Статті

В СИТУАЦІЇ ТРАГІЧНОГО БЕЗВИХІДДЯ (Микола Хвильовий Твори в п’ятьох томах ТОМ 3)

загрузка...

(Нотатки редактора)
Третій том М. Хвильового підсумовує всю його літе­
ратурно-мистецьку спадщину. Його критичні й полемічні
статті виповнюють четвертий том і укороновують всю його
творчість в цілому.
Ми не вибирали і не цензурували спадщини М. Хви­
льового і не пристосовували штучно до смаків і поглядів
нашого сьогодення. Ми подали творчість його такою,
якою вона була. Публікуємо все, що було в наших мо­
жливостях розшукати в доступних нам тогочасних періо­
дичних виданнях. За нашими відомостями, нам не вдало­
ся знайти дві чи три поезії і, можливо, пару оповідань чи
нарисів з останніх років його життя. Це значить, що все
основне з творчої спадщини М. Хвильового ми маємо.
З огляду на різнохарактерний, часово віддалений (1920
— 1932) і, навіть, різножанровий матеріял, що виповнює цей
том, ми розподілили його на три розділи. Перший розділ
— твори, що написані були в часі між 1927-1930 рр. («Іван
Іванович», «Ревізор» та інші). Другий розділ — поетична
спадщина М. Хвильового з 1921-1922 рр., якою він
дебютував у нашій літературі. Третій том — це твори М.
Хвильового останніх двох років його життя. Кожний з
Цих розділів має свою суспільно-мистецьку особливість.
Тому, вважаємо, не зайвим буде бодай коротенько проко­
ментувати критично кожний розділ.
7 Перший розділ — це ще Хвильовий неподоланий, пов­
ний творчої енергії і завзяття. Це той Хвильовий, якого ми
знаємо з листа до Аркадія Любченка від 2 березня 1928
року. Він тоді перебував у Відні. Довідавшись про розгром
ВАПЛІТЕ і про настрій своїх друзів, відразу написав А.
Любченкові:
«Горіння «бувших» мене страшенно радує… Як спра­
ва з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну му­
симо вивести нашу літературу на широку європейсь­
ку арену. Словом, треба мужатись — наше вперед]»*)
Клясичним зразком цього мужнього, художньо-зріло­
го Хвильового є його сатира «Іван Іванович». Це не тільки
сатира на партійну бюрократію чи на бездушну омертвля­
ючу атмосферу в партії, але й, одночасно, це гострий літе­
ратурний памфлет проти вульгаризаторів літератури, що
отаборились тоді головним чином у ВУСППі та проповіду­
вали витриманий, мажорно-монументальний реалізм як
стиль пролетарської літератури. Читачі звернуть увагу, як
з розкриттям процесу зради комуністичною партією ідеа­
лів революції 1917 року, відірвання її від народу, від пра­
цюючих, ім’ям яких вони спекулюють, — Хвильвий гостро
висміює ідею партійно-витриманої літератури, штучного
оптимізму й монументального реалізму, як стилю доби.
«Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і
з мажорним, цілком монументально-реалістичним настро­
єм».
Він «усміхається мажорно-витриманою усмішкою».
У нього навіть «ідеологічно витримане меню», а їхні
діти слухають, тільки «соцвихівських матеріялістичних
оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок».
Його дружина Марфа Галактіонівна тільки «мажорно
думала». Вона, після смачного обіду, наказавши служниці
(«товаришці Явдосі») мити гору посуду, сама сідає «проти
вікна… і дивиться туди, де… починаються такі поля… де
прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою три­
вогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного
*) Юрій Луцький. Ваплітянський збірникДоронто, 1977, стор. 210, ви­
дання К1УС.
8
імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм
справжнього мажорного реалізму» (Підкр. мої — Г. К.)
