Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ДО РОЗВИТКУ ПИСЬМЕННИЦЬКИХ СИЛ

І
ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ
В особистих листах, коротеньких і довгеньких замітках
та статтях, торкаючись питання про минулу літературну
дискусію та про утворення нової організації — ВАПЛІТЕ,
окремі особи й цілі групи молодих культурників запитують:
— Що воно за халепа? Чому зчинилася літературна
колотнеча? Чому Хвильовий, комуніст, виступає «проти
молоді», проти деяких комуністів, «ватажків лівих» пись­
менницьких груп? Чому він «проти молодняка» і за нео-
клясиків, «ворогів» пролетарської літератури? Нарешті,
чому інші пролетарські письменники, а між ними й кому­
ністи, що створили оте ВАПЛІТЕ, мовчать? Невже вони
поділяють такі дикі думки Хвильового? Невже вони цілком
підписуються під памфлетами Хвильового, що вийшли
окремою книжкою «Камо грядеши»? Невже вони теж за
«ворогів»-неоклясиків і проти нової Генерації молодих пись­
менників? Чи, може, Хвильовий сам особисто має таку
позицію, а решта несвідомо йде за його гаслами? Чи,
може, вони проти цих гасел? Так чому ж мовчать?!
Тут треба поглянути назад і зазирнути в історію роз­
витку пролетарських письменницьких сил за останній рік,
оминаючи моменти, висвітлені в статтях Хвильового і
Ялового про ВАПЛІТЕ, Гарт, Плуг і т. ін.
Вже більше року тому в письменницьких колах Гарту
створилася атмосфера, що не давала можливости молодим
письменникам бути справжніми письменниками, творцями
нових мистецьких цінностей.
310
Молоді сили, що тільки но ступили на відповідальний
шлях мистецької творчости, потребували виховання, удо­
сконалення, а це вимагало величезних зусиль і сприятливих
умов праці.
Нові сили, ставши на творчий шлях, прагнули мистець­
кого оформлення, потребували письменницької науки, шко­
ли. Але лави, що насували до Гарту й Плугу, письмен­
ництво розуміли примітивно. На їхню думку, бути пись­
менником за сучасних умов — це означає пройти канди­
датський чи студійний стаж і одержати квиток тої чи іншої
організації.
Це розуміння письменницької суті деякі «вожді» обґрун­
товували різними псевдотеоріями, цитатами й «докумен­
тами» і провадили свою облудливу роботу серед молоді.
Молодь же, повіривши на слово, «на слово» «вождям»,
вимагала друкувати свою писанину на підставі письмен­
ницького «квитка» і суспільству подавалося таку творчість,
од якої нудило й губилися мистецькі критерії. Читач ози­
рався й не розумів, що воно на літературному світі тво­
риться.
Губилися мистецькі критерії і в молоді, що в факті
видрукування своїх «речей» вбачала свою мистецьку апро­
бацію. Губилося розуміння досконалости твору, худож-
ности, його громадської цінности і т. ін. Видавництва так
само втратили розуміння, що треба друкувати, а що не
треба, бо все стриглося під один гребінь. Губилася всяка
лінія й міра критики та самокритики й серед самих пись­
менників.
З цього постала відсутність стимулу вчитися та творчо
самовдосконалюватися, давати твори, оформлені з боку
змісту, художности й чистоти мови, загалом — твори
культурні.
За таких умов пишним цвітом заквітла графоманія та
невігластво.
Це невігластво відчули в першу чергу деякі товариші в
Гарті й забили на ґвалт. Цей ґвалт був надто гучний, і
його дехто почав трактувати, як розклад, небажання пра­
цювати серед робкорів, молоді, по клюбах, вечірках —
одним словом, серед мас… У гартівських колах почалось
311 заворушення. На з’їзді Гарту група, що в листопаді вийшла
з Гарту, мала поставити питання це на порядку денному,
але під натиском ватажків Плугу, гостей з ВУАППу1,
«лівих» письменницьких організацій, що почали атаку на
лінії організаційної установки, це питання треба було за­
терти.
