Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

4. «ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО»

«Усім відомо, що наш автор кваліфікуєть­
ся, переважно, як письменник селянський, і в
своїй творчості переважну увагу він віддає
саме селу».
О. Полторацький
— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький, — ми
почнемо не з того села, що стоїть у зв’язку з Остапом
Вишнею, а з села взагалі.
— Себто ви хочете повернутись до того «морфологіч­
ного» твердження, що через 3 роки 9 місяців село «психо­
логічно» нічим не буде різнитися від міста?
— Так.
— Ну, коли так, то давайте читати далі.
— «Величезна більшість творів із селянсь­
кою тематикою побудована за методою: село
нерівноправне місту, у селі темрява, дичавина,
некультурність. Такий підхід був детермінова­
ний справді нерівноправним становищем села
в порівнянні з містом: стан продуктивних сил
міста на цілу добу був досконаліший за стан
продуктивних сил нашого села. Звідси, з усіх
524
боків гірший економічний, культурний стан се­
ла, а звідси, як функція — літературні твори
побудовані за відомим принципом «где уж нам
уж». А звідси ціла філософська система, оспіва­
на Толстим під назвою «Каратаєвщини» — апо­
логія економічно-недосконалих умов життя».
Поперше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полто­
рацький, коли говорить, що «величезна більшість «пись-
письменників селянської тематики будують свої твори за ме­
тодою: село нерівноправне місту». Він хоче сказати, що ця
«більшість» втлумачувала чи то втлумачує читачеві, що
селові треба вимагати рівних прав з містом і скаржиться
ця більшість в своїх творах на місто? Ні, цього він «біль­
шості» — треба віддати йому справедливість — не заки­
дає. Тепер звернімось до самого Полторацького й подиві­
мось, що ж йому можна закинути.
Велика соціялістична революція покликала до творчо-
сти мільйони бідняків і середняків. В боротьбі за соціялі-
стичну культуру, в боротьбі з темрявою, в боротьбі за ре­
конструкцію народнього господарства беруть участь на
селі не тільки міські робітники, але й тіж таки величезні
масиви бідняцько-середняцьких прошарків. Припустім, що
вищезгадана «більшість» не прислухалась і не прислуха­
ється до голосу цих мас. Якої ж тоді «філосо­
фії» притримується Полторацький,
коли стимулювання селянських мас
до активности мислить собі впля-
ні протиставлення «нерівноправного» (сьо-
годні чи вчора) села місту? Будувати твір за ме­
тодою: «село нерівноправне місту», — це значить бути апо­
логетом «економічно-недосконалих умов життя». Ну, а як
я, припустімо, не хочу бути таким — о апологетом, то за
якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомен-
525 дуєте мені будувати свій твір? За методою: село рівно­
правне місту, за «філософіє ю»: давайте по-
говоримо про нерівноправність села?Хоро­
ша «філософія»… тільки відкіля вона? Чи не з тих кіл, що
мріють про ліквідацію диктатури пролетаріяту і що підбу­
рюють селянство проти робітників, місто проти села?
А втім, покиньмо куркулячу пропаганду — давайте по­
вернемось до О. Вишні.
— «Малюючи село, — пише «інфернальний
філософ геніталій», — О. Вишня всюди підкре­
слює патріярхальну незайманість його». «Автор
всіляко намагається підкреслити затишність се­
ла. Воно є для нього село… не офіціяльне село,
так собі село».
Далі Полторацький кокетує сентенціями на зразок тієї,
що до села не можна підходити «дуалістично», що і т. д., і
т. п. Все це ми вичитуємо саме з тих абзаців, де він розби­
рає гумореску «Ось воно село оте». Отже беріть, тов. Ев-
ропенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.
Про яке село йде мова? Про те, відповідає Вишня, що
було «на шостому році революції», себто в кінці 1922 чи на
початку 1923, себто мало не вісім років тому. Яке це село?
Це те саме село, що радвлада дістала його від старого ре­
жиму — дике, з забобонами, напівголодне. Що побачив
Вишня в цьому селі, крім дичавини, яку залишив нам у
спадщину царат? Що він підкреслив? «Патріярхальну не­
займаність»? Брехня! Саме «займаність» підкреслив він.
