Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ВІД УХИЛУ — У ПРІРВУ (ПРО «ВАЛЬДШНЕПИ» ХВИЛЬОВОГО)

І
В 5 числі «Вапліте» вміщено частину роману Хвильо­
вого «Вальдшнепи». Хвильовий виводить своїх героїв на
літературний кін, щоб довести, що радянська Україна не
радянська, що диктатура пролетаріяту не диктатура про-
летаріяту, що національна політика це одна лише омана;
що український народ виключно відсталий, безвольний
люд, що йде переродження, що, нарешті, сама партія, то є
організація лицемірів. Блискуче, талановито ці думки вия­
вляє в своїх «Вальдшнепах» Хвильовий і, зробивши таку
аналізу нашої діисности, доводить, що єдине гасло, яке
може запалити мільйони, піднести їх на височінь патосу
боротьби за Україну, за народ, то є національне відрод­
ження, відродження нації.
Та годі нам робити таке припущення. Ми підемо слідом
за Хвильовим, подивимось, поглянемо своїми власними
очима, почуємо своїми власними вухами, що являють, що
кажуть, що роблять його герої. «Комуніст» Карамазов
обіймає своїм розумом усі складні елементи життя, кри­
тично на все дивиться, з великою самоаналізою, з певною
провідною, ясною думкою на кожний день своєї роботи,
на кожному кроці свого життя. У нього є завжди та основ­
на провідна лінія, яка веде його в щоденній роботі. Але
коли він стикається з суперечностями нашого часу, він
стає іншим. Бо в цих суперечностях гинуть його основні
принципи, за які він раніше боровся. І з хаосу, бруду, в
якому він уявляє собі сучасне життя, перед ним, перед
Карамазовим, виринає лише одна провідна думка, за яку
1 Передрук брошури Андрія Хвилі «Від ухилу — у прірву» (Про
«Вальдшнепи» Хвильового), Харків, ДВУ, 1928, стор. 54.
566
слід боротися до загину, — національне відродження Укра­
їни.
Карамазов робив революцію, Карамазов був чекістом,
Карамазов у недавньому минулому, коли гриміли громи
громадянської війни на широких просторах і степах Укра­
їни, своєю власною рукою розстрілював ворогів і дивився
просто у вічі смерти. В ці часи запеклої боротьби з воро­
гами пролетарської диктатури, з ворогами праці Карама­
зов зустрінувся з Ганною, з дівчиною, що в боротьбі про­
летаріяту була не на абиякому місці. Вона була теж че­
кісткою, вона стояла на варті диктатури пролетаріяту і в
борні з ворогами не раз допомагала Карамазову, як своєму
вірному товаришеві. Але ті часи пройшли. Карамазов тіль­
ки може згадувати про недавнє минуле, коли, оточений з
усіх боків ворогами, він мав підтримку в Ганні. Карамазов
сьогодні далеко від Харкова, відпочиває. Відпочиває од
вчорашньої громадянської війни, від учорашнього Жовтня.
А в порах могутнього тіла України відбуваються певні
соціяльні процеси. Карамазов знервований, розбитий су­
перечностями нашого часу. Він уже й на свою дружину
дивиться, як на міщанку. І так само, як теперішній час у
кожному рухові дратує його психіку, збуджує нервовість,
конденсує ненависть до кожної частини життя нашої партії,
так само це відбувається на його відносинах до Ганни. Ми
не можемо і не хочемо сказати про те, що обов’язково
кожний герой нашого письменника повинен бути чемний,
повинен завжди ходити з бадьорою усмішкою, навіть тоді,
коли йому не хочеться сміятися. Ми проти лицемірства й
у житті, й у літературі, бо вона повинна відігравати від­
повідну виховну ролю. Тому ми не можемо заперечувати,
коли люди в недавньому минулому товаришували, були
подружжями, а сьогодні розходяться. Справа не в цьому.
Це справа, власне, тих, хто це робить. Це власна справа
того автора, який хоче виявити ту чи іншу частину нашого
суспільства, показати її під певним кутом зору. Справа,
повторюємо, не в цьому. Роздратований Ганною, Карама­
зов зовсім іншими очима дивиться на неї. Він дивиться на
неї не як обиватель, а як політик, з високим розумінням
того, куди його країна, його нація ступає. Ганна в недав-
•%Ш ньому минулому бойова жінка пролетарської революції, а
сьогодні член КП(б)У й подружжя Дмитра Карамазова, в
думках героя Хвильового виступає в такому вигляді: «Ган­
на все ж таки типова миргородська міщаночка й саме вона
не дає йому зробитись цільною й рішучою людиною, саме
вона й перешкоджає йому протиставити себе рабській пси­
хіці своїх дегенеративних земляків. Хіба ці здивовано виш­
неві (обов’язково вишневі) очі не характеризують її, що
називається „до отказу». Хіба це не вона та типова укра­
їнська жінка, що, так ганебно випровадивши синів Тараса
Бульби на Запорізьку Січ, пішла плодити безвольних лю­
дей?»
