Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ЯК НА ПРАВДИВОМУ ШЛЯХУ СПОТИКАЮТЬСЯ» (ПЕРШИЙ ШМАТ ДИСКУСІЙНОЇ ВІДПОВІДІ «АКАДЕМИКАМ» М. ЯЛОВОМУ Й М. ХВИЛЬОВОМУ)

Зважитися полемізувати з академиками безграмотній у
мистецькій справі людині, що спекулює на літературі, на­
буваючи громадській капіталець, і для того плодить без­
дарних графоманів і макулятурмахерів, постачаючи їм
вульґарний марксизм, — читачі розуміють усі труднощі
такого замаху з негідними засобами.
Труднощі ці подвоює те, що різні памфлети та інші
аркушеві статті, де на мою голову сипалися ще й не такі
епітети, як на якогось «мракобеса», що постає взагалі проти
культури, підтримує «столипінські хутори» і гопаківсько-
шароваристу «просвіту», що ці полемічні статті друкуються
вже протягом півроку в «Культурі і побуті», але ті ж
півроку читачі даремно чекають на будь-яку відповідь і
дивуються: що воно за «дискусія» така однобока?
НоггіЬіІе СІІСШ — написав би на цьому місці академик
М. Хвильовий, що так полюбляє цитувати стародавні й
нестародавні прислів’я. Але я пригадую невісту з відомої
п’єси «Весілля»: «Вони хочуть свою образованість показать
і завсігда говорять про непонятне». Отож, гадаю, що чи­
тачам і без страшних слів зрозуміло, на який страшний
крок я наважуюсь.
Тим часом приклади, як кажуть, заразливі, і я не можу
втриматися, щоб із «святих отець» не цитнути.
Це А. Луначарський свою промову на першій всесо-
‘ Із збірника А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літе­
ратури», т. II, стор. 177-181.
293 юзній конференції пролетписьменників (7/1 — 25 р.) закін­
чив був так:
«Останніми роками серед пролетарської письменницької
сім’ї виникли й ще не знищені внутрішні суперечки. Ці
суперечки природні, бо ми живемо в переходову добу і
перебуваємо під впливом двох сил, з котрих одна тягне
назад, у буржуазні болота, а друга — вперед, до проле­
тарського, що саме тепер сходить, сонця. Що скорше ми
збагнемо, що, будучи незадоволені один одним, полемі­
зуючи один з одним, ми все таки лишаємося братами-
будівниками пролетарської культури, то краще. Стане бо
тоді для нас ясно, що, навіть ріжучи свого товариша кри­
тичним лезом, ми робимо це тільки для того, щоб, ску­
вавши в ньому булат, розтрощити водночас скло. Нам
нема чого один перед одним уклонятися й танцювати ме­
нует; хай цією справою займаються попутники. Ні! Ми
щиро, по-братерському повинні сказати самим собі, що
наша пролетарська література — це майстерня, де, мають
куватися наші груди й наш мозок. Від перехрещених тут
ударів сиплеться щодалі більше іскор, потрібних для освіт­
лення світу».
Читачі, маю надію, після цієї цитати бачать, що я не
належу до тих, хто ображається на глузливі епітети і вва­
жає себе ущипленим. Коли я про них згадував лише для
того, щоб констатувати невигідність моєї позиції після та­
кої порції солоного від моїх щедрих товаришів, порції,
що, певно, так уже освітлила мозок шановних читачів, що
мені з моїм гасником туди вже лізти задурно.
Чую нетерплячі голоси: годі з передмовою. До діла!
Добре. Діло в тому, що я, за діягнозою професора
скотарства Омелька Буца, хорую на манію організаційну,
а я хочу доказати сьогодні, що на цю манію захворіла
разом із шановним професором Вільна Академія Проле­
тарської Літератури і що до неї треба саме ветеринара
запрохати для лікарської допомоги, бо буцає вона (акаде­
мія) саме по-бугаячому, згруба, за рецептом того ж висо-
ковченого (в комункульті панфутуристському навчився в
свій час) професора скотарства. А рецепт той був, як при­
гадують читачі, — дискредитувати мистецтво, знищити йо-
294
г
о, непотріб, як культ, що дорівнюється релігії, і так «за­
стосувати ленінізм» на третьому фронті, щоб від того тре­
тього фронту нічого, крім фізкультури, не лишилося.
Ото і не я, а Вільна Академія устами президента М.
Ялового, віце-президента М. Хвильового і професора ско­
тарства Омелька Буца за доброзичливої підтримки КІПу2
пропонує нову систему організації літературних сил на
Україні, додаючи, що хто, мовляв, цього не визнає, той
«взагалі плентається в хвості життя, ні чорта не бачить, ні
грана не розуміє».
