Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

м. хвильовий — основоположник НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Російська революційна проза починає свою історію від
1918-1919 р. Наша — молодша. «Сині етюди» Хвильового
— перший етап її розвитку — видрукувано 1923 р. Кажучи
просто, треба признатися, що іще рік-півтора тому гово­
рити про післяжовтневу українську прозу було досить труд­
но. Сім письменників ще не становлять белетристики. А їх
було лише сім, якщо повірити свідченням сумлінного «Під­
ручника історії української літератури» — єдиного, що до­
вів цю історію до наших днів і неохочий упереджено за­
мовчувати правду. І сказавши про цих сімох (з них двох
завчасно вирвала смерть з письменницьких рядів — Г.
Михайличенка та А. Заливчого — і мова власне йшла про
п’ятьох — М. Івченка, В. Підмогильного, Г. Косинку, М.
Ірчана та М. Хвильового), автор підручника назвав ще ряд
авторів, про яких нічого було сказати, крім того, що вони
«потроху виявляють свою творчу індивідуальність»…
…І М. Івченко й Антоненко-Давидович мають досить
помітні коріння в передреволюційній українській прозі.
1
Уривки ці взято з ширшого нарису проф. Олександра Білецького,
що під заголовком «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року»,
опублікований у двох числах журналу «Червоний шлях», 1926, ч.2, стор.
121-129 і ч. З, стор. 133-163.
У посмертному виданні праць акад. О. І. Білецького («Зібрання праць
у п’яти томах», АН Української РСР, Інститут літератури імени Т. Г.
Шевченка, Київ, 1966, т. З, стор. 7 — 36) цей нарис подано в скороченій
формі й під новою назвою ^Становлення української радянської прози».
Редактори цілковито усунули всю першу вступну частину статті («Ч. ш.»,
ч. 2, стор. 121-129). З другої, більшої, частини («Ч. ш.», ч. З, стор. 133-163)
також цілковито викинено три розділи, де йшла мова про творчість М.
Івченка, Б. Антоненка-Давидовича і М. Хвильового. В усіх наступних
розділах, де згадується ім’я Хвильового і де О. Білецький показує вплив
його творів на творчість П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка, Ю. Янов-
377 Група письменників, до яких ми тепер перейдемо, це ко­
ріння також має, але зв’язки її з Жовтнем глибші й без­
посередніші — так само, як і зв’язки з основоположником
справжньої української прози, автором «Синіх етюдів» та
«Осені» — М. Хвильовим. Для нього минулий рік був
роком не так художньої роботи, як роком полеміки та
боротьби, що розворушили молоду українську белетрис­
тику, яка була почала опочивати на лаврах. Полеміка три­
ває і тепер — то на сторінках «Культури й побуту», то на
сторінках «Плужанина» та інших видань і розглядати її ми
не станемо. Для письменницької братії вона більш посутня,
ніж для читачів, яким, маючи справу не з літературними
маніфестами, а з художньою продукцією, трудно було по­
мітити різницю, залежну від того, що автор належить до
того чи іншого літературного угруповання. Різниця, ма­
буть, і взагалі була невелика. Недаремно ж ті самі імена
траплялися іноді і в списках членів Плугу і в списках
Гарту (О. Копиленко, І. Сенченко та інші). Може з утво­
ренням ВАПНІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літе­
ратури) ми її відчуємо. Покищо не слід забувати, що той
самий М. Хвильовий, що нині воює з Плугом, у свій час
— якщо не «юридично», то фактично — був за одного з
головних художніх керівників «Плужан», своїм впливом
допоміг їм визначити нові шляхи і ще перед «Камо гря-
деши» й «Думками проти течії» в своїх художніх творах
накреслював теорію нової прози, потрібну для молодих
авторів, що вийшли після Жовтня на літературне роздо-
ського, В. Вражливого та інших, теж старанно викреслено. Цю непочесну
цензурну операцію редактори наукового видання пояснили так:
«Частину статті, що містить нариси творчости П. Панча О. Копи-
ленка, І. Сенченка, Ю. Яновського та інших українських прозаїків, О.
І. Білецький включив до одного з авторських варіянтів проспекту
майбутнього видання своїх вибраних праць (зберігається в особистому
архіві вченого) під назвою «Становлення української радянської прози».
