Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

13 ТРАВНЯ 1933 РОКУ

1
Перші кроки Хвильового в літературі були вірші —
типове непорозуміння майже для кожного справжнього
прозаїка (відомі приклади, коли, навпаки, — справжній
поет починав з прози). І, що прикметне, вірші ті були
зовсім не такі безнадійні, як це у майбутніх прозаїків (хіба
за вийнятком французів) звичайно трапляється. Технічно
ці вірші були зовсім упорядку. Переважав модний тоді
«вільний вірш», що сам один возніс був — на деякий час
— напр., Валеріяна Поліщука на вершини «Гомера рево­
люції» й українського Вітмена.
Моментами підносились вони до справжнього патосу
(«Отче наш, електричної системи віку»), частіш спадали
вони в «соціяльне» експериментування досить хрестоматій­
ного рівня (вірші про шевця), але завжди залишались на
певнім стилістичнім рівні. Видно було, що рука, яка їх
писала, не могла бути нездарною. Але для людини, що
володіє «ліричним слухом» (щось на подобу слуху музич­
ного), було ясно, що вірші не були стихією Хвильового,
то не була мова адекватна його обдаруванню, то не був
інструмент для цього мистця. Раціонально цього усталити
не можна, але той, хто «ліричний слух» має, зрозуміє в чім
тут річ.
Та брак того «ліричного елементу» у віршованих спро­
бах Хвильового в найменшій мірі не перешкодив буйно
розквітнути поезії справжній (і, власне, ліричній) в його
пізніших етюдах та новелях. Згадати б хоч новелю з ши-
1
Передрук із книги: Євген Маланюк «Книга спостережень». Торон­
то, в-во «Гомін України», 1962, стор. 260-268.
464
роко відомим і вже майже клясичним рефреном «А сосни
гудуть, гудуть…», де виявився навіть своєрідо-неповторний,
з геніяльною («леонтовичівською») чутливістю виявлений
ритм.
Кожному творцеві, остаточно, притаманною є одна пи­
тома «форма».
Трудно ставити прогнози, з огляду на передчасно обір­
ване життя письменника, як розгорталася б творчість Хви­
льового далі в тім віці, коли справжній прозаїк властиво
дозріває. Чи чекали Хвильового ширші форми, на що був
вельми прикметний і вельми обіцюючий натяк (уривок з
роману «Іраїда» в «Житті й революції» десь за 1926-27 рр.),
чи пішов би він шляхом Гоголя-сатирика — важко й не­
безпечно гіпотезувати. З тієї спадщини, яку залишив Хви-
льовий-письменник, вирисовується він, як майстер новелі
своєрідної, і то не лише в нашій літературі. Хотілося б
уточнити: новелі — ліричної (музичної?).
Бо такі голосні й такі важливі в його доробку «Вальд­
шнепи», яких позалітературне значення виходить далеко
поза межі цього нарису, з літературної точки погляду не є
роман, принаймні в тому клясичному значенні, в якому це
поняття розуміли від Фльобера до Підмогильного з Стен-
далем і Гамсуном включно. Літературна форма грає у
«Вальдшнепах» ролю допоміжну, як претекст роз­
дати монологи автора окремим дієвим особам роману.
Цей «роман» був псевдонімом політичного трак­
тату, який з причин цензурних, очевидно, не міг би ніколи
побачити світу.
Не треба бути аж спеціяльно музикальним, щоб відчути
наявну, чисто музичну фактуру в новелях Хвильового.
І тут сама собою насувається певна концепція.
Своєрідно поточилася творча біографія Тичини. З по-
надісторичної височини впав він, як поет, майже без за­
тримання (ані цикль «В космічнім оркестрі», ані деякі пар­
тії «Вітру з України» навіть затримкою не сталися), — у ту
власне «яму», куди він пізніш войовничо накликав укидати
«всіх панів»… Тичина-поет і віршописьменник віддавна вже
існує, що так скажу, посмертним існуванням. Та ніколи не
зайво підкреслювати, паки й паки, епохальне значення пер-
465 ших трьох його книжок (хоч у «Плузі» вже були перші
початки неминучого упадку).
