Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

III. «ЗМІЦНЕНА ПОЗИЦІЯ»

Моя стаття про «Евразійський ренесанс» викликала на
сторінках «Життя й революції» жваву, але неслушну щодо
суті, під старих українських полемістів стилізовану своїм
заголовком, відповідь О.К. Дорошкевича «Моя апологія
альбо оборона». В ній мій несподіваний опонент
(із диспутових союзників) заявляє, що, оглядаючись на
кілька моїх уваг з приводу його статті «Ще про Европу»,
він мусить «зміцнити свою позицію згідно з вимогами
полемічної стратегії». Моя стаття видається йому а н а л ь-
фабетичною (гірка пілюля, позолочена кількома
компліментами!), а літературна дискусія, репрезентована
такими, як моя, статтями — теоретично безплідна.
Справді бо, — пише Дорошкевич, — хто з лю­
дей, які ще не зсунулись з глузду, не пристане на
думку М. Зерова: «Ми повинні широко й ґрунтовно
зазнайомитися з культурним набутком інших на­
родів…» і т.д. У такій загальній формі це є цілко­
витий, вибачте, анальфабетизм, що його
не відкидав жодний з опонентів (?), навіть робфа-
343 ківці Харківського ІНО. Особливо тепер, коли орі­
єнтація на технічну Европу помічається по всіх га­
лузях нашого життя (переважно економічного),
коли десятки талановитої молоді їдуть на виучку
до Німеччини, коли нарешті відбуває своє турне по
Европі не тільки ж В. Поліщук, але й П. Тичина, і
коли, читаючи рукописні твори молодих белетрис­
тів, ви ясно відчуваєте вплив останньої прочитаної
книги видання Ленгізу1 з серії світової бібліотеки.
1. Відповідаючи на цю тираду, мушу, поперше, щонай­
рішучіше відкинути, як невластиво вжите, слово а н а л ь-
фабетизм.
Що безграмотного в моїй пораді початкуючим пись­
менникам «широко й ґрунтовно зазнайомитися з культур­
ним набутком інших народів, з усім, що може поширити
досвід» цих письменників — «сего никтоже вість» за ви­
нятком одного О.К. Дорошкевича. Додам ще, що в моїй
статті, трохи нижче, зроблено спробу надати якнайбільшої
виразности моїм, як Дорошкевич свідчить, занадто з а-
г а л ь н и м формулам. Я кажу: «Ми повинні засвоїти
найвищу культуру нашого часу не тільки в останніх її
вислідах, і в її основах, бо без розуміння основи ми
лишимося „вічними учнями», які ніколи не можуть з учи­
телями зрівнятися». І потім двічі повторюю старовинне,
але і в наших умовах доречне: агї ГОПІЄБ! — Я охоче по­
годжуюсь, що все це елементарно, навіть дуже елементар­
но, що це стоїть на межі того, що годиться лише говорити
в підготовчій клясі… але все таки що тут анальфабетич-
ного? Це ж інші не знають альфабету, а я мушу їм ту
альфу-бету проказувати. Так само, «з огляду на об’єктивні,
від нього незалежні умови», певно, і О.К. Дорошкевич
мусить часом, покинувши свій стіл до писання і наукову
працю, повторяти ех саіпеага багато речей елементарних
(пригадую, напр., уступи про літературну етику з його
промови на диспуті 24 травня), але хто дозволить собі
міряти взагалі мисль Дорошкевича, критика і літератур-
1
«Ленинградское Государственное Издательство».
344
ного діяча, його «до посполитого вирозуміння» пристосо­
ваними словами? Мало до чого не приневолить часом
«сумна дійсність!» Франко, наприклад, ладен був іноді бла­
гословити найелементарніший, ніякою думкою не усклад­
нений, крик:
Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду
І правду й щирість відкрива, як новість.
