Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ІЗ ЗАПИСОК

«Не родись щасливий, а родись у сорочці» — так гово­
рить народна приповідка. Я очевидно родився в сорочці і
мабуть через те живу тепер більш ніж щасливо. Правда,
на це щастя можна по-різному дивитись, але я наперед
кажу, що не належу ні до філософів, ні до людей з ідеалами
(і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дох­
нуть під тинами і парканами.
Я простий собі смертний з здоровим глуздом, гнучкою
спиною і дотепними руками.
Ви усміхаєтесь: «з гнучкою спиною, хе-хе-хе».
Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо вірю я
тільки в цю спину — гнучку, коли треба, і чудово струнку
в інших випадках. Спина моя — мій біг, мій чудесний
килим-самольот, мій патрон і прожектор. Вона гнучка, як
вуж, і разом з тим слизька, як в’юн. Очі мої дивляться на
всі чотири сторони разом і відповідно до того, що вони
бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від
поземної до величної пози удава переможця; уші мої —
найчутливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що
не дають моїй спині застигнути в одному положенні: я
весь слух, і уші — мембрани мої.
Смійся, скептику і філософе — я маю панцер своєї
філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що
протиставляю їх всьому, що було до цього часу написане,
і певен, що буду мати успіх.
Бо що таке успіх, як не зелень ясноблакитного травня,
1
Сатиричний твір Івана Сенченка вперше був надрукований в журналі
«Вапліте», ч. 1, 1927.
де злото тремтючої осені і женщини з пухнастими ручками
зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від
них.
ЗАПОВІТИ
Перше з них: слухняність, бо тільки той, хто
слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде
покора. Блажен, хто покоряється мовчки і не дратує
слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами,
а найпаче виглядом, що таїть в собі невдоволення і начатки
бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте
уші; заплющуйте очі; плюйте услід йому; вигинайте спину
ужем і біжіть, біжіть…
От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й
розум, а й совість, а й вся істота. Ще раз говорю вам:
будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в’юн.
Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна:
мовчання. Мовчіть. Зашийте уста ваші і не писніть.
А коли назбирається слів і не можна вже більше терпіти,
біжіть за місто, копайте яму і тричі нишком, щоб ніхто не
почув, гукайте: «и сага Тга]апа ког)е и$гу»…
Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не
зрозуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей
начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної по­
други, ні таємного змісту цифр на останнім, що він під­
писав, папері. Мовчіть. Будьте, як риба. І ви переуспінете і
далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І
четверта заповідь ваша: Пресмикайтесь. Лижіть черевики у
папи, у мами, навіть у діток маленьких.
Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз погнете, а
вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: «не
можу» — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з
лякерок вашого пана. Затайте дух. І вам скажуть: це пре­
красний холуй і черкнуть носком по вашому носі. І ви на
вершку блаженства.
Бійтесь — сильнішого.
Клюйте по силі; топчіть мертвого лева; ловіть за хвоста
тигра у клітці. І вам скажуть: який він сміливий! Хапайте
352
по змозі. Спочатку ніжки й ріжки. Нічого — в майбут­
ньому чекає вас лев’я ділянка.
Не бий ніколи перший, ще невідомо, що пан скаже.
Спокійно — руки в кишені, чекай.
Не жалій ніколи останнього вдару. Останній вдар зав­
жди найбільш вірний.
Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть.
— Це ретельний холуй, — скажуть вам — і ви на
вершку блаженства.
ФІЛОСОФСЬКЕ ОБҐРУНТУВАННЯ
Читачу мій — я ретельний, я прекрасий холуй. Я не
соромлюсь. Навпаки — яз гордощами ношу це ім’я. Бо
що таке Холуй? Тисячу віків людство билось над розв’я­
занням цієї проблеми. Ви найшли мікроскопи, телескопи,
математичні формули і чудові хемічні аналізи. І ви таки не
змогли найти вібріона холуйства. Бо він не постійний; він
мінливий і міня образ свій і вигляд свій щочасу, щохви­
лини.
