Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

1. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВІЙ СЛОВНИК»

«…тим то, на нашу думку,
пролетарські кола українського
суспільства повинні засудити ре­
акційну мовну практику Остапа
Вишні».
Ол. Полторацький
— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми
почнемо не з словника, а з першого абзацу:
— «З Вишнею сталося так, — пише Полторацький,
— як колись із миром, коли солдатська маса прого­
лосувала за мир своїми ногами, хоч він і не був ще
схвалений офіційно. Так само і з Вишнею — читач
498
проголосував за нього своїм попитом, а критика й
досі не встигла констатувати — чи є він корисний для
сучасности, — а чи ні».
Ну, що ви на це скажете? Га?
Я «автогенно» («у розумінні взаємної підпорядковано-
сти всіх частин» свого тіла) запалив цигарку.
— Пашквіль! — сказав я. — І на радянську пресу і на
читача.
Мій співбесідник аж рота роззявив.
— Що ви кажете?
— Що я кажу? Та те ж, що чуєте, камраде. Чи не поін­
формуєте мене, з якого року Вишня почав друкувати свої
гуморески? З 1921? З 1921! Виходить, що мало не за десять
років діяльности «короля українського тиражу» не найшло­
ся жодного більшовика, який би «встиг сконстатувати, чи є
він, Вишня корисний для сучасности чи ні»? Виходить
тільки від Полторацького можна почина­
ти історію справжньої радянської преси?
Це вже, знаєте, ваш «морфолог» дуже далеко плигнув, так
би мовити (за Плехановим), «левее здравого смьісла». І ви
хочете, щоб я поширював цю хлестаковщину?
— А де ж тут пашквіль на читача?
— Пашквіль на читача? Прошу! Хто читає Остапа
Вишню? Робфаківець, студент, селянин, червоноармієць,
робітник… автор «монографії» про робітника говорить?
Тов. Европенко-Европацький розгорнув «Нову генера­
цію» й прочитав:
— «Твори Остапа Вишні є одним із перших
засобів українізувати, напр… робітника».
— Так от, за вашим новоявленим виходить, що наш
читач на протязі тих же десяти років голосував за Вишнею не
головою, а… «ногами». Як вам подобається ця хоробрість?
Тов. Европенко-Европацький спантеличено подивився
на мене й раптом півником підскочив:
499 — А ви думаєте, що ми боягузи?
— Страшенно хоробрі, — відповів я. — Саме до того
часу, поки вами ніхто не цікавиться. Тепер вами почина­
ють цікавитись — отже скоро щезне й хоробрість. І пиха,
звичайно. І балакучість. «Болтун подобен маятнику», гово­
рить той же Кузьма Прутков, «того й другого надо вста­
новить».
— Це пункт не головний, — раптово міняючи тон, ска­
зав мій співбесідник. — Ми цей пункт можемо викреслити.
Давайте перейдемо до словника.
— «Цей словник, — пише Полторацький, — як
відомо, є словник глибоко-народній (себто словник
Остапа Вишні — М. X.). Отже, — продовжує він, —
мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою
реакційною».
Що ви на це скажете?
— Коли ми тут маємо справу, — сказав я, — з ілю­
страцією до обов’язкової детермінації елементарної логіки
логікою «лівою», себто коли автор не вважає «глибоко-на­
родній словник» справою реакційною і все таки говорить
своє «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «мор­
фолог» (Полторацький називає себе «морфологом» — М.
X.) серйозно думає, що користуватися з глибоко-народньо-
го словника і саме так, як ним користується Вишня (з при­
стосуванням до мас) значить бути «реакційним мовним
практиком», то це вже … так би мовити, «же ву прі» від
«культури примітивізму» пана Донцова, себто від крават-
ко-фабричного европенківського хатянства.
— Докази?
— Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народній» слов­
ник, який словник протиставляє Вишниному словникові
ваш «морфолог»? Словник «стовідсоткового учня Северя-
ніна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що
тільки «Семенків словник, веде читача за собою»? Тіль­
ки «Семенків словник, — твердить морфолог, — «виразно
500
показує нам, що він, словник, є функція загального ідеоло­
гічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові
стати в лави поетів Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенків
словник? Прошу: «Сте клю влю скую Ую ю*.
Поясніть, що це таке? Відмовляєтесь? Ну, так тоді по­
ясніть, що це таке:
«Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо оста-
ло квальо малольо о»** . Відмовляєтесь і це пояснити?