Карамазов, як бачимо, проти Ганни не тому, що вона
особисто йому не подобається, як жінка, як дружина тощо,
Карамазов проти Ганни тому, що вона є «типова укра­
їнська жінка», що ця українська жінка перешкоджає йому
«протиставити себе рабській психіці своїх дегенеративних
земляків».
Ми не будемо говорити про те, чому саме, на думку
Хвильового, українська жінка ганебно випроводила синів
Тараса Бульби на Запорізьку Січ, чому після цього вона
почала плодити безвольних людей. Ці слова є, власне,
художнім оформленням певної політичної думки, що її
має Хвильовий. У сьогоднішньому дні на Україні він хоче
бачити такі ж бурхливі картини, як бачив він їх в історії
Запорізької Січі. В сьогоднішньому дні України перед со­
бою він хоче побачити людей іншої психіки, іншої волі,
ніж те, що в дійсності є. І тому Хвильовий, кинувши тінь
на матір Андрія й Остапа, кинув виклик усьому жіноцтву
України. Виклик цей у художній формі, безумовно, має ту
політичну суть, що він перед усім жіноцтвом України ста­
вить проблему виховання дітей з новою психікою, з но­
вими думками, з новими перспективами, порівнюючи з
тим, що ми маємо в теперішньому житті радянської Укра­
їни. Чому саме потрібна зміна психіки, чому саме потрібно
змінити цей курс у верхівлі нашого суспільства, що сьо­
годні є керівником України? Це не випадковий елемент у
«Вальдшнепах». Дмитро Карамазов виступає у «Вальдшне­
пах» — в 5 книжці «Вапліте», як суцільна людина з твер-
568
дою думкою про події на Україні. В розмові зі своїм
товаришем Вовчиком, говорячи про сучасність, він каже,
що тільки через убивство можна прийти до нового: «Това­
риш Вовчик ще з більшим здивованням подивився на при­
ятеля. — 3 якого це часу ти почав так думати? — спитав
в
ін. — Саме з того часу, коли я весело подивився на
майбутнє, коли в мені знову зі страшною силою загово­
рила воля до перемоги, коли я знову почав безумно нена­
видіти своїх обмежених сучасників».
Отже, сучасники Дмитра Карамазова обмежені. Партія,
робітничий кляс — усе це штамп, усе це обмежені, недо­
розвинуті люди. Характерна риса, що звертає на себе ува­
гу, як невеличкий штрих:
«Тьотя Клава так дзвінко зареготала, що провінці-
яльна парочка (здається, колишній столоначальник і
пристаркувата дочка місцевого кавалера червоного пра­
пора), що йшла їм назустріч, поспішно одлетіла в бік і
дала дорогу веселій компанії».
Дочки є молоді, старі, пристаркуваті й бувають у житті
такі випадки, коли стара дівка так і вмирає, не виходячи
заміж. Справа не в цьому. Але чому Хвильовий обов’яз­
ково хоче виставити місцевого кавалера червоного прапора
в ролі старого, царських часів урядника, чи то земського
начальника, чи то станового пристава, чи старшини, чи ще
якогонебудь представника певної кляси визискувачів тру­
дящих? Навіть і не це основне. Основне те, що з появою
цієї пристаркуватої дочки місцевого кавалера червоного
прапора так і уявляємо ми собі це тупе, дегенеративне, як
У свині, обличчя того самого кавалера червоного прапора.
Це ж не демагогія, це та «дійсність», що виникає з кожного
образу Хвильового. Це — між іншим.
Справа не в пристаркуватій дочці місцевого кавалера
червоного прапора. Згадавши між іншим про «лопанський
Центр» (інтересна характеристика столиці соціялістичної
України), він устами Дмитра Карамазова підходить до
розв’язання основних проблем.
Він говорить уже не тільки про українську жінку, що
ш плодить безвольних людей, він хоче ідейно роззброїти і
вбити найвиразніших, найрідніших для українських трудя­
щих мас людей.
Зокрема про Тараса Шевченка Дмитро Карамазов каже:
«Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого
не маю спільного».
•— Коли тільки це, то я рада, — промовила Аґлая,
замислюючись. — Саме таких людей і бракує вашій
нації. Мені здалося, що ти не так хотів сказати. Ти
розумієш мене? Я гадаю, що без великого ентузіязму не
може бути справжніх економістів. — Цілком справед­
ливо, — погодися Карамазов. Кіл, очевидно, вибивають
колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки,
так би мовити, загайяватизованим «капіталом».
— Не в брову, а в око, — з захопленням сказала
Аґлая.
— Без якогось Льонґфелло і справді не зробити вам
своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що
Маркса ти зовсім даремно припрягаєш сюди.
— Це справа переконання, — незадоволено сказав
Дмитрій.
— Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент
для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду
додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть при­
торкнутись до цієї мішанини — одразу ж виникає вибух
і… вода. А втім, не будемо сперечатись. Мені цікаве
друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав
на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої
нації?
— Я мав на увазі і віршомазів взагалі, і його зосібна.
— За що ж ти Шевченка так ненавидиш?
— За що я його ненавиджу? — Карамазов знову зро­
бив незадоволене обличчя: мовляв — навіщо цей допит.
