Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

РОЗДІЛ І. МАТЕРІЯЛИ ДО БІОГРАФІЇ Й ДОБИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. ДО НОВОГО ТРАКТУВАННЯ БІОГРАФІЇ М. ХВИЛЬОВОГО

У вступному слові до 1-го тому цього видання творів
Миколи Хвильового заперечено деякі невільні, а подекуди
й тенденційно-злосливі вигадки щодо тих чи інших мо­
ментів біографії письменника. Але окремого критичного
перегляду цілости біографії не було. Крім того, за браком
відомостей і на основі хибних джерел, трапилось кілька
невірних біографічних даних. Все це тепер, на підставі
нових фактів, а особливо на підставі свідчень пані Дарії
Гащенко1 (рідної сестри першої дружини М. Хвильового
Катерини Гащенко), я хочу виправити й подати дещо в
новому насвітленні цілу схему біографії письменника. Само
собою, що це є тільки матеріял до науково перевіреної
біографії, яку можна написати тільки тоді, коли будуть
доступні архіви і реальні документи доби Хвильового.
Отже, після нашого остаточного на сьогодні перегляду
наявних фактів, документів і вірогідних свідчень сучасни­
ків схема біографії письменника виглядає так:
Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Ми­
кола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим
стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту
Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григо­
рій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого пан­
ського (дворянського) роду. За твердженням одного з най-
докладніших біографів Хвильового, О. Гана (П. И. Пе­
тренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того,
як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з
1
При цій нагоді хочу висловити глибоку подяку Дарії Антонівні
Гащенко, за її надзвичайно цінні листи-свідчення про богодухівську добу
життя й діяльности М. Хвильового.
15 Харківського університету за революційну народницьку ді­
яльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єли-
савету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгальтера ве­
ликих маєтків цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа.
Правдоподібно, на початку 90-их років вони одружилися.
1893 року народився в них син-первісток Микола. Після
нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олек­
сій (не Олександер, як хибно досі подавали) і ще дві дочки:
Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчитель­
ський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні.
Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався
мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а
найприкріше — міцні напої. Це з кожним роком творило в
родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті
дійшло до повного розриву. Єлисавета Іванівна, щоб ізо­
лювати дітей від згубної звички батька, року 1904 чи 1905,
забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї
рідної сестри, що була одружена з досить заможним по­
міщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку
Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала
посаду вчительки, — спочатку в селі Чернеччині Бого-
духівського повіту, а згодом на хуторі Дем’янівка того ж
повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не
повиростали, а найстарший син не став відомим навіть
поза межами Радянського Союзу письменником.
Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11
років залишився без опіки батька. Натомість, крім дбай­
ливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій
лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий по­
міщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий зем­
ський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім
Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина
в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М.
Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу.
Із Зубівки його щодня возили (треба припускати з донь­
кою Ларисою) до доброї школи в селі Калантаєво. Після
закінчення калантаївської школи Миколу приділили до ви-
щепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано
саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому
16
разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного
Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави
припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з
батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричас-
тився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до
самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на
полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася піз­
ніше в його нарисі «На озера».2
Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М.
Смаковського, а може й Савича, Миколу влаштовують у
богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостої
кляси. З причин майже не з’ясованих Микола змушений
був після 5-ї кляси покинути гімназію. О. Ган припускає,
що причиною до виключення його з гімназії були активні
Миколині зв’язки з місцевою нелегальною організацією
соціялістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи
зухвале ставлення до гімназіяльного начальства й учителів.
Жодних переконливих документів О. Ган до такого твер­
дження не мав. Це було тільки припущення. Але, як при­
пущення, воно логічне і відповідає обставинам того часу.
Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба
проти російського самодержавства активізувалась. Вона
охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні
кола. Питання тільки стоїть, чому його пов’язано з есерами
(с.-р.), а не соціял-демократами (с.-д.), що були в той час
більш діяльними. І якщо вже з с.-р., то чому не з укра­
їнськими, що в той час у Богодухові мали вже своїх актив­
них прихильників. Справа зухвальства і фронди проти гім­
назіяльного начальства теж не були собі абстрактним бун­
том невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної
кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гім­
назією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола
охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних
правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або
інших нових українських поетів. І читав напам’ять доброю
українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека
дядька Савича, крім світових клясиків, мала багато, як на
2
Микола Хвильовий «Твори», том І, «На озера», стор. 253-262.
17 той час, українських книжок. Це й був, треба сказати,
перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його
перші міцні кроки національної свідомости. Тож знаючи
це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до
гімназії з цілком виразними національними українськими
симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і
сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний,
гордий характер юнака з виразними проявами національної
української свідомости не міг не збунтуватися. І це справді
могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.
Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюса­
ря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не
затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної
управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло
рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні
для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність.
Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942
рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Бо-
годухові, згадує про це так:
«З осені 1915 до весни 1916 року Хвильовий, як і я,
брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці.
В гуртку були здібні актори, а серед них виділялись
Хвильовий, П. П. Журавлів, і вчитель О. Н. Соболь.
Ми ставили такі п’єси як «Невольник», «Дай серцю во­
лю», і т. п. Микола вже в той час виявляв глибоку
національну свідомість».3
Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно
студіює підручну літературу до програми 6-7-8 клясів гім­
назії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не
знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише
українською мовою. Підробивши за кілька літ у рублівсь-
кій волосній управі трохи грошей, Микола, як свідчить
Шигимага, весною 1916 року переїжджає до Богодухова.
Чого він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Бого-
3
П. І. Шигимага «Факти до біографії Миколи Хвильового». «Впе­
ред», ч.11 (60), Мюнхен, листопад 1955, стор. 5-6.
