Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ЛИСТИ ДО ГРИГОРІЯ КОСТЮКА

ЛИСТ 1
Добрий день, Григорію Олександровичу!
Вчора одержала Вашого листа… 21. 4. 81 р. я вислала
до редакції журналу «Нові дні» деякі правдиві факти, які я
певно знаю про Миколу Григоровича… Редакторові «Но­
вих Днів» я не написала, яке відношення я мала до Хви­
льового, і підписала свій допис «Правдиві факти» ініціяла-
ми мого прізвища «Д. Г.» (тобто Дарія Гащенко).
Я є рідна (молодша) сестра Катерини Антонівни Га­
щенко, яка була не тільки знайомою Миколи Григорови­
ча, а кілька років дружиною і в них є дочка Іраїда…
Вам я, дорогий Григорію Олександровичу, буду все від­
верто писати, хоч цього скарбу в мене не є великий запас і
то тільки з особистого життя Миколи Г. в ті роки, як він
був чоловіком моєї сестри. Таке моє рішення виникло,
коли прочитала Ваше вступне слово до І тому творів М.
Хвильового (три рази його перечитала!). Цей вступ мені
воскресив у пам’яті той давноминулий час. Ваші дати і
назви місцевостей: Дем’янівка, Рублівка, Красний Кут,
Тростянець, Богодухів і т. д., дали мені змогу зорієнту­
ватись, коли це було і що було в той час, бо я тоді мала
8-9 років.
Мої і Катині батьки познайомились з родиною Фіті-
льових ще наприкінці 1917 року, коли Катя перший раз
1
3 більшої кількости листів, що їх написала до редактора цього
видання пані Дарія Гащенко, рідна сестра першої дружини Хвильового
Катерини Антонівни Гащенко, ми вибрали до публікації тільки ті, які, на
нашу думку, мають документальну вартість. Друкуємо їх з деяким ско­
роченням неістотних місць. Опущені речення чи слова позначені трьома
крапками. Остаточні редакційні тексти узгоджені з авторкою.
39 поїхала вчителювати до Дем’янівки (її туди возили своїми
кіньми, щоб разом і одвезти потрібні харчі: цукор, мед,
муку і т. д.). Там жили: мати Миколи Григоровича, сестри
й молодший брат Льоша (ми знали, що його повне ім’я
було Олексій). Про Льошу в мене залишився такий спогад:
коли, мабуть, пізньою весною 1919 р., після боїв, які були
рано вранці в с. Полкова Микитівка й перед обідом утих­
ли, і ми всі вилізли з свого сховища — бджоляного погре­
ба, — то у нас на подвір’ї було декілька фронтовиків:
виснажених, обдертих, брудних і голодних (чи після на­
ступу, чи відступу). Між ними був цей Льоша, якого впі­
знали і батько і мій старший брат. І тільки тому, що знали
Льошу, ми не перелякались цих дивних «військовиків» (бо
тоді такий був час!). їх нагодували, вони трохи відпочили,
помились і навіть мама дала білизну мого брата для
Льоші, укоротивши «халоші», бо Льоша був невеликого
росту (Між іншим, ми довідались пізніше, що Льоша був
убитий на фронті чи наприкінці 1919, чи на початку 1920
року, але в тих роках).
Моє особисте знайомство з Миколою Григоровичем
Фітільовим (Хвильовим) було пізніше, в другій половині
1919 р., коли ми дітьми (мені було понад 8 р.) бавились за
ворітьми на нашій «Малій середній » вулиці і побачили, із-
за церкви (бо церква стояла посередині основної вулиці і
«розколювала» її в цьому місці на дві «середніх»: малу і
велику) виїхала «лінійка», запряжена гарною конячкою.