Німецький рецензент («Бюлетень експресних інформа­
цію), ч. 4, 1932) на переклад «Івана Івановича» німецькою
мовою відзначив, що на сатиричній манері Хвильового
сильно позначився вплив англійських сатириків, а саме опо­
відання — це « маленький шедевр» (теізіепуегк). Сатиричне
насвітлення тогочасного партійного й колопартійного, при­
стосувального літературного життя було так тонко схопле­
но, що оповідання М. Хвильового відразу стало широко по-
читним і гостро діючим. Проти нього насторожилась уся
зграя партійно пристосуванських, «витриманих» критиків і
публіцистів з ВУСПП. Один з найплідніших з них Микола
Новицький виступив з гострим памфлетом-доносом під
назвою «На ярмарку». Це був вереск ображеного партійно­
го бюрократа, це була оборона і спроба ствердити, що
сатира Миколи Хвильового — це наклеп на партію, на
радянську систему. Все це тільки свідчило, як влучно, вча­
сно і в найвразливіше місце потрапила стріла сатири М.
Хвильового.
Якщо до цього додати гостро-психологічний етюд «Ре­
візор», де з вникливим знанням людської душі розкрива­
ється моральний і психічний безлад у людини, чи фанта­
стичні історійки мисливця, сповнені прегарної лірики й ча­
рівних пейзажів, то М. Хвильовий стає перед нами на
ввесь зріст дозрілого майстра слова. Дві останні речі цьо­
го розділу «З лябораторії» й «Оповідання про Степана
Трохимовича» посідають дещо відмінне місце, але нале­
жать до того ж самого мистецького рівня. Обидві речі опу­
бліковано вже 1931 р. і обидві вони в дуже оригінальний
спосіб замикають собою творчість М. Хвильового доби
зрілого віку. Особливо цікаве в цьому аспекті його експе­
риментальне оповідання «З лябораторії».
«З лябораторії» написано 1930 р., а опубліковано 1931
р. Це був рік краху всіх сподівань і плянів М. Хвильового.
Рік ліквідації письменницького об’єднання ПРОЛГГФРОН-
9 Ту — останнього письменницького співдружжя, шо його
створив Микола Хвильовий — рік недекретованого утвер­
дження провідним стилем доби монументального реаліз­
му й відкинення, як ідеалістичного стилю романтики віта-
їзму. Тепер уже не можна було покпити собі з мажорного
монументального реалізму, як це робив Микола Хвильо­
вий у сатирі «Іван Іванович», бо це було б розцінено, як
виступ проти партії і марксизму. Не можна було вже-писа-
ти роману або повісти чи то в стилі активного романтиз­
му, чи навіть критичного реалізму, який неминуче має в
собі особисті й соціяльні конфлікти. Наступала похмура
доба казенної, уніформованої, однокошарної партійної лі­
тератури з офіційно санкціонованим стилем пролетарсько­
го монументального реалізму. Література як мистецтво
перестала існувати. М. Хвильовий, один з найбільших
майстрів і естетів доби, це збагнув. І це була для нього
особлива трагедія. Він був у зеніті творчих можливостей.
Він саме після втрачення «Вальдшнепів» сподівався дати
великий психологічно-соціяльний роман. Поетикальний ко­
декс нової жорстокої катохвальної доби все це перекреслю­
вав. І ось у такій ситуації Хвильовий сів писати своє опові­
дання «З лябораторії». Це був, ніби початок нового рома­
ну. А насправді це була трагічна розмова з собою, з своїм
письменницьким сумлінням, з своїм захмареним, нелюдя­
ним часом. Це було прощання з своєю спражньою творчі­
стю. Це був крик письменника, який зрозумів, що писати
так, як писав досі — не можна.
Починає М. Хвильовий з тонкої і дещо завуальованої
іронії над контролею партії над літературою.
Письменник вирішив написати роман. — Але про що
писати, — подумав письменник. — Про старі часи? Ні в
якому разі! Про буденні непомітні дрібниці? Нізащо! Тре­
ба писати про великі події наших днів.
Хто робить події, — письменникові відомо: їх* робить
робітничо-селянська маса! Відомо йому й за чиїм прово­
дом: за проводом комуністичної партії.
Отже, робить висновок автор, у романі будуть діяти
10
члени партії. Але ж яку подію взяти до відтворення? Іро­
нія поглиблюється далі.
— Я опишу початок реконструктивної доби.