18
духові ми не знаємо і Шигимага, на жаль, не залишив нам
про це свідчення. Тому про це ми можемо висловити тільки
свій здогад. Як знаємо зі свідчень кузинки Хвильового
Лариси Смаковської, з натяків О. Гана та спогадів П. І.
Шигимаги, Микола після виключення з гімназії не кидав
науки. Поза всебічним читанням він вивчав французьку
мову й студіював підручну гімназіяльну літературу. Значить
є підстави припускати, що він думав кінчати гімназію ек­
стерне До речі, в ті часи цей спосіб осягнути середню
гімназіяльну освіту, для дітей бідніших верств населення,
був дуже розповсюджений. Так закінчили гімназії майбутні
близькі друзі й однодумці Хвильового: М. Куліш, їв. Дні­
провський, Ол. Досвітній. Для Хвильового тоді це теж був
єдиний шлях дістати середню освіту. Чому ж це стало для
нього актуальним весною 1916 року? Бо Хвильовий зо­
бов’язаний був того року піти до війська. Чому ж його
досі не було покликано до діючої армії? Бо до 1916 року в
російській імперії діяв закон, що старшого сина багато­
дітних вдів чи хворих батьків звільняв від служби в армії.
Але великі втрати в війні та інші причини дали підставу
царському урядові цей закон 1916 року скасувати. В наслі­
док цього Хвильовий і такі ж як він опинилися перед
загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в
армії, Хвильовий вирішив перед мобілізацією зголоситись
добровільно («вольноопределяющимся»). Це давало, осо­
бливо коли зголошений мав середню освіту, певні привілеї.
Отже, припускаємо, що Хвильовий влітку 1916 року ек-
стерно склав за гімназію, а восени, вже з відповідним
освітнім цензом, зголосився до армії. У грудні 1916 року,
як свідчить Шигимага, Хвильовий вже проходив військову
муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві.
Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт?
На муштру потрібно було не менше як чотири місяці.
Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хви­
льовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні
1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні.
Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія,
перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах
фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли корот-
19 козорий політик Тимчасового уряду Росії О. Керенський
спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо,
з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав роз­
падатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї
особливої події революційної доби, коли мільйонові маси
імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім
— хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо,
й учасником творення українських частин на фронті. О.
Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той
рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був
обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю
вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це
можливо. Але воно не підтверджене жодними документа­
ми, навіть свідченням самого учасника. Натомість свідчен­
ня про фронтове життя його таки є. Арк. Любченко зано­
тував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав
у фронтовій українській газеті (можливо це був «Україн­
ський голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С.
Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом
«Дядько Микола». Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю
політичною та військовою діяльністю, навіть такою скром­
ною, як членство у фронтовому солдатському комітеті,
Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вига­
дувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну
творчість початківця в армійській газеті він згадував при
кожній нагоді. З цього я хочу зробити один загальніший
висновок, про який пізніше, може, скажу більше. Хвильо­
вий з природи своєї не був ані військовим, ані політичним
діячем. З уродження і покликання він був письменник в
найширшому і найглибшому сенсі цього слова — вник-
ливий спостерігач, аналітик, зображувач людських душ і
характерів, провісник і візіонер майбутнього. Тільки в цьо­
му аспекті можна і треба його розглядати, критикувати,
оцінювати.
Але вернімось до його біографії. Побувши влітку 1917
року кілька місяців на фронті, побачивши як та колись
дисциплінована і могутня сила розкладалася і розповзала­
ся, Хвильовий уже восени (правдоподібно в жовтні) 1917
року був на хуторі Дем’янівка. Тут він відразу як у Де-
||
м’янівці, так і в навколишніх селах, розгортає пропаґан-
дивно-інформативну, культурно-виховну діяльність. Залю-
блений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію,
він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській
молоді, а зокрема, — зрусифікованій сільській інтелігенції.
Організовує «Просвіти», творить драматичні, співочі, культ­
освітні товариства і гуртки, виступає на сцені, читає лекції,
популяризує україномовні книжки. Багато молоді пізнало
себе і навернуло на український шлях назавжди. Одну з
цікавих ілюстрацій до цього подав у своїй книжці О. Ган.
Він розповів історію, як молоденька вродлива гімназистка
Катерина Гащенко, закінчивчши гімназію 1917 року, пої­
хала восени учителювати на хутір Дем’янівку. Перші її
листи звідти були російською мовою, виповнені баналь­
ними зацікавленнями провінційної панночки. Але всього за
кілька місяців почали надходити її листи, писані вже до­
брою українською мовою й сповнені глибокого українсь­
кого патріотизму. З романтичним дівочим запалом писала
вона, що познайомилася тут із сином своєї старшої колеґи
Єлисавети Фітільової, який щойно повернувся з армії й
розгорнув дуже цікаву культурну працю. Зокрема їй та
багатьом таким, як вона він відкрив очі на українську мову,
пісню, музику, літературу.
Коли я писав свій нарис до першого тому творів М.
Хвильового, то запозичаючи з книжки О. Гана ці відомо­
сті, ширшого біографічного значення їм не надавав. Це
була для мене лише ілюстрація до культурної діяльности
Хвильового. Тепер, коли я маю свідчення рідної сестри
Катерини Гащенко, ця історія набирає нового важливого
біографічного змісту. Тому вважаю за потрібне приділити
їй окремий розділ.
* * *
Катерина Антонівна Гащенко народилася 5 грудня 1898
року в селі Полкова Микитівка на Богодухівщині, в замож­
ній і культурній селянській родині. Померла 8 березня 1967
року в селі Олександрівка Золочівського району Харків­
ської области, де вчителювала.
