Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

РОЗДІЛ III. СМЕРТЬ І ПОХОРОН М. ХВИЛЬОВОГО В ПАМ’ЯТІ Й СПРИЙМАННІ ЙОГО СУЧАСНИКІВ. МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(З недрукованих спогадів1)
…А сосни гудуть-гудуть…
— Чого так сосни гудуть?
— Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіатський край!
М. Хвильовий, «На глухім шляху»
З вістками про літературне життя в Харкові незмінно
в’язалося в Києві ім’я Миколи Григоровича Хвильового.
Як водиться в таких випадках, говорилося про нього
багато всячини. Насамперед — що це ніякий не українець,
а трохи не зукраїнізований коньюнктурник, що він і ніякий
не Хвильовий, а справжнє прізвище його Фітільов; що він
і мови української як слід ще не знає, бо вживає в своїх
писаннях багато москалізмів; що він — активний більшо­
вицький партизан — трохи не сам чекіст; що він, нарешті…
незаконнонароджений син якогось зовсім неосвіченого ро­
сіянина й української вчительки — навіть до таких леґенд,
що скидалися швидше на плітки базарних перекупок, до­
ходило в київському літературному середовищі.
Та це й не дивно. Коли на творчому, а особливо літера­
турному виднокрузі з’являється небуденної яскравости зірка,
навколо появи її завжди починають вирувати всякі, навіть
найнеможливіші, поголоски. Така вже людська вдача. І то,
здається, не тільки українська вдача.
‘ Текст спогадів Олекси Кобця беремо з журналу «Нові дні», грудень
1979 і січень 1980 р. Автор спогадів — поет, прозаїк і перекладач — був
активним діячем у літературному процесі 20-их років. Тому його спогади
в багатьох випадках мають документальну вартість. З технічних причин
ми змушені були скоротити деякі побічні й неістотні епізоди. Пропущені
місця позначено чотирма крапками.
153 А що Микола Хвильовий уже з перших кроків появи
своєї на літературному полі показав себе справді постаттю
небуденною, свідчили вже його сміливі, гострі і талановиті
твори.
В той час у Києві знали вже, здається, його «Кота в
чоботях», його «Редактора Карка», його «Санаторійну зо­
ну», а може вже й «Сині етюди» і ще дещо. Всього не
пригадаєш.
Одно тільки певне: вже ці перші ластівки з ранньої
творчости Миколи Хвильового беззаперечно свідчили про
високу обдарованість автора їх, про глибочінь його мис­
лення, про гостроту сприймання сучасної розхристаної ра­
дянської дійсности і — головне — про майже одчайдушну
сміливість його в зображенні тодішньої «революційної» тієї
дійсности саме на Україні. І саме з погляду українського.
Все це примусило киян відразу насторожитись і, поми­
наючи всякі плітки, ставитись до Миколи Хвильового з
належною увагою і повагою.
І коли одного холодного (здається, осіннього) дня в
Києві почули, що група українських письменників із Хар­
кова має відвідати Київ і виступити прилюдно з читанням
своїх творів і що між гостями буде й Микола Хвильовий,
ця звістка блискавично розлетілась по високошкільних
авдиторіях, по закладах, по студентських гуртожитках та
інших закамарках, де мешкала вбога на земні блага, а
багата духом українська молодь….
* * *
Велика заля, льожі й усі яруси театру на Фундуклеївсь-
кій уже заздалегідь, може за годину перед початком літе­
ратурного вечора, були до берегів переповнені. По самі
вінця. Публіка була найрізноманітніша, особливо щодо
одягу, але переважала молодь і то, безперечно, високо-
шкільна та середньошкільна молодь. Шапки, теплі бурну-
сики, незграбні чоботи (більше онуч — аби ногам тепліше)
переважали. В театрі не палили, бо Київ ще переживав
затяжну паливну кризу. Проте юну масу публіки гріла її
власна молода кров. Театр гудів перед початком, як роз-
154
тривожений несподіванкою, працьовитий, невгамований
вулик.
Нарешті — завіса впала. Слово розпорядника — мимо.
Майже годинний виступ літературного критика з Харкова
Коряка — мимо. Якась невиразна новелька чи Копиленка,
чи ще когось — мимо.
