Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ІЗ ЩОДЕННИХ НОТАТОК ПРО САМОГУБСТВО М. ХВИЛЬОВОГО І М. СКРИПНИКА

5 —VI —33
Вичитав з галицької радянофільської газетки «Гарт» про
самогубство М. Хвильового. Сталося воно через… «роз-
магнічення енергії», як повідомляє «Гарт», а було Хвильо­
вому тільки 41 рік! Та більше ніяких причин газетка не
наводить і ніяких деталів не подає. Чи залишив Хвильо­
вий) якогось передсмертного листа, а коли залишив, то що
саме в ньому писав? Нічого про це в «Гарті» немає. Газетка
тільки вилаяла Миколу Хвильового, повчально похитала
головою та й годі.
Мені думається, що коли Хвильовий залишив перед­
смертного листа, то в ньому він не «розмагнічення своєї
енергії» подав за причину смерти, а щось інше. І чогось
мені думається, що це інше є не що інше, як те, про що
йому весь час хотілося кричати. Він не вмів крикнути, як
слід, бідолаха. Він навіть помилявся в своєму крику, але
це все ж таки був крик, а не «розмагнічення енергії». Він
тільки добре і без помилки бачив і відчував, що треба
тікати від Москви… культурно. Він гадав, що тікати треба
до Европи. Він прекрасно знав, що та Европа була бур­
жуазна і водночас (мені здається) він був добрим кому­
ністом. Отже, коли він уважав за потрібне тікати від ко­
муністичної Москви до буржуазної Европи, то це значить,
‘ Текст узято з невеликими купюрами з окремого нерегулярного
записника за 1924-1933 рр., який зберігається в архіві Винниченка, УВАН
У США, Нью-Йорк. Повністю цей текст був друкований у журналі
«Сучасність», ч. 9, Мюнхен, 1971, стор. 7-18.
215 що він хотів тікати, як то кажеться, хоч чортові в зуби,
аби подалі від Москви. «Культурно», «культурно», от що
важливе. Себто, читай, і національно. Хвильового, розу­
міється, страшенно вилаяли, заплямували, зганьбили і ту
пляму весь час підновляли й підсвіжували черговими лай­
ками. Микитенки,2 що ніколи не будуть хворіти на «роз-
магнічення енергії», які ніколи не кликатимуть «геть од
Москви», ті багато зробили, щоб загнати бідного втікача в
смерть. Вони вже постаралися показати на кожному кроці,
який поганий хлопчик М. Хвильовий і які вони хороші
слухняні дітки.
Боже, яка це старенька казочка на Україні. Казочка про
добру тіточку Москву та слухняних і неслухняних укра­
їнських діток… Вона почалася від Богдана Хмельницького
і переходить через усю майже 300-річну історію «злуки».
Хвильових тільки, на жаль, було дуже мало в ній. Коли б
їх було більше, вони б не кінчали самогубством і Мики-
тенкам не було б приводу лаяти їх за «малодушність» і
«розмагніченість». Та й самих Микитенків не було б, бо
здійснилась би мрія Хвильових «геть подалі від Москви»
чи монархічної, чи соціялістичної, чи комуністичної, а
тільки геть, геть, подалі від неї!
-. Вся Україна не може піти, так він сам пішов. Це єдине,
що він міг зробити. Недобре зробив? Ех, легко сказати
«недобре». Легко Микитенкам, б’ючи себе в груди, «пля­
мувати» й бити лежачих і зв’язаних. Я не лаю, а тільки на
всю душу мені боляче, що гинуть Хвильові.
Не сій Ьеуапі, 12 — VII — 33
Одна з характерних рис стану смерти є та, що мертві
не мають більше зносин з живими. Вони можуть десь там,
на тому світі, існувати собі (чи не існувати), можуть бути в
раю, чи в пеклі, чи просто так в етерних просторах, це
2
Мова йде про Івана Микитенка, прозаїка і драматурга, генерального
секретаря ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників) та
про відомого її ідеолога. Вславився своїм сервілізмом, прислужництвом
перед тодішньою «генеральною лінією партії» та безоглядною боротьбою
проти ідей Хвильового та його однодумців. Ця далеко не почесна роля
не врятувала його. У фіналі сталінського терору 1937 року і він застрі­
лився в лісі.
