Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

ВІД УХИЛУ — У ПРІРВУ (ПРО «ВАЛЬДШНЕПИ» ХВИЛЬОВОГО) — 2

Як бачимо, в поглядах Карамазова і Аґлаї немає жод­
них розходжень. Даремно Хвильовий робить спробу про­
водити якусь межу між ними. По суті Карамазов і Аґлая
йдуть одне одному назустріч. Різниця тільки у вихідних
точках. Карамазов утратив віру в сьгоднішній день нашої
революції і в реалізації гасел 1917 року бачить лише одне
фарисейство; Аґлая йде з другого боку, із джерел непівсь­
кої фашистської буржуазії, з ясною провідною думкою
про реванш.
Аґлая захоплює Дмитра Карамазова, як представник
певних клясових поглядів. Різниця між ними хіба тільки
та, що Аґлая від початку до кінця, як представник певних
клясових прошарувань, ворожих пролетаріятові — активна,
войовнича.
Аґлая розумна. Аґлая сильна. Аґлая гарна, красномов-
585 на, Аґлая тверда в своїх поглядах, як криця. Така Аґлая у
Хвильового.
Чому ж їй не бути такою, коли Хвильовий протиставив
їй не професора марксизму, а обивателя, міщанина й
дурня?
Чому їй не схилити до себе Карамазова, коли в них
співзвучність поглядів на національну справу?
Не даремно Аґлая каже «професорові»: „…Знаєш, коли я
говорю з тобою (і взагалі з людьми, подібними до тебе),
тоді я не тільки переконуюсь, що ви цілком пропащий
народ, але й більше того: мій світогляд усе більше загос­
трюється і викристалізовується».
Карамазов і Аґлая сходяться на одному, на основному,
що революція відійшла в минуле, що великі гасла соціяль-
них заворушень 1917 року стали фарисейством, що історія
в нових убраннях повторює в 30-тих роках XX сторіччя
криваві дні французького термідора. «Робесп’єр уже давно
поклав на гільйотину Дантона і… сам він доживає останні
дні». Що «з диктатури пролетаріяту та з світової революції
нічого не вийде».
Термідор у повному розгарі. Що ж залишається роби­
ти? Єдиний порятунок — націоналізм. Треба подбати лише
про те, щоб термідор привів до створення могутньої укра­
їнської національної держави. І тут не може бути вагання,
бо коли українець «комуніст» не робитиме цього — зро­
бить це російський «комуніст», але зробить проти нього,
проти українця для того, щоб передати своєму рідному
фашизмові «єдіную нєдєлімую».
На думку героїв Хвильового, питання стоїть так, або
за російський, або за український фашизм. Третього шляху
немає. Євгеній Валентинович, «російський комуніст», дер­
житься в партії для того, щоб сприяти російському фа­
шизмові до створення «єдіной нєдєлімой». Аґлая, ведучи
за собою «комуніста» Карамазова, повинна створити укра­
їнську націоналістичну державу. В поглядах на ролю укра­
їнського націоналізму між Карамазовим та Аґлаєю нема
розходжень. Загрожуючи Євгенію Валентиновичу, Аґлая
каже:
586
«Справа в тому, що український націоналізм не дає і
не дасть спокою твоєму російському мракобесію. Спра­
ва в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на
історичну арену молодий прогресивний фактор».
Зрозуміла річ, що для українського фашиста в теперіш­
ніх умовах український націоналізм — прогресивне явище.
Було б дивно, якби цей фашизм іншим гаслом спробував
прикривати своє обличчя. Як бачимо, він навіть «не дасть
спокою… російському мракобесію…»
Але в унісон політичному світоглядові фашистки кому­
ніст Карамазов каже, що український націоналізм «мусить
бути багато прогресивніший за російський».
Невідомо, яка партія може терпіти в своїх лавах членів
з такими поглядами на націоналізм після пролетарської
революції.