Подаємо цю частину статті за першодруком із деякими скороченнями».
Для нашого видання ми вибрали все основне, що писав про М. Хвильо­
вого в згаданій вище статті видатний український вчений літературозна­
вець і що редактори його «Зібрання праць» викреслили. Заголовок наш.
Його взято майже дослівно з нарису О. І. Білецького (див. «Ч. ш.»., 1926,
ч. З.стор. 138).
378
ріжжя. «Переспівувати — не творити, а мавпувати. І читач
творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я
тукаю і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж. Це
нічого: від них, щоб далі можна»… «Завдання художника
полягає зовсім не в життьовій правді: в художній» — ці й
інші подібні їм, нині такі загальновідомі слова глибоко
западали в думки, помагали визволятися «з лабетів про­
світянської літератури» задовго ще перед початком славно­
звісної віднині дискусії 1925-26 рр. Наука ділом завжди
показовіша, ніж викривання та напучування…
Звичайно і листи до літературної молоді Хвильового
(ці неперевищені його опонентами зразки літературної по­
леміки та памфлету), матимуть своє конструктивне зна­
чення. По чім знати, може почасти під їхнім впливом
починають виразно підвищуватися вимоги письменників
до власної продукції. Художники стають «вибагливішими»
і в цьому самому вже важливе досягнення нашої молодої
літератури.
Про вплив Хвильового вже й писалося й говорилося
чимало. Його зазначувано — і в способах будови опові­
дання, і в ліричних вибухах, і в доборі імен, осіб, і в назві
місць, і в конструкції фраз і т. д. Він досить виразно,
насправді, впадає в очі в деяких творах П. Панча, в дав­
ніших творах О. Копиленка, у Сенченка й у В. Вражли­
вого, у Микитенка й Жигалка, не називаючи багатьох ін­
ших. Засвоюється попутно і ті способи, що їх сам Хви­
льовий узяв у «новаторів», зокрема в Пільняка (з останнім
у нього так багато облудної схожости при глибокій і часто
непомітній поверховому поглядові різниці). Такі, приміром,
історичні ремінісценції Пільняка (від революції — до усо­
биць XVII ст. і далі до сарматів та гунів), вдало засвоєні
Хвильовим — але вже малопереконавчі в белетристів ін­
шого складу, що підлягли лише впливові автора «Синіх
етюдів». Читаючи, приміром, у Панча в повісті «Реванш»
проте, як —
«спросоння дрижали кам’яниці й кутались у димові за­
віси, як у сірі брезенти, а високі дзвіниці хоро марили
про багрянці сонця й багряницю Христа, і ввижалися
379 ветхим: Смутні Часи, Гермогени, Пожарські, а їдкий
дим міста через горні отвори продирався до вівтарів і
давив на груди» й т. д. —
ви відчуваєте, що відсутність цих «історичних довідок»
міському пейзажеві ані трохи не пошкодила б. Механічне
засвоєння техніки Хвильового починає ніби йти на змен­
шення — але в белетристиці 1925 року його ще досить.
Знаменита, своєрідна «Свиня» починається, як ми всі пам’я­
таємо, цитатою з зоології: «Має 44 зуби. 8ш гїоте$Іісіш> і
т. д. Коли така сама, тільки ботанічна, цитата — і не
одна, а цілих дві разом в’їжджають в текст невеличкого
оповіданнячка І. Сенченка «Тирса» — вам здається, ніби
автор хотів дати пародію на Хвильового: тільки ця пародія
чомусь не вийшла чудною.
Але значення «Синіх етюдів» та «Осені» для молодої
української прози, звичайно, не вузько технічне. Вплив цих
книг ширший. Вони по суті визначили все коло тем нашої
революційної белетристики і випадки виходу з цього Хви­
льовим накресленого кола почалися порівняно недавно.
