Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКЕ ХОЛУЙСТВО

Власне, про це не слід було б писати, якби… якби за
спиною комуністичної партії не стояли широчезні робітничі
й селянські українські маси, що, вірючи в партію, йдучи за
нею, чутливо реагують на всі прояви нашого радянського
життя, суворо й справедливо скрізь позначеного іменем
партії.
Та обсяг «партійного втручання» остільки широкий, а
сили партії в порівнянні з велетенськими завданнями остіль­
ки недостатні, що іноді доводиться ще й зараз, на 9-ому
році революції, стикатися з фактами виключно нахабного
просування під радянським, комуністичним стягом думок і
настроїв, властивих проклятої пам’яти петербурзькому аб­
солютизму.
Розуміється, зайвим було б тут доводити, оскільки це
просування «зміцняє» наш Радянський Союз і дружнє спів­
робітництво в цьому народів і «на чий млин» врешті тут
«ллється воду». Зайвим — саме тому, що це б значило
переказувати в стотисячний раз основну політичну лінію,
що її твердо взяла і рішуче переводить в життя комуніс­
тична партія.
Тому мусимо звернутися просто до фактів, а власне —
до одного такого винятково «відважного» факту, поданого
читачеві зі шпальт одного журнала в пілюлі «Азбуки ко­
мунізму».
Це тим більше ми почуваємо на собі обов’язок зробити,
що номер цього журнала набув зокрема в Харкові вели-
1
Із збірника А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літе­
ратури», т. II, стор. 191-194.
272
чезної популярности: вже на другий день після приходу
ленінградського потяга його ніде не можна було дістати.
Одним словом, мова йде про ленінградський журнал
«Жизнь искусства», де в N0. 14 є «передовиця» під сакра­
ментальним наголовком: «Самоопределение или шови-
низм?»
Немає жодної рації спинятися на вступній частині цієї
легковажної «передовиці», бо це б завело нас далеко в
нетрища «загальників». Візьмемо тільки конкретний зміст
її.
І тут перш за все ми здибуємо таке безпардонне твер­
дження: «… часто национальное самоопределение… превра-
щается в неприятньїй и крайнє нежелательньїй шовинизм,
которьій должен бьіть изжит в Советской стране во что бьі
то ни стало. Особенно заметем такой шовинистический
привкус в художественной политике Украиньї» (підкр.
наше).
Ми, розуміється, розумом і серцем разом з автором
«передовиці» цілком проти шовінізму і двічі за те, щоб
його «изжить».
Але дозвольте спитати: — де це та дзвіниця висока, що
з неї так далеко (аж на Україну) видно?
Чи може у нас тільки в Ленінграді й радянська влада
зберігається?
А коли ні, то де ж тоді очі комуністичної партії?
Були з’їзди. Партійні й радянські. Обирали ЦК, обирали
Уряд. А от дивись ти: — нічого такого й не помітили.
Очевидно, треба було аж на адміральського шпиля злізти,
щоб «таке» побачити.
І головне, — яка беззразкова «свобода» стилю й «лег-
кость в мнслях необьічайная».
Авторові разом з редакцією, очевидно, зовсім і не втям­
ки, що на мові буржуазних борзописців (дух якої вони в
Даному разі плекають) це могло б зватися — «бросить
перчатку». Кому?
Але ж це тільки… могло б. Бо, як відомо, — «страшний
чорт, та милостивий Бог». А «бог» комуністичної партії
радикально розходиться в поглядах з будівничими «искус-
ственной жизни» із «Жизни искусства». *
273 Факти? .
На них посилається й історично-скандальна «передо-
виця».
Виходить, що вони таки є, ті «факти», і то їх чимало,
аж цілих… два.
Перший, це те, що — «в Харькове… где сплошь все
население отлично понимает русский язьік, — не существует
ни одного хорошего русского театра (за исключением разве
музкомедии)», а другий, це те, що — «торжественное от-
крьітие реставрированного одесского театра — отменено
по предписанию из Харькова. Мотив — необходимость
открьітия театра украинськой оперой» (підкр. автора).
Як бачимо, це вже не якийсь там «неприятньїй и крайнє
нежелательньїй шовинизм», а просто тобі ціла «напасть»,
або ж петлюріяда на п’ять тисяч відер міщанської жовчі.
Не «першої свіжости» для нас ці «факти» й остогидлу
відповідь на них треба було б почати хоч би зі статистич­
ної кількости робітників-українців у Харкові; або з того,
що в Харкові є справжній «хороший» руський театр; що
зв’язок компартії з широченними масами на Україні про­
вадиться через українізацію всерйоз і в пляні розвитку
української пролетарської культури; що руське міщанство
й непачество од цього сичить на комуністичну партію й
шукає собі «легальних глашатаїв» на зразок нашого «пере­
довика»; що… і т.д. і т.п.