Не второпаю насамперед, що воно за ВАПЛІТЕ, що за
посвідченням її президента «обома ногами поставила чи
ставить пролетарську літературу на ґрунт конкретної реа­
лізації, практичного втілення продукційно-якісних завдань».
Різниця між «поставила» і «ставить» і «хоче поставити»
досить велика, але не аналізувати творчість академиків ми
цей раз хочемо. Один гран у цій спеції нам впадає на очі:
вивіска «Вільна Академія Пролетарської Літератури», а за
цією вивіскою — певні люди, асоціяція, що хоче вести
перед у мистецьких справах. І мені, як і кожному, хто в
цих справах таку-сяку участь бере, не однаково, хто ко­
мандуватиме й як командуватиме.
Тут уже чую лемент: сімейною склокою займатися хо­
че, осіб зачіпати. Це ж негоже. Вже тиждень, відколи ця
стаття своєї черги в редакції застоювала, той лемент на­
родний її супроводить.
Ах, товариші! Справа, звичайно, не в тім, чи такі вже
кваліфіковані письменники Гр. Епік чи Ол. Громов, щоб
титул академиків приймати, або чи такий уже пролетарсь­
кий письменник П. Панч, щоб із Плугу в ВАПЛІТЕ пере­
скакувати, або чи такий уже Сашко Довженко чи Б. Чер­
воний відомий своїми літературними творами, щоб «прак­
тично втілювати продукційно-якісні завдання» і т.д.
Справа не в особах, а в організаційному принципі, коли
вже система організації літературних сил певна пропону­
ється.
Береться нібито клясовий принцип, бо академія називає
2
«Культура і побут», додаток до газети «Вісті ВУЦВК».
295 себе пролетарською, тож, будь ласка, цього принципу
дотримуватися, а не говорити, що з Плугу незабаром реш­
та письменників і комсомольців у ВАПНІТЕ перейдуть!
(Примітка. Це «незабаром» згідно статуту цієї «масонської
льожі» може трапиться тільки раз на рік у день Жовтневих
роковин: дотримується вузька цеховщина).
З цих мрій академічних видко, що клясовий підбір
своїх членів не дуже їх непокоїть: селянського елементу (як
от П. Панч, хай він мені за цю істину пробачить — він у
даному разі тільки приклад) академія не боїться.
Може, так воно й потрібно, може, справа йде про асо-
ціяцію робітничо-селянських, радянських мистців? Добре.
Алеж мистців? Кваліфікованих робітників? Бож навіщо
було від інших простих смертних академічним титулом
відрізнятися.
Так ні ж бо: академики говорять, що ось такого члена
прийняли, бо він пише якусь п’єсу. А другий взагалі бере
участь у літературних справах, сам нічого не пишучи й не
збираючись писати.
Значить, принцип узято не по лінії «продукційно-якісних
завдань», а культурницький. Тоді навіщо себе від «куль­
турницьких організацій», як от Плуг і Гарт, одмежовувати?
Отже, не знаю, як ви, любі читачі, а я таки справді ні
чорта не розумію з цього правдивого шляху, що на нього
академик М. Яловий кличе: в академії, мовляв, рятунок
пролетлітератури.
Знаю тільке одне, що він настирливо, разом із другим
«вітаїстом» (від слова вітати, в емпіреях, мабуть) вимагає,
щоб:
«Плуг не напинав на себе відповідальної вивіски пись­
менників, що зовсім не личить ні їхній фізіономії, ні вну­
трішньому єству».
Хай читач не подумає, що я збираюся доказувати, ніби
в Плузі такі великі пролетарські генії, як Павло Тичина, є
фізіономія плужанська така собі мугиркувата, не європей­
ська, Шленґлера цитувати не вміє і в Пільняках, на жаль,
не кохається. А внутрішнє єство в них революційно-селян­
ське і творчість їхня пролетарсько-селянська.
І кожний, хто про політграмоту чув, знає, що в пере-
296
ходову добу поруч із пролетарською літературою літера­
тура селянська не може не бути, що вона закономірна й
потрібна і що її треба підтримувати, поволі переводячи на
рейки пролетарської.
Тим часом у системі шановних академиків це забуто.
ВАПНІТЕ, джерело всіх благодатей, і є гуртки культурної
самоосвіти, в які й Плугові, організації селянських пись­
менників, рекомендується перетворитися.
Рада добра, що й казати. Хто ж заперечуватиме, що
гуртки самоосвіти не потрібні чи не корисні. Хто взагалі
заперечуватиме всі голосні слова про потребу самоудоско-
налення кваліфікації, європеїзації всього того, що наші опо­
ненти галасують, ніби Америку вони винайшли.
Але (цитую М. Ялового) вся справа в тім, щоб не
мішати все в один кіш, щоб не плутати різні речі в своїй
власній голові, не паморочити цим голів інших.
