Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

II. ЕВРАЗІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС І ПОШЕХОНСЬКІ СОСНИ

«Крик серед півночі в якімсь глухім околі» — я не знаю
слів, які б краще характеризували нашу літературну супе­
речку цього року, а власне — листи Хвильового, що дали
їй привід.1 Можна ще сказати інакше, — як сказав на
диспуті Могилянський: «В кімнаті, де було так душно, що
дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені
разом відчули свіже повітря». Правда, поміж першим і
другим означенням різниці по суті немає. Але що найці­
кавіше: так почуваємо не тільки Могилянський і я, якого
Ю. Якович ласкаво, хоч і безпідставно, відносить до літе­
ратури правоР (в наших безнадійно заплутаних відносинах
літературних — «правая, левая г д є сторона?»). Так по­
чувають і інші люди, що зачисляють себе до найлівішої
лівої. В статті Гадзінського, видрукуваній в ч. 9 «Життя й
революції», читач може побачити ті самі слова («Рятунку!
душимось! свіжого повітря!»), сказані вже від імени «жи­
віших елементів» сучасного письменства.
Не можна не назвати цього явища знаменним. Це зна­
чить — що хоч як говорять і ще, певно, говоритимуть про
те, що Хвильовий впадає в єресь, і, «в унісон з правими»,
виявляє невір’я в «творчі сили робітничо-селянського мо­
лодняка», що Хвильовий уважає, «ніби письменником може
бути геній» і тому: «тисячоголові сопливі, не суйтеся до
літератури!»,3 — а одно за тими його статтями мусять
признати всі, хто тільки мислить і почуває: це їх турботу й
тривогу за майбутнє нашого письменства. І треба в запалі
боротьби остаточно придушити в собі дар орієнтації і по­
чуття справедливосте, щоб назвати невірою письменника,
перед очима якого стоїть, породжена подіями революції,
1
М. Хвильовий «Камо грядеши?». Харків, 1925, стор. 64.
2
Ю. Якович «Жовтнева критика», «Культура й побут», ч. 41.
3
С. Щупак «На літературні теми», «Прол. правда», ч. 25 (1256).
334
виношена в схвильованій свідомості активного її робітника,
картина культурного ренесансу. Що ж то за невіра, що
відкриває такі широкі перспективи і з такою тугою про­
стягає до них руки: «Приходь, наставай, нове відроджен­
ня!..» І навіть, коли б Хвильового находили часом хвилини
сумніву й вагання, то, гадаю, мої опоненти ласкаво пого­
дяться зо мною, що це й є та проба, в якій завжди гар­
тується переконання і що сто раз вище стоїть людина, в
якій вічна тривога думки плодить інколи сумніви, аніж ті
люди, пласкі і впевнені, що вивчили катехизис і тим раз
назавжди визволили себе від небезпеки сумніву та шукання.
Але вищезгадані напади на Хвильового тратять під со­
бою всякий ґрунт ще й тому, що всі його сумніви ані трохи
не захитують ґрунтової підвалини наших революційних
літературних угруповань — їх віри в культурно-творчу по­
тенцію нових суспільних груп, що вже прийшли і мають
ще розгорнутись. Радісний і світлий обрій культурно-істо­
ричних видінь Хвильового лише часово захмарений одною
обставиною — чи справляться нинішні літературні угрупо­
вання, при нинішніх методах їх робити, з безмежно склад­
ними завданнями, які повинні вони розв’язати? Чи зможемо
взагалі ми, люди переходової доби, не змінивши умов
літературного життя, взяти той тон, якого вимагає наша
роля і наша відповідальність? — «Глибокими борознами»
лягають літа, зруйновано багато набутків, і багато чого
потрібного поросло травою забуття. Валиться стара школа;
культурний сосняк, посаджений коло неї, розрісся на справ­
жню тайґу і закрив краєвид навіть на чумацький шлях
Сагайдак; «до повіту — 60, до станції 80» і в учительськім
помешканні самогонний апарат — і все таки цей глухий
шлях виходить десь на широку дорогу історії. Незмінною
лишається «стара істина землі — сонце підводиться на
сході». І цілина наша таїть в собі великі сили, треба лише
знати, як ті сили збудити до життя.