«Уже помітні», — пише О. Вишня, «впливи церковних справ
на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять до­
вічні, старі й міцні, як дуб, церковні традиції. Атеїсти є.
Кипить парафія». Помітив Вишня й підкреслив в цьому
давньому селі й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог»
526
не задоволений, що автор замість арки не побачив «трак­
тора», але Вишня ж невинний, що «інфернальний філософ
геніталій» не поцікавивсь узнати, скільки тракторів було
на селі вісім років тому. Про що свідчить, скажімо «арка»?
«Арка» та свідчить про таку «патріярхальну незайманість»:
«тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в
нього з очей і бороди: — Ось які ми». А на «той рік» ця
«патріярхальна незайманість» думає «такого трибунала
вшкварити», якого і «в столиці нема». За що ж любить ав­
тор це село? Він любить це село не за «патріярхальну не­
займаність», а саме «за можливості необмежені». Так це
називається підкреслювати «затишність села»? Вишня по­
діляє село «дуалістично»: на «офіціяльне» й «так собі». Але
хіба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це
іронічне поділення зроблене спеціяльно для «паничиків, які
в «арці», «трибуналі» і т. д. не помічають порушення його,
села, «патріярхальної незайманости». Не бачите?
— «Досить нагадати, — пише Полтораць­
кий, — хоч би з «усмішки» «Пошти що й здря»,
як селянин-деґенерат відмовляється від культур­
них нововведень… щоб відчути, як не подібний
до вишниного селянина є той, хто переходить
на суцільну колективізацію. Правда, «усмішка»
ця написана очевидно тому кілька років, але 1)
вона діє й зараз у масовому тиражі і 2) хіба
автор не міг зобачити в селянинові тих природ­
них даних, що виявились тепер у вигляді нечу-
ваних темпів колективізації»?
Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, чита­
ючи «монографію», я, їйбогу, гублюся й ніяк не можу да­
ти собі відповіді, чого більше бракує авторові цієї, пробач­
те на слові, розвідки: вміння думати чи елементарної літе­
ратурної чесности. У гуморесці «Пошти що й здря» О. Виш-
527 ня показує й висміює не дегенерата, а звичайнісінького собі
селянина-індивідуала, яких індивідуалів тільки через вісім
років залишилося у нас до 50%. Висміює він цього селяни­
на в той спосіб, що селянин, прочитавши цю гумореску, ніяк
не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив він зі сво­
їм пошматованим одноосібним господарством. В гуморес­
ці слова «колективізація» не вжито. Але це: «та якби ж зем­
ля вкупі», «правильна сівозміна», «просапні» і т. д. Але це:
«Та чого ж ви землеустрою не переводите?»— Думали. —
Ну? — Записалося чоловіка з двіста п’ятдесят. — Ну? — А ті
не хотять. — А чому не хотять? Та земля не однакова», —
все це не тільки підказує слово «колективізація», але й агі­
тує саме за ню. Що цей селянин не подібний до того, який
«переходить на суцільну колективізацію» — це так, але при
чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажімо, пишу­
чи про Полторацького, тим самим теж роблю його «сво­
їм»? Що ж до того, що ця «усмішка» діє зараз у масовому
тиражі» то і… слава тобі Господи! Пояснювати перевагу
господарства колективізованого над господарством індиві­
дуальним треба не тільки 50% неколективізованим, але й
де кому із 50% колективізованих. І коли цю «усмішку» на­
писано очевидно кілька років тому, то це тільки робить
честь нашому гумористові.
— Так таки й робить? — заперечив мій співбесідник. —
Може скажете, що йому роблять честь і такі гуморески, як
«Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона здо­
ров’я» і таке інше?
Нічого не відповівши, я перейшов до дальших «морфо­
логічних» екскурсів.
Полторацький запевняє, що ця серія усмішок («Голов­
політосвіта», «Жінвідділ» і т. д.) «блискуче підтвержує тезу
про каратаєвський підхід О. Вишні до сучасного села».
Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустім, що ця
серія й справді саме це «підтверджує». Але припусивши це,
давайте все таки запитаємо: про яке «сучасне» село йде мо­
ва? Відповіді від «морфолога» ми не дістаємо. Тоді зверта­
ємось до «усмішок». В мініятюрі «Освіта» ми читаємо: «до-
528
говір сільради з повітовою наросвітою». З «п о в і т о в о ю».
Прочитали? Україна тепер поділяється на повіти? Ні! Дав­
но зліквідовано повіти? Давненько! Значить справа йде про
«сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажім, «усміш­
ку» «Село-книга». Тут ми зустрічаємо таку фразу: видання
1923 року вже мало… не хапає… Скільки того «друковано­
го» слова кинуто було на село в 20-21-22 році. Прочита­
ли? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те,
що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 році.
Тепер давайте повернемось до «каратаєвського підхо­
ду». У вищезазначеній серії усмішок О. Вишня, як бачимо,
показує село 1923 року, себто те село, що тоді не тільки в
масі своїй не думало про суцільну колективізацію, але ще
й не встигло добре стати на ноги після бандитських на­
льотів різних куркулячо-петлюрівських отаманів. З горо­
дом міцних зв’язків ще не було налагоджено, а звичаї й
побут старого, темного села уперто шукали виходу в світ.
Як же це село могло інакше виглядати, як тільки так, як
його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, він,
Остап Вишня, замість висміювати звичаї й побут старого
села, щось зовсім інше робив? Подивимось. «Головполіт­
освіта». «Морфолог» заявляє, що цією усмішкою наш гу­
морист хоче сказати, що «культурні установи має у своє­
му віданні лише місто». Відкіля це видно? З того, що
Вишня іронізує з селянської «головполітосвіти»? Головпо-
літосвіти того села, яке тільки но прокидалось до життя?
З того, що він згадав міські «музкоми», «текоми»? З того,
що він поіронізував і з цих «музкомів», «текомів» заявив­
ши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартамен­
тах», замість кинути сили на село? Відкіля це видно? Чи
не з тієї «емансипації», що в ню «вплутався» Андрій? Пол­
торацький запевняє, що Вишня «не бачить сільських куль-
туртреґерів». А хіба той голова сільради, який об’являє,
що «жінка має однакові права з чоловіком» — хіба він не
являється вищезгаданим культуртреґером? Хіба це не пі­
сля його «об’яви в жінок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-
дечки, вогники блимнули»? Правда, фурорист говорить, що
529 це — «фалшива концепція. Підхід згори»! Але при чому ж тут
Вишня? При чому ж він, що Полторацький не зіває, і ко­
ли йому, Полторацькому, вигідно, готовий визнати і ря­
дового сільського робітника за велике начальство? «Жін­
відділ» — резюмує «морфолог», — «жіночі плітки, церков­
ні інтереси». Але як він резюмує? Він резюмує так, щоб
читач обов’язково прийшов до того висновку, що справа у
Вишні йде саме про Жінвідділ, а не про темних селянсь­
ких баб, що О. Вишня не глузує з цих «пліток і церков­
них інтересів», а саме захищає їх.
Злий памфлет на забобони серед темних селянських
жінок («і щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока
меншає. Коли б, Господи, не відьма» і т. д.) під «вправ­
ною рукою» перетворюється на апологетику цих забобо­
нів. «Село-техніка». «І такі речі», — кричить Полтораць­
кий, — «видаються масовими тиражами, коли ми маємо
тракторні колони». — От уж, воістину «не дав Бог жабі
хвоста». Розумієте, тов. Европенко-Европацький, в чому
справа? Остап Вишня починає: «скрізь і всюди чуємо —
техніка в нас на селі слабувата, поліпшити техніку слід», і
почавши так, далі говорить: «техніки на селі скільки зав­
годно і ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, шо в індиві-
дуала. Далі Вишня іронізує з «техніки» індивідуального
господарства. І все. Чого ж репетує Полторацький? Хіба
не розумієте? Він, поперше, проти іронії над «технікою»
дрібного власника, себто проти техніки колектив­
ного господарства, подруге, він хоче показати свою
обізнаність на «тракторних колонах». І коли він не знає,
що до цих тракторних колон тільки останніми роками ру­
шило селянство (і то не все), то йому це й не потрібно зна­
ти: він же не політик, а тільки «морфолог».
