Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ПРОМОВА О. ШУМСЬКОГО НА ЧЕРВНЕВОМУ ПЛЕНУМІ ЦК КП(б)У 1926 р.

Товариші, за браком часу я тут не стану спинятись на
виступах товаришів, які представляють пленуму справу
так, що загострення національного питання й постановка
його на нинішнім пленумі ЦК є результат діяльности яки­
хось «злих агітаторів», що нервують, будоражать партію.
Все, мовляв, було тихо, гладко, хороше і раптом «злі
агітатори» з’явились, як сніг на голову, й зчинили гармидер
у партії. Так може піходити до цього питання обиватель,
обмежений міщанин, або скостенілий бюрократ, а не ко­
муніст та ще на пленумі ЦК партії. Теорія про те, що все
лихо в «злих агітаторах», стара, як світ, і дурна, як її
адепти, і не місце їй в нашім колі більшовиків-ленінців.
Не варті також уваги й ті пропозиції, що тут прова­
дились на підставі такого блискучого аналізу питання, що
вся біда в «злих агітаторах». Ці пропозиції щодо тактики
партії дуже прості — дать по руках або по «м’яких місцях»
цим «злим агітаторам» і все буде гаразд. Цікаво відмітити,
що цю тактику, ці універсальні методи боротьби з ідей­
ними ухилами тут пропонують недавні «демократи», що
цілком тепер солідаризуються з т. Радченком, який тут
розмахував кулачищем, спрямовуючи його в зуби «злих
агітаторів» і пропонував заламать їм салазки.
Щодо тов. Радченка, то ми давно знаємо, що в нього є
одинокий та універсальний засіб ідейної більшовизації й
переконання — це в зуби та заламати салазки; йому диву­
ватись нічого, але дивно, як це так наші недавні «демо­
крати» так ретельно хапаються за ці методи старої педа-
1
Передрук із збірника «Будівництво Радянської України». Випуск І.
Харків, ДНУ, стор. 25-31.
т гогіки німецького бюрґера в переконанні й вихованні (по
«м’яких місцях»).
Голос з місця. Це руський засіб.
Шумський. Коли ви претендуєте, що це руський — не­
хай буде так, я не заперечую й погоджуюсь на тому, що це
є інтернаціональна метода в руках людей, що в них на
краще глузду не вистачає.
Але перейдемо до доповіді тов. Затонського; мене не
задовольняє доповідь тов. Затонського тому, що вона по­
будована не за тезами Політбюра. Тези Політбюра, що
пророблені в спеціяльній комісії, виходять з ухвал торіш­
нього квітневого пленуму і, на підставі аналізу сучасного
стану й наших досягнень в справі українізації, дають пра­
вильну лінію партії й намічають конкретні завдання на
ближче майбутнє, але тов. Затонський, на жаль, чомусь не
додержував їх у своїй доповіді.
Що вийшло у тов. Затонського? Він тут оповідав нам,
на протязі довгого часу, про історію революційної бороть­
би на Україні. Але оповідає більше, як очевидець, тобто
про те, що сам бачив і чув і тому можна сперечатись з
ним щодо оцінки цього минулого. Однак, це для нас зараз
актуального значення не має. Треба лише відмітити, як
позитивний момент, це те, що тов. Затонський повідомив
ЦК про хибну трактовку часів Центральної Ради, яку ро­
бить тов. Яворський в Інституті Марксизму. Це матиме ті
позитивні наслідки, що наші товариші з Інституту Марк­
сизму, не очевидці цих подій, будуть уважніш збирати
матеріяли й документи, й краще досліджуватимуть цей
надзвичайно цікавий період в історії боротьби за радянську
владу.
Далі тов. Затонський нам продемонстрував діяграми
наших досягнень. Це, власне, найцікавіша частина його
доповіді. Жаль тільки, що він ці діяграмки лише проде­
монстрував, не зробивши жодного аналізу цих досягнень.