Потім раптом нервово одкинув волосся й зупинився. —
А за те я його ненавиджу, — надмірно запалюючись,
сказав він злим голосом, — що саме Шевченко кастрував
нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупо­
голового раба — просвітянина, що ім’я йому леґіон?
570
Хіба це не Шевченко — цей, можливо, не поганий поет і
на подив малокультурна й безвольна людина — хіба це
не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-
катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» — безглуздо,
безсильно й дивитись на світ і будівництво його крізь
призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму?
Хіба це не він — цей крепак — навчив нас лаяти пана,
як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйству-
вати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по
плечу й каже: «А ти, Матюшо, все таки талант». Саме
цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний
розвиток нашої нації й не дав їй своєчасно оформитись
у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не
було Шевченка, то не було б і України. А я от гадаю, на
чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі…
Бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими укра­
їнізаціями в соціяльних процесах вона виконує тільки
ролю тормоза».
Як бачимо, Аґлая й Дмитро Карамазов цілком одної
думки про те, що Маркс є зовсім чужорідний елемент для
нашої країни. Шевченко і його типи в нашій країні повинні
згинути, бо вони, мовляв, кастрували нашу інтеліґенцію,
бо вони виховали тупоголового раба-просвітянина і ство­
рили традицію тої просвітянщини, ім’я якій леґіон, бо,
нарешті, Шевченко затримав культурний розвиток України.
Чому саме сьогодні, після Жовтня, на десятому році
Маркс для нас чужорідний елемент? Чому саме не проле-
таріят, не тяжка індустрія, не партія поведе за собою нашу
країну, а має її повести новий тип переродженого, пере­
твореного Дмитра Карамазова, який стане Льонґфеллом
для української нації? І тільки після цього зможе бути для
українського народу і Маркс, і те відродження, про яке
мріє Аґлая і Дмитро Карамазов. Ясно одне, що Дмитро
Карамазов ненавидить усіма фібрами своєї душі сучасність,
бо інакше в такий момент він не говорив би про водород і
кислород, він не говорив би про ті хемічні реакції, які на
соціяльній мові означають нову революцію. Зовсім не зга­
дує Хвильовий позитивних елементів нашого життя. На-
571 томість вся його концепція йде проти них і веде до від­
родження нації не в пролетарському, а, безумовно, в бур­
жуазному розумінні.
З цієї концепції виникає така схема відродження нації.
Спочатку треба утворити певні кадри української нової
загартованої інтелігенції. Спочатку повинен прийти загар­
тований український Льонґфелло, щоб повести український
народ до стану другого велетенського соціяльного руху. І
тільки після того зможуть бути нові економісти, нові робіт­
ники, що економіку й соціяльне життя нашої країни пове­
дуть до нових днів.
Що тут маємо спільного хоч з якою б то не було
нашою або спорідненою нам установкою? Нічогісінько.
Хвильовий вважає, що треба всі векселі за наші нестатки,
некультурність, малописьменність подати не старому ла­
дові, не старим клясам, які в минулому визискували тру­
дящий український люд. Не вони, мовляв, були порепоною
цьому, а перепоною цьому був Шевченко, який не міг
повести націю зовсім іншою дорогою, ніж вона йде тепер
до свого відродження. Але ж все таки, яке відродження?
Куди вона йтиме? Яку соціяльну путь, устами свого героя
Карамазова, прокладає Хвильовий у цьому відродженні?
Відповідь на це ми можемо найти в його трактуванні про
національну політику: «Дурачки думають, що коли б не
було Шевченка, то не було б і України. А я от гадаю, що
на чорта вона й здалася така, яку ми її бачимо аж досі…
Бо в сьогоднішньому вигляді, з своїми ідіотськими украї­
нізаціями в соціяльних процесах вона виконує тільки ролю
тормоза». Отже, соціялістична Україна всім комплексом
соціяльно-економічних чинників, що скеровують її шалений
біг у соціялістичне річище, за словами героя Хвильового
Карамазова, здалася на чорта. Українізація, ідіотська укра­
їнізація, на думку Карамазова, що проводить її партія, не
є позитивна, а тільки відіграє ролю тормоза. Не такої
українізації хоче Хвильовий…
572
Ж
Хвильовий мріє про відродження нації в буржуазному
розумінні. Говорячи про відродження нації, М. Хвильовий
фактично штурмує національну політику нашої партії.
Але, може, хоч якінебудь позитивні сили вводить в
роман Хвильовий, щоб розгорнути картину нашого будів­
ництва.
Є це? Нема.