Аж ось із-за лаштунків підійшла ближче до рампи не­
величка і непоказна постать у сірій солдатській шинелі, з
чорною кучмою буйного волосся на голові, з широкими,
чорними бровами, що густими дугами сходились на пере­
ніссі, у військових черевиках із обмотками. Чоловік став,
глянув на залю, злегенька привітно вклонився.
В душі глядачів урізалася та мить погляду його великих
очей, щоб ніколи не згаснути в уяві тих, хто з ними раз
зустрівся. Очі і брови. Дві незабутні, зворушливі деталі
цієї сірої, як сіра була вся тодішня радянська дійсність,
постаті в солдатській шинелі.
Розпорядник попередив, що товариш Микола Хвильо­
вий прочитає свою новелю «Я».
Гомінка заля ще не заспокоїлась. Чути було часте каш­
ляння, човгання стільців, подекуди ще незакінчені, прити­
шені розмови.
Хвильовий почав читати. Почав звичайним собі людсь­
ким голосом, у якому спершу не чулось нічого особливого,
але слово за словом, кидане ним перед тисячну масу ще не
зовсім заспокоєних слухачів починало викликати все біль­
шу й більшу увагу. Навіть напруження. Навіть перенапру­
ження.
Голос читця, що відразу здався трохи загострим, з
якимись невблаганно-металевими нотками, поволі перетво­
рювався в глибокі, задушевні звуки зворушливого грудного
тембру, що мимохіть приковував справді всю увагу слу­
хачів до дна.
Заля завмерла. Тиша — абсолютна.
Слово за словом, мазок за мазком — чистої, прекрас­
ної української мови (часом починало виринати питання:
чому такою чарівною мовою говориться про такі жахливі,
нелюдські справи?) Хвильовий змальовував отруйну, за­
душливу атмосферу чекістських льохів, атмосферу безви-
155 ході, створеної, здавалося, сатанинською, якоюсь невбла­
ганною, апокаліптичною силою…
Почувалося безпорадне, смертельним жахом стискуване
борсання української душі, захопленої пасткою фатальної
неминучости…
І те, що починало було забуватися підо впливом вічно
юного, вічно нового в житті людському, починало знову
виринати в душах і уявах настороженої, завмерлої в увазі
залі. Знову перед тремтливими душами тисяч людських
істот виринали з кривавих підземель ЧеКи отруйні випари
і примари невблаганної дійсности.
Були моменти, коли хотілося зірватися з місця, бігти
геть, світ-за-очі, хотілося хлипнути чистого, неотруєного
атмосферою чекістських катівень повітря, хотілося одчай­
душно, істерично крикнути:
— Годі! Знаємо! Чули! Бачили!
— До-о-сить!…
А читець у сірій солдатській шинелі добивав свідомість
слухачів…
… Ось що принесла і що несе в своїх закривавлених
ідеологічних торбах дика комуністична сила…
…Я мушу вбити, ні, я навіть свідомо, власноручно
вбиваю свою Матір, яка в муках дала мені побачити цей
світ; я знищую те найдорожче, про наидорожчість чого
ніколи, ніде, відколи світ стоїть, не виникало, здається,
суперечок, — я мушу переступити через труп мною поз­
бавленої життя Тієї, яка дала жити мені, переступити, щоб
задовольнити й оправдати самим Люципером, здається,
вимріяні й вигадані пекельні постуляти перебудови світу…
Боже! Боже! Та куди ж іти вже далі?!…
Такі міркування викликало слухання того, що читав
Микола Хвильовий.
Поруч мене сиділи Григорій Косинка і Тодось Осьмач-
ка. В хвилини душевного відпруження, в якісь ледь помітні
павзи в діянні на свідомість слуханого я мимохіть зиркав
на своїх сусідів, зиркав так, щоб вони того не помітили.
Завжди всміхнений, життєрадісний і непосидющий Ко­
синка аж надто, як на мою думку, перенасичений тим, що
зветься скепсисом щодо всякої чужої (не його) творчости
156
(а. була у нього така непогана риса у вдачі!), сидів, міцно
стиснувши вуста, на яких ні сліду не було його невгасимої
усмішки, і, насупивши свої досить густі й виразні брови,
чого з ним майже ніколи не траплялося, слухав усім єст­
вом. Очі його були прикуті до сірої постаті на кону так,
що, здавалося, ніяка в світі сила не відірве їх від винуватця
того глибокого душевного зворушення. А що діялося в
тих очах!..