Три основні жанри накреслила проза Хвильового. Перший
— героїка революції (Хвильовий воліє говорити «роман­
тика») — від співучої, як стара дума, «Леґенди» до високо
трагічного «Я», що силою своєю не має собі аналогій в
новітній прозі. Розгортаючи книги групи харківських бе­
летристів, видані 1925 р. — у Панча, Копиленка, Сенченка,
Вражливого ми знайдемо немало тематичних аналогій до
цього жанру. «Кіт у чоботях» Хвильового — і ««В ніч»
Копиленка; «Солонський Яр» — і ціла серія бандитських
історій у того самого Копиленка, Вражливого, Сенченка
тощо. Другий — революційна сатира: зображення обива­
теля, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується
до умов нового життя, заражає очищене грозою повітря
своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід
старої тривіяльности. З одного боку — тут «Заулок», «Сви­
ня»», «Шляхетне гніздо» та інші — аз другого «За пусте­
лями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале» Ко­
пиленка, «Калюжа», «Мишачі нори», «Зелена трясовина»
Панча, «Паштетня» Вражливого та інші. І третій, нарешті
380
сатиричне, що іноді переходить в елегію — «горьким
смехом моим посмеюся» — зображення внутрішнього не­
ладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що
веде до смутку, до зміщанення, до того самого обиватель­
ського багна, до моральної смерти. Але цю третю, широко
зачеплену Хвильовим царину — його наслідувачі розроб­
ляють порівняно рідко і крім оповідання «Ессе Ното» О.
Копиленка тут можна назвати небагато інших. Що ж за­
лишається за межами цього кола або становить його по­
ширення? Це ми побачимо далі, а покищо спинімося на
творах названої харківської групи трохи докладніше.
Почнімо з П. Панча…
…Але не затримуймося на недоглядах письменницької
техніки П. Панча. Візьмімо в першу чергу в письменника
те, що йому дається. А по сторінках названих чотирьох
книг стільки влучних та розмаїтих спостережень, стільки
добре примічених та вдало зафіксованих фігур — що вони
примушують пробачити авторові недогляди. Згадаймо —
крім відзначеного вже раніш — прим., розмову діда Пана­
са телефоном (навіть у такім творі, як «Там, де верби над
ставом» — в одній з перших спроб!), яка свідчить про не
абиякі здібності Панча в переказі мовних своєрідностей —
або незабутню постать бідної Карпихи, що гине під час
хресного ходу в місті («Барма») — або типічну фізіономію
Трістана-Трохима в «Мишачих норах» — або такі деталі
«Реваншу», як картина базару біля повітової каси Нарком-
фіну, де дядьки купують порізнені додатки до «Родиньї»,
користуючись ними одночасно «як гаманцем і папірцем»!
Автор добре знає село — від простака Савки до героя-
незаможника, і такі його твори, як «Земля» й «Дороговказ»
переживуть, треба сподіватися, багато оповідань, повістей
і драм з побуту революційного села. Автор виявив себе,
нарешті, не абияким майстром сатири — і, йдучи шляхом,
що його визначив Хвильовий — не став йому наслідувати.
Хвильовий звичайно зображує обивателя, що вже з усіх
боків оточений новим життям і виявляє вміле пристосу­
вання до нього й самоохорону; Панч веде нас на провін-
Ціяльне болото, де, навпаки, за носіїв «нового» є покищо
окремі особи, що мимоволі або лишаються в ролі спосте-
381 рігача (Мартин Скеля), або тікають геть, як Олег у «Зеле­
ній трясовині».
Всі ці риси примушують вбачати в Панчеві, вже тепер,
не абияку силу молодої революційної прози і з цікавістю
ждати дальшої добре початої роботи. Багато дечого ще
невиразне в його дальшому шляху — але очевидно, що в
нього цей шлях є і при тому шлях самостійний.