«Сільська юстиція».
— «Тут маємо, — пише фурорист, — кілька
надзвичайно яскравих описів садизму українсь­
кого селянства. Можна сказати, що всі ці опи­
си підходять, як паралель, до відомої свого ча-
530
су статті «о русской жестокости» М. Ґорького,
яка була відзначена в усій радянській пресі, як
наклепницьки однобічна. На такій самій позиції
стоїть і Вишня».
Що О. Вишня дав кілька описів садизму українського се­
лянина — це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Ев­
ропацький? Того, що мільйонно рушив, скажім, до колек­
тивів? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного
безкультурного пейзана, що його виховував царат протя­
гом кількох століть і який в певній кількості екземплярів
залишився й на сьогоднішній день. Наклеп це? Чи може
Вишня й справді бере українського селянина не в динамі­
ці, а в статиці і заявляє, що цей селянин з природи своєї
садист? Звертаємось до «усмішки». — «Забуваються ці ко­
декси», — пише Вишня, — «вже з моди виходять, не так часто
вже їх надибаєш». — Що цією останньою фразою гово­
рить наш гуморист? Він говорить, що садизм українсько­
го селянина визначався певним режимом і що за радянсь­
кої влади цей садизм «виходить із моди». Досить цієї за­
яви? Здається, досить!
І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й
ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує ав­
торові «монографії»: вміння думати чи найелементарні­
шої літературної чесности.
Ті ж махінації пророблено і з такими усмішками, як
«охорона народнього здоров’я», як «профос», як «гінеколо­
гія» і т. д. На жаль, моя контрмонографія так розросла­
ся, що я, при всьому своєму бажанні до дрібниць розши­
фрувати «ліві» шахрайства й зразкову некультурність,
— далі не можу зупинятися на деталях. Не можу зупиня­
тися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмаркові», що
в ньому він, Вишня, не тільки блискуче подав образ капі­
талістичної анархії, але й не менш хороше показав, як в
ярмарковій метушні облопошують «недосвідчених дядь­
ків» «культурні баришники», тим самим засудивши це по-
531 родження капіталістичної системи. Не можу я, таким чи­
ном, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових
шахрайствах «морфолога». Ніяк тільки не можу я обми­
нути тих «морфологічних» махінацій, що їх пророблено
над «усмішкою» «У колектив». — «Загальна установка цієї
усмішки — позитивна» — не міг нарешті не визнати (це
єдине визнання, яке пішло на «користь» Вишні) Полто-
рацький, говорячи про цю мініятюрку, — «в відношенні
до колгоспу» — додає він. — «Ясно також, що негативної,
— раптом продовжує він, — не пропустила б цензура».
Цікаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же
вона пропустила попередні «усмішки»? Саме ті, що їх так
«крив» ваш інфернальний патрон ? Цікава послідовність!
Послідовність, так би мовити, кишенькового злодюжки…
— «Тисячам робітниів, що сьогодні їдуть на
село, — кінчає цей розділ Полторацький, — ке­
рівниками аґрореволюції — не можна рекомен­
дувати читати згаданих усмішок: вони лише ві­
діб’ють у них охоту їхати в таку темряву й глуш
на вірну моральну й культурну смерть».
І знову Полторацький повертається до хлестаковсь-
ких сентенцій, і знову він підкреслює, що він розумніший
за тих робітників, які їдуть на село керівниками аґрорево­
люції, і знову…
— Та буде вам! — скрикнув несамовитим голосом
тов. Европенко-Европацький. — Я і цей розділ викре­
слюю. Хіба ви не бачите, що це… не головне.
— Я, знаєте, людина вперта, — промовив я. — Да­
вайте знову шукати головного.
— Саме цього мені й хотілось! — заспокоївся враз
мій співбесідник. — Продовжуйте, будь ласка.

Категорія: Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.