21 Була це вродлива блакитноока бльондинка. Досить на­
читана. Знала добре французьку мову. Читала в оригіналі
тогочасних модних французьких авторів (Анатоль Франс,
Ромен Роллян, П’єр Амп та інш.). Риса, що могла і на­
певне дуже імпонувала Хвильовому. Любила деклямувати
в оригіналі Бодлера, що відокремлювало її з загалу. Мрі­
яла про далекий європейський світ, зокрема про Париж, де
конче хотіла побувати, щоб удосконалити знання мови.
Обдарована музикально, чудово співала, зокрема україн­
ські романси («Коли розлучаються двоє…», «Ніч яка, Гос­
поди!..»), що входили тоді в моду навіть серед зрусифіко­
ваної інтелігенції. Якоїсь глибшої української свідомости
не мала. Була звичайна панна, вихована в російській гім­
назії з твердим імперським духом. Українська стихія, бать­
ківська мова, були десь глибоко затамовані в дитячій душі
і зовні аж ніяк себе не виявляли. Вчилася й кінчала гім­
назію разом з Людмилою Фітільовою, рідною сестрою
Миколи. Це дає підставу припускати, що вона раніше знала
Миколу, а може й знайома була. Скажімо, літом 1916
року, коли він жив у Богодухові, складав екстерном і на­
певне бував у сестри, міг там зустріти й її найближчих
подруг. Але, безумовно, справжнє і тривале знайомство
таки відбулося восени 1917 року, коли Катерина дістала
посаду вчительки в с. Дем’янівка, а з армії, демобілізу­
вавшись, приїхав туди ж і Микола Фітільов. Красою, ча­
рівливою скромністю й талантом Катерина полонила Ми­
колу. А палкий ентузіязм діяча нового типу, відкриття
незнайомого, але такого близького українського культур­
ного світу — захопив докраю Катерину. Романтичний но­
сій і проповідник цього нового світу стає для неї найсвіт­
лішим, найкращим і вибраним. Так зійшлися життєві до­
роги цих двох молодих людей.
На початку 1918 року Микола переїхав на працю в
Рублівку. Незабаром туди приїхала й Катерина. Часто
уряджаючи культурні вечірки та концерти, вони успішно
обоє виступали чи то в драматичних сценах, чи в музичних
відділах. Уже перед своєю смертю, Катерина Антонівна в
листах до сестри на еміґрацію, тепло згадувала, як то
вони тоді з Миколою, що мав гарний чистий тенор, виспі­
вували дуети популярних романсів «Де ти бродиш, моя
доле..», «Коли розлучаються двоє..» тощо.4
Наприкінці 1918 чи на початку 1919 року вони одружу­
ються. Пані Дарія Гащенко згадує, як десь весною чи
літом 1919 року, Катря з Миколою приїхали до батьків у
Полкову-Микитівку. Це, очевидячки, була спроба відвіда­
ти батьків і попросити їхнього морального благословення
на нове життя. Але мати не була задоволена з Катриного
вибору. Вона знала добре, хто такий Микола, бо знала і
його матір і його сестер. Поперше, Микола, як чоловік,
був не показний. І їй здавалося, що її вродлива донька
мусіла вибрати собі презентативнішого чоловіка. Подруге,
вона знала, що Микола не мав доброї фахової освіти.
Якийсь собі службовець. «Просвіта», читальні, співочі то­
вариства, школи, лікнепи: хіба ж це може забезпечити нор­
мальне життя родини? Потрете, їхнього громадянського
шлюбу мати не визнавала. Вона вимагала, щоб вони бодай
таємно пішли до церкви й узяли «законний» шлюб. Ми­
кола, посміхаючись і жартома, від цього категорично від­
мовився. Так вони до згоди й не дійшли і виїхали до
Богодухова. Звичайно, це не означало, що вони порвали
всякі зв’язки з батьками. Це тільки в матері залишило на
деякий час почуття огірчення, яке поволі також заникло. А
Микола й Катерина незабаром знову приїжджали, та піз­
ніше до кінця 1920 року часто відвідували батьків, а то й
довше перебували в них.
13 січня 1920 року в них народилася донечка. Назвали
її Іраїдою. Зима того року випала дуже холодна, згадує
пані Дарія. Платня співробітникам відділу освіти, де пра­
цював Микола, була дуже мізерна. Дістати дров чи вугіл­
ля для опалу приміщень було майже неможливо. У при­
міщеннях замерзала вода. Домовившись із дружиною,
Микола відвіз її з новонародженою донечкою до батьків у
Полкову-Микитівку. Там було тепло, затишно і багато
місця. Пані Дарія описує прецікаві епізоди як Хвильовий
опікувався родиною, як він любив свою доню-первістку,
як боявся, щоб хтось із дітей, що брали її на руки, не пере-
4
Лист від 24. VII. 1981 р.
23 ломив їй хребта. А що любив він свою донечку, думав про
неї постійно навіть тоді, коли в них стався подружній
розрив, свідчить те, що свій перший роман, початок якого
друкувався 1925 року в журналі «Життя й революція», ч.
11, назвав ім’ям доні — «Іраїда». Багато цікавого подає
Дарія Антонівна в своєму листі від 5. 8. 1981 року, де вона
описує свою останню зустріч з М. Хвильовим у 1925 році.
Коли ж і з якої причини стався розрив Хвильового з
першою дружиною? Знаємо, що весною 1921 року Микола
вирішив переїхати до Харкова, тодішньої столиці України.