Скільки разів той чи інший безумець поривався сказати:
еврика! Але слово застигало йому на устах. Він не міг з
певністю сказати: це холуй. Аж ось прийшов врешті я і
говорю: ось він холуй — дивітесь на нього. Я говорю
одверто, сміливо.
Холуй — не лайка, це честь. Холуїзм — це система,
така ж прекрасна, як і всі інші системи, але незмірно глиб­
ша за них.
Я ще зовсім не стара людина. Навпаки — мені тільки
біля тридцяти років. Для нового пророка я ще надто мо­
лодий, але серце моє палає облагодіяти людство. Передо
мною були тисячі тисяч пророків, що бажали вивести люд­
ство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче банкрот­
ство, як прокляття по стопах прокаженного. Всі витрачали
силу прекрасних слів, молодість, здоров’я, а за ними й
надію на те, що колись на землі буде по слову їх.
Божевілля, нісенітниця. Все йшло своїм порядком, бо
ніхто не почув, чим дише і чого бажає незрівняний Пій.
Пій — все суще над нами. Ніхто не поглянув на душу
353 людини і не вивчив її такою як вона є: — душа Холуя. Всі
дерлись по зорі один з-перед одного і тільки збільшували
суму людських страждань. Бо всі хотіли бути Прометеями
і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи
— природи незрівняно прекрасного Холуя. Хто вам сказав
що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви
— реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої
суті?
Обминайте криваву тінь Прометея. Юнаки — дивітесь
на мене: мені тридцять років, але я проживу ще три рази
по тридцять і буду щасливий — з дебелим тілом, черво­
ними щоками, гнучким хребтом і ґумовими ногами.
Мене цінить начальство; женщини без ума від мене;
коли я іду, всі з пошаною уступають мені дорогу і шепчуть
своїм маленьким дітям:
— Дивітесь — це іде великий Холуй.
— Великий Холуй — чую я навколо себе і привітно
похитую головою.
У СЕБЕ ВДОМА
Я зараз сильна й солідна людина. Я ще не лисий, але
вже маю двоє діток і чудову жінку. У мене гарні привітні
кімнати і, навіть, кілька покоївок. Піяніно, крісла, Гардини,
кілька прекрасних пальм і дубових полиць для книг — що
мені ще треба?
Я встаю вранці і лягаю увечорі. Весь останній день я
працюю поза домом.
Коли вранці до мене приходить мій маленький синок і
говорить: «доброго ранку, таточку» — я відповідаю йому:
«доброго ранку» — так велить звичай. Взагалі люблю різні
звичаї, і коли не вистачає їх, я утворюю нові.
Я знаю: світ ще не весь охолуївся і багато там є непо­
трібного. Через це я стежу за дітьми, щоб не збились з
призначеного їм землею холуйства. Я привчаю їх змалечку,
як у старовину привчали молитися за «таточка, мамочку,
бабусю, дідуся і всіх православних християн».
У мене своя система:
354
Я гукаю Ведмедя (так звуть мого сина) і ласкаво запи­
тую його:
— Скажи мені, моя крихітко, перед чим ти повинен
нагинатись?
— Перед Шєм, таточку.
— А що є Пій?
Він дивиться на мене і не збиваючись карбує: Пій —
все, що над нами суще.
— Наприклад?
— Іван Степанович Дуля — голова вашого правління;
Параскева Юхимівна — його жона, Ляля і Льоля — його
дітки.
— Хороше! — б’ю я в долоні і проваджу іспит далі.
— А чи вмієш же ти добре нагинатися?
— Мама кажуть, що я добре це роблю. Мене навіть
погладив колись сам Пій.
У мого синка завжди світле личко і ясні блискучі очі…
Кров моя і плоть моя! І тоді в екстазі батьківського чуття
я стаю на четвірки і кричу весело і радісно: плазуй, дивись,
як це робить твій тато. Вигни спину. Припади до землі.
Зроби щасливі очі.
І ми вдвох плазуємо по підлозі.