Ну, тут можна пояснити тим, що брак часу і т. ін.
А після перерви тов. Затонський перейшов до літера­
турної дискусії, до читання художніх творів тт. Сосюри і
Хвильового, що мали свідчити про ліквідаторство, зневір я
в сили партії тощо. Мушу тут же спростувати те вражіння,
542
яке залишилось у пленуму від цитати тов. Затонського з
журналу «Червоний шлях» про «сіру пролетарську масу».
У всіх присутніх і в мене, в тому числі, склалося вра­
жіння, що це т. Хвильовий в «Червоному шляху» так ве­
личає пролетаріят?
Затонський. Я цього не сказав.
Шумський. Такий вплив, тов. Затонський, справила ва­
ша цитата.
Я зацікавився і перевірив цю цитату — може справді,
думав, яка єресь проскочила від уваги редакції й від ока
головліта. Що ж виявилося? В 1-2 числі «Червоного шляху»
за 1924 рік (!) (досить таки глибоко копав тов. Затонський,
щоб знайти «крамолу») Б. Тиверець в статті «Спад ліризму
в сучасній українській поезії» приводить, як одну з причин
цього спаду ліризму те, що сучасні поети-лірики, здебіль­
шого інтеліґенти-індивідуалісти, пишуть на надумані теми
й у них виходить не лірика, а фальш. «Інша, розуміється,
річ, — пише Б. Тиверець в тому місці, що його так тен­
денційно цитував тов. Затонський,— коли поет-лірик на­
стільки зрісся з колективом, що не почуває себе окремою
від нього одиницею, а тільки його частиною.
В ньому тоді домінує настрій колективу, і щоб він од
імени того колективу не писав, воно буде не вимушеним, а
щирим, не вдаваним, а ліричним. Але таких ліриків мало.
Тим менш їх між інтелігенцією, що до революції виросла
й жила окремішнім од маси життям і досі ще, дякуючи
сильно викоханій індивідуальності, не може з нею асимі­
люватися, не може розпливтись в ній. Ніякого фальшу ви
не чуєте, наприклад, в Чумака, навіть тоді, коли він пише
на тему або коли місце почування заступає революційний
патос. Чумак, Еллан, Кулик — це поети-інтеліґенти, які
прийняли масу, як своє «я», що в них інтереси маси-проле-
таріяту стали їх власними інтересами і отой їх «аііег е{?о»
промовляє з них непідроблено, щиро, хоч і «на тему». Але,
напроти, наскільки слабими є тематичні вірші в Йогансена,
В. Поліщука ба навіть і в Тичини! (хоч вони й умом і
серцем давно вже прийняли пролетарську ідеологію).
Фальш у них од того, що вони сильні індивідуальні натури,
яким важко асимілюватися з „сірою масою пролетаріяту»».
543 Далі автор статті «криє» цих поетів-індивідуалістів за їхнє
невідчування колективу пролетарського й нещирість їх лі­
ричної поезії. Я навмисне навів цей майже цілий абзац,
щоб видно було кожному, як поводиться т. Затонський з
цитатами. Що тут могла зробити редакція, щоб позбавити
тов. Затонського будь-якої можливости щось перекрутить?
Це взяти слова «сірою масою пролетаріяту» в лапки, що
відповідало б цілком думці, духові й підходові автора, що
накидається на поетів-індивідуалістів, за те, що вони не
відчувають пролетарського колективу й не можуть його
виспівати, як своє «я». А т. Затонський виходить на пленум
ЦК, вириває фразу, перевертає догори ногами зміст статті
й, розмахуючи книжкою «Червоний шлях», заявляє партії
— от, дивіться, як тут трактується пролетаріят, як сіра
маса. Адже, хіба це не наклеп, не дискредитація, не опльо­
вування перед пленумом і партією «Червоного шляху», що
відограє величезну громадсько-політичну й культурну ролю
в нашому житті? На що це, кому це потрібно?
