Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

РОЗДІЛ V. М. ХВИЛЬОВИЙ У СВІТЛІ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ Й ПУБЛІЦИСТИКИ РІЗНИХ ІДЕОЛОГІЧНИХ ПОЗИЦІЙ. МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

… Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи
зразок, із Миколи Хвильового, — власне в
його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хви­
льовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту
(«Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки:
«Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на пер­
ший виступає плян інша сторона робітничого життя, —
сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» — цими
словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугля­
ний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з най-
принаднішими втіхами. Він має навіть претенсію — не
зовсім мабуть оправдану — вважати себе за першого ро­
бітника з-межи українців:
Я із жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар зліз.
Журавиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.
В імені робітника, колективного «ми», він нову складає
заповідь людськості:
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
(«В електричний вік»)
1
Сергій Єфремов «Історія українського письменства», т. II, 4 вид.,
Розд. XVII, Киів-Ляйпціг, 1919-1924, стор. 408-415. І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий но­
вому революційному побутові широкі становить завдання
— не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости,
краси.
Кохаємо залізо й мідь, ‘^М
Бетони і чугуни —
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
(«Павлові Тичині»)
З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, ро­
бітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий роман­
тик, як і ти» — обертається поет до сонця; він тужить, —
він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він
бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному —
«мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод
помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в
оцій смерті є «радість нерухомости» — елемент спочинку,
пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання,
то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий
стимул до невгасимого бажання:
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаєм?
(«Ах, як мертво…»)
Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як
на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зне­
вір’я що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-
б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би пе­
реможного, всюди — «контрреволюція, контрреволюція,
контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.
364
Т от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а, може, й чебрецем —
не знаю! не скажу!..
А по ярках огні.
Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
(«Зелена туга»)
«Не знаю», «не скажу» — як це «непрограмово», але й як
разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей ро­
мантик прирікає на себе міну й пробує писати в модному
стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне
вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте,
бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените:
«Шешел в шварі… Шив я, шив я», — клясичні зразки мод­
ної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки
несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на
показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили
слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними ми­
моволі спинишся в захваті.
… Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
… Розтаборилась тінь…
… Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!
(«Досвітні симфонії»)
Дуже нерівний ще з Хвильового поет, — може тому, що
пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між ро­
мантикою й занадто тверезими вимогами життя, між гли­
боким розумінням справжньої краси та навіяними впли­
вами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових
фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість
мечі) і одбиваються млявою риторикою.
Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-беле-
тристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж
романтик, — признається один із його героїв, — харак­
терно: конаючи. — Але романтика така: я закоха­
ний у комуну. Про це не можна казати нікому, як
про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це нез­
бутня вічність… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований
пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а по­
руч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадово­
ленням» («Синій листопад»). «Хіба це природно?» — за­
питує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму
одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків)
дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж
співає: урочисто ходить по селах
комуна. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто —
харя непереможного хама». Це різні змагаються люди.
Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій
самій людині — сама ця людина стане тоді ареною завзя­
того бою. З одного боку — «завтра розгорнемо голубину
книгу вічної поезії — світової, синьої», що охоплює ніби
ввесь світ своєю величністю. А з другого —
… мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не
зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову
мчаться. Вадим каже — «поезія». Припустім. Але,
може, дороги не мчаться? Марія думала ще про
глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь
співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на гли­
тая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо — загризе вовк,
Підеш наліво — уб’єшся в ярку.
Це правда, це дійсність. Принаймні для неї.
(«Синій листопад»)
Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному
з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз ви­
гукує: «І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і
буйно…» («Шляхетне гніздо»). Або ще:
366
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це:
десь біля Диканьки єсть село і хутір — а що тут
раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір — і
далі — далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь,
Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Укра­
їно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій,
а за ним молочна стежка (?!) співає — білих, а
може й червінькових пісень, мукають корови, з
пасовиська бредуть — і далі — далі. Ферми, елек­
тричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І
далі — далі… Молочна стежка співає — яких
пісень?
(«Життя»)
Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну ле­
генду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями пере­
творену на прегарного юнака-повстанця.
Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло.
Прокинулась ріка, подумала світанком та й розли­
лась — широко — широко на великі блакитні гони.
Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені,
похилі.
Ішла повінь… Летіла буря..,.!
(«Легенда»)
Це героїчний епос революції, що вже не в самих леґендах
одбивається, але набирається плоті і крови, потроху пере­
ходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно,
з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і виз­
бирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо
роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів,
і серед сірої буденщини. Це — «товариш Жучок» або «Кіт
У чоботях», неухильний нового побуту вартовий і пра-
Цьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і
змальований тип. Це — товариші з «Чумаківської комуни»,
Що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле
367 гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це — Сай-
гор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною
гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не
має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це — рефлек­
сами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають
своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять
податися перед тверезими людьми практики. Це — редак­
тор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпо­
радно б’ється серед самотности своєї й сумнівів і — лиха
ознака! — починає заглядатися на свого бравнінґа («Ре­
дактор Карк»). Це — сільська проста дівчина, що інстинк-
тово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого,
як молодик» («Життя»)… Любосно збирає Хвильовий окру­
шини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ
життя. Але… це ж героїчний епос революції — і в тому
всеньке лихо. Бо героїчні хвилини — тільки хвилини. Бо