Час був невідповідний, тому покладено зберегти орга­
нізацію в цілому, не чіпаючи наболілих питань. Боротьба
точилася лише проти того лівого дитинства, що пропону­
вали «гості» й плужани та деякі впливові офіційні особи з
центру, що цікавилися не так справою культурного роз­
витку, як організаційною установкою, чіпляючи до цього
«ліву ідеологію».
Цей з’їзд Гарту намітив на майбутнє лінію організа­
ційно-творчої установки, що фактично заперечувала стабі­
лізації художньої творчости. Протилежні групи, об’єднавши
фронти по лінії цієї «дитячої лівизни», почали свою «ши­
року роботу». Гарт по інерції теж простував своєю доро­
гою, що намітив з’їзд.
Отже, небезпеки графоманії не усунуто, і письменники,
що розуміли цю загрозу, не могли виборсатися «на сухе».
Утворилося зачароване коло.
Серед гартованців почався розклад. Не розклад богеми,
а зневіра в потребі організації, песимістичний погляд на
свою роботу. Почалось скакання з однієї організації до
другої і т. ін.
Одначе певна кількість товаришів витримувала каран­
тин, гуртуючи справжнє письменницьке коло. В цей час і
під цим знаком відбулося влиття до Гарту і комункуль-
тівців, що відмовилися від своїх старих тактичних засад.
Сподівалися на пленум ЦК Гарту, щоб там руба поставити
ці питання.
Атрилерійську підготовку почав М. Хвильовий своїми
памфлетами, а приводом до цього став один випадок бру­
тального графоманського нахабства.
1
ВУАПП — Всеукраїнська Асоціація Пролетарських Письменників,
об’єднання російських письменників з антиукраїнською великодержавною
тенденцією, яка утворилося 1924 р. «Уламок мертвонародженого на Укра­
їні Пролеткульту», як визначив його В. Блакитний.
312
Справа йшла про те, чи далі припускати невігластво в
письменстві, чи почати з ним жорстоку боротьбу. Спини­
лися на останньому. Виходу не було і всі, кому дорогий
розвиток клясової культури, повинні були стати на цей
ЦІЛЯХ.
Тому то так і загострив М. Хвильовий у своїх памфле­
тах питання «Европа чи просвіта»; вульгарна творчість
«лєвих ребят» чи культурна мистецька творчість тих, хто
хоч і не дуже близький нам ідеологією, але й не остільки
вже ворожий, щоб бути зметеним із шляху пролетарської
культури.
З цього й почались оті натяки, наклепи про антимасо-
візм та спілку з неоклясицизмом.
Письменницьку молодь опанував переляк, особливо по­
за центром України. До того ще цю молодь усякими спо­
собами провокували, спантеличували дискусійні опоненти
чи їхні прихильники, нацьковуючи її проти «Олімпу».
Отже не диво, що на пленумі Гарту висунуті від пись­
менників пропозиції не прийнято (половина на половину;
голосувала проти головним чином провінція). Справу од-
кладено до з’їзду, погодивши ці питання й необхідність
з’їзду з відповідними органами.
Та з’їзд не міг відбутися. Голова Гарту, прихильники
протилежної течії, всякими способами намагалися з’їзд не
скликати. Увесь же склад ЦК Гарту і вся його харківська
письменницька група були за висунуту від «протестантів»
пропозицію. А ця пропозиція в загальному була така:
1. Гарт перебудувати на нових підвалинах — внутріш­
ньої поглибленої роботи в справі підвищення мистецької
кваліфікації й виробничої виключно письменницької твор­
чої установки.
2. Решті культурницьких одиниць і груп створити нову
організацію культурницьку, куди б могли входити ті ши­
рокі маси трудящих, що прагнуть мистецької самоосвіти.
3. По цих двох лініях запропонувати, в порядку добро­
вільних обговорень, переформуватись і Плугові, з якого
могли б одійти письменницькі одиниці до Гарту, а решта
— до нової культурницької організації.