Хіба невідомо, що в соціялістичних республіках кожний
націоналізм — це ворог звитяжного маршу революції?
Хіба невідомо, що який би не був націоналізм, а він в
умовах диктатури пролетаріяту спричиниться до нагромад­
ження сил контрреволюційних вибухів?
Хіба такі погляди можна з’єднати з яким би не було
розумінням розгортання союзу наших республік в дійсну
інтернаціональну сім’ю?
Хіба, нарешті, погляди Карамазова мають хоч крихту
віри в наше сучасне?
Ні.
Бо революція, на думку цього «комуніста», залишила
по собі лише один спогад — «димок» на далекому небі.
Таке порівняння спогадів про революцію бадьорить фа­
шистку Аґлаю, викликає шалену радість, і вона, підтри­
муючи думку Карамазова, з захопленням сприймає ці
слова:
«Який прекрасний димок. Нюхайте ж, друзі мої, і
переконуйтесь нарешті, що нічого вічного нема і що все
в свій час мусить зникнути в безвість, як і цей прекрас­
ний димок. Це, здається, в календарі написано. Але не
завжди до календарної мудрости треба підходити з по- гордою. Отже, не ловіть руками того диму, що тікає від
вас і що його не можна зловити. Треба розкладати нове
багаття, бо тільки біля нього можна погрітись».
«Прекрасні друзі» фашистки Аґлаї на блакитному небі
бачать лише «димок». Димок зникає і зникне. Але для них
він стає символом революції. Вона була. А тепер тільки
неясні спогади про неї, як димок. Він наче є, але зловити
його не можна, бо він уже перестав бути істотним. Він
тільки уява, а через хвилину лише спогад на ясному небі.
Був димок і нема його. Куди він дівся?.. Так і революція.
Була і нема. З такою бойовою пропаґандою про вічність і
проґрес іде вперед фашистка, іде і штурмує слякотних
комуністів, збиває їх з ніг і закликає «розкладати нове
багаття, бо тільки біля нього можна погрітись».
Багаття — річ хороша, особливо для тих, що мерзнуть,
але багаття Аґлаї має зовсім інше символічне значення.
Вона не мерзне, вона повна сил, крови, тепла й темпера­
менту. Вона радить запалити багаття, щоб розпалити море
націоналістичної боротьби й залізом і кров’ю повертати
історію України на шлях фашизму.
Чи не про це «багаття» не так уже й давно казав один
дуже знайомий Хвильовому літератор?:
… Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас перестороги півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.
І теплий круг євангельських історій
Звучить, як низка тонких алегорій,
Про наші підлі і скупі часи…
Здається, цьому «неоклясикові» М. Хвильовий і «руку
простягав»? За «кваліфікацію»?
За «психологічну Европу»…
Ну, що ж, не винні ми, що «кваліфікація» ця перебила
М. Хвильовому хребет пролетарського письменника і зро­
била його сьогодні джурою українського націоналізму.
Бо дійсно, де в автора поділася наша могутня і героїчна
робітнича кляса? Де наш бадьорий крок? Аджеж проблема,
588
що ставить її Хвильовий, по суті не нова, чому ж у нього
немає навіть натяку на будівничий патос соціялістичної
республіки?
Автор загнав своїх героїв у глухий закуток, відірвав од
життя, відкинув од себе зв’язок з масами, що виявляють
творчий процес нашої доби, і почав розглядати долю ре­
волюції з націоналістичного погляду.
Можна навіть сказати, на основі відомої нам частини
«Вальдшнепів», що вони по суті публіцистичний твір. Це
публіцистична робота, одягнена в певні художні твори.