Бо Карамазов так характеризує теперішній стан рево­
люції: «Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра
не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикла­
дів? І навпаки: хіба льозунґи якогось 17 року сьогодні не
стали фарисейством і матеріялом для спекуляції?» Отже,
як бачимо, на думку героя Хвильового, революційні гасла
Жовтня 1917 року сьогодні стали реакційними. Прапор
1917 року сьогодні став фарисейством і матеріялом для
спекуляції. Партія, робітнича кляса, що бореться з бур­
жуазією в Жовтні, сьогодні стали фарисеями. Виходить,
КП(б)У перед народом б’є себе в груди, божиться кому­
нізмом, боротьбою за соціялізм у своїй країні, оточеній з
усіх боків капіталістами, а в той же час веде країну до
переродження, до такого стану, коли ворог прийде й го­
лими руками забере всі здобутки революції. В розмові з
своєю дружиною Ганною Карамазов говорить: «Я думаю
зараз про наше фарисейство й думаю, чому ми не соро­
мимось говорити про пюре й котлетки. Чому ми, нарешті,
не соромимось проїдати тут народні гроші… Саме в той
час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злид­
нях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми,
нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди
і без нас її знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках». Отже,
ми боїмося виносити гірку правду на народ, ховаємо її по
своїх ком’ячейках, проїдаємо народні гроші. Так зі слів
Карамазова, героя Хвильового, компартія не стала на
шлях руйнації клясового суспільства, компартія нічого не
робить для того, щоб перетворити країну в суспільство
праці. Мовляв, вона в жовтні 1917 року кинула гасло соці­
алістичної революції, під червоними прапорами вела маси
573 на боротьбу з капіталом, і минуло коротких десять років,
як компартія в програмі своєї роботи фактично переро­
дилась, перестала бути комуністичною партією, а стала
партією зради комунізму. Червоний прапор, що тремтів у
її руках на барикадах і вів мільйони мас на боротьбу з
капіталом, уже давно зблід і під брудом фарисейства через
десять років став навіть чорним.
Як бачимо, з концепції Хвильового виникає, що ніби
справа, яку розгорнула молода героїчна пролетарська кля-
са та її аванґард, компартія, власне до того зводиться,
щоб поставити питання тільки виключно про зміну клясо-
вого панування одної кляси клясовим пануванням іншої
кляси. І все. Закріпивши стан свого панування, компартія
боїться говорити правду масам, робить величезні розтрати,
краде народні гроші, перероджується, і революція, за сло­
вами того ж Карамазова, в недавньому минулому, попала
в «раковину з калом».
Але Карамазов далекий від пролетарського розуміння
революції та тих процесів, що проходять зараз на Україні.
Ми вже бачили, що розуміння національної політики, соці-
ялістичного будівництва, розуміння клясових сил у країні,
що є основним регулятором нашого суспільства — все це
не наше, вороже нам. Це стверджується поглядами на ре­
волюцію: «Революцію маса творить через свою інтеліген­
цію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться рево­
люцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни
чи то Троцькі». Зрозуміло, чому Маркс є чужим елементом
у поглядах Карамазова для України, зрозуміло, чому гасла
1917 року в уяві Карамазова зараз є фарисейством. Бо в
основному питанні, в питанні про революцію, хто її ро­
бить, хто нею керує, Карамазов зводить все виключно до
ватажка, до одної людини. Невже Карамазов зараз, на
десятому році, припускає, що одна людина, навіть гені-
яльна, може робити революцію без відповідного піднесення
організованої пролетарської клясової боротьби на теренах
певних країн? Зводячи все до одної людини в справі рево­
люції, Хвильовий попадає в лабети чужої нам ідеології,
він стає виявником ідеалістичного світогляду.
Але в чім справа, чому всі ці розмови веде Карамазов з
574
дглаєю, чому Аґлая стає тою людиною у «Вальдшнепах»,
якій Карамазов викладає таємниці своїх думок? Чому саме
Аґлая стала об’єктом, до якого Карамазов підійшов з ве­
ликим довір’ям, розказав про свої сумніви? Аджеж він не
говорить їх своєму недавньому товаришеві Ганні? Чому
Аґлая, а не Ганна? Хто веде перед у «Вальдшнепах»? Аґ­
лая. Вона веде й Карамазова. Аґлая по суті виявник фа­
шистських настроїв у наші часи. Звідки вона виникла у
Хвильового? Біля наших партійних ячейок, профспілок,
навколо радянського суспільства, поруч із ним іде інше
життя. Як би ми широко не розгорнули всі свої суспільні
організації, як би ми не поставили питання про найбільше
охоплення всіма суспільними організаціями населення на­
шої країни, ми повинні зазначити, що в країні нашій є
люди, які з ворожими думками виступають проти наших
ідей, проти нашого будівництва. Ми знаємо, що ці люди,
виявляючи невелику кількісно й якісно силу, все ж таки
перешкоджають нашому будівництву. Ці шари йдуть з не­
півських кіл, маючи під собою непівський ґрунт, формують
вони ідеологію нової непівської буржуазії. Ми можемо з
певністю сказати, що поруч із нашими партійними й ком­
сомольськими ячейками, профспілковим об’єднанням і на­
шими школами, є певні середовища, які, маючи за ґрунт
для себе нову буржуазію, виховують новий фашистський
світогляд у нашій країні. Ці люди мріють про те, щоб
скинути владу робітників і селян, ці люди думають про те,
щоб розбити нашу партію, знищити суспільство пролета-
ріяту. Тому, зрозуміла річ, що основною проблемою в
справі ідейного роззброєння ворога є відповідне гуртування
наших сил у боротьбі з тими чужими нам ідеями.
