання цитата. В його творчості ба­
гато нерівностей: уривки певної довершености чергуються
з дещо наївними.
Цікаво, що Хвильовий пізніше ніби зрікся стилю сво­
єї першої книжки. Нездисциплінований романтизм, само­
заглиблення і туманну думку він приписує своїй ранній
прозі, а його пізніші твори (починаючи вже від «Осени»)
мають інший характер. Виглядає, що в «Арабесках» він
хоче підготовити читача до зміни свого стилю:
24
Моїм арабескам — ііпіз. І герої, і події, і пригоди, що
їх зовсім не було, здається, ідуть, і вже ніколи-ніколи
не прийдуть. І ніколи я не повернуся до своїх арабе­
сок, щоб мучити себе над кожною крапкою. І вже ні­
коли не промчаться фоєрверки гіперболізму крізь тем­
ряву буденщини, і не спалахне огнецвіт моєї фанта­
зії…
Перші дві збірки Хвильового — «Сині етюди» і
«Осінь» — творять чіткий етап у його літературнім розвит­
ку, етап стилістичної експериментації і шукання нових
форм вислову. Приблизно до 1925 року можна говорити
про стиль орнаментальної й ліричної прози. Характери­
стичними для цього стилю були поетичні засоби організа­
ції словесного матеріялу, згадані вище: еклектизм, засоби
оповіді і фрагментація розповідної форми.
Уже в дальших своїх творах Хвильовий переходить до
виразно сюжетних оповідань, які будуються на гострих со-
ціяльних конфліктах і в яких усю увагу зосереджено на
психологічному розвиткові головних осіб. У таких опові­
даннях, як «Ревізор» і «Іван Іванович» тон уже стає іроніч­
но-саркастичний, особистість автора відступає на задній
плян, твір робить враження суспільної сатири. Об’єктом
сатири є нові адміністратори сталінського СРСР, але їхня
лицемірність і безідейність розкривається спокійною про­
зорою розповідною формою і через побутові деталі. Де в
першому стилі панував момент, запал і поетичність, — для
другого властиві протилежні ознаки: час, заспокоєність і
прозовість.
Причини цієї зміни могли бути різні; ми тут укажемо
тільки на декілька. Поперше, Хвильовий напевно пого­
джувався з деякими критиками, які йому закидали, що
форма його ранніх оповідань була елементарна й компози­
ційно нечітка. Його засоби, мовляв, мали більш зовнішній
ефект, а надуживання ними втомлювало читача й надоку­
чало йому. В передмові Хвильового до «Поезій» Василя
Еллана знаходимо один уривок, який вказує на те, що
25 Хвильовий змінив думку, коли наново переглянув свою
ранню прозу:
В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманни­
ми далями «загірної комуни» і цими «далями» обезво­
лювали своє і без того безвольне суспільство, — Ел-
лан сховав шляхетну панну-поезію в темну шухляду
й пішов у життя з холодним розумом реального по­
літика (стор. 24).
Подруге, революційно-бойова лірика вже звучала
фальшиво, а політична реальність виглядала безмірно за­
плутаною. Щирий письменник не міг не ставитися критич­
но до цієї реальности і тверезо її осуджувати. Як і герої­
ня «Сентиментальної історії». Хвильовий-романтик нара-
зився на жорстоку правду життя:
Справа в тому, що я, як це потім вияснилося, нама­
галась протиставити себе свойому вікові, а вік глузу­
вав із мене. Я хотіла прилучити чистий, я сказала б,
святий романтизм своєї натури до заголеної й бруд­
ної правди життя, але це моє бажання розбивалось
об глуху стіну наманікюреного віку… У цій нерівній
боротьбі мене було деморалізовано — і тільки25.
Тяжко не бачити в цих словах і в подібній кризі світо­
гляду Дмитрія Карамазова, героя «Вальдшнепів», анало­
гію до переживань автора, у якого перервався революцій­
ний ліризм і перед яким «замаячив безвихідний НЕП з йо­
го диким бюрократизмом і гладкими непманами». В цьо­
му останньому творі Хвильовий старався написати су­
спільний роман, який своїми ідейними конфліктами і пси­
хологічними типами створював би широку синтезу його
творчости.