Автор поставив собі за завдання виявити в художніх фор­
мах свої політичні думки. Він підійшов до цієї проблеми
просто. Взяв 4 дійові особи: Ганну, Аґлаю, Карамазова і
Євгенія Валентиновича, а для інших ролей — тьотю Клаву
і лінґвіста Вовчика. Все життя цього невеличкого персо­
нажу він підпорядкував одній думці, довести, що революція
залишила тільки димок на обрії неба, що все загинуло, що
відновлюється знову «єдіная недєлімая», і тому, в такій
ситуації навіть український націоналізм є прогресивне яви­
ще. Звідци його прекрасне ставлення до Аґлаї, бо її автор
використовує як рупор для виголошення найгостріших і по
суті фашистських думок.
Ми бачимо, як «комуніст» Карамазов плентається в
хвості Аґлаї, навіть любов його до Аґлаї підпорядкував
автор, як політичну любов. Карамазов, обмірковуючи в
страшному вольовому напруженні свої дальші кроки, як
бачимо, не підходить до справи з чисто романтичного
погляду. Ні, не таке ставлення автора до своїх героїв. Він
примушує й Карамазова в найскрутніший для нього час
вибирати не між Ганною і Аґлаєю, як між жінками, а між
Ганною, як представником партійного середняка, і Аґлаєю,
що кличе його шляхом українського войовничого націо­
налізму.
Карамазов відходить од Ганни, як характерного пред­
ставника радянського суспільства і рушає за Аґлаєю —
войовником молодого українського фашизму.
Як бачимо, Хвильовий розставив своїх героїв на певні
трибуни і примусив заговорити їх у художній формі про
занепад революції, апологетами українського націоналізму.
589 Не дарма ж Карамазов уявляє свої взаємини до Ганни
та Аґлаї так. «Аґлая, мабуть, не випадкова постать на
його, життєвому шляху, він, мабуть, не випадково зако­
хався в неї, вона уже давно підстерегла його і тільки прий­
шла до нього вчасно. Саме тепер вона й мусіла прийти».
Дійсно, для Карамазова Аґлая не випадкова: «Він ба­
чить її впевнені рухи і йому здається, що перед ним стоїть
не Аґлая, а якась збірна людина, що виникає й викриста­
лізовується на переломі двох епох».
Немає жодного сумніву, що для Карамазова, цебто для
Хвильового, Аґлая символ, Аґлая тип нової сильної лю­
дини, що виведе Україну з глухого закутка.
Хвильовий не дав позитивних елементів у цій частині
«Вальдшнепів». Він вивів своїх героїв і через них прого­
лосив промову, що сумним похоронним дзвоном пролу­
нала над Україною і прекрасним димком розвіяла над
обрієм неба спогади про революцію.
Кому ж симпатизує автор? Хто його герой? Така думка
проймає читача. Бо Хвильовий ніде не протиставляє своєї
думки навіть думці Карамазова. Наведена аналіза дово­
дить нас до висновку, що думки автора, це думки й вагання
«комуніста» Карамазова. Про це хоч в одному місці, але
яскраво говорить сам автор М. Хвильовий:
«Сонце поважно, важко й огняно сідало на обрій і
обливалось у вечірніх водах тендітного Тайтарського
озерця. Озеро самітно стояло серед степу і здавалось
воно таким сиротливим і безпорадним, як безпорадна
сама розлука. Пахли якісь південні трави, і запах був,
як і завжди, гострий та неспокійний. Здавалось пахне
якась фантастична країна, що в розльоті своєму раптом
зупинилась над безумною кручею й задумалась…»
Коли в уяві автора нема інших шляхів, як тільки термі­
дор, то немає і в нього іншого образу про соціялістичну
країну. Дійсно, над «безумною кручею» тільки не Україна,
а спинився М. Хвильовий — Д. Карамазов.
Він обплював партію, соціялістичну Україну і в яскравих
590
художніх формах розгорнув перед читачами картину загни­
вання революції, картину термідора.
Автор може наприкінці навіть розстріляти Аґлаю і ви­
лікувати Карамазова, але з боку суспільного значення ця
частина «Вальдшнепів» може бути розцінена тільки, як
контрреволюційне явище.