2. Не можу я погодитись з Дорошкевичем і в його
перебільшеній оцінці славетного турне трьох гартян по
Европі. Та невже один факт подорожі кількох письменників
робить зайвими всі слова про потребу «доходити джерел»
і засвоювати в ґрунті? Невже таку вагу має ця позверховна
«смичка?..» — Що вона могла поширити і поглибити від­
чування сучасности у Тичини, — припускаю, вірю і з нетер­
пінням жду від того «цвіту і плоду». Але що вона нічого
не дала нашому аванґардному Вал. Поліщукові, це також
ясно. Варт лише кинути оком на його подорожні нотатки,
щоб дістати виразне, ясне, невиводне вражіння, що він
«нічого не навчився і нічого не втратив». Чому? На це від­
повість нам один письменник, що вмів гостро спостерігати
і досить тонко формулювати:
В Европу можна їхати з порожнім серцем: тоді
в ній нічого не побачиш. Ця сукупність ресторанів
і вуличної юрби не становить нічого цікавого, як і
в нас… Праця, задоволення і взагалі елементи люд­
ського життя — однакові скрізь під сонцем, відріз­
няючись лише в фарбах і розмірах. І не треба
виїздити з батьківщини, щоб подивитися на це в
Італії чи Німеччині.2
Пригадую ще, як один із наших музейних діячів нарікав
на своїх петербурзьких знайомих, культурних росіян, що
2
В. Розанов «Итальянские впечатления», СПБ, 1909, стор. V.
345 приїхали в Київ і виїхали звідси в певності, що тут немає
нічого цікавого, крім Володимирського собору та Воло-
димирської гірки. Старе місто з його кількавіковим укра­
їнським минулим лишилося поза їх сприйняттям. Валеріян
Поліщук теж не зумів ускладнити свою «ресторанно-буль­
варну» цікавість історично-культурним інтересом до «тієї
дивовижної енергії, де відклалися шари великої праці, под­
вигів, задумів, генія, надій і розчарувань», і тому в цілій
Европі побачив лише «Володимирську гірку».
Але припустімо навіть, що наші мандрівники викорис­
тали свою подорож певною мірою та що від В. Поліщука
ми діждалися прекрасної книжки,
Где все Европой дьішет, веет… —
навіть і тоді ми б були тільки на порозі «зачапки», як
цитує Дорошкевич з Вишенського, «глупого русина з му­
дрим латинником». Треба, мабуть, щоб за кордон поїхало
не три, а триста представників української літературної
громади, щоб поїхали вони не на місяць, а на рік і на два,
і поїхали не «вояжувати», а вчитися. Як «одна ластівка ще
не робить весни», так і подорож трьох літератів за кордон
ще не порушує нашої культурної провінціяльности, що ме­
жує сливе з повною одірваністю від справжніх центрів.
3. Те, що деякі з початкуючих письменників пишуть під
впливом останньої книжки Ленгізівського видання, на мій
погляд, ще не є ґрунтовне зазнайомлення з куль­
турним набутком інших народів. Щоб засвоєння назвати
ґрунтовним, потрібно якраз протилежного, — щоб остання
книжка не занадто вже відпечатувалася на нашому обличчі
(бож письменницьке лице — не рекляма про нововидані
книжки). Інша річ, коли б О. Дорошкевич міг посвідчити,
що молоді письменники пильно, по-студійному, працюють
над великими зразками європейської літератури, беручи їх
в оригіналі.
Де ж та — поспитаю я тепер у мого опонента — де та
певна «настанова», про яку він пише — «настанова здорова,
зцілюща, надійна»? На жаль, її немає.
Продовжуючи ту саму фразу (про «настанову»), До-
346
рошкевич говорить: «даремно М. Зеров гадає, що цю на­
станову появив Хвильовий, прорубавши «вікно до Европи»
з країни неекономних шароварів і варварських галушок», і,
научаючи мене, обставляє свою думку низкою історично-
літературних справок: і сучасники Вишенського обстоюва­
ли потребу «латинської культури Заходу» (мусів старий
попереджати людей «извещением кратким» про латинські
спокуси та про «хвороби смертоносного мудровання»), і
генеральний хорунжий Ханенко висилав сина до німецьких
університетів, і Куліш обстоював «долговременное изуче-
ние таких писателей, как Гомер, Данте, Шекспир» (і певно,
в первотворі, а не в Ленгізівських — додам — перекладах).