Виразницею такого чужого нам погляду молодої укра­
їнської фашистської буржуазії є Аґлая. Вона прекрасно
знає, що собою являє компартія, вона знає наше внутрішнє
життя. Вона прекрасно знає, як живуть профспілки, вузи.
Вона живе поруч них, вона кожний день їх спостерігає,
вона кожний час критикує їхню роботу, критикує зле, кри­
тикує люто, і в цій критиці гартує ворожу проти нашого
суспільства ідеологію. Але це не заважає Аґлаї відповідним
чином вести розмови з так званим «комуністом» Кара-
511 мазовим. Ці розмови вона веде для того, щоб остаточно
вплинути на Карамазова й зробити його зброєю своїх
ідей: «Ми хочемо сказати, — кинула Аґлая, — що кому­
ністи, хоч і не погані люди, але в більшості страшенно
нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє — можна напевне
твердити — не сягає далі Чемберлена з моноклем і чер­
гової парт’ячейки. Правда, цікавляться ше китайськими
справами».
Хіба в цих коротких словах, повних сарказму й злої
іронії над компартією й партійними ячейками, над її ко­
муністами, не видно, що з Карамазовим говорить ворог,
хіба не видно те, що ця людина дивиться на компартію,
на революційне суспільство, як на нудний етап у житті
людства? Зрозуміло, що кожний діяч, кожний активний
елемент повинен боротись з цим нудним світоглядом, що
не сягає далі ячейки й Чемберлена, хоч займаються, прав­
да, і «китайськими справами». Ясна річ, що в поглядах
Аґлаї компартія виступає в ролі якогось то кретина, ста­
рого волосного старшини, який, одслуживши Службу Бо­
жу, йде на роботу, грабує, обманює, дурить, живе тільки
власним життям і стає найкращим виразником суспільної
реакції і застою.
Та що ми будемо говорити про Аґлаю. Дамо їй слово.
Вона сама про себе скаже:
«Я випила, товариство, за відважних і вольових лю­
дей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за
те безумство, що виродилось у соррентівського міщанина
Пєшкова, я випила за те безумство, що привело трог­
лодита до стану вишуканої європейської людини. Я ви­
пила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним
огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство
конквістадорів. Ви мене, Ганно, розумієте. Дозвольте
вам одрекомендуватись. Я — нова людина нашого часу.
Я — одна з тих молодих людей, що, як гриби, виро­
стають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте.
Дмитрій Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить?
О, ти не знаєш, як сказав, би Гоголь, хто сидить перед
тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все таки, я
576
бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще ви­
п’ємо за безумство…» Карамазов із захопленням дивився
на дівчину. — «Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це
й дивно, а породив мене ніхто інший, як ваша ячейка.
Це моя рідна мама. Ну, от уявіть собі. Росте десь в
якомусь, скажімо, „вузі» дівчина. Дівчина, що назива­
ється, кров із молоком. Від природи її покликано до
кипучої діяльности — не тієї, що комсомолить у пусто­
порожнє. Ну, скажімо, якоюсь нудною доповіддю, чи то
„Собачим завулком», а тієї, що, скажімо, Перовська. І
от кличе її ячейка й каже: „так от що, свідома юнко,
будеш ти в нас кандидаткою в комсомол… Твоє яке
походження?» А на чорта мені це походження. Не я ж
робила батька, а він мене зробив… — Ні, почекайте, я
ще не скінчила. — Аґлая грубо взяла за руку Ганну і
посадила її. — Так от, що ж мені робити. Ви розумієте
— мене від природи покликано до кипучої діяльности, і
я хочу творити життя. Не так, як його творите ви,
Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову
випила келіх горілки), а так, як її творили хоробрі на
протязі тисячі років…
Ви, звичайно, скажете, що я пропоную ідеологію но­
вої буржуазії. Хай буде по-вашому. Але буде й по-моє­
му, бо ми — я й тисячі Аґлай у спідницях та штанях —
не можемо далі жити без повітря».
Як бачимо, Аґлая ворожа нам сила. В Аґлаї відповідна
ідеологія нової буржуазії. Аґлая — представник цієї нової
буржуазії, і ця нова буржуазія розуміє, що дійсно без ки­
пучої діяльности, без хоробрости, без сучасників, які мо­
жуть запалити молоде покоління представників буржуазної
кляси романтикою боротьби з радянською владою, без
цього тисячі Аґлай в штанях і в спідницях нічого не змо­
жуть зробити. Аґлая свідома. Вона знає, що вона пред­
ставник тих, хто закликаний в нашому суспільстві проти­
річчями його розвитку боротись з компартією, з пролета-
ріятом. Аґлаї історично мусять боротися з нами жорстоко,
До загину, бо вони — антиподи компартії, антиподи про-
летаріяту. І під шаленим натиском ідеології Аґлаї «кому-
577 ніст» Карамазов відступає, здає свої позиції і поволі стає
бранцем фашизму.
Справа, нарешті, не в тому, що Аґлая є представник
начебто іншої нації, що вона московка. Справа не в цьому.
Це може заінтригувати відповідним чином Карамазова, це
може надати фабулі роману більшого ефекту, але по суті
так званий «комуніст» Карамазов, з усіма його думками
піддається впливові Аґлаї — представникові ворожої нам
кляси.