— Хто краще? — врешті питаюся я. І мій синок від­
повідає мені.
— Я таточку, я молодший, і в мене хребет, як із ґуми.
Я люблю свій витвір і хочу, щоб таким було все люд­
ство.
Слухайте, дивітесь далі.
— Ось він увивається вужем: блискавка, стріла, ґума!
Потім стає на задні лапки і покірно схиляє голівку.
Очі йому — безмежна покора.
Рука йому — безмежний терпець.
Ноги йому — стовп віри і утверджденія.
Скажи: «Стій», і він буде стояти сто, тисячу, мільйон
літ. — Це найбільший майбутній Холуй.
Я життєрадісний, я бадьорий, я навіть веселий у себе в
кімнаті. Я стаю на одну ногу і роблю довгу стойку. В
дзеркалі я бачу велику, солідну фігуру в чорнім костюмі,
ледве зігнуту — знак плазування. Біляве волосся артис-
355 тично зачісане назад, голені щоки; сліпуче білий комірець,
маніжка і манжети говорять без слів: «він у пошані в Пія».
Я стою на одній нозі, верчусь на п’ятці і разом дивлюся на
себе.
Очі мені великі і безневинно ясні: сірий м’який колір
надає їм особливого світла, що може раптом спалахнути і,
знищивши, ще ласкавіше розлитись.
Я в себе в кімнаті. Я міцно прикрив двері і запер їх: я
милуюся з себе без свідків.
Тікайте від свідків. Як вогню бійтеся їх.
Я не можу виносити чужих очей. Вони зазирають в
душу, в кишені, у руки — вивертають їх; вони не дають
спокійно закінчити розпочату справу; вони бруднять наші
комірці, маніжку і манжети: «Що коштує? — Відро сліз?
Склянку крови? Дівочої чести? Чести чи його доброго
імени?»
Уникайте свідків. Робіть свої справи на самоті. Тан­
цюйте в своїй кімнаті без свідків.
НА РОБОТІ
(Клясичний зразок холуйства; із моєї записної книжки за
1918 рік)
їх привели дванадцять голодних обірваних бунтарів і
серед них батька, що породив на світ такий пишний зразок
надхненнішого холуйства.
Вони були брудні; замість одежі — ґноття, замість рук
— чорні узлуваті канати.
Я був у той час на вершку слави, й ім’я моє наводило
жах на нащадків Прометея. Але чим більш ненавиділи
мене вони, тим я був у більшій ласці Пія.
В і н пізнав мене і, глупа людина, набравши апостоль­
ського вигляду, вигукнув, простягаючи руки вгору.
— Боже, коли ти єси на небі, коли твій могутній і
всесильний дух вітає над землею та бачить усе, що тво­
риться тут, коли тільки від твого погляду летять громи і
двигтить земля і трепече все живе і мертве створіння: лю­
ди, каміння і гори — зглянься надо мною; накрий мене
356
темною ніччю смерти; вирви очі мої, печінку, розкрай серце
моє, висуши до краплі кров мою і змотай жили, щоб я міг
викупити прокляття своє в образі цього мерзотника, що на
горе землі народивсь моїм сином.
Він стогне; запалі очі йому блискають злістю, страж­
данням, і руки, закуті в цепи, пориваються перервати мені
горло.
Я, звичайно, сміявся. Що міг я робити з таким неро­
зумним хлопом? І я дав йому склянку води.
Він жбурнув мені її у вічі з дикими прокльонами і
лайкою.
І я сказав: «дуже жаль, що так трапилось», — і наказав
підійти до себе.
— Бий, — закричав він, — мерзотнику, — і наблизив­
шись плюнув мені в лице.
— Ще! — наказав я.
І він плює ще, ще і ще.
Плював злорадісно, жорстоко і, наївний, гадав у слині
презирства втопити честь великого із найбільших холуїв.