216
справа їхня та тих сил, що цим заправляють. Але до
живих мертві не можуть торкатися. Це абсолютний закон.
Спірити запевняють, що вони можуть зноситися і зносяться
з померлими через спеціяльних індивідів (медіюмів), що
мертві все пам’ятають, розуміють, знають, бачать, чують.
Перевірити цих медіюмів досі не вдалося критично на­
строєним дослідувачам. Але для мене це великої ваги не
має, бо чи з медіюмами, чи без медіюмів моє становище
щодо України майже тотожне зі станом мертвих. Я можу
собі тут в Европі існувати чи не існувати, можу все пам’я­
тати, знати, розуміти, бачити й чути, але якнебудь торка­
тися до «живих», себто до сущих на Україні й у Союзі
Рад. Республік, я не можу. Це для мене такий самий абсо­
лютний закон, як для Шевченка, Коцюбинського, Воло­
димира Мономаха, Хмельницького і мільярдів інших про­
стіших чи недавно померлих людей. Можливо, що спіри­
там через медіюмів пощастило б побалакати з Шевченком,
але це не значить, що Шевченко може, коли схоче, зно­
ситися з живими. Отак само є й зі мною. Медіюмові
Дорошеві3 з Донбасу пощастило перемогти всі перепони
законів сущого (а головне — ДПУ) й викликати мене з
потойбічного світу на розмову. Я на поклик медіюма пі­
шов і написав Дорошеві листа. Але що з того? Хіба можу
втручатись у їхнє життя, впливати на нього? Та я так
само, як мертві, не можу навіть і звістки подати про себе.
Я — цілком мертвий для тих, що живуть у СРСР. А вони
для мене, як для Коцюбинського.
Але це питання тут мене не цікавить. Я хочу тільки сам
собі виразніше з’ясувати й уявити своє становище щодо
України. Це становище, кажу, є найближче до становища
мертвого. Що я в дійсності живіший може за всі ДПУ
всього Союзу і фізично і духовно, що я все розумію, бачу й
чую, що діється в Україні (в рамцях, розуміється, того, що
може бути бачене простими смертними і не належними до
3
В. Винниченко має на увазі великий, нельояльний до радянської
влади лист, підписаний якимось Дорошем із Донбасу, що прийшов на
початку, здається, 1933 року на ім’я Винниченка у Францію. Лист і,
мабуть, копія відповіді Винниченковоі зберігаються в архіві письменника.
Цей документ ще належно не вивчений.
217 ДПУ і Політбюра ВКП) — це ваги не має, бо й щиро
клясично-мертві теж, може, все чують і бачать. Важливе
те, що я так само, як і вони, і розумію, і бачу, і пишу оце
немов на тому світі. Дивлюсь собі з висот одвічного етеру
на грішну, бідну, замучену Україну, бачу, що там діється,
жахаюся, мучуся, лютую, навіть пекучим криком кричу
іноді, але й мій жах, і лють, і сум, і крик — усе як у сні:
беззвучне, непорушне, без ніякого впливу і відгомону там.
Отже, з’ясувавши собі свій стан і навіть назвавши його
відповідною назвою, я повинен і надалі поводитися від­
повідно до нього. Принаймні в цих записках. Я їх назвав
«Думками про себе» (себто — думки не вголос). Це —
правильно, але мусить бути поправочка, чи краще сказати
додаток: … «людини на тому світі». Таким чином це будуть
«Думки про себе на тім світі».
А звідси вже повинен бути такий висновок: ці думки
мають бути об’єктивні, безсторонні, щирі, сміливі, одне
слово — такі, які можуть бути в людини, що вже на тому
світі й не має ніякого доступу на землю, а значить і ніяких
пристрастів та почувань, які звичайно роблять думки не­
об’єктивними, пристрасними, нещирими, — ні страху для
себе, ні бажань для себе, ні розрахунків щодо себе.