Ми, діти, сполошилися: «пани якісь їдуть», і всі гурточком
перебігаємо вулицю, щоб ці «пани» перекинулись. Бо ця
«Мала середня» круто спускалася вниз до ставка, а ще до
того по боках її селяни, крадькома, копали чудову глину і
червоний глей підмазувати призьби, печі, земляні долівки,
так що «не трудно» було перекинутись.
І яке ж було наше здивування, коли ці «пани», не дої­
хавши до тієї лінії, де ми «перебігали дорогу», повернули
вправо до двору моїх батьків і ми впізнали нашу старшу
сестру Катю (Катерину, Катрю, Катрусю, як її називав
Микола Григорович і нам це здавалось, що він її драж­
нить, бо ми її так називали тільки коли сварилися з нею!),
нашого старшого брата (гімназиста Богодухівської гімна-
*
зії) і з ними незнайомого молодого чоловіка: середнього
росту, чорнявого, «йожиком» зачесане волосся, в темних
штанах з білими полосками, темна сорочка і комір неза-
стебнутий (у такому вбранні, чи подібному, я його завжди
бачила й пізніше). Це був Микола Григорович Фітільов
(Хвильовий). Вони перебули в нас добу й надвечір наступ­
ного дня знову поїхали до Богодухова. Пам’ятаю, що ма­
ма щось сварилася з Катею (і Катя плакала) та з Миколою
Григоровичем. Нам не дозволяли слухати і виганяли з
хати.
Тільки пізніше я довідалась, що мама умовляла їх,
потайки, повінчатися в церкві, яка була через вулицю, і
рядом священик, але Микола Григорович категорично від­
мовився, бо був уже комуністом і він сказав, що вони
розписані в «загсі», але для мами це не був «законний
шлюб». Так, не примирившись з батьками, вони поїхали
до Богодухова.
В Богодухові вони мешкали в рідної тітки Каті (сестри
нашої мами) — Ірини Торяник. Пізніше вони ще декілька
разів приїжджали, бо Микола Григорович працював у
якійсь культурно-освітній установі. Пам’ятаю, кожен його
приїзд викликав незадоволення нашої мами, бо він її «агі­
тував», щоб вона допізна, по суботах, не затримувала своїх
служниць: Олену і Настю, а також конюха Варівона, і щоб
вони ходили до «лікнепу» вчитися грамоти. Нашій мамі
було найбільше дошкульно, що якийсь «невінчаний зять»
вмішується в її домашнє «царство».
В нашій родині був цілковитий «матріярхат». Потім не
подобалось нашим батькам, що Микола Григорович зав­
жди мав домашні «мітинґи» про той «рай», що буде при
комунізмі, а в комунах будуть жити люди, як у наших
рамкових вуликах бджоли, що стояли в квітучому садочку.
Він так завжди говорив з захопленням, що навіть ми,
діти, слухали з великим зацікавленням, ніби казку (між
іншим, Микола Григорович любив дітей і швидко з ними
товаришував). Коли заставала наша мама подібні «мітин­
ґи», то нам, дітям, попадало «по затилку», а дорослі шви­
денько розходились по своїх місцях.
13-го січня 1920 року в родині Фітільових народилась
41 дочка (хоч Микола Григорович мріяв про сина) і вони
назвали її Іраїда, записавши в метриках Іраїда Миколаївна
Фітільова, і так вона числилась по документу до 1937
року. Коли поступила до харківського інституту на хеміч-
ний факультет, то з неї вимагали метрику. Тоді вітчим
Іраїди поїхав до Богодухова і там, через суд, удочерив
собі Іраїду, давши легально своє прізвище і по-батькові…
На цей раз я на цьому закінчую. Може, через деякий
час напишу про інші зустрічі з Миколою Григоровичем,
хоч їх небагато було, і, може, не такі для Вас важливі…
21.5.1981 Дарія Гащенко
ЛИСТ 2
Дорогий Григорію Олександровичу!