Письменницька пристрасть не давала йому спокою. Він
відчув, що настав його час. Нагромаджений роками твор­
чий потенціял вимагав свого виладування. Редактор бого-
духівської газети «Богодухівщина», Борис Колос (справж­
нє прізвище Павло Кабан), можна припускати, дав Миколі
Хвильоцому рекомендаційного листа до свого партійного
товариша, колишнього боротьбіста, а тепер редактора ве­
ликої урядової газети «Вісті ВУЦВК», Василя Еллана. Хви­
льовий відразу ввійшов у вістянське літературне середо­
вище (В. Еллан, В. Коряк, М. Йогансен, В. Сосюра), але
праці у «Вістях» не дістав. Можливо, не хотів бути якоюсь
мірою залежним від редакції і редактора. На життя за­
робляв деінде. Дуже характеристична для Хвильового-
громадянина риса: він, член партії, не використав свого
партійного квитка для того, щоб улаштуватися на якусь
«висококальорійну» працю. Ні, він, як і кожний рядовий
громадянин, пішов на звичайну працю. О. Ган у своїй
книжці пише, що Хвильовий у Харкові тоді влаштувався
на працю в культвідділі якоїсь військової частини. Хоч це
не підтверджено жодними документами, але логічно на ті
часи це цілком можливе і звичайне явище навіть для без­
партійного інтелігента. В ті голодні роки (1921-1922) багато
інтелігентів знаходило працю при військових частинах. На­
віть така далека від партії і від війська людина, майбутня
авторка «Людоловів» Зінаїда Тулуб, як відомо, від 1920 р.
працювала лектором, а пізніше керівником лекторської сек­
ції при губвоєнкоматі (губерніяльному воєнному коміса-
ріяті). То чому ж таку працю не міг виконувати член
партії Хвильовий? Арк. Любченко у своїх нотатках5 пише,
що Хвильовий «працював у Дружківці на виробні якийсь
час», а згодом, як і вказує «Хрестоматія нової української
літератури», працював «на одній з харківських фабрик».
Але як би то не було, а Хвильовий і в Харкові не працював
на жодній відповідальній партійній чи радянській праці.
Жив скромно. Мешкав у маленькій кімнатці брудного
«Селянського будинку» на Павловській площі. Дістати по­
рядне мешкання для родини не міг. Відвідував часто дру­
жину й донечку. Час від часу приїжджала до нього дру­
жина. Свідок тих часів Дарія Гащенко пише так:
«Одного разу Катруся поїхала до нього й там вона
зустріла якусь жінку. Чи він мешкання в неї наймав, чи
була вона в його помешканні. Тут була якась заздрість
— справедлива чи ні — не знаю. Тільки Катруся після
цього часто плакала. Але щоб ніхто не бачив (а ми таки
з середущою сестрою бачили), більше вже не поїхала до
Харкова. Не приїжджав і він. Так виник розрив».6
Оце маємо трішки світла на цю темну досі історію.
Сталось це, правдоподібно, на початку 1922 року.Хвильо-
вий був огірчений і вражений розривом. Він вживав захо­
дів, щоб з’ясувати непорозуміння й повернути Катрусю до
дальшого родинного життя. Дарія Антонівна розповідає,
як відразу після конфлікту, до Полкової Микитівки при­
їхала Миколина сестра Людмила на «мирові переговори» з
Катрусею. Для Іраїди вона привезла дуже гарні подарун­
ки, а серед них — чудову ляльку на зріст малої дитини.
Вона довго говорила з Катериною, але та не погодилась
вернутися. Само собою зрозуміло, що ці розмови про за­
мирення Людмила провадила не з своєї ініціятиви, а на
прохання брата. Але місія сестри успіху не мала. Родинна
розлука стала фактом реальним.
Через рік чи півтора Катерина Антонівна вийшла заміж
за свого давнього знайомого агронома з Богодухівщини, з
5
«Ваплітянський збірник», Спогади про Хвильового (із записної
книжки), стор. 33-46, Торонто, 1977.
6
Лист від 24. 7. 1981 р.
25 яким прожила все своє життя. У той час (правдоподібно
1923 року) Микола Григорович одружується вдруге з Юлі­
єю Уманець. Цим я виправляю свою помилку в нарисі, де
твердив, що Юлія Уманець була першою дружиною М.
Хвильового, з якою він одружився 1919 чи 1920 року, й
одночасно помилку О. Гана, який зовсім не відповідно до
правди писав: «У цей час (тобто, 1919 року — Г.К.) одру­
жується вдруге з дочкою богодухівського друкаря Юлією
Уманець».7 З усього цього на сьогодні ясно тільки одне:
на біографічному тлі Хвильового Юлія Уманець появля­
ється тільки наприкінці 1922, а певніше — 1923 року, тобто,
після розходження з Катериною Гащенко. Хто вона така?
Де і коли познайомилася з Хвильовим? Коли появилася і
що робила в Харкові? Крім того, що від першого чоловіка
в неї була донька Люба, ніхто більше нічого про неї, на
жаль, не занотував і не залишив для нащадків.
Цим і замкнемо історію першого подружжя М. Хви­
льового, від якого залишилася донька Іраїда, хемік і педа­
гог за фахом і від якої надалі пішов рід Миколи Хвильо­
вого.
* * *
Повернімось до його загальної біографії. На підставі
нових фактів і свідчень П. І. Шигимаги, В. Я. Коваленка,
Д. А. Гащенко та інших, на підставі нового осмислення
давніх утертих хрестоматійних тверджень я роблю критич­
ну спробу накреслити дещо новий варіянт більш-менш ві­
рогідної біографії Миколи Хвильового.
‘•* Безумовно, належав він до юнацького сектору тієї укра­
їнської передреволюційної інтелігенції, що в грозові й по­
хмурі роки російського самодержавства органічно пов’яза­
ла свою долю і свідомість з долею українського народу.