Карамазов може впасти навколішки перед мільйонами
пролетаріяту і славити його героїчний шлях. Але це буде
подібно до знесиленого бранця, що віддає своє життя на
милість переможця. Від цього його злочин не минає.
А може М. Хвильовий не Карамазов?
Може…
IV
Наші сумніви остаточно розвіються, коли ми згадаємо
Хвильового, як публіциста.
Ще по весні 1926 р. в одній зі своїх статтей «Україна чи
Малоросія» М. Хвильовий, відповідаючи своїм опонентам,
так розумів шлях культурного розвитку України:
«Коли українська радянська культура робиться в себе
на Україні гегемоном, то це зовсім не значить, що вона
не може стати комуністичною, але коли в боротьбі її
проти російського конкурента (будь то конкурент з про­
летарських письменників чи з „зміновіховських») цю
культуру не хочуть розуміти, то це вже загрозливе явище
і з цього моменту ми будемо спостерігати відхід її до
табору дрібної буржуазії. Треба бути послідовним: або
ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли
визнаємо, то й робимо відповідні висновки.
Отже, цей момент в новому гаслі, так би мовити,
шлункового характеру, з одного боку, „гоні монету», з
другого — не перешкоджай мені боротись з моїм конку­
рентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фак­
тично, коли не де-юре) цю конкуренцію визнанням від­
родження. З третього боку, не добачай в цьому контр­
революції».
591 Хвильовий має сумнів щодо можливости творення укра­
їнської комуністичної культури, але, припускаючи її тво­
рення, він застерігає, що, коли хто не буде її розуміти,
вона почне відходити до табору дрібної буржуазії.
Схема Хвильового в розумінні культурного будівництва
така: українська культура розвивається й б’є свого кон­
курента російського — російську культуру. На боці україн­
ської культури проти російської культури повинна стати
партія. Інакше й бути не може, бо, коли обоє б’ються,
партія повинна чиюсь сторону підтримувати. У цій бо­
ротьбі двох конкурентів за схемою Хвильового партія не
може посідати третьої позиції. Коли б це сталося, то, на
думку того ж таки Хвильового, українська культура, як
самостійна сила, відвернеться від комунізму і піде до укра­
їнської дрібної буржуазії.
А щоб цього не було, треба бити російського конку­
рента.
З другого боку до теорії боротьби двох культур, до
фактичної організації двох ворогуючих національних табо­
рів, про які в останній час заговорили Зінов’єв і Ваганян,
підійшов М. Хвильовий. І коли представники російського
великодержавного шовінізму для більшої непогрішимости
ставали начебто під марксівськими вивісками, то Хвильо­
вий недвозначно загрожує перейти в табір буржуазії.
Коли б партія допустила боротьбу двох культур —
російської й української — а до того ще й посіла нев-
тральну позицію, можливо, дійсно, розвиток української
культури пішов би проти революції.
Хвильовий розуміє відродження української культури,
як процес боротьби з російським конкурентом, російською
культурою. Партія, робітнича кляса при цьому обговоренні
десь зникли, немає їх.
Але найяскравіше стає перед нами позиція Хвильового,
коли ми чуємо такі слова:
« …Змазувати самостійність порожнім псевдомарксиз-
мом, значить — не розуміти, що Україна доти буде
пляцдармом для контрреволюції, доки перейде той при­
родний етап, який Західня Европа пройшла в часи офор­
млення національних держав».
592
XIX сторіччя, знаменуючи собою розвиток капіталізму,
несло одночасно консолідацію нації, творення національ­
них держав.
Націоналізм молодих народів, що виходили в цей час
на історичну арену, був цементуючим засобом, що в руках
національної буржуазії відіграв велику ролю.
І коли оформлення національних держав у Західній
Европі фактично закінчилось за часів післявоєнної бурі
1914-1918 рр., то від початку й до кінця на чолі цього
руху марширувала національна буржуазія.
