Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

СМЕРТЬ І ПОХОРОН ХВИЛЬОВОГО

Тоді вже почався голод в Україні; влада забрала у
селян весь хліб, і селяни почали вмирати з голоду.
Микола поїхав, щоб самому побачити, що діється, але
поки добрався до рідного села, мало не захворів. Через
два тижні повернувся до Харкова і був такий сумний та
пригнічений, що я налякалася.
— Може що трапилося в дорозі? Ти хворий?
Але він відповів мені:
— Старенька (так він називав мене усе наше спільне
життя), якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах
— це жах! Це страшний жах! Уяви собі — по дорогах
лежать пухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не хо­
дять, бо не мають уже сил рухатися. Біля матері лежать
мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть
псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя кра­
сується по полях? Та ж нема кому його сіяти і збирати!
Багатюща країна, земля як золото, трудолюбивий і здібний
народ; що з ним зробили?!
Микола плакав, стогнав і захворів. Коли він зривався і
кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені:
— Про це не лише писати треба, а кричати, бити у
дзвони на сполох!
Декілька днів він ходив, як божевільний. Серце його,
уже тоді хворе, розгулялося: мав страшні болі, не міг
спати. Врешті мусів звернутися до свого давнього лікаря
Фінкельштейна.
1933 рік. Голод докотився й до міст, де давно вже
1
Уривок із спогадів Антоніни Куліш. Передрук з кн.: Микола Куліш
«Твори», Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 415-420.
168
запроваджено було карткову систему. Продуктів було ма­
ло, і годі було їх дістати. Моя донька Ольга була слабого
здоров’я, а коли почався голод — вона тоді вчилася в
школі і в консерваторії — буквально падала з ніг. Я ба­
чила, що голод нищить мою дитину, і просила Миколу
роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола
мені відповів:
— Що Ольга!? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся
Україна?
Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і
про себе, ледве пересуваючи ноги; був виснажений докраю.
В ніч з 12 на 13 травня 1933 року ув’язнили Ялового.
Його забрали вночі. Увесь будинок «Слово» був дуже схви­
льований. Ніхто не знав причини арешту. Усі притихли і
жили здогадами.
13 травня був гарний соняшний день. Несподівано Ми­
колу покликав до телефону Хвильовий. Він сказав:
— Гурович! Сьогодні гарний день. Прийди, друже, до
мене й підемо на прохід до парку.
Микола відійшов від телефону вкрай здивований. Так
довго вони з Хвильовим не бачилися! Майже рік минув з
того часу, як вони розмовляли, хоч Хвильовий жив у тому
самому домі й за кілька кроків від нашого мешкання.
Микола пішов. Якось пізніше він розповів мені:
У хаті Хвильового застав Досвітнього, Вишню, Епіка,
Дніпровського, Йогансена, Арк. Любченка та ще одного.
Він здивувався, що Хвильовий запросив таку велику ком­
панію до парку. Хвильовий почав частувати всіх чаєм,
настрій мав збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Ні­
кому не здавалося це підозрілим. Причина для всіх була
ясна. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І чи
не найсильніше — на Хвильового. Всі були під тяжким
враженням. Дехто пив чай, а господар взяв гітару й почав
наспівувати слова Пушкінового віршу «Бесьі»:
Хоть убей, следа не видно;
Сбились мьі, что делать нам!
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам…
10 Після цього поклав гітару й вийшов до свого кабінету.
Раптом всі почули з кабінету голосний постріл. Коли вбіг­
ли туди — Хвильовий сидів у кріслі, з правої скроні бігла
цівка крови й падала краплями на підлогу, рука з кольтом
звисла, і кольт випав. Мій чоловік з жахом вибіг до хати й
крикнув:
— Хвильовий застрілився!
Був блідий, як полотно, але підбіг до телефону і став
викликати лікаря, а мене послав до дружини Ґжицького
просити, щоб негайно ішла зробити Хвильовому застрик.
Коли прийшов лікар, було уже пізно. Він констатував
смерть. Хвильовий почав холонути. Його не рухали з місця
— чекали на агентів ДПУ.
Я побігла до мешкання Хвильового і коли відчинила
двері, зразу ж побачила Хвильового, що сидів за столом,
уже мертвий. Зі скроні ще текла кров. Я скрикнула і впала
непритомна. На мене це зробило страшне враження. Коли
я опритомніла, то почула, що біля мене хтось плаче, і
сама стала плакати. Я згадувала слова Миколи:
— Це наш надхненник! Він перший нам відкрив очі