І правда, я знаю й розумію, що там десь «на землі»
повинні про мене як не говорити, то дещо шепотіти або
думати (ну, хоч тоді, коли читають мої книги) — знаю,
що це шепотіння не завсіди й прихильне чи справедливе,
знаю, що вголос іноді й лають мене і лають дурновато-
несправедливо (найбільш обурлива несправедливість є не­
справедливість дурна) — знаю це, а мені цілком це бай­
дуже, до такої міри байдуже, що дійсно неначе я вже на
тому світі. Але коли є ця байдужість «потойбічна», то
значить, може бути й спокій, і об’єктивність, і щирість, і
сміливість.
Отже хай тепер будуть:
«Думки про себе на тім світі».
І от найближча думка про самогубство Скрипника. Ще
так недавно думалось про самогубство Хвильового. Тепер
доводиться це робити про нову втрату. І так само, як по
смерті Хвильового, товариші їхні проводжають у могилу і
його тіло докорами й лайками.
Чому так? Чому докори в малодушності, чому лайки, а
не вирази жалю, туги за померлими товаришами, за за­
губленими для життя цінностями, за вибулими працівни­
ками для «будівництва соціялізму»? Чому так? Ну, хай
люди виявили слабість духу, не витримали якоїсь ваги
життя й відібрали собі життя. Невже ж за це треба лаяти
своїх товаришів? Не пожаліти, не вдуматись, через що
саме це сталось?
Отут оці недобрі товариші й виказують самих себе.
Цими докорами й лайками вони викривають, де саме ле­
жить причина самогубства тих «малодушних». Коли вони
сердяться й лаються, то значить, вина в них самих за ці
смерті, вина в тих умовах та обстановці життя, в яких
довелося бути померлим. Річ, очевидно, не в малодуш­
ності, а в неможливості повестися інакше в тих умовах.
Так міркую собі я, людина на тім світі. Мої міркування
не призначаються для агітації чи для створення якоїсь у
когось опінії. Я самотній, як жук, такий самий померлий,
як і Хвильовий та Скрипник, кого я маю агітувати?
Ні, мої міркування є дійсно потойбічні, позбавлені при-
страсти й сторонности. В них головним чином діє холодна
чиста логіка (А якщо іноді болюче запече обурення чи
заниє сум, то вони теж чисті від особистого інтересу, теж
потойбічні).
Так от ця логіка й каже: коли б ці самі Хвильовий і
Скрипник одібрали собі життя десь ув іншій державі (ро­
зуміється, будучи членами комуністичної партії й на пріз­
вище не Хвильовий чи Скрипник, а якийсь Шмідт чи Дю-
буа), то, нема ніякого сумніву, що їх ніхто з товаришів не
лаяв би, не закидав би їм малодушности. Навпаки, оці
самі теперішні суворі судді їхні виявили б гарячий жаль,
сум, тугу, біль. Не тільки не було б ніяких докорів, а були
б вислови гарячого гніву, обурення й ненависти до тих
умов життя, до тої обстановки, до того суспільного ладу,
Що загнали їх у домовину. А скільки б хвали було за
мужність та довготерпіння. А скільки жаху перед тими
стражданнями, які, наприклад, таку людину, як старий
більшовик, що бачив тюрми, каторги, війни, повстання,
барикади, голод, пошесті, який тридцять років боровся в
219 рядах партії проти всякої гидоти та страхіть життя і ніколи
не лякався, не впадав у слабодухість, — таку людину при­
мусили злякатися, знесилили її, знівечили її волю й погнали
в смерть. Що то, мовляв, за нестерпні страждання повинні
були бути і що то за лад, який міг таке страхіття створити!
Напевне так кляли б і кричали б оці самі судді про
якихось іноземних Хвильового і Скрипника. І коли вони
цього не роблять щодо українських, то це зрозуміло: з
кого ж вони могли б жахатися, на кого обурюватися, кого
ненавидіти? Ясно, що вони до такої об’єктивности ще не
доросли, щоб самим собі в лице плювати.