Цієї самостійности покищо менше в іншого письмен­
ника, що минулого року видав чималеньку книгу «Буйний
хміль» — О. Копиленка. Книга ця звернула на
себе увагу критики, викликавши з одного боку перебіль­
шений захват, з другого — не завжди слушні закиди; ма­
теріал, зібраний у ній, дуже різноманітний, в цьому її вар­
тість — але ще питання, чи походить ця різноманітність
від того, що художник широко охопив життя, від багато­
гранносте його таланту — чи від того, що він ще пробує
свої сили в роботі над різними темами й формами? Цікав­
лять його сільські теми — з епохи громадянської війни,
бандитизму й життя сучасного села. Береться він і за кар­
тини міського життя — міську сатиру, напрямком, визна­
ченим Хвильовим, вивчаючи обивательщину, уламки ста­
рого світу, в оточенні чужої їй революційної життєтвор-
чости. Якщо в більшині Панчевих творів опрацювання по­
бутового тла переважає над опрацюванням характерів та
психології — у Копиленка, навпаки, в центрі художньої
уваги — особи, в зображенні тла немає нічого своєрідного,
пам’ятного. Зате якщо в Панча Василь Маркович та Петро
Миколайович із «Калюжі» лише набувають виразніших
обрисів, перевтілившися в Максима Петровича й Івана
Семеновича в «Реванші» — у Копиленка обивательщину
змальовано не одною, а цілою серією різностатей: від спо­
ріднених героям Панча романтика самостійности Петра
Макогона («За пустелями сел»), лицарів індустрії на взі­
рець Діми Кислохата («Сальто-мортале») й Георга («Фе­
дерація»), розчуленого провінціяла Варіянтова («Архіт.
історія») — до підлазливого та самозадоволеного слимака
Васі Валяйченка, феноменальної людини Тараса («Ессе
Ьошо»), голодного декадента амораліста Макара (в «Арх.
іст.»). Розмаїтість та галерія «нових людей», серед котрих,
382
поряд з ескізними постатями Дори («За пустелями сел»,
Лізи й Льоньки («Федерація»), Наталки й Нестора («В ніч»),
Наталочки й Сергія («Будинок, що на розі») — впадають у
пам’ять, яскраві образи безмежно відданої будівництву но­
вого життя, по-дитячому простодушної товаришки Берг
(«федерація») й Македона Блина, що про нього нам ще
доведеться згадувати.
Образи Васі Валяйченка, Макара Гармаша й особливо
Тараса примушають згадувати то Винниченка, то Коцю­
бинського, з яким у Копиленка є й тематичні збіги (пор.
«В полум’ї» Копиленка й «Він іде» Коцюбинського). Але
над усіма можливими впливами домінує вплив Хвильового
і творчий шлях автора «Буйного хмелю» схилявся, оскіль­
ки можна бачити, до того, щоб цей вплив перемогти в
собі, і, здається, що в певній мірі в першому збірнику
цього вже досягнено. У збірнику є ще безпосередні пере­
співи «Синіх етюдів» — хоч би взяти оповідання «Будинок,
що на розі». Ці починання оповідання з ліричних пейзажів,
ці переривання їх ліричними вибухами ідуть також від
Хвильового, й читаючи, прим., в «Іменем українського
народу» такий уступ:
«Перепелиний крик. — Крик птиці і твердий слід
звіра-вовка — виє голодний в хуґу. — Далекий Сибір —
кедри, сосни… Тирсу колись оспівували в піснях… Степ
— сльози. Стоптаний збитий степ… Колись тирса, воли…’.
Тепер — машина. Тепер — радіо, пропелери. Колись
про тирсу пісні, а тепер: «Я на бочкє сіжу, бочка вертітся
— у комуну не пойду, Троцкій сердітся». — Степ стоп­
таний — сльози. — …Вогкикй запах та синій прозорий
смак ранкового степу»…—
думаєш, що (за Шльняковим прикладом) автор просто
цитує якесь ніби знайоме і в той самий час забуте, може,
осуджене самим автором, оповідання Хвильового. Але в
Копиленка, нам здається, такі вставки — стороннє тіло.
Хвильовий перейшов до прози від віршів, і в прозі «Синіх
етюдів» це виразно відчувається. Копиленко — епік, а не
лірик.
383 …Якщо ми так довго спинялися на збірниках П. Панча
й О. Копиленка, то про книги інших молодих письменників
харківської групи — їв. Сенченка («Оповідання») й В.