Чи може ви маєте на увазі северянинські «еротези-поези»?
Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такої пар-
фюмерної беліберди?
— Дозвольте, — скипів тов. Европенко-Европацький.
— Річ іде не про Семенка, а про Остапа Вишню.
— Річ іде, — сказав я, — про глибоко-народній слов­
ник, про европенківську спробу зробити з практиків цього
словника «реакціонерів», про спробу зробити реакціоне­
рів з таких практиків глибоко-народнього словника, як,
скажімо, Беранже, Д. Бєдний, як, скажімо, нарешті В. І.
Ленін.
Чи не скажете мені, коли жив Беранже? Той Беранже,
що з такою погордою виголошував, що він «простолю­
дин» (‘^е 8ііІ8 уііаіп, еі ІГЄ8 уііаіп»)? На початку XIX сторіч­
чя? А чи відомо вам, тов. Европенко-Европацький, що
французький робітник і досі в кишені своєї блюзи носить
мініятюрні збірнички пісень Беранже? Чи може і там крити­
ка «не встигла сконстатувати чи є він корисний для суча-
сности чи ні»? Саме за сто років? Чи може й там забули
звернутись до Полторацького? Правда, один із знавців єв­
ропейської літератури говорить, що «в критиці й історико-
літературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомі-
р’ям не гірше за псевдоклясичну школу, ми частенько на­
дибуємо на черстві й холодні рецензії про «реакційну» по­
езію Беранже», але хіба ці «монографії» пишуть не ті ж са­
мі паничики, що «простолюдин» їх так висміював? Пам’я­
таєте цей от віршик:
*) М. Семенко «Повна збірка творів», т. 1-й. 1929 р.
**) Там же.
501 — «Наш паничик Юда вроді —
та не Юда, а дивак;
патріот із патріотів
і на все, на все мастак.
Простеляється, як кішка,
вигинається, як змій…
Та чому ж його, біг мій,
ми цураємося трішки?».
Беранже цурався паничів-европенків, паничі-европенки
цуралися його. «Але народні маси залишились вірними
своєму старому другу, поету-плебею». І через 100 років.
От вам і «глибоко-народній» словник.
— Чого ви вчепились за Беранже? — зупинив мене тов.
Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете про Д.
Бєдного?
— Можу сказати і про мовну «практику» Д. Бєдного.
— «Язьік его произведений», — пише про Д.
Бєдного Ухмилова, — грубьій, дерзкий, снижаю-
щий позтический стиль, унаследованньїй от поз-
зии прошлого, об’являющий поєдинок «тонкому
мастерству», — так же по душе позту-массовику,
как и язьік самой массьі».
— Почекайте, — скрикнув мій співбесідник. — А ми
встигли сконстатувати чи є він корисний для маси, чи ні?
— «Д. Бедний, — пише та ж таки Ухмилова,
— создал школу массового искусства. Его читате-
ли — его ученики. Зто неграмотньїе, малограмот-
ньіе робкорьі, начинающие писатели, безвестньїе
автори, коллективного народного творчества.
Они не создали себе имени ни в газете, ни в лите-
ратуре и, может бьіть, и не создадут, но они уже
вьшолняют определенное дело — они осуществля-
ють великие планьї нашего строительства».
502
— Розумієте тепер, чим корисна для маси мовна прак­
тика Остапа Вишні?
— Чого ви вчепились за Д. Бєдного? — знову зупинив
мене тов. Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете
про Леніна?
— Можу сказати й про мовну практику Ільїча.
— «Я знаю только то, — говорив Володимир
Ільїч, — что когда я вьіступал в качестве оратора,
я все время думал о рабочих и крестьянах, как о
своїх слушателях. Я хотел, чтобьі они поняли ме-
ня. Где бьі ни говорил коммунист, он должен ду­
мать о массах, он должен говорить для них».
— Так то ж комуніст, — ображено заявив співбесідник, —
а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний росій­
ський письменник глибоко-народнім словником, скажімо,
Турґенєва.
зав я, — «не только читал, но и перечитьівал не раз Тур­
ґенєва». Очевидно, глибоконародній словник цього русько­
го письменника Ленін не вважав за реакційний.