Досі, здається, нічого не сказано такого, що могло б
викликати ґрунтовні заперечення, і всі голоси проти цієї
позиції Хвильового можна трактувати тільки, як плід за­
сліплення й непорозуміння.
Думки розійшлися, головне, в тім, як цю цілину під-
335 няти, хоч би в спеціяльній галузі мистецької роботи… Тур.
ґенєв в епіграфі своєї «Нови» виписав був фразу з агроно­
мічного порадника, що цілину треба підіймати глибоким і
важким плугом, а не старосвітським дряпалом-ралом. З
подібних міркувань виходить і Хвильовий. Ми повинні
широко і ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком
інших народів, з усім, що може поширити і запліднити
наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру
нашого часу не тільки в останніх її вислідах, а і в її осно­
вах, бо без розуміння основи ми лишимося «вічними учня­
ми», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися. Ось що
говорить сам ініціятор дискусії імпресіоністичним своїм
натяком на Европу і пізнішими до свого гасла комента­
рями.
Це питання встало і на київському диспуті 24-го травня
1925 р. У той час, як одні боялися, що гасла Хвильового
(тоді ще не з’ясовані другою його статтею) наша примі­
тивність зрозуміє, як заклик до позверхового малпування
Европи, а другі, озброївшись молодечим завзяттям, зби­
ралися ту Европу завоювати, — я спробував показати, що
Европа у Хвильового «фігурує, як символ поважної куль­
турної «традиції» і як стимул до підвищення «нашої власної
кваліфікації». Цю думку потім ствердили і розвинули даль­
ші статті Хвильового. Мені незрозуміло, чому так іронізує
П. Кияниця: «Зеров з’ясував Хвильового до краю».4 Пере­
читуючи «Камо грядеши» Хвильового, я бачу, що моя
інтерпретація ніде не виходить поза межі висловлених його
думок. Тільки через край підозріле чуття П. Кияниці може
вбачати в моїх тодішніх словах якісь «подвохи».
Особливу позицію в нашій київській суперечці зайняв
О. Дорошкевич своєю статтею «Ще про Европу» («Життя
й революція», ч. 6-7). Вважаючи гасло «Европа» все ще
нез’ясованим і абстрактним, він побажав його сконкрети­
зувати, висловившись про те, яка саме Европа нам по­
трібна: — «минула»-сучасна, буржуазна-пролетарська, «віч-
на»-«мінлива». О. Дорошкевич заперечує Европу минулу
для сучасної (Дюамель, Ромен Роллян і т.д.), зрікається
4
П. Кияниця «Замість рецензії», «Життя й революція», ч. 9, 1925.
336
греко-римських спадків («викоханих, до речі, в атмосфері
рабства»), відмовляється від Европи буржуазної задля про­
летарської і застерігає проти психологічного прийняття
першої. Але чи не заплутує він справи з’ясувальними сво­
їми спробами? Звернімося хоча б до прославленого вті­
лення Европи передової, сучасної, опозиційної — Ромена
Ролляна та його протестуючого «Жана Крістофа». От уступ
з 5 тому епопеї: «Роіге киг 1а Ріасе».
Одного погожого вечора, коли «ніжне небо, як східній
килим, витканий з гарячих, трохи линявих фарб, просте­
ляється над посутенілим містом» — Жан Крістоф, німець-
композитор, закинутий до Парижу, іде надбережжям Сени
від Шіте Ваше до Пляцу інвалідів.
В сутінях ночі, що вже надходила, вежі собору
підносилися, як руки Мойсея, зведені до бою. Зо­
лотий шпиль «Святої Капелі», як розквітлий терен,
світився над купами будинків. На тому березі Лювр
розгорнувся всім своїм королівським фасадом і в
його знуджених очах відблиск заходу розпалив ос­
танній огник життя. В поважній глибині «Пляцу
інвалідів», за ровами та гордовитими мурами, у
величній самотності пливла на висоті темнозолота
баня, немов симфонія далеких перемог. А на горбі
Тріюмфальна арка, немов у героїчнім марші, від­
кривала нелюдський похід легіонів Імперії.