Одержала Вашого листа, Ви не турбуйтесь відносно
своєчасної відповіді мені — коли зможете, тоді й від­
повідайте…
1. Відносно правильного ім’я молодшого брата Миколи
Гр. мені зовсім не залишилось в пам’яті повне його ім’я, а
тільки чомусь Льоша. Але це може бути помилка, бо в
нашій родині ніхто не чув, щоб Олександра пестливе ім’я
було Льосик, а тільки або: Саша-Сашко, Шура-Шурко. Мо­
же сестри й називали його Льосик, але ми сприймали
Льоша, як Олексій.
У мене є маленька надія це перевірити, але це пройде
час і не певна, що буде позитивний наслідок, бо мушу в це
діло Іраїду вмішувати, а не знаю, чи вона на це дасть
свою згоду (між іншим, Іраїда знає, що в неї був рідний
батько, ще з 6-7 років, бо їй сказала її мама Катруся, а
при яких обставинах, то треба багато писати, і я Вам
напишу другим разом…
2-3 питання: також більше напишу в наступному листі.
А тепер для орієнтації: наші батьки жили в Полковій-
Микитівці від Богодухова 15 кілометрів. Це було наше

рідне місто. Батькові сестри вийшли заміж у Богодухів,
мама вийшла заміж у П-Микитівку, а брат і сестра її
залишились в Богодухові. Батько був «плянтатором», ви­
рощував цукровий буряк по 4-5 десятин і здавав на цукро­
варні Кеніґа. Мав 65 десятин гарної землі, вирощував особ­
ливу расу коней (але не в великому маштабі) і за це мав,
від держави, золоту медалю. Мав велику пасіку, 2 фрукто­
вих садки, леваду, три хати. Був добре грамотний, випису­
вав агрономічні книжки, журнал «Ниву», твори Маміна-
Сибіряка та інш. Культурно, як на той час, провадив своє
с/г, всі потрібні машини і приладдя він мав, і ми жили
дуже добре.
Був у харківськім земськім суді «гласним» — як пред­
ставник від громади (одержував 8 рублів на місяць, а ви­
кликали в суд 3-4 рази на рік).
4. Коли Льоша був у нас із своїми товаришами, то
була весна або літо, бо тепло було і вони лишились, і
відпочивали в клуні, яка була напівпорожня (як вона мені
пригадується), очевидно, що ще не було обмолоту збіжжя.
Бджоляний погріб, який був для нас сховищем від куль,
був порожній — бджоли були в полі на пасіці, скотина й
коні також там були (за винятком однієї корови для мо­
лока і кобили для роз’їзду), там було безпечніше.
Олексій був у Червоній армії, у них майже не було
ніякої форми, тільки на голові якісь «безкозирки», зброя
також була різноманітна.
В той же час, тільки з іншої частини, заставили батька
відвезти чи когось, чи щось, на станцію Гути (5 кілометрів
від П-Микитівки), і батько запріг, хоч стареньку, але гарну
кобилу — «хилку». Коли він відвіз на станцію, то в нього
й цю кобилу забрали, а замість неї дали загнаного була­
ного коня і він ним ледве привіз воза додому. І цього коня
ми назвали «товариш», так він і був у нас «товаришем»,
поки здох (він не довго їздив).
А от проти кого Льоша воював — цього я не знаю, бо
через П-Микитівку було декілька переходів і боїв. І наші
батьки, з обережности, завжди питали фронтовиків: «як
вас називати: чи „товариші», чи „господа»? Але кого звали
43 «господами», я не знаю, чи петлюрівців, чи гетьманців, чи
ще кого. А тому не знаю, проти кого воював Льоша.
Прихід чекістів я добре пам’ятаю, вони були вже пізні­
ше, або наприкінці 1919, або на початку 1920 року. Це
була зима. Чекісти мали якусь певну форму і були озброє­
ні, мали кулемети, коні, і вони стояли біля нашої школи
на вигоні.