Історичну ролю Тичини можна порівняти з ролею від­
кривачів: в нім було — для нашої поезії — щось від Ко-
люмба чи Ньютона. Його відкриття ввійшло тепер у нашу
свідомість, як річ сама собою зрозуміла. Музичну с т и-
х і ю нашої поезії ми сприймаємо тепер, як очевидний
факт, музичний світогляд нашої поезії («горять сві­
ти, біжать світи музичною рікою»), музичну естети-
к у («дієзи, дієзи в ключі!») і навіть — музичну етику
(«соціялізму без музики ніякими гарматами не встановити»)
— словом панмузикалізм чи панмелодизм нашої духовности
в області мистецтва став тепер аксіомою.
Це тепер видається нам дуже простим і природним.
Але згадаймо: зовнішньомеханічні дзеньки-бреньки ранньо­
го Чупринки, порівняно рідкі вияви справжньої гармонії в
Олеся (про Вороного нема що й казати), врешті, — важка
і вперта боротьба саме за «музику» в віршах Лесі Українки
(Рильський — зовсім окрема лінія)…
В літературнім процесі лірика завжди стоїть в авангарді
доби, завжди випереджує (вірніш попереджує) добу.
Не інакше було і в нас: на початку нової доби хронологічно
стоїть Тичина. Проза, отже «епос» — прийшла пізніше.
І коли під таким «музичним» кутом подивимося на
новелі Хвильового, то мусимо їх поставити генетич­
но у безпосередній зв’язок не так із «Соняшними кляр-
нетами», як із «Замість сонетів і октав», в яких Тичина дав
геніяльно нашкіцовану перспективу новій українській прозі
(та й драматургії: навіть в ремарках Куліша цей вплив
відчувається, вже не кажучи про «Патетичну сонату», як
композицію, власне, панмузикального характеру).
Алітерованість в прозі Хвильового дуже яскрава. Всі ці
словесні переливи (лі-лю-лі, латаття-Латвія), напрочуд тон­
ка ритмічність — власне внутрішньомузикальна, а не зов-
нішньомеханічна, і багато інших ознак — не залишають
жодного сумніву: проза Хвильового є майстерно-надхненно
інструментована від початку до кінця.
І саме звідсіль, з цього надміру музики (ліричної му-
зичности й музичної ліричности) в словеснім майстерстві
466
Хвильового-новеліста, походять всі характеристичні недо­
магання його прози: розхитаний (часом ледве означений)
кістяк, брак композиційної потужности (особливо в шир­
ших творах), імпресіоністичний телеграфізм речень (вони
не мазки, а ноти), незвичайна, нетрадиційна, як на про­
заїка, чисто-лірична сміливість епітету («синій дощ», «за-
кобзарена психіка») й метафори.
Можна з певністю твердити, що в нашому літератур­
ному процесі, початку 20-их років Тичина й Хвильовий
стоять у безпосереднім генетичнім зв’язку. «Соняшні кляр-
нети» через «Замість сонетів і октав» творять з «Синіми
етюдами» неперервальну послідовність.
Тут побічна увага. Імпресіоністична новеля має в нас
своїм батьком і майстром Василя Стефаника, що — через
Косинку — логічно накреслив виразну лінію традиції. Але
ця лінія майже нічого спільного не має з творчістю Хви­
льового-новеліста, поскільки особливих «музичних» явищ
в собі не містить. Імпресіонізм Стефаника є графіч­
ний, «дереворитний», як він є графічно-кольорований у
Черемшини й Косинки. Ритм з’являється в Косинки
(й пізнього Черемшини), але він уже в’яжеться з відкриттям
тичинівського панмузикалізму.
Те, чого доконав в області поезії Тичина, те в області
нашої прози доконав Хвильовий-новеліст. Підкреслюємо:
новеліст. Хвильовий-повістяр не встиг розвинутися, бо в
цій ділянці він залишив або натяк (згадана «Іраїда»), або
— з строго літературної точки погляду — явну невдачу
(«Вальдшнепи»).
2
Як Тичина «Соняшних клярнетів», як Хвильовий «Синіх
етюдів» та «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім
(отже — світовім) — явищами либонь без прецеденсу, так
У дальшому ході нашого культурного процесу Відродження
такого ж порядку явищами прийшли Курбас у театрі,
Яновський — в романі, Куліш у драматургії, Довженко —
в фільмі.
Це є вершинні, як дотепер, досягнення нації
4Ш (враховуючи, очевидно, Нарбута й Леонтовича) в мистец­
тві, якими наш народ і наша Батьківщина переступили
національну границю. Коли ця істина видається ще неоче­
видною, то тільки тому, що ми досі не маємо політичного
суверенітету, бо лише брак національної держави стоїть на
перешкоді визнанню «Нобелівського», чи іншого характеру.