На всіх перехрестях землі української ця інтелігенція ди­
ференційованим фронтом, дуже різноманітними шляхами і
засобами робила свою справу: легально, напівлегально і
нелегально підтримувала і читала українську періодичну й
7
О. Ган «Трагедія Хвильового», Німеччина, без дати, стор. 31.
26
неперіодичну пресу та нову українську художню літерату­
ру, що де-не-де прохоплювалась з-під чобота російської
цензури. Крім нелегальних осередків, вона творила легаль­
ні кооперативні та культурно-освітні товариства — «Про­
світа», хати-читальні, драмгуртки, хори. Тут плекалась
українська народна пісня й модерний інтелігентський ро­
манс, українська музика. Імена композиторів М. Лисенка,
М. Леонтовича, П. Ніщинського та інших стають широко
відомими. До цих здавалось би аполітичних культурниць­
ких і кооперативних товариств вони залучали найширші
кола української робітничої, селянської та інтелігентської
молоді й українську людність взагалі і цим шляхом самі,
як громадяни, зростали й поволі та впевнено формували
українську націю. Визнавці екстремних теорій і клясової
боротьби можуть це зневажливо визначити як «боязливе
каганцювання», як «капітулянтський відступ» від безпосе­
редньої боротьби. На це можна спокійно й відповідно до
історичної правди відповісти: боротьба поневоленого на­
роду багатогранна й багатовиявна. В цілому комплексі
боротьби, систематична масова культурницька свідомо
сплянована праця набагато ефективніша й революційніша,
ніж коли-не-коли екстремні вибухи.
Отже, Микола Хвильовий у свої передреволюційні
юнацькі роки належав саме до тієї інтелігенції, що жила
серед маси нашого народу, розуміла його й самовіддано
працювала для нього. Серед своїх сучасників він вирізняв­
ся хіба тільки тим, що мав небуденний талант, велику
пам’ять і вникливий вгляд мистця в життя людське. Як я
вже раніше згадував, товаришка його юнацьких літ кузин-
ка Лариса Смаковська розповідала, що десь ще року 1908-
10 Хвильовий читав їй напам’ять цілі поеми Шевченка та
новіших українських поетів. Друг молодих років П. І. Ши-
гимага свідчить, що 1915-1916 роки Хвильовий був душею
українського культурного життя волосного центру Рублів-
ки: виступав з лекціями, брав участь в концертах, а в
драматичному гуртку визначався особливим акторським
талантом.
«Пригадую, — писав П. І. Шигимага, — як у липні
місяці 1916 року Хвильовий читав у мене в хаті свій пер-
27 ший зошит творів… Це були подорожні нотатки, в яких
він змалював гетьманські соснові ліси, що близько Руб-
лівки, та шведські могили. Це були прозові високохудожні
твори. Пам’ятаю, на мене і на Малика вони справили над­
звичайне враження. Ці перші твори Хвильового були пи­
сані українською мовою… Я свідчу, що в цей період, коли
я знав Хвильового й коли йому було трохи більше як 20
років, він писав тільки українською мовою і володів нею
чудово, а на царські часи цього досить, щоб вважати укра­
їнського інтелігента національно свідомим».8
‘ О. Ган навіть твердить, що Рублівка доби Хвильового
зазнала справжнього «культурного ренесансу».9
Отже, коли весною 1916 року Хвильовий приїхав до
Богодухова, щоб скласти іспит за гімназію (екстерно), то
це вже був цілком зформований свідомий український ін­
телігент з виразним письменницьким талантом. Таким він
і зголосився восени 1916 року до російської армії. Березне­
ва революція 1917 року й український рух в армії тільки
зміцнили й поглибили цю свідомість. Повернувшись восе­
ни 1917 року з армії, Хвильовий як цілком свідомий укра­
їнський інтелігент поринає всією душею в таку актуальну
тоді культурно-просвітню працю.
Тут я хочу трохи попередливо висловити одну тезу, до
якої я прийшов шляхом довгих критичних роздумів. За
своєю вдачею, за своїм психічним складом, а може за
зформованим свідомо переконанням, Хвильовий не був
вояком. Роля вояка була йому чужа, не приймовна, пси­
хологічно невідповідна. Він не був проти вояків, проти
армії, але сам бути вояком не міг. Тому, змушений піти до
армії восени 1916 року ніби добровільно («вольноопреде-
ляющийся»), він, проте, не використав свого привілею, не
піднісся до жодного вищого чину. Залишився сірим, рядо­
вим солдатом до кінця служби. У дні революційного під­
несення він активно підтримує український рух в армії,
друкує свої фейлетони і поезії в фронтовій українській га­
зеті. Його обирають до армійського солдатського комі-
8 П. І. Шигимага «Факти до біографії Миколи Хвильового».
‘ О. Ган «Трагедія Хвильового», стор. 21.
28
тету. Він не перечить, але тут він тільки керівник куль­
турно-освітнього та мистецького сектора. Вояком україн­
ської армії він не стає. Він їде на свою рідну Богодухів-
щину і, як знаємо, розгортає там серед широких народних
мас велику культурницьку діяльність. Він ніби хоче, щоб
народ насамперед став свідомою нацією. Як буде нація, то
буде й армія, держава й усі інші атрибути. Проробивши
велику культурно-освітню працю в Дем’янівці, Рублівці та
в інших навколишніх селах, він на початку 1918 року (то
ще була доба УНР), переїжджає до Богодухова. У його
пляні, треба думати, така праця повинна була охопити
цілий повіт. Але несподівано тут застає гетьманський пе­
реворот. Його пляни загальмовуються.