окрушини — то крапля в морі звичайної людської гидот-
ности. Минулися святкові хвилини — гидотненький мо­
тивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і
окрушини нового побуту серед непереможної заливи ста­
рого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фі-
брами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому
зазирати до «глухих заулків», бур’янами зарослих, а там
на місці «урочистої комуни» — «харя непереможного хама»
розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих
заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи
досить повну картину всього сучасного побуту й цілу га-
лерію сучасних образів, що заливають собою окрушини
революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики»,
совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за
гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто оби­
вателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад —
усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового.
Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут
власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість
ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсором­
ність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво — ось
чим позначив своє панування «непероможний хам», зане-
чищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Тем-
368
на наша батьківщина, — признається, на це все дивлячись,
наш романтик. — Розбіглась по жовтих кварталах чорно­
зему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів.
Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху…
Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди
своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…»
(«Солонський яр»). Зів’яли романтичні мрії, злиняли фарби,
зчорніло тло — і повилазили з усіх закутків потворні «харі
непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук
і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім
не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже
дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, кари­
катура не завжди вспішаться за дійсністю. Візьмемо з цьо­
го погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок».
У ньому маємо: перше — «червоного професора», тов.
Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»;
друге — Аркадія Андрійовича, старорежимного в канце­
лярію закоханого урядовця, що збирається вже записува­
тися «в партію», — тепер єдина єсть партія; третє — дру­
жину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу гос­
подиню, надто льояльну піддану свого колись царського,
тепер комуністичного «отечества»; четверте — Мар’яну,
дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу,
пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не
було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла
колекційка «нових людей»… Та ще в додачу опбстінь «жили
комольці і завжди тривожили заулок своєю агітаційною
бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту:
… В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ні-
колай II, а також білий генерал на білому коні, —
висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький
портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали,
що Маркс — жид, і вона образилась, тому що
раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс
— з Петербургу! З того часу — не великий, а
маленький. Про Троцького Степанида Львівна ка­
же: — Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розіг­
нати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у
369 Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть
навпаки: і в борг давав.
Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо
дуже кучерявий і молодий.
Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той
самий лишився, що й за часів Гоголя… І ця зразкова
компанія, то вже не одинока легенда, що гидотне повертає
на величне, навіть не окрушини героїчного епосу, — це
мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто
новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, без­
надійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе
далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає
промовистою справкою в зоології: «… має сорок чотири
зуби, $ш сіотехіісш: йоркширська, темворст, суфолькська,
есекська і ще багато: І ще: $и$ всгоГа: дик, вепер — є в Азії,
залишився і в Европі», — і розповідає про «відповідаль­
ного» (теж технічний термін!) Карла Ивановича й Хаю та
про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок
щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане
оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, пов­
ним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала
крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь
по сірих заулках республіки», а натовп
юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в т у-
м а н». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно
і тільки по-аґітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник,
лірик до сатири береться… А коли вертається до роман­
тики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори,
як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:
Куди звернуся я — дощі, дощі! і мряка!
Куди дивлюся я — запорошило, ніч.
Дійсно — хоч в око стрель, — такий висновок випливає із
спостереженнів найталановитішого з пролетарських беле­
тристів, за яким уже йдуть молодші (їв. Сенченко, О. Ко-
пиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його опо-
370
відання кінчається отаким смутним, повним безвісти й без­
надії та недовідомости акордом.
І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так
багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри
в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної
бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно.
Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в
своє волосся — і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І
повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбояз-
ности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять
правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція
творить новий побут, — каже Хвильовий, — і треба писати
революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише… Ба­
чить плями, багато бачить плям на тому побуті — зафіксує
їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих
постатях — і з лагідною посмішкою трохи не спочуття
змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольорит-
ними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль
з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне
гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його опові­
даннях «зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік,
і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового без­
перечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не
вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна.
У нього широкі можливості: бистре око меткого спосте­
режника разом з незалежною об’єктивністю художника,
вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури,
вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово
без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-
небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого
живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, по­
вітря, синіх просторів — і тому так радісно і весело його
читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події — як
от «Бараки, що за містом» — іноді просто жахливі. Ось
вам:
До слобожанських Млинків підійшли могутні
ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
т В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі,
до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над
яром-селом, а нижче в провалля поплентались струн­
кі й темні явори, і тільки за десять верстов вири­
нають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перляму-
трових хмар, а вночі хмари зникають за провал­
лям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і
ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, а це Солонський Яр…
Атож…
(«Солонський Яр»)
Та разом з такими простими, але сильними, вирізьбленими
неначе малюнками здибаємо у Хвильового й чимало ма-
нерности, вишуканости, що важить на певний ефект, при­
мітивних одбігів, своєрідного моралізування. Здибаєш ота­
ку, навіяну сучасною російською белетристикою манеру
загравати з читачем — і мимоволі пройме тебе досадою:
навіщо це? Не прикраса воно, а вада в творах Хвильового,
і йому треба додержувати раз-у-раз власної манери —
писати просто. Бо тоді виходить і сильно.
Сергій Сфремов

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.