Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

AD FONTES 1. ЕВРОПА — ПРОСВІТА — ОСВІТА — ЛІКНЕП

Обидві статті М. Хвильового, присвячені нашим літе­
ратурним справам, викликали найжвавішу дискусію. Давно
вже ні одне питання не зачіпало нашого читача так гостро
і так повно, як це — поставлене статтями про «Сатану в
бочці» та «Про Коперника з Фрауенберґу» — питання про
дороговкази наших мистецьких прямувань — про «Европу»
та «Просвіту».
І разом з тим ні одне питання не викликало такої сили
непорозумінь. Винуватять у цих непорозуміннях найчасті­
ше самого М. Хвильового. Справді, винуватий! Замість
зформулювати в першій своїй статті, чого саме хо­
че він від нинішньої української літератури, він волів про­
сто просигналізувати читачам свої настрої в одному слові
«Европа», протиставляючи її «гопачно-шароваристій» «Про­
світі». Чи не сподівався Хвильовий, що ми такі догадливі?
Та що його попередня творчість, його загально-визнане
місце «первоприсутствующего» від української літератури
забезпечують його думку від фальшування та перекручень,
від накидання йому того, що він не збирався казати?
Тим більше, що висловлені в статтях думки — то його
давні, не вперше висловлювані думки. Справді, хіба про
халтуру не писав він ще в «Редакторові Каркові»:
… Великій соціялістичній революції завжди бра­
кувало на талановитих поетів-аґітаторів, а халту-
1
Три статті із книги Миколи Зерова «До джерел» (літературно-
критичні статті). Київ, в-во «Слово», 1926, стор. 252-271.
№ рили всі, за гонорар. Як мені тяжко писати про
халтуру, я дивлюсь в майбутнє, я звертаюсь до
нащадків: — заплюйте темну тінь
моїх сучасників від халтури!
Хіба не виявив він своєї віри в революцію, як початок
нового відродження Сходу, в своєму «На глухім шляху»:
«Велика істина землі: сонце підводиться на сході». — Чому
ж тепер так кричать про «попутництво» Хвильового (стра­
шні слова!), про те, що «революцію в його оповіданнях
роблять дегенерати», що він сам «по-олімпійському (?) не­
навидить» літературний молодняк і, як каже С. Пилипенко,2
«хихикає» з нього: «Куди лізете, сопливі? Ви ж не гені-
яльні… не розумієте, що грядуть ренесанси: азіятсько-про-
летарський, африкансько-пролетарський і що треба вчитися
у Зерова не любити Просвіту» і т.д. С. Пилипенкові вто­
рять його «вихованці»: Чи ви чули? Хвильовий безоглядно
(звідки це видно? — М.З.) приймає Европу. А Европа —
всім відомо — то є «розклад і загнивання». «Запитайте у
трьох гартованців, що бачили те на власні
о ч і».3
Всі ці розмови про попутництво та олімпійство, про
азіятсько-пролетарські та африкансько-пролетарські рене­
санси, про гниття Европи та про трьох свідків гартованців
— викривають цілі склади таких поржавілих упереджень,
таких диких і давно не перетрушуваних забобонів, що
криком хочеться кричати про потребу вітру та сонця.
Ні, таки Хвильовий занадто понадіявся на нашого чи­
тача — «масовика»! Він, очевидно, не сподівався такого
марновірства.
Хоч би й ці знамениті слова про «розклад і загнивання
Европи…» Хто тільки не говорив про те і далеко дореч­
ніше, ніж у нас. Говорили слов’янофіли офіціяльної марки,
як Поґодін та Шевирьов, близький часом до тих думок
бував Герцен, про «передсмертне спрощення» Европи писав
Константин Леонтьєв, хоронив її Достоєвський. А Европа
2
С. Пилипенко «Куди лізете, сопливП» «Культ, і поб.», ч. 22, 1925.
3
Лист групи робфаківців та основників ХІНО (Хар. Інституту На­
роди. Осв.) — «Культ, і поб.», ч. 20, 1925.
328
живе, росте, набуває сили, і — хто знає — чи підточені її
життьові ресурси, чи виснажені її творчі сили, чи, може,
ми стоїмо тільки перед кризою певної соціяльної формації,
перед внутрішнім вичерпанням Европи буржазної, що свою
пору квітування мала наприкінці XVIII в. Чому б не га­
дати, що в Европі ще багато є джерел соціяльного та
ідеологічного оновлення? Джерел, що може і не помітиш
їх під час місячної подорожі?… Але нехай Европа і зогнила,
як це твердять робфаківці та основники Харківського ІНО,
— чи ж значить це, що вона втратила для нас усякий
інтерес? її душа (Фавстівська, як визначає Шпенглер) живе
в її культурному набутку. Хіба опанувати цей набуток не є
наше завдання? І чи справді цей набуток такий нам непо­
трібний?… Хвильовий, наприклад, знає, що «Европа — це
досвід багатьох віків», його Европа — це «Европа Гран­
діозної цивілізації, Европа Ґете, Дарвіна, Байрона, Нью­
тона». Знали це і російські слов’янофіли; Хомяков, напри­
клад, писав:
Как грустно, грустно мне! Ложит-
ся тьма густая
На дальнем Западе, стране святих чу­
дес.