Повітовим старостою стає його дядько Микола Сма-
ковський. Хвильовий, щоб не повиснути в повітрі, влаш­
товується на якусь працю у відділі освіти управи повіто­
вого старости. Але події розгорталися не на його користь.
Почалися арешти серед активної української інтелігенції,
особливо серед її партійної частини — с.-р., с.-д., бороть-
бістів. На селах розпочали акцію каральні загони, які ма­
сово арештовували, а подекуди й розстрілювали селян. На
ті часи це була нечувана своєю жорстокістю акція. Це
створило тяжкі умови. Арешт близького приятеля «бороть-
біста» Бориса Колоса остаточно штовхає Хвильового на
втечу з Богодухова. На селах у той час почався активний
антигетьманський рух. Хвильовий, як і кожний тоді сві­
домий український інтелігент, природно, міг брати і на­
певне брав участь в протигетьманському повстанні. На
цьому ґрунті постала леґенда, що Хвильовий не просто
був учасником повстання, не тільки агітував за повстання,
а й організував загін повстанців, очолив його, привів і
з’єднав цей загін до більшої повстанської групи села Му-
рахви, де командував відомий на Богодухівщині соціяліст-
революціонер Пушкар. У з’єднаному загоні Пушкаря Хви­
льовий, нібито, стає начальником штабу. А коли Пушкар
кудись вибув, то командування загону опинилося в руках
Хвильового. І вже він з боями переможно брав Богодухів і
там, як господар становища, наводив свої порядки. Все це,
звичайно, абсолютна вигадка. Поперше, це не підтверджене
29 жодними документами, жодними співучасниками, або, при­
наймні, сучасниками тих подій. Подруге, вказівка на штаб
на чолі з окремим начальником для повстанської групи
100-200 чоловіка виглядає неповажно. Навряд чи в таких
групах потрібно було мати ще й окремі штаби. Потрете,
сучасник і свідок приходу до Богодухова повстанського
загону з Мурахви свідчить так:
«В останні дні влади Скоропадського з сіл Мурахви і
Мирного в Богодухів вступили зо дві роти вояків, був­
ших фронтовиків, з кулеметами і старшинами зі своїх
односельчан. Без жодного пострілу вони окупували мі­
сто. Повітового старосту просто звільнили від обов’яз­
ків, а з власних сил створили воєнкомат, який очолив
матрос чорноморської фльоти Бідило. З в’язниці випу­
стили «боротьбіста» Михайла Колодька, його брата
Андрія та кількох більшовиків… Тоді головою повіто­
вого ревкому став Михайло Колодько. В такий спосіб
мурахвянське повстання мало вплив на Богодухів. Про
участь Хвильового в ньому нічого в Богодухові не було
чути… Отже, коли переглянути тогочасні події й осіб,
що відігравали ту чи іншу ролю в Богодухові й повіті
протягом 1917-1921 років, то М. Хвильовий-Фітільов
лише проявив себе як співробітник відділу наросвіти, і
більше нічого».10
Після повстання проти гетьманщини, яке відбувалося
під прапором Директорії УНР, влада Української Народ­
ної Республіки в районі Богодухова протрималася не біль­
ше двох місяців. Дуже швидко з півночі насунула російська
Червона армія, опанувавши Харківщину, а в тому й Бого­
духів. М. Хвильовий продовжує працювати в відділі нар­
освіти й улаштовує своє щойно започатковане родинне
життя. Тим часом з півдня України почався переможний
наступ озброєної до зубів Антантою «білої» російської ар-
В. Я. Коваленко «Богодухівщина в часи Хвильового».
зо
мії під командою генерала Антона Денікіна.11 Для укра­
їнського народу, його культури й державности ця влада
несла цілковиту загладу, а для більш-менш активної інте­
лігенції — смерть (доля Г. Михайличенка, В. Чумака і
Клави Ковалевої є яскравим прикладом). Природно, що
перед наступом цієї сили Хвильовий мусів утікати. І він
відступив, кажуть, у район Брянська. Не знаємо, чи від­
ступив він разом з дружиною, чи вона залишалася в Бого­
духові. Пані Дарія Гащенко в одному з листів лише неяс­
но натякає: «Якийсь короткий час (це після пізньої весни
1919 року — Г.К.) вони десь перебували — цього я не
знаю, а потім приїхали до Богодухова і жили в нашої
рідної тітки Ірини Максимівни Торяник»…12 Можливо, що
це й був їхній відступ перед навалою Денікіна. Саме з цим
часом у біографії Хвильового пов’язано два моменти…
Перший — це вступ Хвильового до комуністичної партії.
Ми не знаємо ні точної дати, ні місця, ні умов, при яких
Хвильовий вирішив стати членом компартії. Більш-менш
вірогідним є, що це сталося влітку 1919 року, тобто в часи
денікінського наступу. Усякі розмови чи натяки, що Хви­
льовий в минулому був членом чи то партії соціялістів-
революціонерів, чи то їх лівої течії «боротьбістів», не від­
повідають правді. Хвильовий не був членом жодної іншої
партії в минулому.
Одночасно деякі біографи (О. Ган) приписують йому в
добу денікінщини дуже високі військові позиції в армії:
військовий комісар 9-ої дивізії, співробітник політвідділу
якоїсь радянської дивізії тощо. Позиція комісара дивізії —
це позиція командарма, позиція генерала армії. її пере­
важно доручали старим випробуваним членам партії. Але
припустимо, що якимось дивом таку відповідальну посаду
вручили були молодому інтелігентові, який щойно вступив
до партії. Але як могло статися, щоб за місяць чи два,
» Не забуваймо, що прізвище цього генерала походить від українсь­
кого прізвища Дейнека. Дістаючи звання «дворянина» та інші привілеї
російської імперії, цей, сумної пам’яти, козацький старшина дуже охоче
поступився своїм родовим прізвищем Дейнека на російське «вшляхетнене»
— Денікін. Мабуть тут корінь ненависти цього генерала до всього укра­
їнського і причина всієї його антиукраїнської погромної політики.