Ухвалено: коли Гарт в цілому (бо більшість його — це
313 культурники й мистці, що прямого відношення до пись­
менства не мають, як от театральні актори, аматори му­
зики, малярі тощо) не згодиться на це — вийти з нього й
створити нову організацію, втягнувши до неї й тих пись­
менників з Плугу, що поділяли цей погляд, а також пись­
менників з інших організацій (Жовтень, Молот) та окремих
осіб, що не належали до організацій, але ідеологічно стоять
на засадах клясової боротьби — революційного марксизму,
тобто на постулятах комуністичної партії.
Дискусія газетна припинилася й почалося обговорення
у відповідних органах. Але, зрозуміло, це питання про
тактику й організаційну установку ніякі органи розв’язати
не могли. Більшість ватажків Плугу стояли на своєму так
само, як і голова Гарту з невеликою купкою прибічників.
З’їзду Гарту не скликано, і після застереженого хар­
ківською групою письменників терміну його скликання ця
група вийшла з Гарту, сповістивши про це в пресі (див.
«К. і п.», листопад 1925 р.).
Після цього письменники, що вийшли з Гарту, разом з
письменниками плужанами, жовтневцями (що теж вийшли
з організацій) та окремими особами, що поділяли цілком
установку нової організації, створили Вільну Академію
Пролетарської Літератури (ВАПНІТЕ).
Дехто запитує, чому «академія», а не асоціяція, това­
риство або щось інше?
А чому ні? Адже академія до чогось зобов’язує. Зобо­
в’язує академічно, серйозно поставитись до творення кля­
сової літератури, бути культурним письменником з пев­
ними ідеологічними клясовими засадами, в протилежність
створеній за останні роки традиції, що ні до чого пись­
менника не зобов’язувала й породжувала письменників та
письменницькі організації, мов гриби в дощ, без жодної
потреби.
Ми взялися за величезну підойму людської культури.
Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й
відповідальність. Ми ще юнаки в розумінні знання, ми
навіть у деякій мірі невігласи. В умовах революційної бо­
ротьби не було часу на самовдосконалення, на розвиток
навіть чистоти й краси мови, якою ми пишемо, — не
314
кажемо вже про розуміння питань вікової культури у всіх
її проявах. Тож берімся за все це. Вчімось, вчімось і вчі­
мось, коли своєю творчістю хочемо допомогти новому
суспільству йти вперед. Створімо такі умови для праці, в
яких би міг письменник виявитися найповніше, письменник
з пролетарсько-клясовою установкою. Ніхто не може сьо­
годні вимагати від письменника шедевру, але письменник
повинен пройнятися величезними культурними завданнями.
Звідци така гостро ворожа позиція ВАПНІТЕ до неу­
цтва й халтури.
Буржуазне письменство має за собою тисячолітню куль­
туру, глибини думок і роботу сотень поколінь мистців над
стилем.
Ми ж вийшли з попелища революції. Тому в своїй
творчості з клясово-пролетарською установою берімо все
те культурне надбання віків і творімо нові форми й стилі.
Творімо літературу, письменство, а не вбогу писанину, не­
потрібну й застарілу своїм змістом і формою.
Ці основні положення, загострені в подробицях, висунув
М. Хвильовий (не особисто, а од колективу, групи — ко­
мусь треба було починати).
В процесі дискусії М. Хвильовий у деяких моментах
надавав питанням такої загострености й палкости, що, пев­
но, жахала правовірних радянських культурників і навіть
комуністів. Звідки всякі нісенітниці, обвинувачення в анти-
пролетарськості, антикомуністичності, молодофобстві і т.
ін.
До всякої справи, навіть до великих подій, завжди на­
липали сторонні люди, котрі щось хочуть на тім собі прид­
бати, бувши далекі од тої справи й подій. Отже, не диво,
що й тут, де справа йде про розвиток нової літератури,
найдуться й найшлися вже (як справедливо пише Хвильо­
вий) такі елементи, що хочуть щось виграти собі на цьому,
бувши далекі до цієї справи.