Досить згадати історичні факти творення національного
організму Італії, Німеччини, а під кінець Чехії, Польщі,
Південславії, щоб згадати й те, що, творячи національну
державу, буржуазія йшла шляхом роздмухування неймо­
вірного шовінізму поміж різними національностями, в той
же час підсолоджувала своє клясове обличчя «єдиним на­
ціональним фронтом» і фактично гнобила національний
пролетаріят.
Викликаючи до життя нові національні держави, капі­
талізм у той же час ніс клясову боротьбу в «єдиний націо­
нальний фронт», як історичне заперечення цього процесу.
Зовсім інша справа розв’язання національної проблеми
за часів диктатури пролетаріяту. Це визволення не тільки
національне, але й соціяльне, клясове, бо шлях національ­
ного самовизначення за часів капіталізму — це самовизна­
чення буржуазії і уярмлення пролетаріяту. Шлях національ­
ного самовизначення за часів капіталізму — то шлях шо­
віністичного чаду і плекання націоналізму, навіть серед
певних шарів робітництва.
Не такий наш шлях. Пролетаріят не може бути носієм
націоналізму, тому він не може припустити роздмухування
націоналістичного пекла на теренах СРСР.
Він не дозволить розпалювати боротьби двох культур,
бо кожна культура отримала повне право на своє існування
в Жовтні 1917 р. Інтернаціональну суть культури кожної
нації забезпечить пролетаріят, його керівник — комуністич­
на партія.
Хвильовий забув одне: що Україна давно вже перестала
бути пляцдармом для контрреволюції і стала соціялістич-
593 ною республікою, що Україна в майбутніх боях із світовим
капіталом буде авангардом, що не може вона йти тою
дорогою, якою йшло творення національних держав за
часів розвитку капіталізму в XIX сторіччі.
Хай спробують Малицькі своїми русотяпськими пазу-
рями втручатися в ці справи і вносити свої антипроле-
тарські корективи. Хай спробують. Пролетаріят дасть їм
по руках, аж луна піде.
Ясно, що «замазувати» нашу робітничо-селянську само­
стійність порожнім «псевдо-марксизмом» — не тільки не
розуміти справи, а навіть більше — провокувати розвиток
молодої соціялістичної національної держави і допомагати
Малицьким, що з презирством гоноровитого ясновель­
можного пана ставляться до питань розвитку «хлопської»,
цебто української радянської культури.
Але пролетаріят — то заперечення традицій культури
ясновельможних панів, а компартія — то не Малицькі. І
тому зрозуміла річ, що коли Хвильовий розглядає при­
родний етап, який має пройти національне самовизначення
України, його мислення йде за зразками творення буржу­
азних національних держав.
Не розуміючи суті розв’язання національної проблеми
за часів диктатури пролетаріяту, — Хвильовий по суті
хоче втягти компартію на шлях боротьби української куль­
тури проти російської.
Нас не може здивувати Карамазов, що згоджується з
Аґлаєю в трактуванні українського націоналізму, як про­
гресивного явища, бо комуніст Хвильовий розуміє процес
національного відродження за часів диктатури пролетарія­
ту, як дрібний буржуа.
Не даремно ж він і лякає партію дрібною буржуазією:
« …з цього моменту ми будемо спостерігати відхід її (цебто
української культури — А.Х.) до табору дрібної буржуазії».
Хвильовому потрібні ілюстрації до своїх думок, і він
силкується їх дати з культурного життя України:
«Висловлюючись вульгарно, але зате й ясніш, бороть­
ба за книжний ринок, за гегемонію на культурному
фронті двох братніх культур на Україні — російської й
594
української — це є та життєва правда, та проза, яка
далека від сентиментів і романтики і яка з кожним днем
становиться яснішою».