Але це, між іншим, це лише штрих, що характеризує ту
тенденцію тов. Затонського, з якою він підійшов до огляду
нашої радянської літератури.
Повернемось до доповіді. Словом, ця доповідь склалась
з огляду горожанської війни й боротьби на Україні, ілю­
страції наших досягнень в українізації й демонстрації зраз­
ків зневір’я й ліквідаторства в творах тт. Сосюри й Хви­
льового і закінчилась заявою тов. Затонського про те, що
висновки з того всього ви знайдете в тезах Політбюра, а
висновки ці говорять про необхідність українізації партії,
про поглиблення українізації, про не тільки не послаблення
темпу, а навпаки, про посилення його. Постає запит — з
чого власне ці висновки випливають? З історичного огляду,
що зроблений тов. Затонським, чи може з тих діяграм, що
нам показав тут тов. Затонський? А може ці висновки
треба зробити тому, що т. Сосюра має в захалявній літе­
ратурі контрреволюційні вірші, а тов. Хвильовий корабель
політичних помилок у визначенні шляхів розвитку укра­
їнської літератури і т. п.? І чому, власне, такі висновки, а
не інші? Де той соціяльний аналіз сучасної дійсности, Щ°
диктує нам саме такі висновки? Чи в’яжеться це з перспек-
544
тивою соціялістичного будівництва і як? Де, які ті причини,
що штовхають пролетарів-комуністів Сосюру й Хвильо­
вого в болото націоналізму?
Радченко. Він узяв двох пролетарів з харківської вулиці.
Шумський. Не з харківської вулиці, а з Донбасу. Не
можна це пояснювати так, як це робить тов. Радченко, що,
мовляв, і в донбасівській родині не без виродків.
Адже Хвильовий і Сосюра — це найкращі представники
в сучасній пролетарській літературі. Два пролетарі-комуніс-
ти Донбасу, а зараз найвидатніші письменники, що прой­
шли школу горожанської війни, в Червоній армії. Що ж
вони стали виродки?
Радченко. Погану школу Петлюри.
Шумський. Про їх школу нехай розкажуть їх анкети.
Моїсеєнко. Скажи про своє ставлення до Хвильового.
Шумський. Та не заважайте ж мені. Вам хочеться зір­
вати, а я хочу й скажу пленуму те, що я маю сказати.
Свої думки щодо нашої політики українізації я вже мав
нагоду висловлювати, хоча б у тій стенограмі Політбюра,
яку тут всі товариші читали. Багато що є актуальним і з
того, що говорилось на квітневому пленумі минулого року.
Отже повторювати сказаного я тут не буду, тим більш, що
за цей час, який є в моєму розпорядженні, все одно всього
не скажеш, що можна було б сказати по цьому питанні.
Тому я обмежусь лише деякими питаннями. Перш за все,
покінчу з тим, які ж причини викликають серед наших
письменників-партійців ці хитання і безперечні політичні
помилки й ухили. Перша причина — це НЕП зі зростом
дрібної буржуазії як на селі, так і в місті. Але цього мало.
НЕП діє і в Росії, однак, таких явищ ми там не спосте­
рігаємо. Письменник, що спостерігає й аналізує процес
суспільного розвою, що синтезує цей процес у певних ти­
пах, повинен мати сталий критерій для оцінки суспільних
явищ, а цей критерій він може мати лише тоді, коли він
має ясні перспективи суспільного розвою, коли йому ясні
стремління (цілеустремління) й найближчі шляхи цього роз­
витку й будівництва. Дає це устремління й визначає шляхи
суспільного розвитку партія, авангард передового суспіль­
ного клясу — пролетаріяту.