Але все ж таки, яка могла бути причина самогубства? В
мене немає ніяких даних і тільки є одне джерело пояснення
всяких темних, неясних, загадкових явищ — це чиста ло­
гіка, холодне, спокійне, потойбічне міркування. Отже мір­
куймо потойбічно.
Насамперед, у тому самогубстві звертає на себе увагу
той факт, що самогубець ніби не лишив по собі ніяких
пояснень своєї смерти. Принаймні ніде в пресі не було
оголошено ніяких його посмертних листів, заповітів і т.п.,
що, звичайно, лишається самогубцями. Думати, що Скрип­
ник дійсно нічого по собі не лишив — чиста елементарна
логіка ніяк цього не дозволяє. Людина, що тридцять років
пробула в партії, що ЗО років жила в товаристві певних
людей, що була пройнята спільними з ними цілями, ідеями,
способами й засобами їхнього здійснювання, що була зв’я­
зана з ними цілим циклом дій, скута з ними одною відпо­
відальністю, людина, що стояла на найвищому гребені
історичної хвилі, щоб ця людина зійшла самовільно в до­
мовину, не сказавши й слова ні товаришам, ні суспільству,
ні історії, — це річ неможлива, це — абсурд, це відки­
дається абсолютно, як гадка, що вода може горіти, так
само, як нафта, бо і та і та — мокрі.4
4
Ці логічні припущення В. Винниченка в еміграції відповідають пов­
ністю правді. М. Скрипник залишив після самогубства великого листа,
адресованого до Політбюра ЦК КП(б)У. В листі осудив новий курс
національної політики і мотивував причину своєї смерти. Цей лист ніколи
не був опублікований. Згадка про нього та кількарядкова цитата з цього
листа появилася була в пресі відразу після смерти М. Скрипника. Також
у літературному та політичному світі тодішнього Харкова ходили про
цього листа чутки і перекази.
220
Не може бути ні найкрихітнішого сумніву, що перед­
смертного листа, з поясненням свого останнього акту в
житті, Скрипник залишив. Але його, кажу, ніде не оголо­
шено. І от це дає право логіці зробити висновок, що в
тому листі було таке пояснення, яке не подобається тим,
хто має силу оголосити чи не оголосити заповіт померлої
в СРСР людини.
Що ж таке могло бути в тому листі, що треба ховати
від товаришів покійного, від суспільства, від історії?
Очевидно те, на чому розійшлися останнім часом Скрип­
ник і оці його товариші. З офіціяльних висказів самих оцих
товаришів відомо, що розходження в них були на ґрунті
національної політики. За цю нацполітику Скрипника то­
вариші його скинули з посади наркома освіти, себто го­
ловного реалізатора, просувача цієї політики в масах, його
за неї прилюдно лаяли, висміювали, глузували. Ми читали
ці прилюдні глузування Постишева, посланця Москви, чи­
тали його загрози «погладити спину тов. Скрипникові», за
якою, мовляв, ховалися клясові вороги пролетаріяту («пет­
люрівці»). Все це відоме всім, і тут ні догадуватись, ні
міркувати нема чого. Розходження цілком видне. У пові­
домленні і поясненні смерти Скрипника товариші його,
центральні комітети ВКП і КП(б)У, кажуть, що причиною
самогубства була малодушність Скрипника. Традиційна,
трафаретна заяложена малодушність. А до того надзви­
чайно тупе й дурне повідомлення: у чому малодушність
та? Чого не витримав Скрипник? З чим не боровся? Від
чого втік «малодушно»? Ніякої відповіді немає на такі й
подібні до них питання. І з цього логіка далі робить висно­
вок: Скрипник одібрав собі життя на ґрунті розходження в
національній політиці.
Деякі звістки повідомляють, що ЦК партії мав судити
Скрипника за це розходження або, як вони кажуть, за
помилки Скрипника. Але він, мовляв, злякався суду, втік у
небуття.