Осьмачка сидів так само, як прикований до місця —
жоден нерв, здавалося, не ворухнеться в його високорослій,
незграбній постаті — сидів із широко розкритим ротом,
чого ніколи ніхто не помічав у нього раніш — аж нижня
губа трохи, здавалося, одвисла від глибокого зворушення,
від такої справді несподіванки…
А Хвильовий дочитував.
Ми звикли вже до того, що коли артист, чи співак, чи
промовець закінчує на кону свій виступ, вибухає буря
оплесків ще наприкінці його останньої фрази чи останнього
звуку співу.
Хвильовий докінчив, скромно вклонився, повернувся й
пішов за лаштунки. Заля якусь, трішечки довшу за зви­
чайну мить, мовчала, мов приголомшена. І вже коли автор
«Я» зник за лаштунками, несподівано вибухла шаленими
оплесками, які не вгавали аж надто довго.
Хвильового викликали, гукали, просили.
Розпорядникові, що вийшов оголошувати наступний
виступ, не давали говорити.
Осьмачка біля мене глибокодумно крякнув, а потім про­
мовив: «умгу…». Що то мало значити — не знаю, але
думаю, що багато всячини.
Косинка труснув кучмою молодого, неслухняного во­
лосся і багатозначно сказав:
— Оце то колупнув… до самого дна…
Театр шалів від вигуків, від оплесків. Довелося оголо­
сити перерву для заспокоєння. І відразу — гуртки й гуртки,
жваві розмови, жвавий обмін думками про враження від
пережитого. Молодь справді переживала прослухане, як не
абияку подію.
Далі виступив Тичина. Дарма, що був він обвіяний
157 чарами глибоких симпатій за свої перші, справді непов­
торні поезії, дарма, що в той день виступ його відзначався
якимось особливим піднесенням — він не деклямував у
звичайному розумінні, а майже співав і таки часом співав
свої, ретельно вишліфовані й високою поезією насичені
слова-образи, його виступ вітали, але далеко було до того
вітання, якого перед ним зазнав автор страшної новелі
«Я».
Виступав іще Сергій Володимирович Пилипенко — ор­
ганізатор і вождь Всеукраїнської спілки селянських пись­
менників Плуг — «папаша», як його довгі роки звали
письменники. Він читав свої, завжди важкі кострубаті і…
неталановиті байки. Виступав іще хтось із киян, а може й
харків’ян, але ті виступи не залишили вже ніякого сліду в
душах і свідомості слухачів.
Заля до кінця того вечора переживала глибокі враження
від прочитаного Хвильовим….
* * *
Друга моя близька зустріч з Миколою Григоровичем
Хвильовим відбулася в Харкові десь узимку 1924 року.
Над долею журнала «Нова громада», якою я був най­
істотніше затурбований, нагромаджувались важкі хмари
небезпеки. Уже кілька разів пропоновано мені переїхати з
редакцією до Харкова, де, як відомо, був пильніший догляд
і ширші можливості того догляду.
Знаючи, що такий переїзд буде початком кінця цього, з
усякого погляду, симпатичного і чи не єдиного справжньо­
го українського органу громадської думки й бодай повер­
хово вільної, не за примусом твореної літератури, — ор­
гану що чудом іще зберігся на тлі тодішніх умов життя, я
всяко опирався переводові до Харкова, і в тій справі мене
й було викликано до столиці УРСР.
Треба було мені побачитися з головою Всеукраїнської
спілки селянських письменників Плуг — Сергієм Володи­
мировичем Пилипенком. У Харкові була тоді жахлива
житлова криза, і Пилипенко жив у готелі — в так званому
«Селянському будинку» на Павлівському майдані.
158
Не принесла мені нічого втішного та зустріч.
Насамперед, прийшовши просто з потяга десь уже по
9-й годині ранку, я застав «папашу» в його тісненькій кім­
натці ще в ліжку. І чи тому, що поруч із ним, сором’язливо
кутаючись у готельні ковдри, тулилась його дружина, чи
тому, що напівперелякані, аж надто великі красиві, виразно-
чорні очі пані Пилипенкової, якими вона крадькома зир­
кала на мене з-під ковдри, не втручаючись у нашу розмову,
справили на мене гнітюче, глибоко співчутливе до неї вра­
ження, — зустріч і розмова з «папашею» залишила в мені
глибокі сліди незадоволення.