Вражливого («Земля») — нам доведеться говорити менш. І
не тільки тому, що зовнішні розміри їхніх збірників та
вміщених у них творів менш значні, ніж у двох раніш
розглянутих авторів, але й тому, що їхня творча зважли­
вість менша, що вони осягають вужчу царину життя, що
напрямок їхніх шукань не такий виразний. Перший із них,
їв. Сенченко вже не дебютант у літературі. Дру­
кувати свої твори він почав від 1921 р., йому дається місце
в навчальних хрестоматіях нової української літератури,
куди ще не потрапили ані Панч, ані Копиленко, за ним
кілька років літературно-організаторської праці, а втім,
здається, що справжні досягнення цього обдарованого
письменника, який працює над своїм удосконаленням, ще
в майбутньому. Прозаїк-повістяр ще бореться в ньому з
ліриком, поетом настроїв, і не завжди перемагає перший;
«обіхідний» імпресіонізм стилю позбавляє і осіб, і події
найменшої чіткости обрисів, оповідання, задумане, як опо­
відання, раптом перетворюється на «Зііттип^веккігге» (на­
рис настрою), сюжет розсипається, а певна гра письмен­
ника з читачем (під Хвильового) закінчується «нічиєю».
Сільські теми переважають, але що варті ці теми без типів,
без яскравости побутового стилю, без своєрідности сюжет­
ної проблеми! В кращому разі ми тут маємо або героїчну
пісню в прозі — варіяції в стилі «Леґенди» Хвильового
(«Дмитро», «Під революцію»), або звичайне безпретенсійне,
що читається його не без задоволення, але ж і враження
швидко зникає, оповідання на кшталт передреволюційної
селянської белетристики («На весні»). В гіршому — невраз­
ливу лірику настроїв, що для них сам автор не добере слів
(«хочеться, хочеться…невідомо чого»), ліричні оздоби, які
своїми розмірами пригноблюють мізерність картини. Упра­
витель звів Серафиму, вона завагітніла, а потім і Ликера:
факт, що сам по собі може бути і сумний, і обурливий, і
типовий, і випадковий; але чому, розповідаючи про нього,
треба мобілізувати хуртовину, примусивши її «ревіти всім
животом» — і чи обов’язкові для даного сюжету патетичні
384
заклики до радянської землі — «коханої країни безмежних
гін» — це лишається нез’ясованим. Добре хоч те, що все
ж таки без особливих труднощів добираєшся до суті спра­
ви. В таких міських оповіданнях, як «Футурист» — це була
б тяжка річ…
…Стомлений шуканням обрису нечітких сюжетів, урив­
частими фразами, що нищать суцільність і так не дуже
добре збудованих оповідань, ескізністю образів дієвих осіб
— читач з приємним подивом спиняється на оповіданні
«Інженери», що написане ніби іншою, певною і вмілою ру­
кою. Критика, здається, вже давно відзначила це опові­
дання, як один з найкращих творів автора, що дивно зо­
бов’язаний своїм першим досягненням зовсім не «сільській»
темі. Типи інженера Круніса й тов. Левади, найдені авто­
ром у живій дійсності, показано в малім колі, на частковім
випадку: від цього вони тільки виграли в своїй художній
переконавчості. Один з критиків навіть запевняв, що до
них можна доторкнутися руками… Ми, правда, цього не
пробували робити: але порівнюючи маленького Круніса в
невеличкому оповіданні Сенченка з ґрандіозно-символіч-
ною постаттю Клейста (також інженера) в величезній книзі
Ф. Гладкова «Цемент» — ми віддавали перевагу першому.
Якщо з чотирнадцяти творів, зібраних у книзі, один без
довгих заперечень художньо-визнаний — це добре, це дає
сподіватися й вітати книгу. Кінець-кінцем і Панч викликає
в уяві насамперед «Зелену трясовину», а Копиленко —
«Македона Блина» — не вважаючи на те, що їм далося
виявити себе ширше, ніж авторові «Інженерів». Так і В.
Вражливий впадає в пам’ять, переважно, як автор
першого з восьми оповідань — яке дало назву і всій кни­
жечці «Земля»: назва, якій, до речі, пощастило: ми згаду­
вали вже про «Землю» Панча і могли б згадати про тала­
новиту, що не ввійшла в збірник, «Землю» Сенченка). І тут
не можна сказати, що цілком незначні решта творів: нав­
паки, спроба обивательського жанру «Паштетня» — ще
одна історія «колишніх людей» — дає цікавий реіміапі до
Декотрих сторінок Панчевого «Реваншу» — хоч і краще
було б не називати хазяйку вертепу, безсумнівну негідни­
цю, Негодячкіною; не позбавлене цінности зображення
385 люмпена в оповіданні «Вовчі Байраки»; просто й чітко
розказано повну трагізму буденности невдачу двох земле­
копів — селян Каленика й Федора в нарисі «В ярах» і т. ін.