— Ну, добре, — погодився мій фурорист. — Ми і цей
пункт викреслимо. Це просто помилка. Хіба ви не пам’ята­
єте, що писав Полторацькии в своїй другій «монографії»,
саме в «літературних засобах»? Він писав: «пригадаймо та­
кож Ленінову думку «об очистке русского язьїка». Отже, як
бачите, Полторацькии не проти «глибоконароднього слов­
ника», — це він просто помилився. Він проти тієї системи
українізації дітей, що її пропонує Вишня. Вишня пише:
«матері, говоріть українською мовою і ваших діточок ніко­
ли не прийдеться українізувати» (том І, ст. 170), а Полто­
рацькии твердить, що це спрощенство, некультурність, ре­
акція. На якій підставі? А просто без підстави. Що ви на це
скажете? Та?
— Коли «монографію», — сказав я, — саме в такому
вашому пляні буде збудовано — я її охоче надрукую окре­
мою брошурою.
503 — Ага, — радісно скрикнув тов. Европенко-Европаць-
кий. — Нарешті впіймались… Тільки для чого це ви пере­
смикуєте? Полторацький пише:
— «Мова Остапа Вишні на сьогодні вже в куль­
турному відношенні є нижчою за мову сьогодніш­
нього аграрного робітника колгоспу, що знає «ди­
ференційований пай», «колективізацію» і т. д.»,
а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього
словника» як протест взагалі проти глибоко­
народнього словника. Справа ж іде тільки
про те, щоб цей словник поширювати. Так?
— Поперше, — сказав я, — навіщо тут згадано «колек­
тивізацію»? «Морфолог» хоче підкреслити, що в творах
Остапа Вишні нема навіть такого слова, як «колективіза­
ція»? Коли це так (а інакше полторацьку фразу і не можна
тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологічне»
шарлатанство. Крім мініятюрок, написаних спеціяльно за
колектив (як от «У колехтиві», «От задача», тощо), в тво­
рах Вишні, як відомо, слово «колектив» досить таки ча­
стенько зустрічається. Подруге, як розуміти це «і т. д.»?
Під «і т. д.» очевидно, треба розуміти «С т є в у к л ю»?
Так? Потрете, щодо «диференційованого пая».
От уже воістину запаморочення від «лівих» «неуспіхів». В
творах Остапа Вишні (і саме при бажанні) можна найти
кілька сотень таких слів, як «диференційований пай»? Мож­
на! В чому ж тоді справа? А справа тут не тільки в стра­
шенному бажанні поговорити «вченими» словами, а і в тих
лівих загибах, що їх речником виступає той же таки бала­
кучий фурорист.
— «Через три роки дев’ять місяців, а за кращих
умов — місяців через 35, а то й раніше, — пише
Полторацький, — село стає центром с.-г. проми­
словосте, що не буде відрізнятися чимсь особливо
від міста. Стан продукційних сил — усуспільнені
504
машини, обумовлені ним відносини у виробничому
процесі — робітники соціялістичних заводів (зер­
но або металь) — будуть однакові в місті й у кол.
селі. Ясно, що такий стан соціяльно-економічної
бази призводить до того, що не буде психологіч­
ної різниці між мешканцями кол. села й міста».
Як вам подобається таке твердження, тов. Европен-
ко-Европацький? Чи не скажете мені, де тут «лівий» загиб
переріс у правий? Не скажете? Так тоді я вам скажу.
Що за три роки й 9 місяців, «а то й раніш» всю Украї­
ну буде колективізовано — в цьому ніхто не сумнівається,
але що за ті ж таки 3 роки й 9 місяців, «а то й раніш» село
«не буде відрізнятися чимсь особливо від міста», що за ті
ж таки роки не буде ніякої «психологічної різниці між меш­
канцями кол. села й міста» — в цьому ми не тільки сумні­
ваємось, але й вважаємо пропаганду таких «ідей» за глибо­
ко шкідливу пропаганду куркулячого підбрехача. Чому са­
ме куркулячого підбрехача? Тому, що Полторацький гово­
рить нісенітниці? Нічого подібного! Тому, що він те, т. зв.,
«кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова бороть­
ба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих
підголосків, те кол. село, що культурно стоятиме багато
нижче за город, — саме це село він хоче зробити (принай­
мні ідеологічно) цілком незалежним (нема ж «психологіч­
ної різниці») від пролетарського міста. Чи не замах це на
селянську бідноту й середняцтво, які ваш «морфолог» ду­
має через три роки й 9 місяців залишити без диктатури про-
летаріяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село
незалежне від міста)? Чи не визирає із-за цієї тези обличчя
знахабнілого, позбавленого прав «культурного» глитая,
який мріє, коли не сьогодні, то хоч завтра стати біля
державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-
Европацький? Розумієте тепер, відкіля цей «диференційова­
ний пай»?