Белькочучи по-дитячому проти тверджень Аґлаї, стаючи
апологетом тої самої Аґлаї, Карамазов говорить про те,
що він закликаний розв’язати основну соціяльну проблему.
«Відродження моєї нації — це шлях до чіткої диференціяції
в нашому суспільстві і, значить, крок до соціялізму». Ми
говоримо й будемо говорити про диференціяцію суспіль­
ства в умовах капіталізму. Але ставити питання про збіль­
шення диференціяції в нашій соціялістичній республіці —
це ж явна апологетика меншовизму, який говорить про те,
що наше суспільство Радянської України знову повертає
до старого капіталістичного стану. Цебто «так зване» со-
ціялістичне будівництво не дає своїх позитивних наслідків
і приводить зовсім до протилежного. Така лінія веде до
ворожої нам сили.
Але зате герой Хвильового Карамазов має прекрасну
вчительку. Вона уявляє стан Карамазова в партії, вона
знає, що потрібно Карамазову, вона знає, як повинен Ка­
рамазов робити сьогодні і навіть пророкує, що зробить він
завтра.
Характеризуючи Карамазова, Аґлая каже: «Отже, має­
мо безперечно здібного недоучку з романтичним складом
натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою
людиною і що можна підкупити щирістю й використати
на всі сто відсотків. Карамазова захопила соціяльна рево­
люція своїм розмахом, своїми соціяльними ідеалами, що
їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він
ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем,
ще на тисячу смертей. Але як мусів себе почувати Дмитріи
Карамазов, коли він, попавши в так зване „соціялістичне
оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й ш°
578
його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку
перетворюється на звичайного „собірателя землі русько?’
і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів
хитренького міщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на
погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв
грізною примарою на путях до світового проґресу, і, зна­
чить, на його погляд, до справжнього соціялізму. Кара­
мазов говорить про фарисеїв, а Аґлая, його вчителька,
представник нової молодої буржуазії, представник фашизму
в нашій країні, говорить про партію, як про хитренького
міщанина-середняка, говорить про партію в умовах соція-
лістичного будівництва на Україні, як про «собірателя
землі руської», говорить про партію, як про арену бороть­
би, а потім, помітивши великі перепони, потихесеньку-
полегесеньку спускається на тормозах, щоб ніхто не помі­
тив. Говорить про партію, як про міщанина, який стоїть
грізною примарою на путях до світового проґресу.
Так говорить вчитель Карамазова — Аґлая. Так за нею
говорить сам Карамазов. Але, на думку Аґлаї, Карамазов
— прекрасний об’єкт для прикладання її сили. Карамазов
повинен працювати над собою, над своєю волею, над своїм
характером, повинен вийти на широку дорогу, загартувати
себе й організувати тисячі таких самих, як і він, щоб по­
вернути історію України іншими шляхами.
Чому повинен Карамазов негайно шукати інших шля­
хів? Чому він повинен в умовах нашого суспільства на­
громаджувати нові сили, кличучи ті сили до більшої орга­
нізованосте, вичікувати слушного часу, щоб виступити на
бій? Чому?
«Словом, Дмитрій Карамазов і Дмітрії Карамазови
прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі
своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не
тільки партії, але й тим соціяльним ідеалам, що за них
вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті,
зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом,
вони зупинились на якомусь ідіотському роздоріжжі. І
от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу
з зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо
579 вони шукали парикмахерські перпетуум мобіле: шукали
такого становища, коли й вівці залишаються цілі, і вовки
не почувають голоду. Коротко кажучи, ці недоучки оста­
точно заплутались і таким чином прийшли до душевної
кризи. Ці Карамазови забули, що вони Карамазенки,
що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й
талановиті) нездібні бути оформителями й творцями но­
вих ідеологій, бо їм бракує, широкої індивідуальної іні-
ціятиви й навіть відповідних термінів, щоб утворити
програму свого нового світогляду. Це запальні Динґени,
що їх використовують Маркси та Енгельси, але це не
Маркси й Енгельси. Карамазов завдяки романтичному
складові своєї натури й завдяки, мабуть, революції хоче
таки розв’язувати проблеми універсального значення, але
він їх розв’язує в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі
своїх недоношених уявлень про картину світу й тому
послідовно мусить прийти до розбитого корита».
В сучасних умовах для Карамазова ідейною віддуши­
ною стала: «ідея відродження його молодої нації». Аґлая
сама росіянка, але вона вивчила українську мову, і коли
цю людину з таким ідеологічним світоглядом запитують,
через що вона кинула свою вітчизну, РСФРР, то вона
каже: «Чому не припустити, що мені душно на своїй віт­
чизні, — загадково посміхнулась Аґлая. — В таких випад­
ках можна зробитись навіть киргизом тощо, коли в Кир­
гизії є оддушина».