В Крістофові раптом постав образ мертвого
велетня, що незмірним своїм тілом вкрив усю до­
лину. Серце стислося від жаху, і він мимохіть спи­
нився, розглядаючи велетенські останки казкового
роду, що вже зійшов з землі, але колись тупотом
своїх кроків виповнював світ; останок люду, що
мав шоломом баню на соборі Інвалідів, а поясом
Лювр, що охопив небо сторуччям своїх церков і
наступив на світ тріюмфальними стопами Наполе­
онівської арки, що тепер коло п’ят її комашився
Ліліпут.
337 Правда, яка сувора критика європейського ладу. Але
разом з тим — хто цей народ, що ступив на світ стопами
Тріюмфальної арки, як не героїчний Ьоиг§еоІ8 великої
французької революції? Що ж це значить, — Ромена Рол-
ляна одмести й ім’я його більше не згадувати? Сподіваюся,
О. Дорошкевич на це не зважиться. Але тоді він мусітиме
сказати інакше. Так, то була героїчна доба третього стану
в Европі, доба величного революційного його піднесення.
Неминуче, фатально зростаючи, «четвертий стан» повинен
її і всі її здобутки використати по психологічній лінії, по­
ширюючи свій культурний і політичний досвід. А гімно-
графа цього героїчного Ьоиг§еоІ8 — Ромена Ролляна су­
часний творець не відкине так само, як сучасний історик,
певно, не відмовиться від старого Оґюстена Тьєра, що з
гордістю зв’язував себе з героями середньовічних спілок,
борців проти тогочасних февдалів. М. Хвильовий вірно
говорить про внутрішє споріднення Бебеля і Лютера, як
людей, що зміцняли кожен свою суспільну групу, стоячи в
її авангарді; а Рильський у «Чумаках» дотепно зазначає,
що «не сором Ґракхові подать братерську руку». І мусів
же мати якусь рацію Плеханов, коли радив антирелігійни-
кам виходити, а як де, то і в основу своєї роботи класти
буржуазних ІіЬгек репяеигз та атеїстів XVIII в. — О. До­
рошкевич уважає неприймовним для нас, через їх «соціяль-
ну чужорідність», письменників греко-римської давнини,
«викоханих, — каже він, — в атмосфері рабства і насиль­
ства». Як же тоді бути з Пушкіним, якого тепер так про­
повідують критики марксисти? Як з’ясувати, що ні Троць-
кий, ні Маяковський, ні молоді пролетарські поети не цу­
раються Пушкіна, дворянина і душовласника? Очевидно, є
якась людська созвучність, якесь чисто психологічне спо­
ріднення, що переступає соціяльні перегородки і впливає
незалежно від клясової фізіономії творця.
Значить, не уникаймо і старої Европи, і буржуазної, і
навіть февдальної. Не лякаймось її психологічної зарази
(хто знає, може пролетареві краще вже заразитися клясо-
вою окресленістю західньоевропейського буржуа, аніж мля­
вістю російського «кающегося дворянина»), освоюймо дже­
рела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не
338
залишитися назавжди провінціялами. І на звернене до мо­
лодої молоді «Камо грядеши» Хвильового відповідаємо:
«Асі іопіеа!» Тобто, йдімо до перших джерел, доходьмо до
кореня.
Розуміється, вимога знати джерела безмірно ускладняє
учення. Для письменника вже мало сільської чотирирічки.
Йому потрібно цілого «університету на дому». Але ж доки
ми будемо «ліниві і нецікаві!..» Зате знання перших джерел
приведе до того, що замість по-дитячому копіювати Хви­
льового, Винниченка, Пільняка, наші прозаїки вчитимуться
ще й на Едшміті та Ж. Ромені, на Стендалі та Анрі де-
Реньє, на Золя і, може, навіть на італійських новелістах
XV віку, — і вчитимуться не тільки передражнювати їх, а
й спостерігати, як вони, і узагальнювати, як вони, і пра­
цювати над собою, як вони, — працювати, як працював
«дурень» Фльобер, по «20 літ сидячи над однією повістю».