Тому не дивно, що М. Хвильовий з властивим йому
запалом картає всіх і безцеремонно зве непристойними
іменами тих, хто не розуміє цих простих істин і свідомо
чи несвідомо тягне нову культуру назад, гальмує її роз­
виток.
ш Звідси й усі ті опонентські пересуди, балаканина, пусто­
дзвонство, наклепи, вигадки, а часом і безглузді провокації
з боку різних прихвоснів або несвідомих цього окремих
одиниць.
Звідси цілком слушно М. Хвильовий вважає, що далеко
цінніший сучасній літературі Зеров, з надбаною ним куль­
турою, без претенсій на навчителя пролетарської літера­
тури, аніж заялозена писанина некультурного невігласа
Гаврили з конопель — убога на думку, непотрібна як гро­
мадська організуюча сила — поверхово карамельчастих
«ультра»-революційних «ідеологів нової літератури», що
пнуться навчати молодь.
Це — загострення, а висновок: будьте культурні і з
культурним багажем дайте новому суспільству те, чого
вимагає наша пролетарська клясова ідеологія, маючи на
оці не лише сьогоднішній день, а й майбутнє людського
суспільства.
От загальні положення ВАПНІТЕ.
Звичайно, що створено організацію не тому, що «олім­
пійці», мовляв, хочуть бути монополістами, бо, як ми вже
зазначили, «олімпійці» невисокої думки й про себе, але хай
«дрібні люди в великі дні» мають менше нахабства, хай
буде покладений кінець неуцтву, що, криючись іменем чер­
воного мистця, пропагує вульгаризм, убогість. Це загроза
культурі, і з цим треба нещадно боротися.
Ми маємо сильних ворогів на культурному мистецько­
му фронті, з прекрасною технікою, з витонченим словом.
Нам треба стати сильними.
Нині ми не є такі, але ми повинні намітити наш шлях у
майбутнє.
Я
«НЕОКЛЯСИКИ»
Тепер про наших «ворогів» неоклясиків і взагалі тих,
що не є пролетарськими письменниками, — про старих
українських мистців.
316
Справа, звичайно, не в іменах, а в тій аналізі клясифі-
кації творців на корисних і шкідливих нам, на кого ми
повинні вішати всіх собак, а кого виправляти.
Ми знаємо культурних людей з прекрасною технікою
слова, але неперейнятих цілком нашою свідомістю клясо-
вої боротьби, марксівським розумінням історичного про­
цесу, і маємо письменників з цим розумінням і запальним
чуттям, але слабо озброєних культурно й технічно.
Тут і підходимо до неоклясицизму, не спеціяльно київ­
ського, а взагалі цілоукраїнського (бо Хвильовий брав Зе-
рова, як ім’я-алегорію — для економії).
У нас поруч з досконало розробленою наукою револю­
ційного марксизму надто мало у всіх деталях проробленої
марксівської теорії мистецтв. Єдиний докищо теоретик у
цій царині є Плеханов, тому й будемо користуватися тут
його обґрунтованням.
«Завданням діячів наукового соціялізму є, як відомо,
головним чином розвиток свідомости мас — не лише по­
літичної, але всебічної: наукової, етичної, естетичної. Фор­
ми пропаганди соціялістичних ідей повинні відповідати
поглибленому, серйозному науковому змістові. Істинна
проповідь марксиста повинна підіймати слухача або чи­
тача, тому груба форма, демагогія, дешеві ефекти також
недоречні, як недоречні такі форми висловлення думок у
науковому творі. Популярність твору, потрібного для
пропаґанди масам, потребує ще досконалішої художньої
форми».
Такої думки був Плеханов.