№5 Однак, як показав XIV з’їзд, визначування цих шляхів
розвитку самій партії дається не так то легко в сучасній
складній ситуації. Так що ж тоді говорити про широкий
загал пролетаріяту, селянських мас, тобто про уяснення
шляхів розвитку цілим нашим радянським суспільством,
серед якого діє письменник-митець. Але це стосується до
перспектив суспільного розвою, його шляхів і художнього
відбивання в літературі цілого нашого Союзу, в тому числі
й Росії.
На Україні все це помножується на національне питан­
ня. Вже більше року йде палка дискусія про шляхи роз­
витку української літератури, а по суті, цілого суспільно-
культурного процесу. Молодь б’ється за прояснення пер­
спектив цього процесу, що бурхливо розвивається. Партія,
що живе російською культурою й провадить своє внутріш­
нє життя російською мовою, стоїть осторонь і не бере
активної творчої участи в цьому процесі. Цей процес по­
кривається лише тоненькою плівкою комуністів, що не в
силах охопити його своїм впливом і ним керувати. Наведу
свіжий і показний приклад. Передо мною київська «Проле­
тарська правда» від 28 травня. Ювілейне число, присвячене
Іванові Франкові. Число зложене з трьох ґрунтовних стат-
тей Гермайзе, Филиповича і Дорошкевича (не рахую Ві-
тика, він уперто доводить, що І. Франко був марксистом,
коли сам І. Франко цьому суперечив), ворожі ідеологічно
нам люди, що борються з нами за керівництво суспільно-
культурним процесом.
А над цими трьома «китами» зверху в передовиці роз-
положився тов. Щупак. Статейка нервова, рвачка з галас­
ливими вигуками закінчується так: «Іван Франко є поет і
борець не тільки Галицької України, але й Надніпрянської
України, взагалі всього українського трудящого народу і
його ім’я повинно бути провідною зіркою на шляху до
здійснення того великого ідеалу, ім’я якому — Собор­
на Радянська Соціялістична Респу­
бліка» (підкреслення С. Щупака). Я не заперечую гасла
Соборної Соціялістичної України, але, ніби нашим «вели­
ким ідеалом» є щось більше. Видно, як бідолашний тов.
Щупак танцює, розположившись на трьох «китах». Стано-
546
вище його не з приємних, що й казати, — підпікають
кити.
Такий, приблизно, стан цілої тої тонесенької плівки ко-
муністів-українців, що плавають на поверхні бурхливого
потоку культурного українського відродження. Причина
хитань цієї плівки комуністів полягає в тому, що партія в
цілому не бере органічної активно-творчої участи в процесі
суспільно-культурного будівництва. Доки цього не буде,
доки партія в цілому не буде двигати й керувати цим
процесом, доки в нього не буде втягнений пролетаріят,
доти неминучі хитання, збочення, доти український сус­
пільно-культурний процес не матиме ясних перспектив сво­
го розвитку.
Ми багато наговорили хороших слів на торішньому
квітневому пленумі про те, що треба цей процес узяти до
рук усієї партії, про виховання в нашому дусі молоді, яка
підпадає ворожим ідейно впливам і т. інше. А спитаєм
себе чесно й одверто: чи багато старих партійців-кадровиків
вивчило за цей рік українську мову, познайомилось з істо­
рією України, українською культурою? Я щось ні одного
імени не можу назвати. Боюсь, що навіть не стали до
цього діла. От у чім наша біда.