Всі ці факти мені відомі, і я сам, рискуючи інколи попасти
під докори Дорошкевича,3 люблю взятися до Верґілієвих
«Ґеорґік» та гораціївського «А<і Ріаопев» (не самого ж
Шкловського, хоч і який талановитий він, читати)… І так
само я знаю, що вікно до Европи прорубав не Хвильовий.
Вікно в Европу було прорубано раз, «в Петербурхе-
городке» на початку XVIII століття, коли на російські цен­
три упало снопом європейське світло і так яскраво під­
креслило околишню тьму; на Україні ж у нас вікон не
прорубували, у нас паростки європейської культури про-
микалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин, сприй­
маючися помалу, непомітно, але всіма порами соціяльного
організму. Ні, заслуга Хвильового інша і формулюється
вона інакше: «Крик серед півночі в якімсь глухім околі…»
«Розбито шибку і груди разом відчули свіже повітря». Це
поперше. Але є у нього і друга заслуга. Попробую озна­
чити її коротенько. З революцією в українську літературу
ввійшли кадри молоді, інколи талановитої, задля «не без
здібностей», пописалися до організацій, взялися до роботи
і от показалося, що в багатьох випадках їхня робота є
крок не вперед, а назад. І на той час, як ради їхнього
робітничого чи селянського походження одні стали про­
щати їм вільні і невільні гріхи проти мистецтва, а другі
ховатися від рішучого слова за сумнівну і безхарактерну
3
Пор.: «.Вузька база кяясичної учености», «Життя й революція.»,
ч.З, 1925, стор. 67.
347 доброзичливість, — Хвильовий не побоявся сказати, що
місія утворити нове мистецтво, яку ті молоді автори не­
розважно беруть собі на плечі, вимагає від них перш за
все упертої праці над собою і великої уваги до питань
мистецтва. Нарешті, третя заслуга Хвильового (щоб не
здавалося Дорошкевичу, що про «греко-римське мистецтво
тепер чомусь уже не згадують»), та, що вказуючи
живущі джерела для нашого літературного оновлення, він,
не відступивши перед сакраментальним: неоклясик!
— звернув увагу і на той давній світ,
коли люди не задихалися під ватнянкою, під книж­
ками, під ранішніми газетами, а вмивали ранком
руки в соняшних проміннях і сонце золотило їх
смугляву шкіру… І сонце, і люди, і колони храмів
— усе зв’язувалось в одне ціле, ще без гріха і
заздрости.4
Припускаю, що і це у нас не вперше сказано, що Хви­
льовий і тут не піонер, але мені відомо також, що повто­
ряти це — річ у нас не зайва і вимагає деякої громадської
мужности.
Останні півтори сторінки в статті О.К. Дорошкевича
написано дуже помірковано і обережно: «всяк человек
опасно да ходит». Вважаючи, що поклики до засвоєння
чужокультурного досвіду річ давня (ще Куліш…) і повто­
ряти їх не варт (не вважаючи навіть на повне затемнення
кулішівської позиції), Дорошкевич переходить до питання,
що власне належить нам прийняти з того величез­
ного досвіду, який зібрали західні народи:
— «От на це конкретне питання — пише він — я жодної
відповіді ні від кого не почув». Перш ніж висловити свої
міркування, Дорошкевич пробує опертися на авторитети:
… дозволю собі послатися на автора, який для
багатьох здається неперевищеним авторитетом. Ось
що пише Б. Ейхенбавм, переглядаючи питання про
4
Розанов, цит. твір, стор. VII-VIII.