Сергій Володимирович, не скидаючи своїх у золотій
оправі окулярів навіть у ліжку, часто й глибокодумно
плямкаючи губами, в розмові про напрямок журнала «Нова
громада» відразу перейшов на повчально-менторський тон,
виголошуючи — не просто висловлюючи, а саме виголо­
шуючи — свої думки, ніби глибокі власні переконання, і
вже тим примусив мене відразу насторожитись.
Коротко: Пилипенко доводив мені (як українець —
українцеві), що переживаємо, мовляв, такий час, коли на
всі заставки й з усіх щілин мусимо підкреслювати, що ми
— українці, що ми — відмінна нація, відмінна у нас куль­
тура, відмінний життьовий уклад, обряди, звичаї і т. д. і
т. д. Говорив те, що мені змалечку добре було відоме.
— Аж до «нехай живе вільна й незалежна!» — ось що
сьогодні на часі. І це ви, як відповідальна людина в жур­
налі, повинні собі затямити. Але — одночасно: дзвоніть у
всі дзвони, кричіть на всіх перехрестях, нагадуйте кожною
друкованою літерою журнала, розбуджуйте всякими мож­
ливими способами клясову нетерпимість до куркуля, до
багатія, до здирщика та визискувача! Таке сьогодні настав-
лення партії… І якщо ви підете цим шляхом, то йтимете в
ногу з партією, з її генеральною лінією, ви збережете гарне
культурне вогнище, за яке ми вважаємо ваш журнал.
І так далі. І так далі.
На мої невиразні заперечення, що багато хто собі в’язи
скрутив уже на пропонованих тепер ним ідеях і постулятах,
Сергій Володимирович глибокодумно зауважив:
159 — Кажу вам, що основний ворог наш — це куркуль, і
якщо хочете послухатись моїх порад…
Чарівливі, глибоковразливі очі колишньої пані Голубо-
вичевої, здавалось мені, говорили щось інше, щось засте­
режливе, про щось ніби хотіли безмовно сигналізувати
мені.
Вийшов я від всеукраїнського письменницького «пала­
ті» з глибоким розчаруванням, і ще з глибшою впевне­
ністю, що наговорив мені землячок Пилипенко дурниць,
та з гарячим бажанням побачитися ще з кимось, щоб пе­
ревірити настановлення «папаші».
І, на мою велику втіху, того самого дня мені сказали,
що мене дуже хоче бачити Хвильовий. Микола Григорович
Хвильовий. Пообіцяли ввечорі влаштувати зустріч.
Уже тією звісткою я був немало схвильований. І в
наслідок довгих роздумувань вирішив — будь там що,
нехай він і який комуніст (Пилипенко теж комуніст, хоч і з
колишніх боротьбістів), але ж у нього гаряче б’ється справ­
жнє українське серце, — поговорити з Хвильовим якнай-
відвертіше.
Сталося так, що нас познайомили на вулиці. І здається,
що то було на тому самому Павлівському майдані. Тільки
вже не ранком, а ввечорі, коли скупо годовані славетною
харківською турчанкою2 вуличні ліхтарі в присмеркових
сутінках тримали вулиці самозваної столиці України в на-
півтьмі.
Ті, що познайомили мене з Хвильовим, відразу відій­
шли, і ми залишились на вулиці вдвох.
Харків вирував усіма живчиками свого індустріяльного,
розбурханого першими днями НЕПу життя. Дзенькіт і
брязкотіння авт, далекі відгомони голосів величезного за­
лізничного вузла (100 потягів на добу в усіх напрямках) і
рідкісні погуки велетнів-заводів — усе це зливалось над
Павлівським майданом — своєрідною западиною супроти
недалекого Нагірного району — в якусь дивну какофонію,
2
Електротурбіна, тоді недавно куплена радянськими посланцями в
Константинополі за скажені гроші, і куплена дуже недавно, бо цілий ряд
років вона майже день-у-день вибувала з ладу, залишаючи столицю
України без світла.
160
яка то тривожила, то прикро лоскотала нерви, то знову
присипляла чуйність, але в усякому разі невпокійно діяла
на нерви незвиклого.
Я не був ще досить призвичаєний до такого вирування
великоміського життя (у Києві — багато тихіше й затиш-
ніше), проте ту галасливу какофонію відчував тоді мало.
Мене більше цікавили підсліпуваті харківські ліхтарі, що
аж надто скупо ділилися світлом з тисячами пішоходців та
автоїздців, оточені, як своєрідною авреолею, сірою мрякою
важких випарів індустріяльного осередку.