Це не сходиться з законами логіки. Про суд майбутній
не могло бути мови, бо суд уже, очевидно, стався. Коли
Постишев прилюдно лає, висміює, глузує, грозиться ще
Дужче «погладити спину», то це вже кара, це вже виконання
Ш вироку суду, який уже відбувся десь за лаштунками, з
участю чи без участи «підсудного» — нам покищо не ві­
домо. Отже, коли ЦК говорив про майбутній суд, якого
немов би злякався Скрипник, то це свідома, умисна не­
правда. Ще інші звістки доносять, що Скрипникові було
запропоновано покаятись у помилках своїх, стати навко­
лішки перед партією (читай: перед русскими великодер­
жавниками, піддержаними Сталіном), Скрипник, мовляв,
ставати навколішки, каятись, плювати самому собі в лице
й прохати прощення не схотів. Так само не схотів він,
мовляв, іти на заслання, на Соловки чи в якусь Тобольську
губ(ернію) і через те пішов у смерть.
Тут у цій звістці вже є більше логічного й реального.
Ставання на коліна й самоплювання це річ побутова в
СРСР, це річ, у якій, крім Бога, всі смертні грішні. «Один
Бог без гріха», говорить старе прислів’я, а нове есесерівське
може сказати: «один Сталін без гріха», себто без само-
каяття, самокритики й самоопльовування. Тільки він один
ще ні разу, ні в чому, ні в якій помилці не каявся, не
ставав прилюдно навколішки й не бив лобом у блювотину
свого самозагиджування. А то, мабуть, нема ні одного хоч
трохи видатного партійця, який би так чи сяк не був би
цим грішний. Отже нічогісінько ні суперечного, ні немож­
ливого, ні навіть сумнівного в такій чутці нема. Навпаки,
чиста логіка мусить визнати її за необхідну правду. Коли
б такої чутки, як пояснення, не було, то логіка її все одно
висунула б. Нема ніякого сумніву, що Скрипника ставили
навколішки і чекали від нього того, що так притаманне
всім. Може, він був один із небагатьох, що досі уникли
цієї форми служіння соціялізмові, й йому заздрили Пости-
шеви, і йому з гостренькою сласністю готові були «погла­
дити спину» й нахилити його голову до блювотини, — хто
знає? У кожному разі напевне для «них» не було нічого
надзвичайного, екстраординарного в тому, що ще один
стане навколішки й повзтиме до трону «вождя» за про­
щенням. І напевно було б надзвичайно дивно, що цього не
сталося, що замість цього людина воліла померти. Правда,
багато було таких, що не хотіли визнавати своїх «поми­
лок», ставати навколішки і за це йшли на Соловки, на
222
Сибір і навіть на розстріл. Але щоб людина сама своєю
волею вибрала й заподіяла собі смерть, не хотячи ставати
навколішки, цього їм не часто доводилося бачити, і цим
вони напевно були вражені. Та й, мабуть, обурені? Оче­
видно, бо в яке становище поставив їх Скрипник? Хто ж
знав, що він може втнути таку штуку, що таким способом
розв’яже конфлікт? Якби вони це знали, вони б, може,
трошки інакше поводились, підготувались би до такого
вчинку, не зупиняли б його, а підготувались би, — приго­
тували б певні документи, що цілком виправдували б їх і
обвинувачували б Скрипника і таке інше. Тепер же вони
опинились в такому стані, що навіть розумного, пристой­
ного пояснення смерти загнаного ними в домовину старого
вірного товариша на смерть не мають. Вони тільки можуть
слиняво розгублено плямкати щось про малодушність.
Але логіка йде трохи далі чутки. Логіка каже, що не
міг Скрипник одібрати собі життя, стрибнути в смерть
тільки того, щоб не ставати навколішки. Крім смерти в
нього був іще інший шлях: заслання а 1а Раковський, ви­
силка а 1а Троцький, навіть, скажімо, тюрма чи Соловки,
як багато інших (старих і молодих) комуністів. Не він
перший, не він останній, — міг і він постраждати, постояти
за свою правду, за свою твердість, чесність, послідовність.