І все таки Хвильовий знову не бере в розрахунках партії
пролетаріяту. Та й для чого йому брати на увагу ролю
партії в цьому процесі, коли теперішній політичний стан
Республіки Рад автор визначає так:
«Буттям визначається свідомість, відціля витікає й
перша причина. Москва сьогодні є центр всесоюзного
міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, пролетарські
заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні і зокрема в
центрі її чули тільки „товариш», там уже давно перей­
шли з „громадянина» на „господина». Москва має міцні
традиції, які глибоко входять в міщанство. Москва як
Москва (і навіть Росія без Сибіру) по суті не бачила
Жовтневої революції і її героїчної боротьби».
Які ж можуть бути сподіванки на розумне розв’язання
національної проблеми, коли навіть сподіванки на компар­
тію ні до чого не доведуть?
Хвильовий для цього переводить Москву з «граждани-
на» на «господина», він навіть підроблює історію, бо хто
ж не знає про жорстокі дні Жовтня в Леніграді та в
Москві?
Всім відомий націоналістичний ухил Хвильового, який
в першу чергу позначився на його ставленні до соціялі­
стичної Москви.
Партія ясно сказала свою думку про це у відомих чер­
вневих постановах ЦК КП(б)У. Партія сигналізувала не­
безпеку націоналістичних збочень Хвильового, що йшли з
буржуазних джерел. Але Хвильовий та його однодумці
поставились до справи цієї неуважно і навіть з деяким
гонором. А дехто з міщан найгіршої марки поширював
плітки, що партія спеціяльно цькує українську літературу
та її найкращого письменника М. Хвильового. Баби-Пала-
жки, що пробують удавати з себе меценаток української
літератури, плескали язиками про адміністрування процесів української літератури тощо. Господи ж ти Боже мій, що
б тоді й робити довгим язикам Баб-Палажок, коли б ними
навіть не плескати! Хай плещуть.
Але ніхто ніколи не адміністрував і був би останнім
дурнем, якби й брався адмініструвати літературу. В той же
час, зрозуміла річ, що партія завжди повинна боротися з
антипартійними поглядами, навіть тоді, коли ці погляди
починають виростати в літератора. Доки цей літератор —
член партії, доти це обов’язок партії і не інакше.
Наприкінці 1926 р. в передмові до збірки поезії Василя
Еллана Хвильовий казав:
«Громадянська війна скінчилась. Комунар (ясніше,
лірик) не зрушив „бетонно-світові підпори»; замість „чер­
воних зір» над „розвінністю хмар» замаячив безвихідний
неп з його диким бюрократизмом і гладкими непма-
нами».
Хіба не ці ж слова виголошує у «Вальдшнепах» Кара-
мазов, коли говорить про «фарисейство»?
Хіба не ці самі слова, лише в гострішій формі, виго­
лошує Аґлая?
Вся їхня філософія на тому й базується, що революція
потрапила в закуток глухих протиріч і не може вийти на
простір.
М. Хвильовий сказав це в своїй передмові до Вас.
Еллана.
Карамазов ненавидить своїх обмежених «дегенератив­
них сучасників», бо вони безвольні і плодять і без того
«безвольних людей».
М. Хвильовий в передмові до Еллана вважає, що наше
суспільство — «безвольне суспільство».
Фашистка Аґлая і Карамазов сходяться на тому, що
від революції залишились лише спогади, «прекрасний ди­
мок» на обрії неба. Революція «доживає останні дні».
В перемові до Вас. Еллана М. Хвильовий задихається:
«в сирій, нудній, роздериротазівотній казенщині» «з єпар-
хіяльних відомостей», що її казенщину, до речі, породжує
те буття, яке визначає свідомість».
596
Непролетарське буття визначало свідомість М. Хвильо­
вого, коли він писав свою роботу з політичними збочен­
нями в національному питанні, непролетарське буття виз­
начало його свідомість, коли він писав статтю «Україна чи
Малоросія», передмову до Еллана і «Вальдшнепи».
Обпльовуючи партію, робітничий кляс, Хвильовий став
трибуном не партії, а проти партії.