(Між іншим, навколо П-Микитівки було багато лісів:
ближче — левади, а далі чудовий сосновий бір, насадже­
ний Кеніґом «шахматкою»), а дедалі — густий дубовий і
кленовий ліс, який тягся аж до Харкова (75-80 кілометрів),
а в другий бік — до Красного Кута (35-40 км), а там ще
величезні масиви краснокутських лісів.
І от по всіх цих лісах, в той час, було повно рештків
якихось армій, дезертирів, повстанських груп і звичайних
банд.
Вони приїхали по боротьбі з цими «лісовими круками».
І от уночі цих «чекістів» роззброєно, пов’язано, забрано
всю зброю разом з кулеметами, харчами, теплою одежею,
все це погрузили на їхні коні і вивезли, але чекістів нікого
не вбили, мабуть пожаліли населення, щоб менше їм прий-
шлось відповідати.
Олексія ми не бачили між чекістами. Його було вбито
на фронті, як казали його сестри, але чи в більшовицькій
армії, і де саме, вони напевно й самі не знали, але в цей
період часу, що я вище написала.
5. Миколу Григоровича я ніколи не бачила у військово­
му вбранні і ніколи не довелось від когось чути, що він
був військовим під час революції.
Катруся працювала в Дем’янівці лиш один учбовий рік,
а потім перевелася на другу зиму 1918 року до Рублівки,
де працював і Микола Григорович. Вони обоє були в
«Просвіті», брали участь у п’єсах, концертах. Катруся мала
гарне, сильне сопрано, а Микола Григорович приємний
тенор («тільки слух не дуже добрий був» — так писала
мені Катруся в однім з листів уже на еміграцію) і вони з
Катею виконували дуети: «Де ти бродиш, моя доле» та
«Коли розлучаються двоє».
В цьому році вони, напевно, і одру
44
вирішили виїхати до містечка Суми, але щось там недовго
були і мусіли швидко звідтіля виїхати переповненим това­
ровим потягом (та тоді інші й не ходили). Чому пере­
повненим, бо Катруся не могла взяти з собою «пухові
перини» і за це її мама часто дорікала вже пізніше. Якийсь
короткий час вони десь перебували — цього я не знаю, а
потім приїхали до Богодухова і жили в нашої рідної тітки
Ірини Максимівни Торяник (цю родину знав і Шигимага і
Малик).
В 1920 році зима була суха і холодна, з паливом у
Богодухові тяжко було, кімната не відповідала для дитини
і Микола Григорович привіз свою родину до батьків дру­
жини, які мали гарну й простору хату. Сам деякий час
працював у Богодухові і дуже часто навідувався до своєї
родини. Хоч і мріяв про сина, але Іраїду дуже любив.
Коли вона народилася, носив її на подушці, щоб спинки не
зломити. Коли Катруся давала нам «по черзі» потримати
Ірочку (бо нам вона здавалась як жива лялька, а нам тоді
було: 7-9-11 років, а старшому братові 16), то Микола
Григорович стояв над нами, як «ангел-хранитель» — бо­
явся, щоб не впустили!
Ці моменти мені зісталися назавжди в пам’яті і привер­
нули симпатію до Миколи Григоровича на все життя…
Через деякий час він переїхав до Харкова і приїздив
звідтіля, а часом Катруся туди їздила.
Він жив у якійсь кімнаті на 4-х (так як мені доводилось
чути таку розмову), тоді взагалі тяжко було в Харкові з
помешканням і з усім.
Так протяглось до весни 1922 року. Мама ввесь час її
намовляла розійтись з ним, як з ненадійним, який не може
забезпечити матеріяльно свою родину, та й не по душі він
їй був за ті «мітинґи».
Одного разу Катруся поїхала до нього і там вона зу­
стріла якусь жінку, чи він помешкання в неї найняв, чи
вона була в його помешканні. Тут була якась заздрість —
справедлива чи ні — не знаю. Тільки Катруся після цього
часто плакала, але щоб ніхто не бачив (а ми таки з сере­
дущою сестрою, бачили), і більше вже не поїхала до Хар-
45 кова. Не приїжджав і він. Так виник розрив родини Фіті-
льових.