12
Лист від 24. 7. 1981 р.
31 коли денікінськии фронт заломився й Червона армія, на
чолі з своїми комісарами, пішла в переможний наступ,
один з комісарів дивізії, доїхавши до свого провінційного
міста, спокійно встав і пішов додому. Тут, одягнувши кор­
тові штани й сатинову сорочку, зголосився до відділу осві­
ти й посів свою давню скромну працю в інспекції поза­
шкільної освіти. Як таке могло статись? Хто міг дозволити
«комісарові дивізії» так просто плюнути на свої обов’язки і
піти додому тоді, коли наступальна рішуча дія армії щойно
розгорталась? Це ж логічний абсурд, який сам себе ціл­
ковито викриває.
Узагалі хочу сказати, що всі ті натяки чи твердження
про активні ще в юнацькі роки контакти Хвильового з
революційним підпіллям, про його кількарічне перебуван­
ня на фронтах імперіялістичної війни, про його талант
організатора і керівника повстанських загонів, про його
високе комісарство в Червоній армії, його службу в ЧК,
його робітниче походження, одне слово, його надзвичай­
ний героїзм і дияволізм, — все це вигадки і леґенди. Вони
не підтверджені жодними об’єктивними документами (ска­
жімо, тогочасною пресою, особистими документами Хви­
льового, його офіційними наказами, розпорядженнями, під­
писами під урядовими документами) ба, навіть вірогідними
свідками. Абсолютно нічим. Можна припускати, що ство­
рено ці леґенди з добрим наставленням: підкреслити ви­
нятковість характеру, героїзму і відданості ідеї. Визнавці і
творці таких леґенд забувають найголовніше: найперекон­
ливішими документами винятковости, відваги, героїзму,
ідейности, таланту і чесности є твори Миколи Хвильового,
є його коротка, але велична, відважна і чесна літературна
діяльність. Вона самодостатня і не потребує жодних су­
рогатних додатків.
Проти приписуваних Хвильовому леґенд промовляють
категорично ще такі факти: в нотатках Арк. Любченка до
спогадів про Хвильового ніде нема навіть натяків про його
юнацькі контакти з підпіллям с.-р. чи с.-д., чи ще пізніше з
«боротьбістами». Нічого нема про організацію і керів­
ництво повстанськими загонами, про його чекізм, про
такі високості, як комісарство в дивізії чи співпраця в
32
політвідділі армії. А в тих умовах, у яких жив і працював
Хвильовий, ніхто таких високих заслуг не ховав би. Навпа­
ки, при кожній нагоді про них би нагадував. Любченко
протягом десяти років був близьким співробітником Хви­
льового, входив у найближче його оточення. У цьому ото­
ченні якихось особливих біографічних секретів не було. І
якщо Любченко не занотував жодного героїчного чи ек­
страординарного факту, з яких створили леґенди, то зна­
чить таких фактів не було. Нічого сенсаційного не роз­
повіла й Антоніна Куліш у своїх спогадах. А вона від
свого чоловіка Миколи Куліша багато знала про Хвильо­
вого.
Від кінця 1929 року до смерти Хвильового 13 травня
1933, я особисто був близький до вужчого середовища
Хвильового. При тій чи іншій нагоді я чув різні пригадки
про офіцерство й уенерівство Панча, про гайдамацтво Со-
сюри, його розстріл денікінцями й урятування чудом, про
офіцерство й протиденікінське партизанство Куліша, про
героїчний рейд Досвітнього в польське запілля, арешт і
визволення, про санітарну службу гімназиста Смолича в
армії УНР і УГА під час тифозної пошести 1919 року та
щось подібне про багатьох інших. Але про Хвильового —
ні про організатора й воєнного керівника повстанським
загоном, ні про його збройний виступ супроти військ УНР,
ні про його якусь причетність до ЧК, ні про його комісар­
ство в дивізії, — тобто про факти, які мали б його дуже
підвищувати в очах офіційного радянського і партійного
читача, — нічого не говорилося.
Пані Дарія Гащенко, яка від 1919 року спостерігала
його в родинному житті, пише:
«Миколу Григоровича я ніколи не бачила у війсь­
ковому вбранні і ніколи не довелось від когось чути, що
він був військовим під час революції».13
Це все, як і свідчення П. І. Шигимаги, В. Я. Коваленка
та інших переконує нас, що М. Хвильовий у богодухівську
13
Лист від 24. 7. 1981 р.
33 добу своєї діяльности хоч і був членом партії, але жодної
високої партійної чи політичної ролі не грав і відповідної
посади не займав. Він тихо і чесно провадив культурно-
освітню працю, керуючи скромним сектором позашкільної
сітки повітового відділу наросвіти. Товаришував переважно
з безпартійними вчителями: Т. П. Гарбузом, С. Г. Винни-
ченком, В. І. Тараном, Н. І. Давиденком, Ф. Корецьким,
О. І. Харченком, П. Шевченком, П. І. Степановим тощо.
Він любив цих чесних талановитих працівників на ниві
народної освіти. Коли 1921 року переїхав до Харкова, то
згодом майже всіх їх перетягнув до столиці й допоміг
влаштуватися на тій чи тій посаді. Зокрема, наприклад,
Терентія Павловича Гарбуза, високого, стрункого, козаць­
кої постави красня, він не тільки перетягнув до Харкова,
не тільки допоміг стати аспірантом інституту педагогіки, а
й 1925 року запросив на адміністратора ВАПЛІТЕ. Цю
ролю, як свідчить Ю. Смолич у своїх спогадах, він блис­
куче виконував. Пізніше, треба думати, теж не без впливу
Хвильового чи Куліша, Т. П. Гарбуз дістав посаду дирек­
тора будинку відпочинку письменників, драматургів і ком­
позиторів у Хості на Кавказі.