Але невже Холуй існує на те, щоб ображатися від плювка
божевільного? Він не знає душі Холуя, не знає того, що
найбільша шана для мене одержати плювок ще, ще і ще
раз. Бо плювок теж саме, що відзнака на груди, що ласка
великого Пія, що діямант погляду його радісних очей.
Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них.
Слина — тільки вода, і невже хтось із вас став би захищати
свої ниви від дощу? Де є такий божевільний, щоб тікав від
своїх прибутків.
— Я задоволений, — сказав Холуй, сказав я. Але ти
скінчив своє діло і дай мені змогу зробити своє. Він витяг
шию і підставив лице для ударів.
Я ударив його в щелепи сильно і дужо — так, як уміє
бити Холуй, коли за спиною у нього стоїть всемогущий
Пій.
Потім бив ще його в зуби, в ніс, в очі, уші і при цьому
говорив щоразу:
— Це за Пієву кривду.
— Це за кривду його діток.
— Його подруги.
357 — Його маєтку.
— Його волів.
— Його корів.
— Його осла.
— А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто
народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинсь­
кий жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво відповів:
— Осли не родяться в наших краях; це із десятої за­
повіді.
— Я був би дуже радий, але на своїх зубах пересвід­
чився, що це не так.
Наївний, глупий бунтар. Він хотів вразити мене в серце
і не знав, що той удар упаде на нього самого.
‘ — Осел — то я, — сказав великий Холуй. Він одсах-
нувся. Очі йому вилізли із орбіт і лице набрало земляно-
чорного кольору.
— Боже мій, — простогнав він, — я батько не тільки
холуя, а й осла?
І він закрив лице руками.
Він стогнав, рвав тіло, бився головою об стіну, і з
грудей йому вилітали поквапливі прокльони.
Я сміявся: Як, ти до цього часу не знав, що Холуй
може бути ще й Ослом? І я ще раз тихо й спокійно про­
казав йому майже на ухо: «так, той, хто має бути твоїм
сином, — не тільки Холуй, — ай осел».
І ставши на четвірки біля ніг Пія, я заревів високим і
зичним голосом: «її — га!» — Так ревуть осли.
Я не хочу розказувати далі, бо всі зусилля мої повер­
нути його на вірний шлях ні до чого не привели. Він
залишився голодним бунтарем і за півгодини одійшов у
вічну оселю дурнів.
Лікар констатував розрив серця.
Мої записки не закінчені. Я показав тільки фрагменти
холуйства, найвищі зразки якого перейдуть перед вами
далі. Це тільки початок. Холуйство, як і всякий процес,
починається з дрібниць і поступово набирає діяпазону й
358
розмаху. Воно виростає майже непомітно, хоч я не можу
сказати, що був колись час, коли я не був Холуєм.
Як це прекрасно! Я милуюся з себе самого, як з дорого­
цінної речі, що являється людству раз у віки. І через це
показую себе людству на весь зріст.
Дивуйтесь — я весь перед вами.
Аля я заговорився, хоч це властиво людині, що про­
водить свої думки і трошки гарячиться.
Свята і блаженна гарячка! — Ти властива всім людям,
але для всіх ти печаль і зло, бо несеш з собою хвилювання
і неспокій.
От через що я говорю — не хвилюйтесь, не мисліть.
Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод.
Уникайте думок, як свідків. Дивітесь у вічі Пієві — там
океан надхнення для вас.
Прислухайтесь, як дише Пій — і досить.
«Мисль ізреченная єсть ложь», і хто поручиться, що ви
не скажете не те, що треба? От через що, дбаючи за вас, я
говорю: затуліть рота, або краще попросіть, щоб його вам
заткнули. Так безпечніше. Іноді, щоб продемонструвати
свою волю, можете сказати собі мовчазно: «а все таки
нічого». Ніби мовчите і говорите разом…
Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідціль
єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно
вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не
будете скоса дивитися.
Ви вагаєтесь? Ви не хочете бути Холуєм? Дух Прометея
ще живе у вас? Залиште. Ваш шлях величного і незрівня-
ного Холуя.
1926 р. Харків Іван Сенченко

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.