Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ПОХОРОН ХВИЛЬОВОГО

Вістка про самогубство Миколи Хвильового блиска­
вично рознеслася по Харкові — тодішній столиці УРСР.
Того ж самого дня увечорі вночі біля будинку «Слово» при
вулиці Червоних письменників, де мешкав письменник, по­
силені патрулі таємних агентів ДПУ пронизували своїми
«всевидящими» очима кожного, хто поблизу проходив. У
місті розпочалися масові арешти з-поміж «подозрітєльних
елємєнтов» української інтелігенції.
На другий день — 14 травня 1933 року — в газеті
«Комуніст», головному органі ЦК КП(б)У на четвертій
сторінці, вгорі праворуч, появилася невеличка, рядків може
на п’ятдесят, замітка-некролог, заголовок якої «М.Г. ХВИ­
ЛЬОВИЙ» був обведений у чорні рамки. Коротко згадав­
ши, що письменник у своїй ранній творчості відбив героїку
і романтику революції і громадянської війни на Україні,
газета писала, що Хвильовий під кінець «заплутався в на­
ціоналістичних помилках» і тому, мовляв, не знайшовши
сил «виплутатися» з них, вирішив самовільно піти з життя.
Хоч як той некролог виглядав «обскубано» і вбого, проте в
той час (весна 1933 р.) газета ще могла написати, що
письменник відбив героїку і романтику громадянської війни
на Україні, і що все те, що він зробив пізніше, було ніщо
інше, як тільки «помилки». Бо, як ми знаємо, рік-два піз­
ніше, всі більшовицькі газети на Україні (а інших там не
було) кожне згадування імени Хвильового супроводжували
не інакше, як «фашистський бандит», «ворог народу», «шпи­
гун», «зрадник» та іншими «епітетами» з багатого арсеналу
московської лайки.
1
Текст цього спогаду взято з пКалендаря-альманаха на 1953 рік».
Буенос-Айрес, В-во «Відродження», 1953 р., стор. 61-65.
186
Цікавим було те, що в тій же газеті повідомлялося, що
похорони письменника відбудуться того ж самого дня, 14
травня, тобто зразу ж на другий день після самогубства.
Не відомо, чому ДПУ так поспішало з похоронами. Може
тому, що боялося, що почитачі автора «Вальдшнепів» поч­
нуть більше зіжджатися до Харкова, що могло б перетво­
рити похорони письменника в стихійну, але могутню де­
монстрацію українства проти московсько-більшовицької
окупації України.
Отож похорони мали відбутися 14 травня о 2-ій годині
дня з будинку літератури ім. Василя Блакитного на вул.
Каплунівській, 4.
Був чудовий травневий день… Надворі — тихо, тихо…
На блакитному слобожанському небі лише зрідка пробігали
хмарки. Сонце, байдуже до того, що робилося в той час
на українській землі, щиро посміхалося крізь верховіття
дерев, які тільки но почали розпукуватися. Ось-ось мали
цвісти сади.
Десь о год. 12-ій ми, група студентів одного з харківсь­
ких інститутів, уже були на Каплунівській. Хоч до похо­
ронів ще було добрих пару годин, проте біля буднику
літератури вже стояло чимало людей, які так само як і ми,
прийшли віддати останню шану своєму улюбленому пись­
менникові. Багато з них стояло здалека, на вулиці Пуш-
кінській і біля Технологічного інституту, мабуть, щоб це
так не впадало в очі тому ж «всевидящому» ДПУ.
Кількість людей щоразу збільшувалася. Десь біля пер­
шої години дня в головній залі будинку розпочалася гро­
мадська панахида по письменникові. Очевидно, з браку
місця, вхід туди був обмежений. На панахиді гарну про­
мову виголосив відомий письменник Іван Кириленко, автор
повісти «Кучеряві дні» та цілої низки інших оповідань і
романів (пізніше знищений). Скільки палких і захоплюю­
чих промов виголосив Хвильовий з цієї трибуни! «І все,
що він говорив, — як каже мені письменник Липський,
тодішній секретар редакції „Червоного перцю”, — було
таким авторитетним для його братів по перу, всі до нього
з такою любов’ю і пошаною прислухалися…» Сьогодні ж
він знову був тут, але вже не в ролі палкого промовця і
ш дискутанта, а ось лежав на смертному одрі з простріленою
правою скронею…
Нарешті, під звуки до плачу зворушливого шопенівсь-
кого жалобного маршу, труну з останками письменника на
руках виносять на вулицю його товариші і кладуть її на
заздалегідь, оздоблене червоним полотном і квітами авто.