Розумів це і Константин Леонтьєв, котрий, як ніхто може,
ненавидів «європейського буржуа», «благодушествующего
индивидуально и коллективно… на развалинах прошлого
величия». І так яскраво це подвійне відношення до Заходу
відбив Достоєвський в своєму цитованому й перецитова-
ному монолозі Івана Карамазова:
Я хочу в Европу з’їздити, Альоша. Звідси і по­
їду. Адже ж я знаю, що поїду лише на кладовище.
Ось що. Дорогі там лежать небіж­
чики, кожний надгробок над ними каже про
таке гаряче минуле життя, про таку прис­
трасну віру в свій подвиг, в свою істину, в свою
боротьбу і в свою науку, що я знаю заздалегідь,
впаду на землю і буду цілувати ці надгробки і
329 плакати над ними, в той же час переконаний усім
серцем моїм, що все це давно вже кладовище і ніяк
не більше.
От що говорили люди, що задовго перед Хвильовим,
принотовуючи «Молчит сомнительно восток», проте були
певні, що «сонце підводиться на сході» і що скоро
… во всей
Неизмеримости зфирной
Раздастся благовест всемирньїй
Победньїх солнечньїх лучей.
Але всього цього не знають, всіх цих відтінків, всього
цього емоціонального багатства, покладеного в ці форму­
ли, не підозрюють робфаківці Харківського ІНО. Просто­
серді і щирі, вони готові з дитячою радістю засвітити
ліхтарі і піти в похоронній процесії Европи… Що їм Ге-
куба! Троє гартян запевнили їх, що Европа то є «гниття і
розклад». їх наївна певність трохи нагадує віру старих
людей у домовиків та відьом: «Як же не вірити, коли мій
батько (чи дядько) на власні очі бачив?..»
Пишу це не без болю сердечного. Як мені запевнити С.
Пилипенка, що в моїх словах ані трохи немає інкриміно­
ваного: «геть з Олімпу, сопливі!» (як немає його і в Хви­
льового). Але мені б хотілося, щоб харківські робфаківці
та і вся «молода молодь» справді замислились
над цими многоповторюваними формулами, дійшли їх
джерел, збагнули їх генезу й тривалість, їх різну в різні
епохи, але завжди сильну емоціональну напруженість. І
тоді: я може не мислитиму, як вони, але я не зможу не
поважати їхнього переконання; я знатиму тоді, що то
справжнє переконання, а не забобон, що то слова мислячої
людини, а не голос (прошу дарувати цей вираз) наученого
шпака. Досить уже «повторяти зади». Ближче до джерел!
— от що має стати нашим гаслом… Колись Драгоманов
говорив, що він не розуміє культурного діяча на Україні
без знання мов, безсилого на власну руч зорієнтуватися в
330
здобутках Заходу… Вимоги Драгоманова не втратили своєї
слушности і по цей час…
Але упередження і забобони спотворили не тільки про­
блеми полеміки, а також і її методи.
С. Пилипенко вважає, наприклад, що М. Хвильовий
робить смертельний гріх, коли радить молодій молоді
учитися в Зерова ненависти до «Просвіти». Чому ж це
такий гріх? Відповідь читач може знайти в доповіді Пи­
липенка, — цитую з допису Блюмштейна в «Більшовику»
(ч. 128/1323): «Хто такий Зеров? Український кадет (хоч
може й не діяч партії). Висловлює думки середньої бур­
жуазії». Вдячний за полегкість (досі про мене писали, як
про ідеологічного представника буржуазії «крупної» і «неп-
манства»), змагатися проти цього означення не буду. Знаю,
що всі суперечки на цю тему, нічого не з’ясувавши, можуть
тільки нагадати ту сцену з «Ревізора», де читають знаме­
нитого листа Хлєстакова до Тряпічкіна:
Коробкин (продолжая читать). — Смо-
тритель училищ протухнул насквозь луком.
Лука Лукич (к зрителям). — Ей-Богу, и
в рот никогда не брал луку.