Тоді, в ту хвилину найбільше цікавив мене Хвильовий.
Якимись дивними, підсвідомими шляхами я відчув
швидко — і це сталося вже після першого дружнього стис­
кання ним моєї руки — відчув у Миколі Григоровичеві
того, кого справді можна назвати другом.
Він як ініціятор нашої тодішньої зустрічі, заговорив,
розуміється, перший. Почав якимись звичайними, буден­
ними запитаннями: як живеться, як працюється, як вам
подобається Харків, але я всією істотою відчував, що це
його найменше цікавить.
Ми пройшли повз «Селянський будинок», де на пішо­
ходах не було майже нікого, пірнули в півтьму завулку,
що звертав у напрямі на далеку звідти Основу, а далі —
далі я просто загубив свідомість напрямків і місць, де ми
проходили. Спостерігав тільки — і то досить гостро — що
весь час ми пильнуємо йти незалюдненими вулицями й
завулками, тримаємось якось інстинктивно в тіні, далі від
тьмавих ліхтарів, а при зустрічах із пішоходцями мимохіть
обидва стишуємо мову…
Хвильовий скоро звернув розмову на Київ, на тамтешнє
письменницьке середовище, на журнал «Нову громаду». І
тут я відчув, що саме це, саме доля журнала, його напря­
мок, умови праці в ньому і перспективи дальшого існу­
вання і було метою його зустрічі зо мною.
В тоні голосу Хвильового, яким він розмовляв зі мною,
в коротких небагатомовних і, видно, глибоко зважуваних і
продумуваних запитаннях і відповідях його я відчув, що
маю справу з цілковитим антиподом балакуна Сергія Пи-
липенка.
161 Моя настороженість до Хвильового як до комуніста
зникла вже з перших сердечних запитів його про умови
літературної праці українських майстрів слова в Києві. І
воднораз глибоко відчув, що і його настороженість до
мене — і як до людини непартійної, і як до людини досі
йому незнайомої (хоч і чув він, безперечно, про мене, як
чув — розуміється, безмежно більше — про нього я), —
його настороженість також безвісти розтанула в цьому
запаморочливому присмерку нашої — не своєї — столиці…
Коли на дуже делікатно висловлене запитання Миколи
Григоровича про моє «вірую», якого я додержуюся в праці
для «Нової громади», я цілком щиро й відверто сказав
йому (зовсім не відчуваючи біля себе комуніста), що за
весь час моєї майже трирічної праці в журналі там не
появилось не тільки ні рядка, а навіть ні слова кривого
супроти героїв нашого національного визволення — Пет­
люри, Коновальця, Юрка Тютюнника, як і проти всього
національно-визвольного руху (а всякі підрадянські друко­
вані органи мусіли за всяку ціну ганьбити й плюгавити те
святая святих українського народу), — очі Хвильового,
коли він аж нахилився до мене, щоб заглянути в обличчя,
блиснули якимось особливо радісним блиском, він узяв
мене по-побратимському під руку, і вже так і не випускав
своєї руки з-під моєї увесь той довгий вечір.
А словами сказав:
— Ви робите, безперечно, чесно, як і слід кожному з
нас… Але… (і в голосі стало чути гіркий смуток) — чи
довго вам пощастить так триматися?
При тій нагоді я розповів Миколі Григоровичу про ті
настановлення, які я почув сьогодні тут, у Харкові, від
однієї відповідальної партійної, але української людини
(прізвища Пилипенка я так і не назвав); він, одну хвилину
подумавши, гірко відповів:
— Стережіться, товаришу Кобець, таких малопродума-
них порад. І робіть із них свої висновки. Можливо, що
таке настановлення вони й дали на якийсь час. Але ж ви
знаєте, як міняється їхня тактика, ви знаєте, що там за
всяку ціну чіпляються за владу… І не забувайте, що на
подібні гачки піймалося вже немало наших хороших лю-
162
пей… Отже, тримайтеся, як трималися досі, і нехай вам
щастить. Пам’ятайте, що ви своїм, нехай малесеньким,
вкладом якось та збагачуєте скарбницю нашого… трудо­
вого народу.
Ми ще довго блукали напівтемними вулицями Харкова.