Народу в цей час на вулиці було сила-силенна. Від будинку
літератури до Пушкінської вулиці — вся Каплунівська ву­
лиця була заповнена людьми. Це була переважно молодь,
студентство, хоч не бракувало і старшого покоління (пере­
важно вчительства й професури) та людей в маринарках з
сірого овечого сукна — тобто вчорашніх селян, які, ря­
туючись від голоду, кинули колгоспне рабство і повтікали
до міста.
Але найбільшу активність у похоронах виявили, розу­
міється, товариші по перу покійника — письменники, пое­
ти, критики й журналісти. Це вони так велично влаштували
цей незабутній похорон, дарма що вже навіть з цієї однієї
причини кожен з них наражався на прикрі «неприємності»
від всемогутніх і «всевидящих» владарів-чекістів. Очевидно,
на похорони прийшли не тільки близькі приятелі і полі­
тичні однодумці письменника. У похоронах узяв участь
кожен, хто почував, що в нього в грудях б’ється українське
серце, хто любив свій народ, і, розуміється, в кого була
фізична можливість дістатися на похорон. І ця українська
солідарність — це, може, було те найхарактеристичніше,
що знаменувало похорон.
Ось, як сьогодні, бачу на вхідних східцях будинку в
сіренькому костюмчику і завжди енергійного і рухливого
письменника-драматурга Івана Микитенка. Він напружено
обводив навколо очима, наче когось шукаючи з-поміж пу­
бліки. Того самого Микитенка, який з позицій свого «орто­
доксально-пролетарського» ВУСППу (Всеукраїнська спіл­
ка пролетарських письменників) не раз гостро нападав на
Хвильового за його «націоналістично-ваплітянські» погля­
ди. Бідний був він, Микитенко! Він тоді, видко, зовсім не
передбачив, що через якихось чотири-п’ять років, у часи
кривавої єжовщини, йому так само доведеться пустити ку­
лю в лоб, але за чимало гірших і менш симпатичних
188
обставин, ніж це сталося з автором «Вальдшнепів», бо під
час утечі десь у лісі, так що ніхто тепер навіть не знає, де
лежать його кістки… Він не знав, що Москві ніхто ще не
міг догодити. Мавр зробив своє діло — мавр може ві­
дійти…
Ось бачу не менш відомого і талановитого, знищеного
і зголоднілого Володимира Сосюру, який лише недавно
був випущений з знаменитої «Сабурки» (будинку для бо­
жевільних у Харкові). В дешевенькому з білими пасочками
костюмчику, зробленому з «ширпотребу» (в той час то був
«модний» матеріял, чи точніше, іншого матеріялу не можна
було дістати) він, поруч інших письменників, повільно
йшов за домовиною. Впізнаю Володимира Кузьмича —
українського письменника білоруського походження, авто­
ра відомого роману «Крила», в якому оспівано українсь­
кого інженера-авіятора, впізнаю популярного поета-лірика
Андрія Панова, Сергія Пилипенка (з яким, за його «плу-
жанство», Хвильовий також провадив боротьбу) та інших.
Звернувши праворуч на Пушкінську вул. (чому б не
назвати її Шевченківською?), процесія повільно рушила на
могилки. За домовиною йшла родина покійного, потім —
група письменників, а ще далі — дві оркестри, які на зміну
ввесь час заливали вулиці звуками жалобного шопенівсь-
кого марша. А ще далі, на вулиці і на тротуарах, — сила-
силенна публіки… Розуміється, всякий рух на вулиці, також
і трамвайний, за винятком процесії, було припинено.
І ще один «маленький» деталь, якого ніколи не може
забути учасник того незабутнього похорону. На вулиці, на
тротуарах, то там, то тут, конаючи в смертельній агонії,
зустрічалися опухлі від голоду громадяни «найщасливішої
країни світу». Багатьом з них, розуміється, вже була бай­
дужою і весна, і похорони, і навіть кусні хліба, що їх,
видно, відірвавши від свого голодного пайка, поклали біля
них якісь добродії. Вони, ці люди в маринарках з сірого
овечого сукна і в українських сорочках, однією ногою вже
були там, де нема ні голоду, ні ДПУ, ні Сталіна… Це ж
був «знаменитий» 1933 рік!.. Чи могла бути якась жахли­
віша і водночас переконливіша ілюстрація до похорону
Хвильового, ніж оці вмираючі постаті?..