Одним словом, можна було б багато сказати.
Але це було б величезним марнотратством часу й атра­
менту, неприпустимим хоч би вже через сучасний «режим
економії». Бож навряд чи хто визнав би тепер за рента­
бельні витрати на дискусію з монстрами.
Тому, навмисне обминаючи красномовну суть цих «фак­
тів», ми б хотіли підкреслити тут тільки один характерний
симптом. Це — безтурботне верхоглядство й інстинкт ду­
буватої «вищости» й всезнайства, що виявляється в манері
«хлопати» співбесідника «по плечу».
Адже де ще можна знайти такий клясичний зразок цього
в нашій сучасності, як не оці вже наведені нами вище рядки:
— «открмтие… отменено по предписанию из Харькова
т
(підкр. наше). Мотив — необходимость открьітия те­
атра украинской оперой» (підкр. авт.).
Ми живемо, як відомо, в Харкові і не можемо поскар­
житись на відсутність офіціяльної й неофіціяльної інфор­
мації. Але, після цього, сугубо визнаємо свою цілковиту
нікчемність, бо, признатися по совісті, зовсім не знали, що
опери «одкриваються» й «закриваються» звичайними собі
«предписаниями». І то, очевидно, зовсім не з центру Укра­
їни, а з якогось там Харкова, і — що (ще очевидніше) це є
справою не загальнокультурної політики Радянського Уря­
ду (хоч і в Харкові), а просто собі — якогось там «худо-
жественного губернатора»!?
Одним словом, все на світі робиться просто: — так
просто, так просто як… «просто» течуть думки в голові
нашого безтурботного «передовика».
Та хай би собі текли, аби не робили нікому клопоту.
Але ж, як виявляється далі, ця «простота» ховає під собою
такий рожевий писок шульгинівських традицій, що годі
вірити тільки «на слово».
Ось яким, наприклад, рефреном прикрашено нешовіні-
стичні міркування «передовика»: — «Я в конце концов не
все ли равно пойдет ли „Айда» на русском язьіке или на
украинском (ведь оригинальнои оперной литературьі на
Украине, не в обиду будь сказано, нет и от того, что
„Айда» будет исполняться по-малорусски, она не станет
украинской оперой)» (підкр. наше).
Це сказано знаменито і то з погляду самого, що не має
(«не в обиду будь сказано») — справжнього неприкраше-
ного великодержавницького санкт-петербурзького шовініз­
му. Бож дійти до «такої точки», щоб «Аиду» зачисляти
(очевидно) в розряд руських опер на тій тільки підставі,
що вона у нас здавна виконувалася на «русском язьіке» —
для цього, справді, треба мати не абиякого «духу».
Більше того — треба, можна сказать, «насквозь прово-
няться» тим «духом», щоб з виглядом безшабашної невин-
ности й «святої простоти» на 9-му році революції витягати
з смердючого «Київлянинського» арсеналу аргументи —
«по-малорусски».
І все це подається читачеві, як рецепт з «Азбуки кому-
№ нізму» проти того, щоб «самоопределение не завело в ту­
пик шовинизма».
Справді, більшого шовіністичного «тупика» доводиться
пошукати та пошукати, перегорнувши геть чисто всі «фі­
лософські» «испражнения» «Союза русского народа». Бож
хто забув, наприклад, що «найбільшим» аргументом вож­
дів цього славетного «руху» була саме та трафаретка, що
на ній «награє» й наш «передовик»: — мовляв, кінець-
кінцем — «сплошь все население отлично понимает русский
язьік»!?
Доводиться тут тільки пожалкувати, що воно таки,
справді, «понимает», бо завдяки цьому воно знає, що пи­
шуть чистокровні «отприски» санкт-петербурзького зооло-
гізму в таких-о радянських журналах. А знаючи це, ки­
дається в протилежний кут — вже не великодержавниць­
кого, а «національного» шовінізму.
Оскільки це — «мудро и желательно», здається, двох
думок тут немає й не може бути.
А висновок з цього теж тільки один: комуністична
партія й радянська влада не можуть успішно провадити
боротьбу з «місцевим» «національним» шовінізмом (хоч би
й на Україні) при тій умові, що закостенілі троглодити
російського великодержавництва матимуть для своїх «за­
душевних ИЗЛИЯНИЙ» відтулину в органах радянської преси.
Комуністична партія й радянська влада не можуть «доз­
волити собі розкоші» — розпалювати національну ворож­
нечу в угоду зоологічним інстинктам санкт-петербурзьсь-
кого холуйства.
‘»• Отже, тому це холуйство треба «изжить» і то якнай­
швидше!
Це вже на увагу самого журналу «Жизнь искусства».
Михайло Яловий
«Культура і побут», ч. 16. 1926, 18 квітня.

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.