Студіювання великих майстрів завжди переймає свідомістю
власної своєї малости («Роеіа «етрег ііго», говорив Франко,
вирісши, як мистець і, мабуть, забувши свою юнацьку
фразу про «дурня» Фльобера) — а ця благодатна свідомість
великою мірою ослаблює ту самозакоханість, на яку хво­
ріють здебільшого «невизнані генії». Тобілевичівський Ма-
тюша у «Суєті» уважає себе за генія, може, тільки тому,
що ні разу ще не бачив людини, яка б вивчила до краю
«Гуси» Крилова. Що з атмосферою учеництва у нас нега­
разд, це визнає і цитована вже стаття Щупака. «Найкращий
спосіб збільшити ролю наших письменників — пише він
— це вдосконалити і збільшити продукцію цих письмен­
ників».
Ці слова, як симптом виразного перелому, повинен ві­
тати кожний, кому дорога майбутність українського слова.
Але — чи справді так легко удосконалити творчість зорга­
нізованих письменників, що про них говорить голова «Київ-
Плугу»? Де гарантії, що можливе справжнє і щире учення?
Чи є засновки для серйозної праці письменника над собою?
І чи не треба спочатку розвіяти атмосферу літературного
протекціонізму, що молодого автора псує? Для мене ясно,
що зібрати кілька сот таких-сяких віршовників і менш ніж
початкуючих прозаїків з сіл і хуторів, дати їм титло літе- раторів, друкувати, не перебираючи, їхні перші, ще позалі-
тературні твори, які лише обтяжатимуть полиці книгарень,
— ще не значить утворити масового селянського пись­
менника. Це значить — збити з скромної життьової
стежки тисячу юнаків, прищепивши їм певність, що вони
мають те, чого справді не мають. Отже — вибагливість
критики, підвищення технічних вимог, уважне пересіювання
поданого до друку матеріялу! Без цього не обійтися: нова
література може зміцнитись тільки способом добору. Тому
потрібно: а) Членів Гарту, Плугу і Жовтня по журналах і
взагалі по часописах поставити в такі самі умови, як і
письменника позаорганізаційного. В порядку підтримання
талановитих дітей села і заводу, їм можна видавати сти­
пендії, засновувати студії, не допускати, щоб вони гинули
з сухот і мистецької самотности, але для друку брати в
них тільки речі, варті друку; б) критичні відгуки на їхні
твори зробити ще строгішими: вони повинні писати краще,
як хто інший, вони ж мають репрезентувати культуру май­
бутнього. Такий зміст вкладав я в свої слова про потребу
мистецької конкуренції. І я радий, що мої думки всіма
берегами спадаються з §§ 14-15 московських резолюцій
(«Правда», N0. 1471/3078).
Тепер я запитаю моїх опонентів, чи певні вони, що в
нашій провінції (бо й Київ і Харків по суті провінція, і
культурні цінності одержують з других рук), чи певні вони,
що §§ 14-15 московських резолюцій втратили для нас усяку
актуальність? Я гадаю, не втратили, — і наявність засудже­
них ними явищ у першу голову перешкоджатиме розвит­
кові студійної атмосфери.
Для доказу пошлюся на статтю П. Кияниці. В якому
розумінні говорю я про потребу літературної конкуренції,
здається, всім ясно. А Кияниця без найменших
доказів твердить, що я обстоюю «свободную тор-
говлю» та інші т. зв. «буржуазні забобони», і слова «сво­
бодную торговлю» бере в лапки, так наче це мої слова,
хоч, запевняю П. Кияницю, питаннями фритредерства я не
цікавився ніколи і ніколи їх ні усно, ні на письмі не тор­
кався. Яке ж нормальне співробітництво можливе межи
різними групами літератів, співробітництво, до якого за-
340
ісликають резолюції, — коли, з такими порушеннями еле­
ментарної етики, кривотлумачитиметься кожне слово? —
Далі. Високі літературні вимоги до наших літератів я вва­
жаю потрібними перш за все в інтересах сучас­
ної літератури. Я б ставив їх завжди і навіть
щороку їх би підвищував. Навіть припускаючи, що X або
у, члени Плугу або Гарту, мають певний хист, я б не
дарував їм ні одної неохайности: «Довольно людей кор­
мили сластями, у них испортился желудок, — нужньї горь-
кие лекарства». Але чи є в цих «гірких ліках» що образли­
вого для революційного письменника? І невже це значить,
як пише Кияниця, «відкидати масового письменника», ви­
магати, щоб усі були геніяльні? Невже це значить «від­
мовлятися від чулого відношення до учеництва молодих
авторів»? Зосібна щодо «геніяльности». Чи ж треба гово­
рити, що геніяльности ніхто від молодих плужан чи гартян
не вимагає? Я певен, що коли б запитали Хвильового про
його власну геніяльність, то він би тільки весело засміявся
на відповідь. Ні для кого бо не тайна, що та геніяльність,
якої вимагає Хвильовий, зветься просто «грамотність!» —
А потім, де і коли я або Могилянський, або Филипович
виявили ворожнечу до пролетарських письменників? Мо­
гилянський признався публічно, що любить Хвильового і
Сосюру, Йогансена й Еллана: нікому з нас закидувана нам
нераз «клясова ворожість» не заваджала захоплюватись,
скажемо, промовами Бебеля або «Віденськими шукачами
золота» П. Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити
себе в груди, щоб запевнити П. Кияницю, ніхто з нас не
буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він закидає
нам упереджену злобу й ворожість до пролетарського мис­
тецтва, то мусить свої твердження об­
ставляти доказами.