Оповідаючи про Плеханова, Л. Аксельрод пише: коли
Гапон якось прочитав йому одну відозву на зразок поеми,
той уважно вислухавши, відповів: «Ви гадаєте, що до на­
роду можна й треба звертатися з такими дитячими каз­
ками? Народ — це могутня сила в історичному русі, народ
— це велетенська річ, і звертатися до нього з колисковими
казками є просте й нічим не приховане злочинство».
Цим ми хочемо сказати, що дійсно є злочинство вуль­
гаризувати літературну творчість з боку художности, слова
і змісту.
317 В цім і є наступ Хвильового на невігластво і «за
Европу».
Але мистецький твір ще має якусь ідею, бо, за Плеха-
новим, «не може бути художнього твору без будь-якої
ідеї».
А ці ідеї ми оцінюємо з поглядів інтересів суспільства,
як революційні марксисти, і прагнемо, щоб «ці ідеї увійшли
в плоть і кров письменника, щоб він викладав їх, як ху­
дожник і як громадянин-творець. Треба, щоб він міг ціну­
вати за якістю й художній модернізм сучасних ідеологів
буржуазії».
Це вже стосується нашого погляду на неоклясиків вза­
галі, тобто на творців, що ще не пройнялися цими ідеями.
Це так само стосується і всіх тих, що нахапалися повер­
хового знання і в позі червоних знавців підходять до твор-
чости, як різник до корови.
Щоб розвинути цей погляд, варто застерегти, що ми
дотримуємося тої аксіоми, що «не може бути художнього
твору, позбавленого ідейного змісту. Навіть ті твори, ав­
тори котрих дорожать тільки формою й не турбуються
про зміст, так чи інакше виявляють певну ідею».
Як доведеться їх кваліфікувати — чи як близьких нашій
установці творців, чи як ворожих? І чому М. Хвильовий
натякає, що вони дорожчі за вульґаризаторів творчости
«енків».
Що являють собі ці творці-неоклясики на сучасній літе­
ратурній арені?
За аналізою Плеханова, можна кваліфікувати, що в нас
є приблизно три типи творців: 1) прихильників мистецтва
для мистецтва, 2) мистців, що хочуть повернути колесо
історії назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний
хід подій.
«Нахил художників і людей, перейнятих ідеєю „мисте­
цтво для мистецтва», постає на ґрунті безнадійного роз­
ладу їх з їхнім громадським оточенням».
Це щодо першої категорії.
До другої категорії належать ті, що мають «утилітарний
погляд на мистецтво, тобто нахил надавати творам зна­
чення присуду на прояви життя й постійну супровідь ра-
318
дісного бажання брати участь у громадських бойовищах;
т
аке виникає і зміцнюється там, де є обопільне співчуття
п
оміж значною частиною суспільства та людьми й ху­
дожниками.
Це останнє вже певно треба розглядати, в який бік
скерована творчість художника й певного стану оточення
суспільства — чи в бік повернення історії назад, повороту
старого загубленого ладу, чи участи у творенні цього
нового суспільства, перед яким стеляться величні шляхи
людського розвитку.
ВАПЛІТЕ причисляє себе до третьої категорії.
Але до якої категорії можна зарахувати неоклясиків?
Чи в них творчість — мистецтво для мистецтва, тобто чи
вони є в стані безнадійного негативного ставлення до їх­
нього суспільного середовища?
Для людей цієї категорії об’єктивне ставлення до сере­
довища позначається, власне, відсутністю співчуття до
нього.
«Тільки буржуазний громадський устрій чи не більше
всякого іншого може розвинути подібну байдужість. Цілі
покоління виховувалися в дусі принципу „кожен за себе, а
Бог за всіх», тому там цілком природна поява індивідуа­
лістів, що міркують тільки за себе й що цікавляться тільки
собою».
Дійсно, що залишається робити, коли зв’язку з оточен­
ням немає? Розважатися тільки своїм «я»?!
Але тому, що їхнє «я» може врешті обриднути, не ма­
ючи другого (підкреслення О.Д.), опріч себе самого, то
вигадується для того фантастичний «потойбічний» світ, що
високо стоїть над землею й понад усіма земними «питан­
нями».