Одне слово, ідею знайдено. Тепер постає питання, в
якому пляні писати роман? У сатиричному чи психологіч­
ному? Всупереч панівній ситуації автор вирішує поєднати
обидва ці пляни. Бож не можна без сатири (негативні яви­
ща і типи ще є), як не можна й без психології. Зобразити
людину — її ідеї, бажання, помилки, конфлікти — без пси­
хології абсолютно не можливо. Пишучи це автор добре
знав, що саме ці обидва елементи літератури — сатира й
психологізм — були вже під обстрілом соцреалістичної
критики й виключались з художнього твору як пережитки
буржуазної індивідуалістичної літератури.
Так, обдумавши сюжет, методу зображення і типаж,
автор сідає писати роман. І дивно, написавши три розділи
(третій не закінчений), автор обриває працю. Він ніби при­
ходить до висновку, що роман з такими героями і такого
стилю писати тепер «не треба». Чому? Придивімся ближче
до написаних розділів. Насамперед Хвильовий тут, як нав­
мисне, чи не в останнє, показав свою силу блискучого пси­
холога і майстра слова.
Перший розділ починається глибоко символічною кар­
тиною передгроззя, а згодом і грози над Харковом. Вже
самі собою ці картини мають значення як неповторні ми­
стецькі шкіци. Але сила їх у тому, що це не пряме зо­
браження явищ природи, а символіка тодішніх соціяльно-
політичних стосунків у суспільстві, це увертюра до май­
бутніх складних і трагічних зударів людських Характерів і
доль. Одна з головних героїнь заплянованого роману Лі-
да Спиридонова, у другому розділі про це виразно каже:
— Ну, от і пройшов потоп. І пройшла злива. І нема
бруду. Правда? І хоч трохи зимно… але зате якось легко
стало дихати. Правда?
І боячись, що супутник її не зовсім зрозуміє, вона тут
же поспішила додати:
— Я, звичайно, говорю не про сьогоднішню зливу, що
11 допомогла нам зустрітись, — я говорю про інший потоп…
Ви вже збагнули?
А про той «інший потоп» читач лише краєчком довіду­
ється, що ця маленька цікава дівчинка «з стрілками своїх
тоненьких химерних брів», має вищу освіту, пройшла
крізь бурю опозиційної боротьби з компартією, що це до­
вело її до «Сабурової дачі» (будинку божевільних у Хар­
кові), що після того зудару вона не прийшла до себе й
носить у серці смертельну гіркоту. На жартівливу фразу її
супутника — «що мені й робити з вами», вона екзальто­
вано відповіла.
— Що вам зі мною робити? Ви не знаєте? Так тоді я
вам пораджу… От скажіть мені, я — маленька?
— Ну… маленька.
— Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до
мосту і вкиньте мене в Лопань… Добре? І побачите ви то­
ді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не
буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте?
Ніколи!
Одне слово це тип оригінальної незалежного критично­
го способу думання жінки, яка в майбутньому зударі ідей і
характерів мала відіграти центральну ролю.
Супутник, з яким її зв’язала гроза, тов. Марченко репре­
зентує офіційну бюрократичну лінію партії. Він людина
теж не пересічного характеру. На горизонті вже підносила­
ся загадкова постать професора Ярути, виринуло інтригу­
юче й, очевидно, в біографії Марченка болюче прізвище Ка­
терини Жукової і, нарешті, вічний, тихий опозиціонер Ко-
ля Хрущ та незламна «товаришка Люся». Зробивши зав’яз­
ку широкого соціяльно-психологічного роману, накреслив­
ши рукою майстра прецікаві образи й сюжетні інтриги,
автор раптом відкладає написане «для нащадків». Чому?
Письменницька химера? Епатація? Ні. Цим оригінальним
способом Хвильовий прощався з своєю творчістю. Це бу­
ла трагічна гра в європейського рівня соціяльно-психоло-
гічний роман, якого не можна вже було написати. Це розу­
мів Хвильовий. Бо почалась доба, яка не потребувала і бо-
12
ялася справжньої мистецької літератури. Україна, разом з
іншими республіками СРСР вступала в смугу людинозни-
щувальної політики компартії. Література перетворюва­
лась в слухняний апарат лакування тяжкого життя і про­
паганди директив партії, а письменницька організація, за
висловом Івана Багряного, — «в капелю євнухів при каті».