— Це вже знаєте, політика, — промовив мій збентеже­
ний співбесідник, — а я в політиці, можна сказати, профан.
505 Так що, про це давайте покинемо. Припустім, що Полто-
рацький і справді не довів, що Остап Вишня має «негатив­
ний словник» (я готовий і ці промахи викреслити), але слу­
хайте його далі.
— «На жаль, наш багатотиражний автор (себто
Остап Вишня — М. X.) кілька разів висловлює та­
кі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше,
як апологію войовничого наступу антикультурної
мовної думки на культурницькі заходи сучасности.
Коли не помиляємось, ми зібрали всі філологічні
висловлювання О. Вишні, що є в чотирьох томах
його «усмішок». На щастя, їх не так багато —
всього два. В 3 томі ми маємо усмішку «Вольовий
спосіб», а в 2-му — «Про ініціятиву».
Що ви на це скажете?
— Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист
провалився. Але, провалившись на словникові, він почи­
нає шукати філологічних «філософувань на високі матерії».
Отже подивимось, які це «філософування».
Поперше, чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Евро-
пацький, що ваш «лівий друг», поставивши собі за завдан­
ня за всяку ціну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли
так можна висловитись, заплутався: з одного боку, він за­
певняє, що Остап Вишня «кілька разів висловлює такі дум­
ки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію
войовничого наступу антикультурної мовної думки», а з
другого, він же таки говорить, що такихдумок
«всього дві». Помічаєте? Отже: не «кілька разів», а
«всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до
цих думок. Першу висловлено де? В гуморесці «Вольовий
спосіб»? Так? Так!
— «Як треба кваліфікувати згадану гумореску,
— пише Полторацький, — коли в одміну від на­
шого автора зважати, що українізаційні комісії ро-
506
блять корисну й потрібну справу, українізуючи ру­
сифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони
стали українцями. Адже ми зобов’язуємо всіх слу­
жбовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні
іспити».
Що Полторацькому треба давно вже зробити «пере-
ключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня
— в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви,
тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цита­
тою ховається той же таки політикан із табору захеканої
українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці
«Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ пре­
красна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справ­
ну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мо­
вою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничо-
селянські маси «вольовими способами», вольовими спо­
собами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольо­
вими способами» саме даній Марині безперечно непотрібни­
ми, — з цими українізаторами треба боротися. Що гово­
рить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така поста­
новка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робіт-
ничо-сел.янські маси (Марина ж образ) треба віддати на
глум отієї ж таки захеканої українізації. Словом,
постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.
— «Коли наш автор (себто, Остап Вишня — М.
X.), — пише Полторацький, — стає на її захист
(себто, на захист тієї ж Марини — М. Х.),змонто-
вуючи мотив полтавчанки з мотивом українізова­
ного росіянина (себто, не робітника росіянина,
можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичай­
нісінького собі харківського міщанина — М.Х.),
якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе на­
стільки поверховно, що забув усі правила, повер­
таючись з іспиту — тоді стає зрозумілим, що
Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме
507 за — мову «маминої циці» в противагу тій мові,
що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».
Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну
логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе
знав настільки поверховно, що забув усі правила, поверта­
ючись з іспиту» — цього міщанина горе-українізатори «про­
пустили на іспиті». Марину, що цю мову знала н є п о —
верхово і тільки не знала «вольового способу», го­
ре-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на за­
хист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянсь­
ких мас, але й на захист тих радянських метод народньої
освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист
яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звіль­
нив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль спра­
ви в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці доре­
волюційні методи і «культивує». За Полторацьким,
наш лікнеп складається із самих горе-укра-
їнізаторів, які «пропускають до іспиту «по­
верхових» знавців української мови, тих
«знавців», що забувають її, повертаючись з
іспиту», і виганяють з установ «справних
жінок Марин», яким не сила розібратися в
«вольових способах». Ну, знаєте, тов. Европенко-
Европацький, це вже… звичайнісінький собі наклеп.
— Ну, добре, — промовив мій трохи розгніваний спів­
бесідник. — Я і це викреслю. Цю думку і справді не можна
кваліфікувати, як «апологію войовничого наступу анти-
культурної мовної думки». А що ви скажете про другу?