Мій потяг, що відходив десь по 9-й вечора на Київ, уже
пішов, я втратив пляц-карту, переночувати мусів у якійсь
мебльованій нічліжці біля вокзалу в Харкові, запевнивши
на прощання Миколу Григоровича, що маю де перено­
чувати.
І розлучились ми — друзями до смерти…
* * *
На жаль, до його трагічної смерти…
Іншого разу в Харкові, побувавши на авдієнції у голови
«Книгоспілки» Адольфа Ернестовича Гетлера, шведа чи
норвежця з походження, старого російського ес-ера, над­
звичайно культурної й милої людини, я, пославшись на
мої розмови про долю журнала «Нова громада» з Пили-
пенком і Хвильовим (ні словом не обмовившися про зміст
тих розмов), дістав запевнення, що журнал покищо зали­
шиться в Києві.
На жаль, лише покищо.
Бо вже з року 1925-го я жив постійно в Харкові, при­
мусово перекинутий туди, разом із «Новою громадою»,
зустрічався з Миколою Григоровичем Хвильовим мало не
щодня, бо мешкав довший час у тому самому будинку
«Слово», всього через дві стіни віддалі, але то були зви­
чайні, буденні зустрічі.
Третя небуденна зустріч моя, вже з тінню Миколи Гри­
горовича, відбулася в ніч на 14-те травня 1933 року.
Десь по десятій годині ранку 13-го травня 1933 року в
першому крилі нашого спільного будинку «Слово» в Хар­
кові пролунав трагічний постріл, що вкоротив життя Ми­
коли Григоровича Хвильового в час може найвищого роз­
квіту його письменницьких сил, які не знаходили виходу в
задушливій атмосфері підрадянського животіння.
Під час ранкового чаю в гурті друзів — Остапа Вишні,
163 Олеся Досвітнього та, здається, Івана Дніпровського і ще
когось, що снідали разом у квартирі Хвильового (містилась
на так званому цокольному поверсі, і до його балькону
майже рукою можна було з землі дістати), Іван Кириленко,
проходячи через двір і побачивши через балькон приятелів
за столом, покликав Хвильового — щось сказати. Микола
Григорович, перепросивши друзів, вийшов із-за столу, сту­
пив на балькон, і я з свого вікна бачив, як вони обмінялися
якимись незначущими фразами, чув, що згадували сьогод­
нішню добру погоду, наприкінці хтось із них сказав щось
веселе, бо обидва безжурно засміялися, і Кириленко пішов
собі за ріг будинку, до виходу на вулицю. Хвильовий,
повернувшися в кімнату, не кажучи нікому нічого, прой­
шов до сусідньої кімнати (свого робочого кабінету), і
достоту через п’ять хвилин по тому його друзі почули з
кабінету звук пострілу… Мені з мого вікна напроти зда­
лося, що чув якийсь гук і я. Кинулись прожогом туди і
застали Миколу Григоровича в кріслі, з затиснутим у руці
наганом, а з правої скроні густо стікала на схилене обличчя
гаряча кров…
На столі лежала маленька записка. її встиг скопіювати
Остап Вишня (і показував потім мені), заки не примчали
архангели з ҐПУ й забрали і наган, і цей останній доку­
мент великої української душі.
В записці говорилось про те, що сьогодні надворі тра­
вень, що сьогодні особливо гарно світить сонце. «А я так
люблю життя і сонце. І завіщо нас переслідують?..»
Напередодні, в ніч на 12-те травня, вперше в будинку
«Слово» було заарештовано особистого друга Хвильового
— Михайла Ялового.3 Цілу ніч — від вечора до ранку —
ґепеушники рилися в квартирі Ялового, перекопуючи по­
стіль, білизну, вистукуючи в стінах, чи немає десь порож­
нечі, підриваючи підлогу… На ранок Ялового завезли, і
відтоді про нього всякі вістки загинули. І відтоді почалися
безконечні нічні нальоти на будинок «Слово», коли часом
приїжджало півсотні верхівців, які оточували непрохідним
3
Арешт Ялового відбувся на днів десять раніше. Тут пам’ять авто­
рові зраджує.
164
ланцюгом увесь двір будинку «Слово», поки спеціялісти
порпалися то в тій, то в тій квартирі письменника, а на
ранок чи його самого, чи й усю родину відвозили чорним
вороном — навіки кудись, безслідно…
Отже — про мою третю зустріч із Миколою Григо­
ровичем.