Гуртки самоосвіти є гуртки самоосвіти і вони були, є й
будуть по наших клюбах, сельбудах, школах, касарнях і
т.д. А організація літературних сил є організація письмен­
ників.
Тут маленький відступ у бік. Читачі памфлетів М. Хви­
льового знають, що в мене трохи відмінний від академіч­
ного погляд на письменника й літературу. Я не вважаю
титул письменника за таку велику цяцю, щоб за неї битися.
Це тому, що в художню літературу включено різні форми
її від найпростіших до найскладніших, і не тільки генералів
од літератури вважаю за вояків, але й силу непомітних
маленьких одиниць, що їхнім зусиллям не в меншій мірі
формується великий, багатогранний культурний процес, бо
«ох, не вдержуся, цитну ще раз!»
«Культура є органічна сукупність знання й уміння, що
характеризує все суспільство чи принаймні його командну
клясу. Вона охоплює й пронизує собою всі галузі людської
творчости, вносячи в них єдність системи, індивідуальні
досягнення підноситься над цей рівень, ступнево підвищу­
ючи його» (Троцький — «Пролетарська культура й проле­
тарське мистецтво»).
Думається мені, що й академики цей погляд поділяють,
уважаючи, що саме їхня творчість підноситься над загаль- ний рівень — недурно й одмежовують себе від решти осо­
бливим титулом.
Тому й доводиться сказати від імени всіх неакадемиків
про вивіски, що напинаються не над того фізіономією:
Що ж, товариші, ми такі письменники, як ви академики.
В рощоті-с…
Та не в титулах справа, а знов же в принципі організації
літературних сил. Нехай буде по-академічному, не по-вуль-
ґарно-марксівському. Нехай усі письменники й комсомоль­
ці з Плугу й з інших організацій в Академії зберуться (дай
їм, Марксе, здоров’я), скупчаться.
Де ж тим бути, хто в цю високу установу не попаде?
Відряджуватися в гуртки культурної самоосвіти?
Отож мій безграмотний розум каже (хай простить мені
професор скотарства, що в нього ця хвороба — все на
кляси розподіляти — не передбачена), що поруч спілки
пролетарських письменників, хоч би вона й академією зва­
лася, у нашу переходову добу «всейоз і надовго» ще й
спілка революційно-селянських письменників повинна бути
(хоч би й Плуг), а, крім того, очевидно, існуватимуть і ще
виникатимуть асоціяції (як от Ланка, група, звана чомусь
«неоклясиками», різні «неоліфи» і т.д.), що ідеологічно ви­
являтимуть різні клясові угрупування й нашарування в на­
шому суспільстві.
Мені кажуть: і що ви повчаєте, ми й самі це добре
знаємо. Добре. А навіщо пропозиція розкасувати спілку
селянських письменників? Навіщо пропозиція перетвори­
тися в гуртки самоосвіти? Навіщо півроку товмачити: «роз­
в’яжіться од балясту, од гуртків, од малокваліфікованого
елементу, що обтяжує спілку», а тепер інші пісні: «як сміли
одкинути отой культурницький хвіст, як сміли одштовху-
вати од себе гуртки». Це єзуїтизм, милі друзі. Це бажання
зруйнувати організований літературний рух, це нічим не
виправданий месіянізм: ми, мовляв, рятівники всієї справи,
ми поставили пролетлітературу на обидві нозі… Ох, куль­
гає вона на ті обидві! А це тому, знов кажу, що в запропо­
нованій хворобливій організаційній системі (Омелько Буц!
чуєте?) занедбано клясовий принцип, забуто потребу існу­
вання революційно-селянської літературної асоціяції, неясні
298
функції й структура асоціяції пролетарської і абсолютно
темні оті «гуртки культурної самоосвіти», між якими і ака­
демією зорить порожнечею письменницька прірва.
В основі ж такої концепції лежить погано приховане
бажання монополії, тієї монополії, що, за словами відомої
резолюції ЦК РКП про політику партії в галузі художньої
літератури, може довести пролетарську літературу до за­
гибелі.
Тим часом академики кажуть, що це єдиний правдивий
шлях, «хоч як би кричали й сичали на це люди з позато­
рішнім розумом».
Ми знаємо, що на чолі новоявленої академії стоять
колишні футуристи, тобто люди з завтрішнім розумом,
або представники азіятського ренесансу, що кличуть десь у
безвість до невідомих обріїв, тобто чогось теж позавчо­
рашнього. Ці індивідуальні досягнення так підносяться над
сьогоднішнім рівнем звичайного розуміння, що сперечатися
з ними годі.
Отож кінчаю, чуючи свою неминучу поразку. Може, на
другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і
все про кляси та кляси. Обридло…
С. Пилипенко
«Культура і побут», додат. до «Вістей ВУЦВК», ч. 5, 1926

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.