Найстрашнішим є те, що всі ці мистці — в той чи інший
спосіб — приведені до стану творчого (і майже фізичного)
небуття. Досвідчений і підступний ворог перевів і пере­
водить цю операцію справді нещадно й систематично, ча­
сом з великою чуйністю й рафінованістю. Якщо маляра
Мурашка й композитора Леонтовича вбивають «невідомі
бандити» (Мурашка вбили 1917 р. на київській вулиці в
білий день на очах його дружини, а Леонтовича вбив у
його власній хаті вночі «подорожній», що впросився зано­
чувати), якщо повний сил і життєвости Нарбут у кілька
днів гине від підозрілої «хвороби шлунка»,2 якщо Куліш,
Курбас, Шдмогильний, Зеров — невідомо як і коли зни­
кають, то напр., Сосюра й Тичина (як Рильський і Бажай)
— «живуть»…
Втрати наші в цій області безповоротні. Це вже не
втрати, а зяючі діри в серці й розумі народу. Все це були
особистості, що починали епоху, особистості на повну
міру й суверени в своєму мистецтві.3
з
Хвильовий, під цим оглядом, був сувереном не так,
може, в мистецтві, бо воно було лише одним із виявів
2
Додаймо, що так само підозріло вмер проф. М. Туган-Баранов-
ський в потязі, їдучи на Версальську конференцію репрезентувати Україну
як економічний експерт.
3
Недавно потрапила нам до рук книжка оповідань колишнього ав­
тора «Чотирьох шабель» та «Вершників». Враження було страшне. Велике
майстерство й виняткове відчуття стилю — нелюдськими, очевидно, зу­
силлями — були пристосовані до серійно-стахановської продукції саха-
ринно-солодкавих зразків нинішньої радянської прози: з восковими ляль­
ками старанно причісаних «героїв», з масним істінно-русскім блаґоден-
ствієм, з відданістю старшому братові та його всевидющій владі…
468
його творчого єства, як у житті. Тому й смерть його носить
таку ж печать суверенности, як і життя.
Провідною темою його творчости була боротьба з пси­
хічним комплексом рабства, рабства спеціяльно українсь­
кого. Духом цієї боротьби овіяні його новелі, але оголеної
виразности набирає напрямок цієї боротьби в памфлетах
та ідеологічних нарисах. «Перестати дивитися на диригент­
ську паличку Москви» і «дерзать» — ось найхарактерніші
серед багатьох інших — гасла Хвильового, в яких він
увесь.
Те, що спрощено називається «російською» революцією,
є процес, в якому треба відрізнити виразні стадії: 1) упа­
док петербурзької імперії і 2) розпад її на націо­
нальні організми. Пробуджена в тім процесі наша бать­
ківщина породила новий тип українця, в якого серці вже
не було місця для малоросійської «обоюдности». Ці люди
почули себе синами Батьківщини-Нації, а не колоніяльного
племени.
Дуже цікавий епізод читаємо в спогадах Юрка Тютюн­
ника. Бувши старшиною підчас 1-ої світової війни, він, з
вибухом революції, приїхав був «українізувати» частини
певного Гарнізону. Зібраним у російських одностроях лю­
дям він наказав: «Українці, піднесіть руки!» З тисячного
натовпу піднеслося ледве кілька рук. Тоді він сказав: «Мало­
роси, піднесіть руки!» Піднесла руки частина натовпу.
Врешті: «Хахли, піднесіть руки!» Піднесло три чверти на­
товпу. А коли він наказав: «Українці, малороси й хахли —
піднесіть руки», то підніс руки майже цілий Гарнізон.
Ця Тютюнникова Градація (що сам був людиною рево­
люції) дуже характеристична, дуже точна й дуже актуальна,
на жаль, і тепер… Ці три ступені — хахли, малороси й
українці — це соціонаціональне розверствування населення
нашої землі, доконане й доконуване Москвою систематич­
но. Коли змінити лише термінологію — «совєтский чело-
век» — громадянин УРСР — «буржуазний націоналіст», —
побачимо, що ця Градація й розверствування, суттю, в
Радянській дійсності не змінилися. Змінилися лише пропор­
ції поміж складниками цієї потрійної формули, і, може,
змінилися трагічно. Геніяльно появлений М. Кулішем ге-
т рой — Мина Мазайло каже: «Чує моє серце, що з тієї
українізації нічого не вийде». І це передчуття накреслює
перед ним «генеральну лінію» його життя: змімікризува-
тися під пануючу націю за всяку ціну. Бо його тільки
хахлацтву ніхто з радянських досвідчених чинників не по­
вірив би — він же не колхозник, а урядовець. Та й кол-
хозникові тепер радянський жандарм вміє робити «реакцію
на петлюрівство».