Ось в цім філософія Карамазового навчителя. Аґлая
ненавидить нове суспільство. Аґлая проти компартії. Аґлая
вважає компартію за тупоголових дрібних міщан-середня-
ків, Аґлая проти «пересічности» нашого суспільства. Аґлаї
душно, так душно, як може бути душно молодій буржуазії,
що хоче скинути диктатуру пролетаріяту. Аґлая хоче дих­
нути вільно, вона не може зробити цього в РСФРР, вона
ладна кинутись і в Киргизію, не то на Україну, аби тільки
дихнути вільним повітрям і знайти щілину для своєї фа­
шистської роботи. Тому Аґлая їде на Україну, тому Аґлая
вивчає українську мову і, конденсуючи в собі світогляд
молодої буржуазії, зупиняє свій зір на так званому кому-
580
ністі Карамазові, який став виявником і носієм ідеї від­
родження нації, безумовно в буржуазному розумінні. Цю
ідею хоче розвернути у великий потік Аґлая. Вона ввесь
свій талант, силу слова, елементи романтики зосереджує в
акцію своєї роботи над представником комуністичної партії
для того, щоб розвернути в реальному житті боротьбу
проти пересічного міщанина-середнячка, проти обмеженого
ком’ячейщика тощо й звести клясові рахунки з пролетарсь­
ким суспільством. І з такою філософією Аґлаї «комуніст»
Карамазов згоден. Як бачимо, Хвильовий став закінченим
апологетом молодої української буржуазії. Він кинув гасло
боротьби з нашим суспільством, він визнав, що революція,
за словами Карамазова, опинилась в тупику, він визнає,
що компартія стала фарисеєм, що немає жодної перспек­
тиви, і тому єдиним гаслом повинно бути виховання мо­
лодої загартованої людини з світоглядом українського на­
ціоналізму, яка виведе Україну на новий шлях — на шлях
національного відродження, в буржуазне річище. Так ко­
муніст Хвильовий через свого героя Карамазова дійшов
до апологетики українського націоналізму.
III
Фашистка Аґлая знає добре, що замало говорити про
відродження нації, за єдиний вихід з післяреволюційного
глухого закутка.
В свої загальнопринципові твердження треба вкладати
конкретну суть. Треба ілюструвати свої думки разючими
фактами з життя країни, де так багато «пересічности».
Істина стає життьовою, коли вона може вбратися в
одежу органічного зв’язку з життям мільйонів.
Десятий раз летить земля навколо сонця, а диктатура
пролетаріяту непохитна. Десяті роковини своєї жалоби
справляє еміграція, а дійсної реальної надії на завтрішній
день не має. Несе він сум і чорну могилу смерти.
Сподіванки? На кого?
Давно одцвіли надії на звитяжні марші інтервентів, і вже
давно десятки тисяч верстов кордонів рад перестали про­
мовляти гарматами.
5*1
V День за днем летить час уперед, а в скронях ритми
пульсу все слабшають. Гострий разючий біль наче розпа­
леними обценьками обіймає чоло еміграції, і руки її в
розпуці не находять опертя.
Нема його.
Завтрішній день може принести нові бурі, але кому
вони допоможуть. Може, вони, остаточно одним ударом
скинуть у прірву останні надії. Розпач і холод смерти віє з
майбутнього дня для ворогів революції, і знесилені руки
їхні благають допомоги у фінансових королів світу.
З усіх комбінацій для них одна найпевніша, найдоціль­
ніша, бо вона остання. Це — орієнтація на внутрішні во­
рожі сили пролетаріяту. Шукати їх, пестити, вирощувати й
ширити їхню міць — ось завдання фашизму на терені
України. Для цього потрібно активно організовувати свої
сили і так само активно дезорганізовувати сили революції,
сили партії.
Тому так настирливо Аґлая, молода фашистка, насту­
пає на Карамазова. Те саме робить вона і з другим кому­
ністом Євгенієм Валентиновичем. Перед нами старий член
партії — росіянин, досвідчений марксист, зі слів Хвильо­
вого. Але яким мерзотним, опаплюженим вивів його на
літературний кін Хвильовий. Як через учителя Карамазова,
Аґлаю, глузує він з цього нещасного Євгенія Валентино­
вича!
Після цієї характеристики Євгенія Валентиновича у нас
складається уява, що бачите ви не члена ВКП, старого
більшовика, а якогось гоголівського Афанасія Івановича.
Смішне, жалюгідне вражіння справляє Євгеній Валентино­
вич. Не старий більшовик це, не член ВКП.
Та Хвильовий у другій частині «Вальдшнепів», що її ми
мали нагоду прочитати, виставляє на показ такого чудасія,
хоч і марксистського професора, спеціяльно для того, щоб
дати можливість другому своєму персонажеві, фашистці
Аґлаї, давати йому ляпаса. Так роблять у цирку, коли
виводять кльовна і б’ють його в лице, а оскаженіла авди-
торія по-звірячому гогоче. Так робить Хвильовий з Євге­
нієм Валентиновичем. Нам шкода не Євгенія і не його
батька Валентина чи якогось там іншого, ні-ні. Справа не
582
в Євгенії й не у Валентині. Одне настирливе питання йде
за нами. Для чого автор виставляє таким ідіотом, дегене­
ратом старого члена партії, досвідченого марксиста? Чому
саме скроні цього марксиста Хвильовий підставляє під
плювки фашистки? Чому на фоні цього не професора, а
дурня, не члена партії, а міщанина, не марксиста, а нік­
чемного обивателя, з такою погордою розправляє свої гру­
ди молода фашистка Аґлая і так нахабно розкидає стег­
нами? Чому вона, ця Аґлая, з викристалізованою ідеоло­
гією фашизму на герці має проти себе смішного обивателя
Євгенія Валентиновича і дегенеративного Карамазова?