Десь коло дванадцятої години вночі на 14-те травня до
мене зайшов засмучений (як глибоко засмучені були й усі
друзі Хвильового) Іван Дніпровський і попередив, що з 2-
ої до 4-ої години вночі моя черга нести почесну варту над
труною Миколи Григоровича.
Так вирішив неофіційний «комітет» для похорону Ми­
коли Григоровича. Те запрошення мене глибоко зворуши­
ло. Треба сказати, що в буденному житті, в частих зустрі­
чах з Хвильовим як співмешканцем того самого будинку
ні я, ні він ніколи не згадували одне одному нашої давньої
зустрічі в Харкові на Павлівському майдані, свого близь­
кого приятелювання ми ніколи ніде і ніяк не маніфесту­
вали, але, видно, знали друзі наші взаємні симпатії, коли
прирекли мені нести почесну варту над домовиною по­
кійника…
Даруйте мені, але ця свідомість сповнила мене, коли
тільки можна так сказати, сердечною втіхою…
Рівно о другій годині вночі я без стукання тихо ввійшов
до вбогої на обстановку кімнати Хвильового (до речі: тіль­
ки він та ще хіба Майк Йогансен і Микола Куліш мали
таку неймовірно вбогу обстановку — канапку, стілець, про­
стенький столик для писання та й усе, коли, наприклад,
квартира Івана Микитенка утопала в дорогих килимах,
дорогих меблях, цінних картинах та іншій люксусовій мі­
шурі), мене змінив з варти Іван Сенченко, якого, своїм
порядком, мав змінити десь уже ранком Іван Дніпровський.
На столі (на тому самому, де він писав свої невмирущі
твори) лежав Микола Григорович із сумирно складеними
по-християнському на грудях руками. Мляво світила неви­
сокої напруги електролямпа. На правій скроні небіжчика,
прикритий ватою, просоченою наскрізь кров’ю, був вхід
кулі від нагана; те місце, трохи нижче вати, почорніло від
165 опалу. Куля не вийшла наскрізь — застрягла в черепній
коробці, і на лівій скроні від того надулась велика ґуля.
Микола Григорович лежав із заплющеними очима, тінь
смерти ще не змінила його завжди задуманого обличчя;
міцно стиснуті вуста, здавалось, несли з собою в вічність
скаргу-скорботу до Всевишнього за люту неправду, яку
чинили його багатостражденному українському трудовому
народові. І все його обличчя було суцільною скорботою.
Саме це й привернуло мою увагу від першого моменту
вступу на варту — навіть смерть не злагіднила рис обличчя
цього страдника, як робить вона з мільйонами й мільйо­
нами звичайних смертних, коли з останнім віддихом про­
яснює всі риси, часом покриваючи обличчя померлого ла­
гідним, щасливим виразом…
Він був засмучений і після смерти.
* * *
У день похорону Миколи Григоровича Хвильового мі­
ліція зранку оточила шлях від будинку «Слово», через
Пушкінську вулицю — до самого кладовища. По вузах
(високих школах) було суворо наказано навчання не пе­
реривати, письменникам пошепки переказувано, щоб «не
дуже то демонстрували» на похороні.
Двічі за всю дорогу до кладовища припало й мені, по
черзі, нести труну.4
Над розкритою могилою промовляли Петро Панч, Іван
Микитенко, Іван Кириленко та, здається, ще один хтось.
Говорили більшовицькими нудними загальниками, на вся­
кий лад повторювали надруковане на другий день після
самогубства Хвильового урядове повідомлення, що смерть
Хвильового — це постріл у спину революції, картали по­
кійника за те, що він був збочив з генеральної лінії партії…
Але все то було — нещире, надумане, надиктоване…
На кладовищі буйно пахло розквітлими вишнями, ла­
гідно й ласкаво сяяло травневе сонце, дратували нудні й
4
Труну Хвильового на цвинтар везли не несли. Тут пам’ять авторові
теж зраджує.
166
антилюдські промови друзів г
Н
е посилено забилося серце,
коли б не лагідно підставлена
сторонньої жінки — мабуть, я
А стояв я над самою свіжо
іеред обличчям смерти, у ме-
потім закрутилася голова і,
вчасно рука сусідки — якоїсь
впав би був непритомний.
викопаною ямою….
Олекса Кобець
«Нові дні», грудень 1979 і січень 1980

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.