Сергій Пилипенко, голова Плугу і перший «викривач»
Хвильового, був, розуміється, тим, що окреслювалося ви­
разом «свідомий українець». Його «щирість» носила навіть
демонстративно-анекдотичний характер (бекеша і смушкова
шапка). Але істотної різниці між ними і Миною
Мазайлом, властиво, немає.
Політично і — до певної міри — культурно, то явища
одного порядку. Так з легкої руки Хвильового повстав
дуже влучний термін «енківщина».
Саме проти всеукраїнської Енківщини (комплексу хро­
нічного колоніяльного рабства) була скерована вся при­
страсна ненависть-любов Хвильового і вся його життьова
діяльність. І саме в разючо-нерівній боротьбі із всеукра­
їнською Енківщиною Хвильовий упав. Очевидно, що зов­
нішній ворог — раніш чи пізніш — зліквідував би Хвильо­
вого сам. Але, чудово знаючи всі патологічні властивості
психіки раба, ворог хитро передає виконання цієї ліквідації
самим любезним землякам, яких колоніяльно-рабська не­
нависть до всілякої величі так яскраво й так часто повто­
рялася в історії. Зовнішній ворог боявся Хвильового,
— рідна Енківщина його ненавиділа похмурою
ненавистю духовного каліки. І ненавидить тепер. Самов­
бивчий стріл Хвильового був лише голосним ствердженням
дійсного стану речей: ціла його життьова боротьба — в
обличчі сатанічно-зорганізованого ворогом голоду 1933 р.
(для підрізання расового коріння нашого народу) і на тлі
масового самоперемальовування Мазайлів на Мазєнінів —
видалася фактично осамітненому Хвильовому безнадійною.
Опертися на когось, почути певну руку соратника,
друга, брата — лиха доля йому не дозволила. Навіть най­
ближчі були або з природи не бійці, або нежиттьові мрій­
ники, або актори й люди «солом’яного вогню»…
Так, говорячи про цього письменника, мимоволі знову
470
й знову мусимо повертати до «політичного еквіваленту»
його схвильованої творчости, так нерозривно зв’язаної з
його вічно схвильованою й вічно хвилюючою особистістю.
Здається, що навіть у самому музично-скомплікованому,
новаторсько-виключному, якомусь аж скрипково-віртуозно­
му стилі новель Хвильового звучить жагучий протест
суверенно-державної психіки Нового Українця проти коло-
ніяльно-провінціяльної всеукраїнської Енківщини, політично
тупої, вайлувато-самозакоханої, графомансько-етнографіч-
ної і — безнадійної («Темна наша батьківщина…»). А, го­
ловне, ненависницької до всього, що могло б
вирости, до всього, що носить в собі зерно величі…
Тепер (як і за життя письменника) легко пускати дотепи
на тему не лише «загірної комуни», але й «моєї голубої
Савої», де «в заулках-аулах бродили тіні середньовічних
лицарів».
Серед переважно шараварногопачної громади політич­
них сліпців і калік — горів, хвилювався, вибухав цей чор­
нявий, сухуватий чоловік з вічним вогнем у раз назавжди
запалених очах. «Хвилювався й хвилював інших» самою
своєю постаттю, що була живим протестом проти вічного
політичного хуторянства, проти незнищенного всеукраїнсь­
кого Гоголевого Миргорода, де стоїть вічна непересихаль-
на калюжа, де безнадійно сваряться Іван Іванович з Іваном
Никифоровичем за бекешу й «гусака», де лет історії ніби
назавжди зупиняється…
А він хотів бути «шикарним, як леопард». А він ніколи-
ніколи не міг бути рабом. Навіть за ціну дальшої літе­
ратурної чинности: вже на початку її він занадто виразно і
занадто гостро поставив «бути чи не бути».
Гайдельберґ, 4. V. 1948 Євген Маланюк

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.