189 Тим часом процесія рухалася все вперед. Повільно по­
сувалося авто, на якому у відкритій труні лежав той, хто
відверто кинув у вічі катам гасло — «Геть від задрипанки
— Москви!» Його чорне волосся звисало з голови назад.
Лице смугляве, наче обсмалене на сонці, було наче живим,
і лише з кутиків уст і навіки замкнених очей ніби можна
було вичитати якийсь глибоко затаєний душевний біль і
смертельний розпач письменника… Вітер, чудовий травне­
вий вітерець, ніби й собі прощаючись з Миколою, своїм
теплим подихом час від часу обціловував покійного, роз­
віваючи блакитною краваткою на синій сорочці то в один,
то в другий бік… І все ж, якби не та маленька цяточка з
білої марлі, приклеєної до правої скроні, можна було б
думати, що Микола живий, що він ось зараз встане і знову
промовлятиме.
Нарешті, процесія завернула праворуч на Пушкінські
могилки — найбільший харківський цвинтар. Ще кілька
хвилин — і ми опинилися над свіжо викопаною ямою.
Над гробом востаннє гарні промови виголосили Іван
Микитенко і Петро Панч. Охарактеризувавши літературний
і громадський шлях Хвильового, перший з них, між іншим,
сказав (цитую за пам’яттю): «Що скажуть робітники Дон­
басу, коли довідаються про Твою несподівану смерть, Ми­
коло, і до яких Ти, здається, ще вчора обіцяв приїхати?
Що скаже наша молодь про цю неповерненну втрату?…»
З промови Петра Панча пригадую слова: «Всі ми вий­
шли в незнану і невідому літературну путь під впливом
запального і полум’яного Миколи Хвильового».
Нарешті, чути зворушливий голос якогось іншого чоло­
віка: «На дворі весна, на дворі сонце, а Ти в домовині
лежиш, Миколо!» — промовив він, показуючи на небо і на
сонце, що вже повільно опускалося на захід.
Останній дружинин поцілунок у чоло — і образ улю­
бленого письменника і борця навіки зник в сирому підзе­
меллі… Застукотіли грудки землі об тверду труну, ще раз
розлилися звуки жалобного марша по цвинтарних алеях…
Над гробом вже давно висипано високу могилу, але багато
людей ще стоїть, ніби не вірячи, що від них навіки відій­
шов той, кого вони так любили.
Ш
Так закінчився похорон Миколи Хвильового. Для кож­
ного було ясно, що цей похорон перетворився в колосаль­
ну так би мовити «німу», стихійну демонстрацію укра­
їнського громадянства проти московсько-більшовицького
окупанта, що поневолив Україну і довів її до ще нечуваної
в
історії руїни. Очевидно, криваве ДПУ також з того по­
хорону зробило для себе відповідні «уроки» (лекції). Якоїсь
подібної маніфестації після 1933 року ми вже не знаємо, бо
наші видатні діячі вмирали або в підвалах ДПУ (як, напр.
Ґр. Косинка та ін.), так що ніхто і не знав, де перебуває та
чи та чергова жертва, десь на Далекій Півночі чи на Со-
ловках, де, звичайно, про подібний похорон також не могло
бути й мови.
Похорон М. Хвильового, очевидно, дуже не сподобався
окупантові, і нема сумніву, що якби він знав, що прибуде
так багато народу, то безумовно, щось зробив би, щоб
перешкодити цьому.
Пізніше могила М. Хвильового стала місцем дуже час­
тих відвідин численних почитачів Хвильового з усієї Укра­
їни. ДПУ, видко, заборонило поставити письменникові па­
м’ятник, і тому могила лише огороджена дерев’яними шта­
хетиками, на яких чиясь рука вирізала «М.Г. ХВИЛЬО­
ВИЙ 1893-1933». Висловлюючи свої симпатії письменни­
кові і не зважаючи на ризик, що їх можуть підглянути
таємні аґенти НКВС, відвідувачі лишають на штахетиках
багато написів. Пригадую, деякі з них звучали так: «Під­
водиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку
Тобі, невідомий товаришу!» (слова самого Хвильового).
Або: «Смерти нема для творців, стиснемо дужче багнети!»,
«світильник розуму» та інші.
Юліян Мовчан

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.