Герої великого серця й складних психологічних пережи­
вань ставали не сучасними. Українські Марселі Прусти му-
сіли вмерти. М. Хвильовий інтуіцією мистця збагнув цю
трагічну ситуацію відразу. Попрощавшись назавжди з сво­
єю справжньою творчістю, він увійшов у смугу творчого
тривання, деградації і… смерти.
«Оповідання про Степана Трохимовича» — твір того ж
року публікації й того ж характеру. В основі твору — по-
чатки колективізації й перші наслідки її. Хвильовий ще по­
чувався в силі. Він не міг і не хотів оминати такі актуаль­
ні й хвилюючі теми. Він вирішив по-своєму потрактувати
їх. Тут читач ще відчує вникливість і властивий Хвильово­
му сатиричний тон, гостроту схоплень психологічних кон­
фліктів як особистих, так і масових, суспільних у місті й
на селі. В цілому «Оповідання про Степана Трохимовича»
— це талановито намальований образ диявольської систе­
ми, де людина позбавлена будь-якої ініціятиви й перетво­
рена на безвільного автомата. Це в художніх образах істо­
рія підступства в опануванні здезорієнтованого, неоргані­
зованого і політично невиробленого селянства. В образі
головного героя Степана Грохимовича показано, як з
природи неполітичну людину, що любить працю, добро­
сусідські стосунки, спокійний відпочинок з гітарою й спі­
вами, поза її волею втягає партійна агентура у вир ша­
ленства нелюдського експерименту і робить її коліщат­
ком у трибах жорстоких і кривавих плянів комуністичних
реформаторів. Створена антинародною владою система
ломить і перемелює безжально кожну чесну людину, пере­
творюючи її інколи (поза її волею) в співучасника своєї
злочинної дії.
13 У цьому мистецька і пізнавальна цінність твору М.
Хвильового. Епілог — остання півсторінка в оповіданні, —
штучно причеплений, логічно майже не пов’язаний з усією
сюжетною канвою оповідання. Його додано для цензури,
щоб виправдати й урятувати основне сатирично-викри­
вальне спрямування твору. Юрій Бойко в статті «З остан­
ніх творів М. Хвильового»* проаналізувавши оповідання,
зробив такий висновок:
«Оповідання про Степана Трохимовича» — це тонко
зроблена річ, немов із делікатної порцеляни. Сатирич­
ний підхід письменника стає очевидний, коли ви уваж­
но застановитеся над усім плетивом натяків, настроє­
вих тонів оповідання, розшифруєте сенс тих чи інших
окремих штрихів. Мистець дивиться на дійсність очима
людини, що любить біологічну природу життя, він не
загубив життєвого оптимізму. Знаходить у собі силу
сприймати совєтську дійсність, як трагікомічний маска­
рад».
Це влучний висновок. До нього нема що додавати.
* * *
Особливість другого розділу цього тому та, що для
багатьох читачів це буде повне відкриття. М. Хвильовий
широковідомий як прозаїк і публіцист. А про те, що він
був і поетом, автором численної кількости поезій, у тому
двох збірок: «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії»
П922), знають хіба спеціялісти. І то тільки знають, але ма­
буть мало хто з них будь-коли читав ці збірки. 1 це зрозу­
міло. Оповідання Хвильового, що появилися друком май­
же одночасно з поезіями його, дістали відразу таке загаль­
не визнання в читачів і критики, зіграли таку новаторську
ролю, що про поезії його просто забули. М. Хвильовий,
збагнувши силу свого таланту-новеліста, поезії перестав
писати. Опублікованих двох збірок поезій ніколи не пере­
видавав. Розкиданих по різних журналах і газетах поезій в
нову окрему збірку не зібрав. І як поет перестав існувати.
Інколи, правда, чи то жартома, чи у вияві дружби, він
*) Юрій Бойко. Вибране. Мюнхен, 1971, том 1, стор. 185.
14
вдавався до поетичних експромтів. Відомі, наприклад, дві
речі, написані десь 1927-28 рр. Це строфа ніби жартома
вставлена в текст листівки до Арк. Любченка з Відня 1928
року, коли він довідався про розгром ВАПНІТЕ:
Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває,
Туман ховає даль і Відень посірів.