— але «Земля» визначається серед цих творів тією вираз­
ною спрямованістю до чистої прози, що в ній (спрямова­
ності) ми вбачаємо засновок до перемоги славнозвісної
«кризи», яку переживає тепер і українська і російська беле­
тристика. Швидкий темп багатого на факти невеликого
оповідання, коротка чітка фраза, якнайкраще передаючи
гострість та швидкість переживань оповідача — все це
примушує згадати кращі зразки доброї прози недоброго
старого часу — російської і західньоевропейської. Правда,
в кінцевих словах автор таки піддався спокусі дати «кін­
цівку з настроєм» — «Ліс стояв мовчазний і дерево хова­
лось одне за одне, як злочинці» — але такі кінцівки, на
жаль, наші молоді белетристи вважають за майже обов’яз­
кові, хоч і заялозений уже цей спосіб. У того ж таки
Копиленка, прим., у «Буйнім хмелі» — після опису само­
суду над полоненими — читаємо: «А небо синє-синє, хо­
лодно-металеве, як загартований, гостро-нагострений кли­
нок, звисало байдуже». Або розповівши, як Петро вистрі­
лив у божевільного пана Гливу («Весн. Закутки»): «А дале­
чінь лежала сіра, похмура, байдужа». Або «наприпослідку»
жалісної історії голодного філософа-декадента Макара: «А
небо, як намочена ганчірка, мжичило плоттю хмар і висіло
сірим, брудним, як онучі шматтям» і т. д. Так і в В.
Вражливого. Непогана кінцівка: «То була осінь не жовта й
не павутинна, а задумлива на роздоріжжі» — але чи не
надто вже вона хороша для історії батрака Гордія, що
заблудив між трьома жінками? А ось і інша, просто взята
з запасів Хвильового: «Ех ти, серце осіннє, ех ви Вовчі
Байраки!» А ось іще одна — з ґатунку «оздобних», але
нікчемних: «А з гори дивився на цих людей срібнорогий
молодик» і т. д….
Таке саме, більш лябораторне значення має й невелика,
де включено тільки частину писань її автора, книга Ю.
Яновського «Мамутові бивні» (вид. «Книгоспілки»).
Книга подобалась деяким критикам, що мали від автора
«вражіння свіжого вітру» і сподівалися, що Яновському
386
«легко буде заповнити сюжетно-ідеологічну програму на­
шої художньої літератури» (див. здання Ф. Якубовського в
«Житті й революції», Могилянського в ж. «Червоний
шлях»). Сам автор, треба визнати йому справедливість,
не вважає, що це для нього справа легка. «Вищий суд», що
його чинить собі цей художник, приваблює своєю свідо­
містю і обезброює причепливу критику:
«Я тепер щойно наповнюю себе промінням зор, таєм­
ницями хвилин. Тепер я лиш відчуваю велике, і перо
моє ворогує з думкою. Тепер в мені хаос. А пройде час,
а зігнуться мої юнацькі плечі і перше срібло на голові
неминуче надійде — я буду суворим майстром. Я не
випущу тоді блукати між рядками зайвого слова, я не
дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно
ліпитиме рядки і книжка, як дім, чекатиме недовговіч­
ного хазяїна — чужої думки» (стор. 76).
Будує оповідання Ю. Яновський покищо, справді, од-
верто — з усім «викриттям способів», як сказали б фор­
малісти. А ці художні способи (як уже правдиво відзначила
критика) спрямовано покищо не так на конструкцію, як на
деструкцію старої форми, на відрив од традиції. Це не
визначає, що Яновський цілком вільний: він учиться, але
вчитися для нього не визначає втрачати свою особистість,
своєрідність лишається, хоч як помітно в його Большакові
(з оповідання «Туз і перстень») присутність Бабеля, а в
двох перших оповіданнях («Мамутові бивні» й «Історія
попільниці») — вплив серапійонівців і почасти Хвильового,
що також переживав період «деструкторства». Своєрідности
Ю. Яновський шукає вперто: це відбивається в усій оздобі
його стилю, в його метафорах, порівняннях. Сонце в нього
— «електричний ліхтар неосяжного неба» (до цього часу,
здається, тільки місяць порівнювано з електричним ліхта­
рем), сонце співає на небі, як канарейка і вітер дмухав, як
вентилятор — або «дмухав у ліс, як у велику вальторню»,
ніч — «поналивала в калюжі чорного атраменту», нічні
тумани «викурили немало махорки», куркулі «задумливо
плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо» і т.