Це зроблено для того, щоб якнайяскравіше відзначити
глухий кут, куди потрапила революція. Це зроблено для
того, щоб з найбільшою силою на тлі заскорузлости, пере-
січности і обмежености пролунав крик одчаю гасел 1917
року, що тепер стали фарисейством.
Це, нарешті, зроблено для того, щоб гасло україського
фашизму над розпачем і занепадом революції буйно роз­
цвітало.
«Ти, Женю, краще розкажи нам, як ти будуєш соціялізм
в одній країні?» — так питає фашистка Аґлая цього «Же­
ню».
Так можуть питати хіба лише бранця, аби, поглузу­
вавши над ним, розстріляти. І Вранґель, і Денікін, і Пет­
люра так робили з нами. Але нині нема бойовости. Тепер
— тиша, і в тиші цій, до речі, рідня Євгенія Валентиновича
такі запитання дає старому членові партії з метою поглу­
зувати.
Вихопивши для глузування такого типа російського
комуніста, старого члена партії і марксиста, Хвильовий
так його характеризує устами Аґлаї:
«Та це ж той самий руський інтеліґент-інтернацю-
наліст, який з охотою говорить про самовизначення на­
цій… тільки не тих, що входять у Радянський Союз,
який всюди бачить петлюрівщину… і не помічає своєї
устряловщини, який і досі думає, що українська куль­
тура існує… як австрійська інтриґа, який, показуючи
Европі досягнення руського генія, виводить на арену й
583 інші народи Союзу… як цікавий „2оо» ображених русь­
ким царатом малп. Словом, це саме той інтернаціона­
ліст, який під своїм космополітизмом ховає звичайні­
сінький собі зоологічний націоналізм».
Можна було б подумати, що маємо справу з якимось
окремим виразником російського великодержавного націо­
налізму. Такі люди безумовно є, і завдання нашої літе­
ратури — бити їх до смерти.
Але справа зовсім інакша. Аґлая характеризує партію
як зборище тих, «яким у житті при інших умовах зовсім
не було б місця…»
І далі: «… В партії залишились тільки (я не говорю про
верхушку — до неї спеціяльний підхід)… тільки дрібні
кар’єристи „ревізорівського» маштабу, самоварника й ар-
шинники, тупоголові міщани канареїчного гатунку, некра­
сиві жінки й т.д.»
Такі погляди розгортає Аґлая на партію, і з цими
поглядами погоджується Карамазов.
«Полемізуючи» з професором «марксизму», Аґлая каже:
«Ну, скажімо так: хіба від того матеріялізму не залиши­
лись тільки ріжки та ніжки?..»
Хіба ви не кастрували життя цим «пошлим» обожнен­
ням Арістотеля… чи то пак «Кремльовського мрійника?»
Б’ючи професора, члена партії, що не може жодного
слова сказати проти таких фашистських тверджень, і, заяв­
ляючи, що вона може бути ідеологом «тільки українського
фашизму», Аґлая не тільки не знаходить опору від кому­
ніста Карамазова, а навпаки.
«Аґлая блиснула білками своїх очей і зупинилась.
Карамазов відчув як йому прискорено забилось серце:
щось без кінця привабливе він побачив в її погляді, і
йому здалося, що він стоїть на краю таємного бездон­
ного провалля».
Хто став над безоднею та до того ще не має жодного
опертя і втратив рівновагу, той неминуче злетить в неї і
загине.
584
Аґлая йде далі. Вона не може ні на хвилину спинитися,
бо вона представник войовничого українського фашизму.
Вона б’є професора:
«Але, — підхопила Аґлая, — я, Євгенію Валентино­
вичу, боюсь цих поглядів, бо не хочу розлучитись з
партією. Так? І потім навіщо мені ця критика, коли
вона може порушити єдність моєї Калузької вітчизни?
Так? Краще я вже буду виконувати ролю туманопуска-
теля і творця „безвремення», щоб потім передати своєму
рідному фашизмові… „єдіную недєлімую»? Так? О, ти,
безперечно, знаєш, де раки зимують. Ти прекрасно ро­
зумієш, що Робесп’ср уже давно послав на гільйотину
Дантона і ти прекрасно розумієш, що і сам він доживає
останні дні. Але ти добре засвоїв і те, що четвертий
Інтернаціонал сьогодні неможливий і що взагалі ста­
новище безвихідне. Десь позахалявно ти, може, і зід-
хаєш важко, мовляв, з диктатури пролетаріяту та з
світової революції нічого не вийшло, але в той же час
ти не можеш не втішати себе й тим, що Расея збунту­
вала цілий світ і… значить, по суті нічого поганого не
трапилось.
Отже треба лише найти в собі мужність довести до її
логічного кінця і тільки! — Правда?»

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.