Але тепер ніхто мене вже не спитає:
Чому зійшлись кінці моїх нервових брів.
Друга річ, написана як дедикація на книжці, яку він по­
дарував Максимові Рильському, звучить так:
Сьогодні день ясний і сонце,
І серця перебій.
Я Вас люблю, ясний закон це
Микола Хвильовий.
Можливо були й ще деякі строфи та більші поезії, на­
писані з тої чи іншої нагоди, але до нас вони не дійшли.
Цей другий розділ має лише історично-літературне
значення. До нього додана ґрунтовна передмова Святосла­
ва Гординського. З неї читачі довідаються докладніше про
історично-літературну та мистецьку вартість цих забутих
поезій Миколи Хвильового.
* * *
Третій розділ містить різне і різної якости писання М.
Хвильового з останніх двох років його життя. За цей час
він написав усього шість оповідань й один газетний нарис.
Хронологічно нарис було написано ще 1930 року. Це був
перший рік колективізації. Голоду тоді ще не було. Але в
нарисі занотовано багато ідіотичних фактів, які показують
варварський характер того антинародного експерименту.
Із шести написаних оповідань тільки троє: «Щасливий
секретар», «Останній день» і «Майбутні шахтарі» ще ма­
ють познаки літературних творів. Хоч вправна рука май­
стра на них позначилась, але їх написано вже за панівною
тоді методою соцреалізму. А згідно з поетикальним кодек­
сом цієї методи — тематика мусіла бути: актуально-суча­
сна; герої — робітники, колгоспники, технічна інтелігенція,
15 шкідники; тон — бадьорий, оптимістичний, наступальний;
дієві особи — віддані партії, будівництву індустрії і колго­
спів; приватного життя в них нема, партія та її накази —
понад усе. Але оповідання Хвильового написані в цьому
стилі все ж таки мають ледь-ледь помітні просмаки сати­
ри й іронії. А інколи й елементи психологічних конфліктів.
І це все ж таки підносило їх літературну вартість понад за­
гальний сірий рівень тодішніх писань.
Візьмімо оповідання «Щасливий секретар». У центрі
оповідання тов. Старк. Він належить до тих ділових пар-
тійців, яких завжди перекидали туди, де треба було лікві­
дувати безгосподарність, неполадки, прорив.
«Нарікав на це тов. Старк? Ніколи!» Він «зовсім не від­
чував, що йому перешкоджають у його родинному побуті».
Ввесь цей твір написано в пляні іронії, сатири й мистецько­
го заниження. Зразок такого заниження читач може поба­
чити в змалюванні образу героя.
Товариш Стакр був молодою високого зросту лю­
диною. Рівний ніс, високий лоб, кучеряве волосся і
вузькі очі робили його обличчя надзвичайно прива­
бливим.
Це свідоме спростачення опису героя, щоб було зрозу­
міло для маси. Звернімо увагу ще на такий епізод: героя
призначають в один з донбаських районів. Знову розлука з
родиною. Трагедія або принаймні незадоволення? Боже
борони. «Розлука з дружиною вплинула на Старка (в ме­
жах можливого для зразкової громадської людини)», —
пояснює автор з виразним сатирично-іронічним підкре­
сленням. Або ось ще один життєвий епізод — здавалось
би, найтяжча в житті людини дилема: Старка викликають
до ЦК, де мають для нього нове призначення. І саме в той
час телеграма від дружини повідомляла: «Негайно приїзди.
Вова при смерті». І що ж? Батькове серце наказало йому
негайно поїхати додому, щоб рятувати, або, принаймні,
побачити сина перед смертю? Нічого подібного. Снравж-
16
ній «служитель» партії, це вже не жива людина. Вона не­
має ні батьківського, ні родинного почуття. Це бездушний
автомат. Це шрубик чи коліщатко безжальної партійної
машини. Старк взяв ручку і швидко написав: «Приїхати не
можу. їду до Харкова».