Але навіть припустивши, що Зеров (чи хто інший) і справді
кадет, справді виразник якоїсь буржуазії (дрібної, середньої,
великої), чи сказали ми що проти його аргументів? А чи,
приліпивши до нього яку ту чи іншу етикету, ми справді
показали тим, що його вказівки і міркування ані трохи не
можуть стати в пригоді початкуючому письменникові су­
часному? — Диво дивне, але вище писані слова Пилипенка
по суті становлять не що інше, як слабеньку модернізацію
давнього, 1900 років тому зформулованого упередження:
Що може бути доброго з Назарету?.. Після статті Хвильо­
вого, сподіваюся, не треба наводити доказів для тої про­
стої думки, що і не мавши певних даних про соціяльне
походження Коперніка, можна пристати на його геліоцен­
тричну систему світу. А хто перечитував основоположників
марксизму, той добре знає, що клясовою точкою погляду
331 ніколи не можна користуватися, як знаряддям проти за­
гально-обов’язкової логіки.
Такі методи полеміки зводяться кінець-кінцем до про­
стого одмахування.
Чим же живляться всі ці забобони, через що вони на­
бувають такої сили? Дуже просто. В наших літературних
обставинах все ще мало справжньої культури. Мало знан-
нів, мало освіти і «наука не в авантаже обретается». Трак­
туючи речі з чужого голосу, не стикаючись з теоріями,
яких додержуємось, віч-на-віч, незнайомі з джерелами, ми
утворюємо собі різні фантастичні уявлення і живемо серед
них, не помічаючи їх потворної неправдоподібности. — От
як пишуть, напр., студенти і робфаківці Харківського ІНО
про Шпенґлера і Хвильового:
Тут Хвильовий солідаризується з фашистським
мислителем Шпенґлером, що висунув брехливе
твердження про те, що деякі тези мистецтва —
аритметична аксіома для всіх часів, націй і кляс.
Ні, товариші, ніколи таких тверджень Шпенґлер не висував.
Навпаки. Він завжди розглядав історію людської культури,
як зміну своєрідних, замкнених у собі, сказавши висловом
іншого мислителя, «культурно-історичних типів». Кожний
із тих типів має свою вдачу, свою психіку, не розкриваючи
до краю своїх таємниць перед іншими. Шпенґлер пробує
навіть показати, що така наука, як математика, в антич­
ному світі є щось органічно чуже, щось в істоті одмінне
від ново-европейських народів… Про мистецтво ж і гово­
рити не доводиться.
«Тов. Хвильовий», — обурюються далі студенти і роб-
факівські слухачі Харківського ІНО, — «радить поетам хо­
вати свої твори під десять замків, поки не напишуть чогось
дійсно цінного й талановитого». Що ж, — рада непогана.
Хвильовий має рацію: перед широким читачем молодим
паросткам літературним не варт виступати принаймні доти,
доки вони не зліквідують своєї неписьменности в тій об­
ласті, в якій хотять працювати, — поки не навчаться основ
свого фаху.
332
Така самоосвітня праця буде першим кроком на шляху
до того, що Хвильовий умовно назвав Европою. Перебо­
роти її ми можемо тільки опанувавши її здобутки. Хочемо
ми, чи не хочемо, а з часів Куліша і Драгоманова, Франка
і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не
згадувати імен другорядних — європейські теми і форми
проходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся
справа в тім, як ми цей процес обевропеювання, опану­
вання культури переходитимем: як учні, як несвідомі про-
вінціяли, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як
люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки
засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному
єстві.
Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а
не в «хвості», припадати до джерел (<<іиуаІ іпІе§го$ ассесіеге
ІОПІЄЇ»), а не брати від передавачів, розглядатися в нотах,
а не переймати, як малі діти, з голосу. А це вимагає праці
і щирости в навчанні… Поки цього немає, наші письмен­
ники фатально пастимуть задніх, і скрізь, і завжди повто­
рюватиметься яскрава сценка з Чехівських «Господ-обьі-
вателей».
Вартовий на каланчі (кричить
вниз). — Ей! тартак горить! Бий на сполох!
Вартовий внизу. — А ти лише зараз
побачив? Народ уже півгодини біжить, а ти, дивак,
тільки тепер спохватився?
Хвильовий мав мужність сказати ці, здавалося б, прості
і зрозумілі речі щиро і не криючись. І коли навколо них
загорілася боротьба, то це не тому, що ці думки в устах
Хвильового нові (їх можна знайти, як на диспуті 24 травня
на це вказував П. Филипович, іще в «Синіх етюдах»), а
тому, що висловлені на цей раз в статті (не в оповіданні,
не між іншим), вони виразніше виявили справжній боляк
нашого літературного життя.

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.