348
«впливи»: «Входячи в чужу літературу, чужоземний
автор перетворюється і дає їй не те, що в нього
взагалі є і чим він типовий у своїй літературі, а
те, що від нього вимагають. Той
самий чужоземний автор може служити матеріялом
для зовсім різних літературних напрямів — в за­
лежності від того, що від нього вимагають». При­
стосовуючи це безсумнівне твердження до нашої
української дійсности… я кажу паки й паки: з Е в-
ропи ми можемо брати далеко
не все (та й у кого сили вистачить на все?),
а лише те, що відповідає нашим
сучасним «вимога м».
Я згоден, з Ейхенбавма критик справді тонкий, обда­
рований, авторитетний (хоч і не такої вже «неперевищеної
авторитетности»), але пристосування його цитати у Дорош­
кевича не відповідає безпосередньо вловлюваному її зміс­
тові. Ейхенбавм говорить тільки, що в процесі засвоєння
чужомовного автора, громадянство і письменник, як його
частина, свідомо чи підсвідомо, звертають увагу на ті тіль­
ки сторони автора, до сприйняття яких мають засновки
(Приклад: Байрон, з якого українська поезія взяла в 30-х
рр. тільки яскраві своїм біблійним кольоритом східні ме­
лодії). Потім з ростом громадянства і письменника, чужо­
мовний автор може відкритися іншими сторонами (При­
клад: Байронів «Каїн», що наводить Франка на людяну
ідею його «Смерти Каїна»). Мова йде тільки про
літературні впливи. Ейхенбавма ніде не цікав­
лять літературно-організаторські пляни. Не дає він і ін­
струкцій перекладачам та видавництвам.
Після цього сміливого поводження з Ейхенбавмом у
Дорошкевича йдуть дуже несміливі висновки. Він справді
боліє над питанням: що саме йому з «величезного досвіду»
західніх літератур узяти? Ясно — ввесь досвід.
Коли б хтось захотів перейняти від О.К. Дорошкевича
уміння складати історично-літературні хрестоматії, хіба це
не значило б: все уміння? Друге питання: з чого почи­
нати? Воно теж не важке. Відповідь на нього вже знайдено
349 в цитованім листі Куліша: Гомер, Данте, Шекспір… Третє
питання: Чи можна заходжуватись коло засвоєння такого
цікавого письменника, як Ґабрієль д’Аннунціо, коли цей
письменник приятель Муссоліні і організатор Фіюмського
інциденту? Можна. Київські дидаскали XVII в. не боялися
ж учитися у своїх ворогів-латинників. Даваймо ж і ми
студіювати, якщо тільки цікаво, Ґабрієля д’Аннунціо, на­
віть не заглядаючи до його політичної кондуїти. Будьмо
певні, що існує якесь соціяльне обумовлення мистецького
сприйняття, і італійський фашист не спроможен самою
лише красномовністю проповіді навернути когось до своєї
віри. Он і Троцький не боїться признатися, що для нього
не втратив мистецького значення цар Давид із своїми
псалмами.5 І Володимир Коряк недвозначно вторить рі­
шучим словам авторитетів:
Треба взяти цілу культуру… цілу науку, техніку,
всі знання, мистецтво. Як рядовий марксист під­
ношу голос і кажу: досить нам пісного! Пора наз­
доганяти людей. Гідність української літератури
того вимагає.6
Ці рішучі голоси О.К. Дорошкевич не повинен нехту­
вати, коли справді хоче зміцнити свої позиції. Досі його
лінії бракувало характеру і твердости. Кожен крок його
був хиткий. З одного боку — треба учитися, з другого, —
говорити про це — анальфабетизм; з одного боку, не мож­
на не визнати, що Хвильовий зробив виступ широкого
громадського значення, з другого — по суті він не зробив
нічого; з одного боку, треба засвоїти величний культурний
досвід Заходу, з другого — треба це запозичення досвіду
чимсь обмежити. Навряд чи можна із тверджень неясно
зформульованих, хистких, відразу низкою застережень зни­
щуваних, зробити собі міцну літературну позицію.
Микола Зеров
5
«Литература иреволюция». Изд. 2, стор. 193.
6
В. Коряк «Калиновий міст» (замість річного огляду). «Вісті ВУЦВК» ч. 255 (1544).

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.