Пізніше, коли було зовсім літо, приїхали сестри Мико­
ли Григоровича, ніби на «мирову», бо Катруся любила
Людмилу, яка була подібна до Миколи і, як жінка, дуже
інтересна: правильні риси обличчя, кучеряве темне волос­
ся, зачесане, по-тодішньому, догори в «причоску» і нав­
коло обличчя спускались маленькі кільчики волосся, великі
виразні очі, — була як намальована!
Вони привезли для Іраїдочки такі чудово пошиті, «в
оборочку», біленькі суконочки, на ніжки вив’язані з гарусу
черевички, якусь білизну і чудову ляльку, напевно «залишки
давнішої розкоші»: хутряна шапочка, також муфта і таким
хутром обшите, бордового кольору півпальто. Ця лялька
була на зріст малої дитини і нею бавились більше ми,
«тітки», ніж Іраїдочка. Ця лялька і тепер стоїть мені перед
очима. Через 2 роки Катруся вийшла заміж за другого,
який любив її ще коли вона була гімназисткою, а його
прислали на практику в П-Микитівку, як агронома. Катя
його не любила і одного разу він прийшов (коли вона
приїхала додому, може, на паску) вечором, щоб запросити
її кудись, чи побалакати з нею. А вона не хотіла його
бачити і післала нашу, ще одну сестру — Дусю (якій було
років 5-6), щоб вона сказала, що її немає вдома. Дуся
вийшла і каже: «казала Катя, що її немає вдома». Оче­
видно, Катруся колись розповідала про цей випадок Мико­
лі Григоровичу, бо тепер я прочитала в одному з його
оповідань аналогічний випадок, що дівчинка говорить: «ка­
зала мама, що я її сестра». А в «Вальдшнепах» Микола
Григорович записав оцінку особи Дмитра Карамазова,
якою оцінювала наша мама його самого : «недоуч», «вис­
кочка» і т. п., і що він нездатний утримувати родину.
Безумовно, що мама в ньому помилилася, бо він тоді
ще був замолодий і жив своїми утопічними мріями…
(Катерина Антонівна Гащенко родилася 5 грудня 1898
року, а померла 8 березня 1967 року в с. Олександрівка
Золочівського р-ну на Харківщині). Прожила вона ніби в
46
згоді, але Катруся в своєму житті любила тільки Миколу
Григоровича. Знала про це і наша мама й жаліла, що так
сталось.
З пошаною до Вас!
Д. Гащенко
П.С. Вибачте, Григорію Олександровичу, але мушу при­
пинити на якийсь час «писанину»…
Ще напищу Вам: 1) Останню зустріч з Миколою Гри­
горовичем в 1925 року в Харкові, коли він Іраїду бачив, а
вона його ні, а я з ним говорила. 2) Як Іраїда дізналась
про свого рідного батька. 3) Як реагувала, коли дізналась
про його смерть; вона тоді жила в Харкові на Холодній
горі, Соціялістичний провулок, 15.
З щирою пошаною до Вас!
24. 7. 1981
Д. Гащенко
ЛИСТ З
ОСТАННЯ МОЯ ЗУСТРІЧ З МИКОЛОЮ ГРИГОРОВИЧЕМ
ХВИЛЬОВИМ
Коли я закінчила 4-ту клясу П-Микитівської школи, то
мене забрала до себе Катруся в Ізюм, продовжувати вчити­
ся далі.
В 1925 році родина сестри, і я з ними разом, вирішили
поїхати на декілька днів до наших батьків в П-Микитівку,
це було десь у серпні або вересні місяці. Ізюмський потяг
прибував до Харкова вранці, а охтирський, який проходив
через нашу станцію Гути, відходив аж надвечір.