Плеханов бере за приклад Гіппіус і її устами цитує цих
мистців, що переходять врешті до молитов-поезій, вили­
ваючи в них свою «душу». Але розуміння самотности ще
більше одриває людей одного од одного. Коли індивідуа­
лізм досягає такого скрайнього ступеня, тоді зникає мож­
ливість спільности саме в молитві (тобто в поезії), спіль-
ности молитовного (тобто поетичного) запалу.
«Поезія губить від цього, як і взагалі мистецтва, що є
319 одним із засобів спільности між людьми» (Підкреслення
О.Д.).
Поети, що люблять себе, «як Бога», не можуть цікави­
тися тим, що твориться в суспільнім оточенні. Тому не
дивно, що людині, яка згубила всяку спільність з людьми,
лишається лише «просити» «чуда» і прагнути того, «чого
нема на світі», бо що є на світі, для неї не може бути
цікавим.
«А коли людина губить усяку спільність з оточенням
людей, тоді її ідейне життя губить усякий зв’язок з
землею. Тоді її фантазія несеться на небо, і вона стає
містиком. Містицизм — теж ідея, але темна, безфор­
мна, як туман, що є в смертельному ворогуванні з ро­
зумом».
Отже, чи є у неоклясиків оця містика, чи є вона твор­
чістю «мистецтва для мистецтва».
Звичайно, поодинокі з них (приміром, Рильський, —
більшість творів 1918-1923 рр.) належали до таких кате­
горій, але тепер сказати це про всіх загалом, і навіть про
нього не можна, бо, як не дивно, але й у нього почався
великий злім (див. «Ганнуся», збірка «Тринадцята весна»).
Ми переживаємо таку епоху недосяжно величну в історії
людства, що і «камні глаголят», не то що заговорять ка­
м’яні чуття співунів для власного співу!
Далі.
Чи можна віднести неоклясиків до творців другого ґа­
тунку — до тих, що хочуть повернути колесо історії назад
у його інтернаціональних проявах, хоча б і в національній
творчості, виявляючи тут націоналістичні тенденції (тобто
те саме гальмування, але з другого боку). Чи прагнуть
вони до збереження старого, в його протилежності виз­
вольному рухові нашого часу?
Ні, категорично не можна їх причислити й до цього.
Вони вже згубили це, коли мали його в таємницях
свого розуму й чуття, як більшість людей, що зрозуміли
необхідність нового, тобто того, що є. Нарешті, своїм
інтелектуальним складом вони повинні стояти вище над
минулим, поскільки намагання зберегти старе суперечить
320
їхньому потягові розуміти соціяльні життьові основи люд­
ськосте і розвитку культури.
Але ж вони не є третьої категорії, тобто тими, що
всотали у все своє єство потребу перебудови життя.
От тут і заковика. Вони стоять на роздоріжжі й щиро
намагаються в своїй творчій роботі йти разом з усіма
борцями до нового суспільства, активно в своїй творчості
прагнуть вести ту частину роботи, що їм належить.
Певне, вони розуміють аксіому, що «всякий будь-який
талант незмірно збільшить свою силу, коли перейметься
великими визвольними ідеями нашого часу». Вони, певне,
хочуть теж не ридати чи сміятись, а розуміти.
Коли б вони належали до першої категорії, коли б у
них не було нічого, опріч свого «я», то вони б навіть не
стали грати ролю спокійного літописця великої борні, що
точиться в нетрях сучасного світового суспільства, бо й
тоді б їм заважало оце «я», котрому все земне байдуже.
А неоклясики стали літописцями, бо вони є частина
творців у галузі нової літератури, критики, матеріялістич-
ного розуміння історії культури.
Справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися
розумінням тої взаємної боротьби кляс, що точиться в
теперішнім суспільстві.