387 д. Звичайно, не вся ця образність однакової вартости: «степ
широкий, як кльош», прим., це просто жарт пера та й годі;
але слід, критикуючи образи автора «Мамутових бивнів»,
мати на увазі основну їхню мету — надати деякої новини
читачевому сприйманню, що вже наоскомилися, прим., на
шабльонових та невизначних оповіданнях про вбивства
сількорів або білогвардійських шпигів у Червоній армії.
Може й не дуже вдало припасовано повістярські рамки з
зображенням старого мамута до історії замаху на сількора
— але в цих рамцях історія подібна до тих, про які роз­
казано вже в десятках статтей, оповідань і драм, виступила
все ж таки яскравіше, поривніше, а кінцева фраза — «та
дайте ж хоч перед кінцем сеансу, виплакатися флейті» про­
лунала гіркою та сильною іронією.
Як ми бачили з усього передущого, теми рухаються
напрямком, що визначив Хвильовий, порівняно рідко на­
буваючи помітних ухилів, та й на обширі цих напрямків
залишаючи багато дечого незачепленим. Ми спинялися на
фактах видатніших, але те саме довелося б вказати і про
факти другорядні або такі, що тільки но визначаються. До
числа таких належать, приміром, книжки Гр. Епіка «На
зломі» і П. Іванова «Навколо праці». Своєрідно і палко
переживає «героїку» революції Г р. Епік. Це — поет
революційної молоді — п’ятнадцятилітнього Івася, що до­
бровільно гине в боротьбі з білими бандитами за діло
пролетаріяту — героїчних дівчат Валі, Надії, що віддають
своє тіло на поталу білогвардійським катам, але до остан­
нього зідхання вірять в перемогу пролетарської революції.
Книга спогадів, одягнених в примітивну, часто недосвід­
чену, художню форму, але все ж таки поривних, не зва­
жаючи на дефекти цієї форми. Таких дефектів ще більше
в Павла Іванова. Він пише поспішливо, корот­
кими фразами, очевидно, не виправляючи, а лише побіжно
переглядаючи написане (інакше, напевне герой оповідання
«Із щоденника молодої людини» не читав би Ґорького
«Матвій Гордєєв» (стор. 76) — а читав би або «Хому
Гордєєва», або «Матвєя Кожемякіна») ставить цікаві про­
блеми (родини й шлюбу, прим., — у згаданому оповіданні
і в першому «Навколо праці», пробує сатирично занотувати
388
риси непівського побуту («Батистова історія»), пройнятися
психікою людини іншої раси («Лі-Пен-Чан»), і залишає
читача своєї книжки незадоволеним, але з надією, що даль­
ший виступ буде продуманіший і певніший.
Події років революційного вибуху, що їх пережила кра­
їна — і побут, що встановився або переживається по цих
роках — ось дві тематичні сфери, в яких покищо обер­
тається наша проза, в яких і оберталася наша проза 1925
року. Осторонь від них стоїть невеличка повість Гр. Ко­
синки «Мати» з її інтересами до світу суто особистих пе­
реживань (і в той самий час загальнолюдських), хоч і
розгортаються вони на тому самому військовому тлі (до
речі сказати, написаному з майстерністю найкращих ба­
тальних живописців…), повість насамперед психологічна,
одна з найкращих і найзворушливіших в белетристичній
спадщині 1925 року.
…1925 рік дав нам велике число новель, оповідань та
нарисів. За найближчих років, поряд з цими малими фор­
мами, ми мусимо сподіватися на появлення в нашій літе­
ратурі великої форми — роману.
Олександер Білецький

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.