Катруся написала, загодя, до нашої кузинки Ганни Фе-
т дорівни Торяник, яка жила в Харкові, що ми до неї за­
їдемо.
Приїхали ми після сніданку. Чоловік Катрусі поїхав у
справах до Обласного земельного відділу (бо він працю­
вав в Ізюмі завідуючим округового земвідділу). Нам Нуся
(так ми звали свою кузинку) пропонувала відпочити після
дороги, а вона з Іраїдою піде позаглядати по крамницях.
Але сестра сказала, що й вона піде до крамниць. І вони
пішли. По обіді всі повернулись і Нуся замовила двох
візників на вечір, щоб відвезли нас до вокзалу. Коли при­
їхав перший візник, то Нуся пропонує сідати Катрусі, сво­
єму чоловікові і їхній маленькій дочці Надійці, а ми по­
їдемо другим: я, Іраїдочка і Нуся як провідник. Але сестра
не погодилась і забрала з собою й Іраїду. А я залишилась,
і певно, наш візник приїхав пізніше. А хоч ми поїхали до
вокзалу («перекомписірувати» квиток), але потяг уже від’ї­
хав, і ми повернулись назад.
Коли ми повернулись до Нюсиного помешкання, то
вона мене післала до «булочної» купити до чаю булочок.
Пішла я.
Повертаюсь я з своїми булочками, підіймаюсь сходами
на перший поверх, дивлюся — на сходах стоїть і усміхає­
ться до мене Микола Григорович. Майже зовсім не змінив­
ся, навіть одягом своїм, тільки біла сорочка була.
Коли за вечерею почали розмовляти, то це вже не був
той мрійливо-запальний і певний в своїх надіях Микола
Григорович, щось у ньому було зовсім інакше (та й мені
вже було понад 14 років). Розпитував і за Катрусю, а за
Іраїдочку до самих дрібниць допитувався.
Вони домовились з Ганною Федорівною, щоб разом зі
мною спізнилася на потяг і Іраїда, і щоб Микола Григо­
рович міг з нею побути хоч один день (Але Катруся це
підозрівала, як про це вона мені пізніше говорила).
Він майже все знав про життя Іраїдочки і Катрусі через
Ганну Федорівну, яка, безумовно, найбільше дізнавалась
від мене, бо я в родині сестри жила 6 років, поки закінчила
свою освіту.
Микола Григорович казав мені тоді, що він знає Іра-
їдчину здібність до співу, що вона ще до 2-ох років уже
співала «Стоїть гола високая», та «Теце ліця невелиця» («Тече
річка невеличка») — вона в дитинстві не вимовляла «р» і
ще якусь літеру. Що він має в себе рояль, і що він придбав
для Іраїдочки, і як Катруся схоче його взяти для Ірочки,
то він їй його віддасть. Що він сьогодні ходив назирці за
ними по крамницях і йому не вірилось, що в нього така
«велика» дочка (5 з половиною років!). ,.<•„•
Потім ще казав, що він міг би, через суд, добитися
регулярного побачення з дочкою, але він не бажає Катрусі
якихось «сімейних катастроф», і що він надіється, що Ка­
труся це сама зрозуміє і як підросте Іраїда, то дозволить
їм зустрічатись.
І ще, що мені запам’яталось, що він казав ніби він
хворіє: чи на нирки, чи на печінку, і що він старанно
лікується, щоб дожити, коли Іраїда буде вже дорослою,
але не так сталось.
Ця моя остання зустріч з Миколою Григоровичем за­
лишила в моїй пам’яті і приємну, теплу згадку про нього, і
якийсь душевний жаль, до цієї, часом і трохи різкої, нату­
ри і в той же час щирої, правдивої і теплої душі.
Пізніше, при нагоді, я все розповіла Катрусі про цю
зустріч і розмову з Миколою Григоровичем і вона мені
сказала так само, що як виросте Іра, то вона їй все розка­
же і тоді нехай вона сама як схоче, так і зробить.