Маніра читати в серцях — інакше цього способу поле­
міки назвати не можна — може привести П. Кияницю (і
приводить) до справжніх курйозів. Візьмім такий казус:
плужанин А пише невдалий твір; рецензія на нього, розу­
міється, неприхильна… ах, цей Зеров (чи то Могилянський,
чи Филипович) ненавидить пролетарське письменство, не
має чулого відношення до… і т.д. Той же плужанин А
341 пише твір талановитий; рецензія — прихильна… і знов: ці
«неоклясики» — вони рішуче розкладають революційний
молодняк… і т.п. Смішно, але мені, напр., довелось раз
почути, що Зеров «розложив» Хвильового, письменника
самостійної і затаєної мислі, — дарма, що всі думки Хви­
льового виросли в ньому і одстоялися в формулах ще
тоді, коли ні Зеров Хвильового, ні Хвильовий Зерова не
знали.
Але пора зібрати висновки. Такі прості вони і так давно
зформульовані. Гадаю, що для розвитку нашої літератури
потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду всесвіт­
нього письменства, тобто хороша літературна освіта пись­
менника і вперта систематична робота коло перекладів.
2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка на­
шого літературного надбання (цієї думки я ще гадаю тор­
кнутися іншим разом) і 3. Мистецька вибагливість, підви­
щення технічних вимог до початкуючих письменників.
Революція відкрила широкі перспективи українському
культурному розвиткові. Після 1917 р. не вдавалася ні одна
спроба загнати його в тісніші межі. І тепер, коли гасло
українізації звучить повним звуком, нові суспільні сили,
покликані ліквідацією старого ладу до загального проводу,
мусять нашу культурну творчість поставити в такі умови,
щоб раз назавжди відійшли в минуле колишні, такі влучні
слова Семенка:
Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ?
Місто досить нудне…
І не знати, чи це ти в парк попав,
Чи десь в селі між чумаків…
Нема нічого більш прекрасного,
Як сьогоднішній день.
Я не дожену його тут,
Кожного дня я зостаюсь ззаду
Тут, між своїми.
Це було влучно і сильно в 1918-1919 рр., коли і в сусід
була павза в культурній творчості. Оскільки ж слушніше
це тепер, коли в росіян, напр., — про поляків не згадую за
342
браком хороших інформацій — так широко розвернулась
книжна продукція, театр, музика і т.д. І так прикро, коли
подумаєш, що нам трудно з ними рівнятись. І то не тільки
тому, що в нас менше людей і запасу, а й тому, що у нас
ще не створено відповідної культурної атмосфери. Справді:
сонце підводиться на сході і не можна не вірити, що ми
вийшли на широкий шлях історії, а тим часом скрізь —
сліди застарілої «малоросійщини», провінціяльности — і
«галици свою речь говоряхуть» (риса запустіння: провін-
ціяльне місто, зачинені віконниці, тихо, — і тільки галки
кричать). І рівним шумом тужить «не сибірська тайга», що
виросла з культурного колись сосняку:
«Ох, ви, сосни мої — азіятський край!»

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.