У 1922-26 рр. «нова доба» ще тільки формувалася, на­
бирала сталих форм, і в творчості переважали фрагменти,
новелі, етюди і т. п. Від 1926 року вже стають наявні в
26
творчості Хвильового спроби всеохопної синтези, яка одно­
часно завершила б його «етюди» і утвердила б ним пропа­
гований активно-романтичний, вітаїстичний стиль. Цей
другий етап творчости письменника теж обірвався перед­
часно: з «Вальдшнепів» та «Іраїди», що були запляновані як
романи на ширшій канві, — появилися тільки фрагменти.
Лишив нам Микола Хвильовий свої полемічні памфле­
ти і ряд віршів та оповідань, в яких він перелив у поетичні
образи аромат своєї доби і творчі шукання талановитого
письменника.
Мирослав Шкандрій
ПРИМІТКИ
1. О. Килимник, «Романтика правди», Київ, 1964, стор. 15 і 58-64; Ю.
Смолич, «Розповідь про неспокій», частина 1, Київ, 1968, стор. 85-98; В. В.
Фащенко, «Ленінська теорія відображення і проблема романтизму та
його стилів», «Радянське літературознавство», 1970, ч. 2, стор. 7-14; «Істо­
рія української літератури», том 6, Київ, 1970.
2. Я. Гординський, «Літературна критика підсоветської України»,
Львів, 1939, стор. 108.
3. Ю. Шерех, «Не для дітей», літературно-критичні статті й есеї. В-во
«Пролог», 1964, стор. 66.
4. М. Чирков, «Микола Хвильовий у його прозі», «Життя й революція»,
1925, ч. 10, стор. 39.
5. М. Судима, «Фразеологія Миколи Хвильового», «Червоний шлях»,
1925, ч. 1-2, стор. 263-90.
6. Ю. Луцький, «Голубі диліжанси», Нью-Йорк, 1955, стор. 12.
7. М. Хвильовий, «Твори», том 1, Етюди, 1927, «Бараки, що за мі­
стом», стор. 207; М. Хвильовий, «Твори», том 1, В-во «Смолоскип», 1978,
стор. 264. і >
8. Там же, «Вступна новеля», стор. 11; «Твори», стор. 113.
9. Там же, «Бараки, що за містом», стор. 212; «Твори», стор. 267.
10. Там же, «Чумаківська комуна», стор. 173; «Твори», стор. 238.
11. Там же, «Синій листопад», стор. 171; «Твори», стор. 221.
12. Там же, «Чумаківська комуна», стор. 172; «Твори», стор. 237.
13. Там же, «Синій листопад», стор. 152; «Твори», стор. 229.
14. Там же, «Юрко», стор. 89; «Твори», стор. 173.
15. М. Доленго, «Імпресіоністичний ліризм», «Червоний шлях», 1924, ч.
1-2, стор. 169.
16. Я. Гординський, «Літературна критика підсоветської України»,
Львів, 1939, стор. 109.
27 17. Василь Еллан, «Поезії», Харків, ДВУ, 1927, стор. 5-25.
18. М. Рудницький, «Від Мирного до Хвильового», Львів, 1936, стор.
360.
19. Ю. Шерех, «Не для дітей», стор. 54.
20. О. Білецький, «Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року», «Чер­
воний шлях», Харків, 1926, ч. 3. стор. 139.
21. М. Хвильовий, «Твори», том 1, «Етюди», ДВУ, 1927, «На глухім
шляху», стор. 104; М. Хвильовий, «Твори», том 1, В-во «Смолоскип»,
1978, стор. 186.
22. Там же, «Шляхетне гніздо», стор. 142; «Твори», стор. 216.
23. Там же, «Силюети», стор. 139; «Твори», стор. 212.
24. Андре Бретон, «Маніфести сюрреалізму», Мічіген, 1972, стор. 240.
25. М. Хвильовий, «Твори», том 2, ДВУ, 1928, стор. 305.

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.