І, розуміється, він цей шлях виразно бачив (та ним оче­
видно його полякували, силкуючись поставити його нав­
колішки). І, розуміється, не страх прикрощів, чи понижен­
ня, чи фізичних, чи матеріяльних утисків, не це могло
злякати людину, яка не злякалась смерти. Тут, очевидно,
було інше. Звичайно, посмертні його листи все докладно
пояснюють, і, можливо, дехто на тому старому світі й
знає, що там є в тих листах. Я тих пояснень не маю, але я
не маю ніякого сумніву, що моя логіка вгадує ті пояснення.
Вони ось які:
Скрипник одібрав собі життя, поперше: 1) для того,
Щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку
для комунізму від того напряму нацполітики, який вони
забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти бру­
тальносте, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослі­
довносте й керівництва «в новому курсі нацполітики».
223 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які
хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами,
щоб довести їм, що його політика вже була помилкова, не
була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших
особистих або національних намірів. Бо який аргумент
може бути перекональніше смерти? Заслання, чи висилка,
чи тюрма, чи навіть розстріл — все це не те, все це тхне
якоюсь виною, помилкою, неправильністю Скрипника і
карою за це (хоч би він ані сном, ні духом, ні на крихту не
був винен). Він повинен був би ждати слушного часу (може,
десятки років), щоб довести, що тої вини за ним не було,
що кару йому було накинено за помилку інших. Розумі­
ється, він цього не міг допустити, коли він дійсно гаряче,
непохитно, всією істотою вірив у правильність своєї дії, а
особливо в потрібність, корисність, спасенність його дії
для комуністичної справи, коли він бачив загрозливу шкід­
ливість тої політики, яку провадили можновладці. Він інак­
ше і не міг зробити, коли так вірив. Він мусів вибрати
такий спосіб переконування, такий засіб доказу й про­
паганди, який би звернув на себе увагу, який відібрав би
противникам можливість дискредитування його якимись
особистими інтересами Скрипника, якимись іншими, крім
інтересів комунізму, інтересами. І такий спосіб був єдиний
в його обставинах: самогубство, самогубство як зойк, як
пересторога, як демонстрація, як лозунг, як заповіт.
Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк,
відчути пересторогу, чи не задубіли в склерозі бюрокра­
тизму й самовлади потрібні для цього їхні органи? Це
покаже майбутня національна політика Політбюра ВКП
на Україні. Покищо в закордонній пресі нема відгомону
цієї політики. Можливо, що склероза уже задалеко пішла і
бідним людям уже нема чим відчувати навіть зойків смер­
ти. Тапі рік роиг еих!5
Але що ця смерть, як демонстрація, як гасло, як заповіт,
як ціла програма, не ЛИШИТЬСЯ не відчутою українцями
(навіть із ВКП чи КП(б)У), то тут не може бути двох гадок.
Українці не пояснять про смерть малодушністю, за це
Тим гірше для них.
224
можна ручитися. Звичайно, кожна суспільна течія буде на
своє колесо тягти всю енергію цього подвигу, але, треба
думати, Скрипник не залишив цю смерть без надання на­
лежного і бажаного йому напрямку цієї енергії. Не для
того він вибрав такий тяжкий і трагічний спосіб доведення
своєї правоти, щоб його соціяльні противники могли її
викривити на користь собі. Та про це, мабуть, я все ж таки
колись дізнаюся. А покищо… можу сказати Скрипникові:
«Честь і слава тобі, друже, за чесність з собою, за твер­
дість, за послідовність!»
25 — VII — 33. Курінь-робітня. Не сій Ьеуапі.
З кожною смертю сучасника, навіть особисто незнайо­
мого, навіть клясово чи індивідуально неприязного, літня
людина неначе сиротіє. Проте не буду казати взагалі, а
тільки про себе: я немов би сиротію від зникнення з по­
верхні земного життя моїх сучасників, навіть ворожих мені.