Іронія і сатира проймають все оповідання, цілу особу
головного героя і, навіть, усе довкілля його. Він (Старк)
надзвичайний, відданий, діловий, впливовий. Прорив лікві­
дує, всі неполадки усуває. Він щасливий і все, що навколо
його щасливе. «Щасливе було сонце, щасливе було голубе
небо, щаслива була вся просторінь, що попадала в коло
зору щасливого секретаря». Люди, що проходили повз
нього, усміхалися, собаки дзвінко і весело заливалися в су­
сідньому дворі. «Навіть гігантський терикон, охоплений
соняшною пожежою вранішніх променів», чи машини й
авта — все було щасливе!
Трудно придумати дошкульнішу іронію, сатиричну по­
смішку над тодішньою партійною вимогою від літератури
давати тільки позитивних, оптимістичних і партійно ви­
триманих героїв.
Цей самий сатиричний струм проймає наскрізь сюжет­
но непогано створене оповідання «Останній день» і психо­
логічно-побутове оповідання «Майбутні шахтарі». В опові­
данні «Останній день» зображено молодого, дуже працьо­
витого шахтаря Кравчука. Він — вродливий, міцний, живе
самотньо, не любить багато говорити, не любить пустого
товариства, уникає дівчат. У години відпочинку, коли ба­
гато хлопців і дівчат виходять на широку степову дорогу й
там розважаються, Кравчук ніколи собі цього не дозволяє.
Він виходить на прогулянку тоді, коли там нікого нема. Бо
він любить ходити і думати. Про що ж думав молодий
шахтар на широкій донецькій дорозі?
Думав про те. що він один з найкращих шахтарів,
про те, що це йому дуже приємно і що в цьому, що
приємно, нічого поганого нема. Думав про хвороби
шахти і про те, як би цих хвороб позбутися. І, дума-
17 ючи про це, він уявляв себе тим довгожданним ліка­
рем. що його так бракує виселкові».
Його життя було «просте і звичайне: шість годин на
роботі, дві-три на тому чи тому зібранні, решта го­
дин ішла на навчання, на розваги й на сон».
А розваги його, як знаємо, були в тому, що ходив са­
мотою на широкій донецькій дорозі й думав про хвороби
шахти.
Зобразивши такого героя-робота, Хвильовий вирішив
було показати, що навіть з нього можна до певної міри
зробити живу людину, коли звернути увагу на його серце,
почуття і людську психіку. Для цього він закохує свого ге­
роя в молоду і вродливу Олену Олександрівну, надає тра­
гізму ситуації, створює гострий конфлікт Кравчука з п’яни­
цею й неробом Шрубом внаслідок чого Кравчук, саме в
момент близької давноочікуваної зустрічі з коханою, гине
від руки Шруба. Ця суміш нездійсненого щастя і трагізму
без сумніву робить оповідання цікавим і регабілітує пози­
тивного героя.
Таким змалюванням Хвильовий ніби вказував шлях,
яким можна вивести українську літературу з того темного
чорторию, куди її вели вимоги партії та її соцреалістичні
псевдотеоретики. Але до голосу заслуженого майстра сло­
ва, що збирався ще недавно вивести українську літерату­
ру на широкий європейський шлях, уже ніхто не прислу­
хався. Теорія лакування дійсности, витриманих партійних
манекенів та безконфліктности ставала панівною і зобо­
в’язуючою. Спроби М. Хвильового оживити літературу
не виходячи навіть з рамок соцреалістичних приписів, роз­
цінили тодішні «критичні бригади», як рецидиви буржуаз­
ного психологізму, як спроби протягнути свій романтич­
ний вантаж у пролетарську літературу. Хвильовому става­
ло все важче і важче дихати. Він ще написав три оповідан­
ня: «Бригадир шостої», «Про любов», «Оповідання схви­
льованої Ґанки». Але це вже були не оповідання, а звичай­
ні нариси, якими він, мабуть, відгетькувався від настирли-
Ш
вих вимог офіційної преси. Від справжнього Хвильового
тут вже не було нічого. Атмосфера примітивізму, спроста-
чення і народовбивчої політики душила його. Він опинив­
ся в ситуації трагічного безвихіддя. Постріл 13 травня 1933
року був єдиним виходом із того становища.
Григорій Костюк

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.