Але так не сталось, бо за рік чи півтора, після нашої
розмови, Катя посварилась з своїм чоловіком, а Ірочка
розплакалась і, обнявши вітчима, крізь сльози вигукнула:
«Не кричи так на папочку»! А Катруся була рознервована і
з злістю сказала: «не приставай, то не твій папочка, в тебе
є рідненький папа, а це тільки Надін»! А Іраїдочка ще в
більші сльози: «ні! ні! — це мій ріднесенький папочка»!
Разом з Ірочкою заплакав і її вітчим — видко це йому
було дуже боляче! А, може, думав, що Ірочка переміниться
до нього, — бо ж він її любив як рідну дочку.
Після тієї сварки ввечорі, коли полягали спати, тихень­
ко приходить до мого ліжка Іраїдочка (моя «заканурка»
була поруч з дитячою спальнею) і пошепки питає: «чи
правда, що в мене є другий папа»? А її тітка була не
багато розумніша від племінниці (на 9 років старша), а це
49 здавалось таке «романтичне», і під дитяче «чесне слово» я
все їй розказала.
На другий день, потайки, показала маленьку світлину
Іраїдиного батька в своєму підручникові і сказала, що в
ізюмському музеї є його портрет, майже в натуральну
величину погруддя.
І ми в якусь неділю попросилися в «нашої» мами піти в
музей (хоч ми вже там і раніше були), але, безумовно, не
сказали, чого це нам так потрібно було знову туди йти.
Після цього випадку ми декілька разів про це розмов­
ляли з Ірочкою, і про останню мою зустріч з її батьком
все розповіла. Певно, Іраїда слухала це з захопленням, як
цікаве оповідання з книжки. А що було надзвичайного, що
Іраїда ніколи мене не зрадила перед мамою, хоч ми часом
з нею і сварилися, видко щось у цій дитині після цього
зформувалося і вона боялась, щоб не загубити в мені друга
і того «змовника».
В 1933 році, коли була замітка в газеті про смерть М.
Хвильового, то перша прочитала це моя середня сестра —
Дуся (вона тоді мешкала в родині сестри Каті), а коли я
до них прийшла, після роботи, то вона мені показала, а
потім прийшла Іраїда і ми їй це показали. Вона прочитала
і заплакала (їй тоді було 13 з місяцями). Мала образу на
маму, що та її ніколи так і не познайомила з рідним
батьком. Але ж мати не думала про такий його трагічний
кінець!
Очевидно, що Іраїда заплакала не того, що любила
його як батька, але в її думках і мріях, може склалося
якесь уявлення про майбутню з ним зустріч, може, їй хоті­
лось пережити цей момент. Але вона матері про це нічого
не сказала (вона по натурі скритна), тож ми з сестрою
Дусею були свідками цієї дитячої трагедії.
Після цього ми дуже рідко згадували про це, ніби боя­
лись доторкнутися до якоїсь болючої рани. Як реагувала
Катя на смерть, мені не довелось бачити, але чула роз­
мову з кузинкою, що вона в житті тільки його любила.
Знала про це і наша мама і жалкувала, що так сталося.
Очевидно, Катруся їй колись відверто все розповіла.
Мати наша була розумна і розсудлива — це зразок

жінки-героїні і матері. За її життя під час революції і пізні­
ше, при «совєтах», її героїчні вчинки були ніби легенди, —
це я не перебільшую! І якщо вона була в свій час проти
Миколи Григоровича, то вона цілковито мала на це під­
ставу, бо він тоді таким був, легковажним і довірливим.
Написала Вам і про нашу кохану матусю, щоб реабі­
літувати її чудову душу, перед Вами, бо вона на це заслу­
говує!
5. 8. 1981 3 щирою пошаною до Вас!
Д. Гащенко

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.