— Себто, про ту думку, що в гуморесці «Про ініціяти-
ву»? Про ту фразу, що за неї з таким задоволенням ухо­
пився ваш хуторист? Так і тут же не обійшлося без того
таки літературного шахрайства (давайте називати речі їх
власним ім’ям). Гумореска, як ви бачите, висміює наших
горе-кооператорів, тих, що їздять аж у Персію за непо­
трібними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як
у них під носом «кооперативні яйця тухнуть». «Місцева іні-
508
ціятива», — кінчає Остап Вишня, — «штука хороша», — й
тут же додає: — «химерне слово, а без його ні в сільраді,
ні в кооперативі не можна. Сказати — «почин» — по-про­
стому дуже». Саме на цій останній фразі й вирішив спеку­
льнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступів» замість
«кальош»! Як так… і т. д. і т. п. А пропаганда тут, як бачи­
те, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О.
Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персія, себто «ініціятива»,
себто «поняття, якого не можна висловити українською мо­
вою», — «штука дуже хороша», але… але як же він далі
продовжує? Але перш за все, далі продовжує він, треба
дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себ­
то тим «кооперативним яйцям», які «тухнуть». Так при чо­
му ж тут кальоші?
Мій співбесідник похилився в зажурі (в невимовній над­
звичайній зажурі) й, похилившись, промовив:
— Що ж, — промовив він, розвівши своїми функціо­
нальними руками, — очевидно, прийдеться викреслити весь
цей розділ. Саме про словник. Та я й, по правді, не особли­
во сумую, — додав він. — «Пророблена нами робота», го­
ворить Полторацький, «не є достатня: безперечно словник
Остапа Вишні потребує критичної, культурної ана­
лізи з боку лінгвіста». Отже, некультурну аналізу я й не ду­
маю дуже гаряче захищати.
— Але почекайте, — сказав я. — «Наше завдання було
в тому», говорить далі ваш «морфолог», «Щоб виявити со-
ціяльний еквівалент вишниного словника». Далі він заявляє,
що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовні тен­
денції Остапа Вишні — це — 1) відстала безкультурна ма­
са селянства, 2) українське, вірніше малоросійське міщан­
ство, що плекає народницькі мовні тенденції, 3) на робітни­
чі кола, що українізуються, мовні тенденції Ост. Вишні мо­
жуть вплинути лише негативно». «Тим то», кінчає свою
думку Полторацький, «пролетарські кола українського су­
спільства повинні засудити реакційну мовну практику Оста­
па Вишні».
Яка це «реакційна мовна практика» — ми вже бачи-
509 ли. Це саме та практика, що ніяк (рішуче ніяк!) не в’яжеть­
ся з «мовною практикою» сучасних сопливих хатян. Тепер
дві слові щодо «замовлення».
Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полто-
рацький заявляв, що «твори Остапа Вишні є єдиним із пер­
ших засобів українізувати, напр… робітника». Тепер він го­
ворить, що «мовні тенденції« (не ідеологія — М. X.)
на робітника можуть вплинути негативно. Отже скажіть,
як це одне з одним пов’язується? Коли робітник українізу­
ється саме через твори Вишні, тоді значить, «мовні тенден­
ції» вишниних творів на нього впливають позитивно? Так?
Так! Коли ж мовні тенденції вишниних творів на робітни­
ка впливають негативно, тоді очевидно і твори Остапа
Вишні не можуть бути «одним із перших засобів українізу­
вати, напр., робітника». Так? Так! Як же назвати таку послі­
довність? Не знаєте? Ну, і я не знаю.
Припустім тепер, що Остапові Вишні давала «за­
мовлення» і «відстала безкультурна селянська маса», але
при чому ж тут «малоросійське міщанство, що плекає на­
родницькі мовні тенденції»? Коли це і де це «м а л о р о-
с і й с ь к є міщанство, міщанство якоїсь гопаківсько-шарова-
ристої петлюрівської «вернигори», яке завжди говорило жар­
гоном, — коли це і де це воно плекало «мовні тенденції» гли-
боко-народнього словника»? «Же ву прі парле ву фран-
се»?
— Та я ж сказав вам, що ми цей розділ викреслюємо,—
мало не скрикнув тов. Европенко-Европацький. — Пере­
ходьте, будь ласка, до другого.

Категорія: Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.