Отже, відтепер, з усіма мітами та легендами — як пози­
тивними, так і негативними, — що їх повигадували й по­
чіпляли до біографії Хвильового різні еміграційні автори,
— покінчімо раз назавжди. Я нічого не маю і не матиму
проти будь-яких вчинків Хвильового в часи революції, як­
що це буде доведено вірогідними документами. Не буду
проти тому, що, які б не були ті його вчинки доби рево­
люції, вони вже нічого не додадуть і не віднімуть від його
великої творчої письменницької біографі»
+ * *
Після переїзду до Харкова весною 1921 року біографія
Хвильового, здається, більш-менш не дискусійна. У Харко­
ві, як знаємо, він відразу входить у групу письменників,
що гуртувалася навколо газети «Вісті ВУЦВК» та її редак­
тора, поета Василя Еллана (Блакитного). Богодухівський
Микола Фітільов перетворюється на Миколу Хвильового і
34
починає свій переможний хід у літературу. Того ж 1921
року вперше виходить окремою відбиткою його поема «В
електричний вік». За кілька місяців пізніше — виходить
його збірка поезій «Молодість». Збірка по суті слабенька,
початківська, але своїм внутрішнім наставленням, своїм
захованим ще мистецьким потенціялом завойовує симпатії
тогочасної критики. У збірнику «Жовтень» того ж 1921
року було опубліковано історичний вже тепер «Наш Уні­
версал до робітництва і пролетарських мистців українсь­
ких», якого підписали М. Хвильовий, В. Сосюра і М.
Йогансен. Автором універсалу, його ідей і спрямувань,
безумовно був М. Хвильовий. Так почалась нова ера в
українській пореволюціиніи літературі, на чолі якої неспо­
дівано опинилась доти нікому невідома постать М. Хви­
льового.
В особистому житті, як також уже знаємо, постає кон­
фліктна ситуація. Дружина, Катерина Гащенко, відмовля­
ється приїхати до Харкова й складає заяву про розвід. їхні
шляхи розходяться назавжди. Правдоподібно рік пізніше
М. Хвильовий одружується вдруге з Юлією Григорівною
Уманець. Ще трохи пізніше, коли Хвильовий матеріяльно
зміцнів, він забирає до Харкова свою матір, наймолодшу
сестру Валентину і стареньку тітку Савич, вдову помер­
лого, колись діяльного в Богодухові ліберального помі­
щика Савича. Ними він опікувався аж до своєї передчасної
смерти.
1923 року виходить перша його книжка оповідань «Си­
ні етюди», що остаточно утверджує його в пореволюціиніи
літературі як піонера і новатора. На початку того ж 1923
року твориться спілка пролетарських письменників під наз­
вою Гарт, яку очолив Василь Еллан. Провідними поста­
тями Гарту були: М. Хвильовий, В. Коряк, М. Йогансен,
В. Сосюра, О. Досвітній, П. Тичина, М. Яловий та інші.
Весною 1925 року М. Хвильовий виступив з першим
циклом своїх полемічних статтей «Камо грядеши?». Цим
він розпочав велику і бурхливу літературну, а згодом, і
політичну дискусію. Вона, з тими чи іншими відмінами та
перервами тяглася до 1930 року включно і збурила україн­
ську спільноту до основ. З цього починається й трагедія
35 Хвильового. Він змушений був кілька разів каятися у своїх
«помилках» і знову, хоч дещо інакше, починати боротьбу.
14 жовтня 1925 року основний склад колишнього Гарту
та інші письменники, на чолі з М. Хвильовим, засновують
нову організацію — Вільну Академію Пролетарської Літе­
ратури — ВАПЛІТЕ. Через різні політичні причини та
групові інтриґи ВАПЛІТЕ по трьох роках існування — 14
січня 1928 року — змушена була «самоліквідуватися».
Від грудня 1928 року колишні ваплітяни на чолі з Хви­
льовим видають позагруповий місячник-альманах «Літе­
ратурний ярмарок». У грудні 1929 року, видавши 12 томів
оригінальних формою і глибоко-змістовних збірників, спів­
робітники «Літературного ярмарку» та ряд інших позагру-
пових і групових літераторів, знову з активною провідною
участю Хвильового, творять нову організацію — Об’єд­
нання студій пролетарського літературного фронту —
ПРОЛІТФРОНТ. Це була остання спроба М. Хвильового
та його однодумців утриматись незалежно. Але — марно.
Через рік, у січні 1931 року ПРОЛІТФРОНТ змушений
був «самоліквідуватись». Основний склад організації мав
ніби можливість ввійти до санкціонованої партією пись­
менницької спілки ВУСПП.
Тридцяті роки вже вступали в свої похмурі права. По­
чалася доба цілковитої уніфікації письменницьких душ.
Письменник стає Гвинтиком і виконавцем партійних ди­
ректив і щоденної пропаганди. М. Хвильовий пробував у
тих умовах знайти таки собі місце. Він зробив багато
зусиль до цього. Але невблаганний час уже душив. Без­
глузда колективізація, масовий голод, новий вибух терору
й арештів (Ф. М. Конар-Палащук, Коник, О. Шумський, а
особливо — М. Яловий) — вивершують життєвий шлях
Хвильового. Цього вже прийняти й виправдати він не міг.
13 травня 1933 року кінчає життя самогубством.
Григорій Костюк

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.