Тов. Затонський зовсім не торкнувсь того нового й
найголовнішого, що є в тезах Політбюра — це трактовка
українізації. До цього часу ми трактували українізацію,
пояснювали партії її необхідність, як засобу змички з се­
лянством, як необхідну зброю в боротьбі з українським
націоналізмом. Таке вмотивування необхідности українізу­
ватись не могло, розуміється, запалити партію й передових
позапартійних робітників вчити українську мову й увіхо­
дити в українське культурне життя й будівництво. Тези
Політбюра трактують українізацію, як передумову, як не­
обхідний засіб соціялістичного будівництва, як знаряддя
соціялістичного будівництва в руках українських трудящих
мас. Така трактовка українізації надає цій справі іншого
характеру. Кожний комуніст, як палкий борець за соція-
лістичне будівництво, незалежно від того, якої він націо-
нальности, не може поставитись байдуже до українізації в
такому її розумінні. А надто це стосується старих біль-
547 шовиків, партійних кадрів, які за цього часу туго йшли на
українізацію. Тези відмічають ці труднощі в переведенні
українізації, що основний партійний кадр є руським за
походженням. Кожен з нас добре розуміє значення для
партії старого, перевіреного в боротьбі, партійного біль­
шовицького кадру, основи, фундамента партії. Але треба,
щоб і старі партійці-кадровики зрозуміли, нарешті, всю
серйозність українізації, цього знаряддя будівництва соці-
ялізму, як говорить резолюція Політбюра, і не утрудняли
партії оволодінням цією зброєю. Як і на кожній ділянці
боротьби за соціялізм, старі випробувані кадри повинні
бути на чолі.
Я вже не раз мав нагоду говорити про те, що ми
повинні прагнути до такого становища, як у Росії. Там
партія охопила всі пори суспільного життя й керує ним,
активно діючи в його творчім процесі. В Росії партійні й
державні вожді, в той же час є й вождями, керівниками
всієї російської радянської суспільности, російської суспіль­
ної думки, культури й т. п. Там нема цієї мовної стіни між
суспільно-культурним процесом будівництва й радянським
та партійним керівництвом, яке в нас ще є.
Там керівники держави й партії є в той же час керів­
никами російської радянської суспільности й культури.
Голос з місця. Всього Союзу.
Шумський. Ні, стій, товаришу, не звалюй, будь ласка,
своїх обов’язків керувати радянським українським суспіль­
ним життям і культурою на плечі керівників Союзу. Ти
хочеш, щоб і вони українізувались? Це керівництво є на­
шим обов’язком, обов’язком керівників України і його не
перекладеш на плечі Союзу.
Партія в цілому та її керівники мусять стати і керів­
никами українського суспільного культурного будівництва,
тобто оволодіти українською мовою й культурою. Бо цей
суспільно-культурний процес не може бути без керівництва,
без вождів. Природа порожнечі не терпить. Не станемо ми
на чолі цього процесу, то з’являться другі ворожі і нам
вожді. Було б болото, а чорти знайдуться і вже знаходять­
ся. Ви подивіться, як усі ці Грушевські, Дорошкевичі, Гер-
майзе, Єфремови, Ніковські, Зерови й інші їм подібні, що
548
в 1919-20 роках обірвали були свої суспільні зв’язки з Укра­
їною, чи вірніш, ми розрубали ці зв’язки й викинули їх за
кордон, що збанкротували були, як вони тепер знову від­
новляють ці зірвані зв’язки й намагаються керувати новим
радянським суспільно-культурним життям.
Радченко. Не лякай, бо не страшно.
Шумський. Я знаю, що тобі не страшно, тов. Радченко.
Я й не збираюсь когонебудь лякати. А хочу, щоб ми
собі це усвідомили й партії сказали. Тут нічого лякатись,
але не можна також і не вважати на небезпеку захоплення
під ворожі нам впливи молоді й всього молодого укра­
їнського суспільно-культурного процесу. Треба це керівниц­
тво взяти до рук партії, а для цього треба, щоб партія
стала українською по мові й культурі.
Час мій кінчається і тому я більш не буду зупинятись
на моментах, які слід було з’ясувати доповідачеві: тов.
Затонський не зробив аналізи сучасної дійсности, не висвіт­
лив тої позитивної трактовки українізації, яку їй дають
тези Політбюра і це великий дефект його доповіді.
Голос з місця. А про Хвильового.
Шумський. Скажу й про Хвильового.