Коли помирає друг, товариш, однодумець, — чуття оси-
ротілости є від того, що нема тої людини, поруч з якою
боролося за спільні цілі, з якою переживалося зле й добре,
оцінку якої хотілось би завсігди мати, як підпомогу і під­
тримку в дальшій роботі й боротьбі. Нема людини, з
якою разом можна підрахувати наші здобутки й витрати.
Коли помирає людина з іншого табору, навіть воро­
жого, то деяке (звичайно інше) чуття осиротілости теж є,
— нема кого бити, нема на кого націлятися, нема в кому
персоніфікувати групове противенство. Нема тої людини,
що на ній часто зупинялася думка, що через неї виникали
певні почуття, якій часом хотілося «показати». Все це зни­
кає, і почуваєш себе, як на знайомій вулиці, де раптом на
знайомому повороті зник будинок, неприємний, брудний,
понурий, але такий звичний, знайомий, «свій». Замість
нього — дірка. Розуміється, на місці тої дірки виникне
новий будинок — гарний, чистий, привітний, але він буде
новий, не звичний, не зв’язаний з тобою особисто, ні до­
брий, ні злий.
От помирають і приятелі, і вороги, і невтральні сучас­
ники, і я чую, що круг моєї конкретної фізико-психічної
індивідуальности стає все більше і більше всяких «дірок».
225 Можливо, що, проживши ще років двадцять чи тридцять
за кордоном і вернувшись на Україну, я почуватиму себе
дуже самотньо серед мільйонів людей. Моїх сучасників не
буде вже, ні ворогів, ні приятелів. Навіть особисто зна­
йомих чи зустріну я тоді? Дійсно, неначе з того світу
вернуся.
Отут іще один мотив інтернаціоналізму. Коли вважати
тільки Україну за рідну мені країну, а всі інші частини
землі за «чужі», коли тільки українці можуть бути «своїми»,
а всі інші люди на землі «чужинцями», то, розуміється,
сиротіти доведеться неодмінно. Але чи конче це так по­
винно бути? Знаю, скільки раз уже говорилося: всі люди —
брати. Але як і в цьому, так і в іншому відчувається брак
«нової заповіді» в сучасному суспільстві, себто чесности з
собою, себто поєднаности слова з чуттям і дією. Слова
«всяка людина на землі є брат» ще не дійшли в сучасної
людини до чуття і тому ще не вилилися в дію. І в мене ще
ні. Може, трошки є початку, може, починає жити ця ідея,
набирати живих соків і нервів почуття, але ще далеко-
далеко до справжнього. Ще я занадто пронятий тугою за
Україною, ще занадто гостро чуються наші українські «не­
досконалості», наші недорозвиненості, наші небезпеки й
можливості обірватися в прірву. От є чутка про «деукра-
їнізацію» України (після смерти Скрипника), і вже тривога
дух забиває: ой, знову впаде в прірву денаціоналізації,
знову мрії «хоч би народну шкілку», хоч би на метр видря­
патися ПО СТІНІ ТОЇ прірви. ,.; ; «;.;
Дуже можливо, що мені вже й не доведеться бути на
тій Україні, що мене й до смерти моєї забудуть там, отже
немов би тим більше є підстав і рації мені поставити на
один рівень рідности що Україну, що Францію, чи Італію,
чи Мадагаскар, чи яку іншу людську частину одної рідної
всім однаково Землі. «Всі люди — брати, всі країни —
рідні». А тим часом в інтуїції (не в «чистій» свідомій логіці)
щось каже, що трошки якось тут не зовсім так. Так, коли
б усе те, що потрібне Україні й за що билась моя думка й
воля все життя, було вже здійснене, тоді, мабуть, ідея
однакової рідности країн світу легше пройшла б до чуття.
Тоді й сиротіння по Україні теж було б легше для мене
226
ут
бо легше було б заступати померлих сучасників-укра-
їців сучасниками-чужинцями, легше було б цих чужинців
поосто за чужинців не мати, не вважати й не відчувати.
Але поки там ще не здійснено рівности й рідности, не
може бути їх і в мені. І сиротіти я мушу, — в деяких
сенсах, — неодмінно.
Володимир Винниченко

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.