Але «хто не дає собі справоздання в боротьбі, бага­
товіковій і різній, процес якої складає історія, той не
може бути свідомим художнім критиком» (курсив О.Д.),
хоча б і мав він титул академіка.
Неоклясики прагнуть до цього розуміння і, певне, ним
будуть пройняті. Вони в своїй критиці намагаються навіть
прикладати соціологічної методи в спектрі діялектичного
матеріялізму.
Та знову треба пам’ятати, що «хто хоче вивчати ідео­
логію в суспільстві, поділеному на кляси, тому треба уваж­
но слідкувати за явищами в ньому. Інакше він нічого не
зрозуміє. Тому той, що цього зрозуміти не може або не
хоче, краще хай не береться за тлумачення мистецтва».
Це стосується не лише до неоклясиків, але й узагалі до
всіх критиків. Коли ми говоримо тут про недосконалість
критики з боку культурних сил, то що ж ми можемо ска- зати про халтуру критичну? Для цього досить поглянути
на більшість бібліографічних розділів усіх наших журналів.
Проте, неоклясикам, як художній Генерації, що пере­
ходить щойно із старого світу до нового, треба це мати на
оці в першу чергу.
Справа в тім, що цей інтелектуально розвинений еле­
мент може зрозуміти все це надто швидко. І вони до
цього йдуть.
Але ж у чім річ? Як клясифікувати їх у теперішній час
розвитку нової літератури, інтернаціональної культури в
національних формах? Що вони являють собою в сучаснім
радянськім суспільстві як творчі одиниці? Чому М. Хви­
льовий «орієнтується» на них більше, як на «молодих чи
молодикуючих» дорослих з «ідеологічною» лівизною?
Як бачимо, неоклясики в своїй більшості не належать
ні до одної з категорій за нашою клясифікацією, але вони
наближаються до останньої. Вони хочуть зрозуміти кля-
сову боротьбу, що становить історію, й починають її ро­
зуміти крізь призму революційного марксизму. А це го­
ловне, що треба.
Вони не згубили зв’язку з сучасним суспільством, але,
певне, умови життя, що були до того часу, не давали
об’єктивних, а може й суб’єктивних, можливостей зміцни­
тись цьому зв’язкові.
Неоклясики прагнуть бути співзвучними з сучасною епо­
хою, з сучасним суспільством. Нині є можливості їм осяг­
нути це.
Бо ще Комуністичний Маніфест накреслив нам: «В ті
періоди, коли боротьба кляс наближається до розв’язки,
процес розкладу в середовищі зверхньої кляси всередині
цілого старого суспільства досягає такого сильного сту­
пеня, що деяка частина зверхнього стану відокремлюється
від нього й прилучається до революційної кляси, що несе
прапор майбутнього».
Тобто можна припускати, вони — та частина, що тео­
ретично зрозуміла хід історичних подій. А «збагнути це
можуть тільки ті, що метикують, уміють думати».
Неоклясики, як творча інтелігенція, не були абсолют­
ними ідеологами буржуа, а лише клясовою прослойкою,
322
ш0
хутчіш переймає завдання тієї кляси, котра прагне до
безклясовости, до знищення цієї прослойки, що завжди
тяжіла над нею, як теж над частиною наймитів, хоча и
інтелектуальної праці.
Тому нема рації вішати собак, на кого доведеться, за
всякої нагоди. Такий елемент, що сьогодні вже всім єством
переймається теоретичним розумінням революційного марк­
сизму, не є наш ворог. .
Потрібне лише товариське оточення, в якім ті ідеоло­
гічні кострубатості, що тяжать на них, в умовах творчо-
літературного ідеологічного оточення самі зітруться з ча-
СОМ
Тоді навіть яскравіше буде видно, хто з них безнадійно
розладжений з сучасним суспільством, а хто цілком прой­
нявся сучасним життям і його рухом.
Так говорить діялектика, цього вимагає розвиток кля-
сової інтернаціональної культури, хоча б і в національних
формах.
Ол. Досвітній
«Вапліте», зошит перший, 1926

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.