На тому засіданні Політбюра, стенограму якого тут
товариші читали, я вже дав характеристику тов. Хвильо­
вого й політичну оцінку його виступу — «московські задри­
панки». Я там говорив про основну думку тов. Хвильового
щодо шляхів розвитку української літератури й про те, що
він зформулював цю думку. Але не важно те, що він хотів
сказати, а важно те, як він сказав і як його розуміють у
масі.
А розуміють його так, як тут говорилось, що він
об’являв похід проти Москви. Тут нічого не поправиш тим
поясненням, що є Москва й Москва. Маса розуміє його
так, що він проти Москви, центру світового революційного
руху, столиці Союзу.
Я не один раз уже говорив, що таке гасло, як «мос­
ковські задрипанки», цей виступ Хвильового шкідливий
політично.
Радченко. На сьогоднішній день ти це говориш.
549 Шумський. Ти, Радченко, завжди хочеш мені щось по­
гане приписати.
Так, цей виступ Хвильового політично шкідливий. Хви­
льовий свої правильні міркування про орієнтацію на Захід,
в тому розумінні, як це говорив на Політбюрі, зформулю-
вав і написав їх так, що його можна дійсно розуміти, як
деякі товариші, що говорять, що це «австрійська інтрига»,
що це обстоювання того, щоб Україна зараз пішла тим
шляхом, яким проходила Італія чи Венгрія в 48 році, цебто,
щоб Україна перейшла на шлях капіталістичного розвитку.
Коли б я хоч на хвилину припустив, що комуніст Хвильо­
вий може закликати, може вести пропаганду й агітацію, в
якій би то не було формі, за те, щоб Україна стала бур­
жуазною республікою й пройшла шлях капіталістично-
національного відродження, я б зараз же, сьогодні запро­
понував би його виключити з партії. Але я глибоко певний,
що це не так.
Я глибоко переконаний в тому, що Хвильовий цього не
хоче, я глибоко певний, що Хвильовий хоче будувати со-
ціялізм. Але я також знаю й те, що Хвильовий не має
ясних, визначених партією перспектив щодо розвитку укра­
їнської культури, літератури. Він душиться в українській
просвітянській обмеженості, він не бачить широких шляхів
для того молодого, буйного, культурного процесу, й сил­
кується їх намітити. І наробив помилок.
Я вважаю за корисне, щоб на пленумі встала і ця
літературна дискусія. Партія матиме уяву про те, що ді­
ється в літературі, а наші літератори почують авторитетне
слово партії в тих питаннях, які їм болять. До літератур­
них справ буде збільшена увага партії і літератори пере­
стануть себе почувати десь на задвірках.
Тепер, тт., кінчаючи, я повинен сказати, що всі ті палкі
дебати, які були тут і в Політбюрі по цьому питанні,
мають своїм наслідком те, що ми з’ясували це питання й
виробили резолюцію, яка, на мій погляд, цілком правильно
ставить це питання й дає партії правильну лінію й кон­
кретні завдання. Можна було б, звичайно, дещо вишліфу­
вати, але в суті своїй вона правильна. Вона дає цілковиту
можливість партії однодушно працювати надалі.
Ті дискусії, які були, ті розговори, що про них згаду-
550
валось тут, повинні припинитись. Ми зараз у такому труд­
ному періоді, ускладненому в нас національним питанням,
що мусимо звернути максимум уваги, максимально под­
бати про єдність організації. Мені здається, що ця резо­
люція може абсолютно нас усіх об’єднати, щоб провести
ці завдання, які перед нами стоять, і зокрема в справі
українізації. Всі ухили, які є і напевне будуть, треба вирів­
нювати і вибивати з-під них ґрунт.
Резолюція ставить правильно питання, правильно дає
директиву щодо розв’язання національної проблеми і укра­
їнізації зокрема. Вона забезпечить нам повну єдність і
дружню працю в партії.

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.