на Україну…
Мене охопив такий жаль, що я не могла декілька годин
отямитися. Це сталося об 11-ій годині дня, а до 3-ої ДПУ
уже зафіксувало його смерть як самогубство, що і підпи­
сали присутні письменники як свідки цього страшного акту.
Після четвертої години дня ми вже Хвильового обмили,
одягли у чисту білизну й чорне вбрання, і я на ноги йому
одягла білі шкарпетки. Люди не розходилися з мешкання
покійного, багато осіб приходило подивитися. Тим часом
пішли замовляти труну, і Хвильового зфотографували вже
лежачого на столі. Після цього, увечорі привезли труну і
його поклали в неї та ще раз зфотографували. За життя
Хвильовий дуже любив музику і колись, жартуючи, сказав:
— Як я помру, прошу похоронити мене з музикою
шопенівського похоронного маршу.
Так і зробили. 14-го травня ранком Хвильового винесли
на подвір’я; навколо труни зібралося багато людей, знову
фотографували, і лише тоді відвезли до клюбу ім. Бла­
китного — на останнє прощання. Багато туди пішло людей
170
прощатися. Почесну варту, яка змінялася щоп’ять хвилин,
несли всі найвидатніші письменники того часу. Було багато
промов, але змісту їх я зараз не пам’ятаю.
Микола мій терпів дуже. Це відбилося на його обличчі.
На нього страшно було дивитися. Цілу ніч під 14-е Микола
вартував без перерви коло труни свого найближчого, най­
кращого друга. Прощався з ним навіки. Коли відвозили
труну до клюбу, Микола, не спавши ні хвилини, не ївши,
пішов туди і там увесь час стояв біля труни, аж поки не
винесли покійного на цвинтар.
Тисячі людей ішли за домовиною з квітами. Музика
грала похоронний марш Шопена, але ДПУ і міліція, в
формі й без форми, також були присутні — це відчувалося
на кожному кроці.
Коли поставили труну біля розкритої могили, почалися
промови. Але в усіх промовах почувалася велика обереж­
ність. Кожне слово вимовлялося продумано і розважно.
Стали прощатися. Дружина Хвильового, Юлія Григорівна,
підійшла і поцілувала його в чоло, а Микола склав бла­
гально руки й крикнув:
— Сонце моє, сонце!
У ту хвилину всі стали на коліна коло могили, а дру­
жина Хвильового одтягнула Миколу трохи назад і щось
шепнула на вухо. Микола плакав, затуливши хусткою лице.
Коли спускали труну в могилу, музика знову грала
похоронний марш, люди не підводилися з колін. Коли
стали засипати могилу, присутні клали квіти та з великим
сумом, заплакані, почали розходитися.
Після смерти Хвильового НКВС покликало Миколу й
вимагало з’ясувати причину самогубства. Миколі дали па­
пір, щоб він усе написав. Майже дві години писав Микола.
Писав відомі речі про Хвильового, про що писали газети,
про що говорилося на прилюдних диспутах. Чи знав він
безпосередню причину цього кроку Хвильового — я не
знаю. Він цього нам не говорив.
Пізніше Микола так засумував, що я побоювалася, щоб
1
До нього не дійшла страшна черга, і я сховала його
обидва нагани. Микола став їх шукати і, не знайшовши,
запитав мене:
171 — Старенька, ти взяла в мене нагани?
Я посміхнулася і сказала:
— Так, Миколо, я заховала, бо боюся…
Тоді Микола мені відповів:
— Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хви­
льовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця!
Микола не заспокоювався й мав дуже тяжкий настрій.
Він був свідомий того, що це почалося нищення цілого
покоління письменників та що приходить і його кінець. Те,
що Микола лише думав, уголос сказав якось Епік:
— Знаєш, Миколо, тепер ми з тобою щоб не написали
— нас не признають, нам уже кінець.
1933 року організувався Союз Українських Письменни­
ків, до якого Миколу не прийняли як члена. У серпні 1934
року був з’їзд письменників у Москві, куди поїхало багато
й наших письменників. Микола мріяв про цей з’їзд, готу­
вався до зустрічі російських письменників з українськими.
Та його позбавили мандата на з’їзд, і це так сильно на
нього вплинуло, що він захворів ще більше на серце й
нічого не міг писати. Все читав у газетах про хід з’їзду,
гірко посміхаючись. З Москви писав йому Зенькевич: «Ми­
коло Гуровичу, Вас на з’їзді я не бачив. Що трапилось?
Чому Вас нема? Може Ви хворі? Прошу написати декілька
слів, — я дуже неспокійний. Ваш П. Зенькевич». Микола
читав та посміхався: «Так, так. Нас там нема…»
Відписав Зенькевичеві, що можна було написати, а той
вже догадувався про все. Наприкінці цього ж 1934 року
Зенькевича також заслали.
Антоніма Куліш

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.