Орієнтуючись на Карамазова та Аґлаю, він одривав
себе безоднею від інтернаціоналізму і ставав з кожним
днем все більш упевнено на шлях українського націона­
лізму.
Зрозуміла, річ, що в нашій країні, де протиріччя часу
ворог використовує, особливо в національній справі, — М.
Хвильовий став рупором сил українського буржуа.
За останні два роки шлях Хвильового — від «орієнтації
на психологічну Европу» через Карамазова до світогляду
української фашистки Аґлаї…
Так, так.
Коли Малицький, з ненависти до українського слова,
української книжки ладний знищити все, що навіть його
нагадує, виявляє великодержавний російський шовінізм, що
має коріннями російську буржуазію, то Хвильовий став
рупором українського буржуа.
Два роки не малий термін, і наведені факти не випадок.
Такий уже шлях всякої опозиції за часів диктатури про-
летаріяту.
Відходячи від лінії партії, вона з кожним кроком роби­
ться все більшою зброєю в руках ворожих пролетаріятові
сил.
За ілюстраціями в цьому питанні ходити недалеко. Три
місяці минуло, як ми відзначили десяті роковини Жовтня,
але й на десятому році наш ворог — українська петлю­
рівська емігрантщина — не кидає надії на повернення бур­
жуазної влади на Радянській Україні.
Один із ватажків цієї емігрантщини, М. Шаповал, в
«Новій Україні» присвячує велику статтю десятим роко­
винам Радянської України.
Старі, заялозені фрази про гніт великодержавної Росії
над Радянською Україною, про грабіжницький вивіз хліба,
ш цукру, заліза, вугілля. Старі всім знайомі вибрики про
знущання Москви над самими елементарними людськими
правами українського народу…
Нового в цій статті немає, за винятком одного мотиву.
Емігрант М. Шаповал дуже великі сподіванки покладає на
національну опозицію в нашій партії, а в зв’язку з цим
Шаповал дав директиву для української контрреволюції:
ч «В цю історичну добу для нас на сов. Україні вигідніша
тактика бойкоту російського елементу і відокремлення
українців в окремі організації по всіх лініях. Той факт, що
створилась у КП(б)У національна українська комуністична
опозиція, — є великої ваги.
Всі українські елементи повинні підтримувати цю опо­
зицію, ані в якому разі не виставляти окремих програм.
Щоб збільшити вплив української комуністичної опози­
ції, треба всім вести себе так, щоб опозицію всі вважали за
виразника волі, інтересів українських робітників і селян.
Тих українців-комуністів, що підлабузнюються до Москви,
треба взяти під бойкот, як зрадників українського робіт­
ництва і „презренних малоросіян», взяти під моральний
терор і паралізувати їх. Українська інтелігенція повинна
відверто признавати й захищати радянську систему влади,
але підкреслювати, що влада ця мусить вибиратися селя­
нами й робітниками України. Московську владу на Україні
можна підірвати, нарешті знищити не виставленням окре­
мих програм і конституції, а якраз домаганням здійснити
владу селян і робітників. Ленінізм можна знищити лише
ленінізмом. Цей парадокс мусять зрозуміти всі, хто хоче
знищити диктатуру Москви. Москва нас нищила признан­
ням „самостійносте України», цебто тим, за що ми бо­
ролись» («Десять років», М. Шаповал — «Нова Україна»,
листопад 1927 р.).
Ми можемо реготати над тим, як збираються Шаповали
захищати радянську систему влади, як радять вони виби­
рати цю владу робітникам і селянам України, бо всі ці
«підкреслення» про «радянську систему» та її захист, все це
ні більше ні менше, як чергове контрреволюційне шахрай­
ство, бо таких порад українські робітники й селяни не
потребують, бо десять років вони самі будують соціялі-
598
стичну Україну і самі, за допомогою інших народів Союзу,
переводячи в життя дійсне гасло захисту радянської респу­
бліки, повиганяли Шаповалів за кордон та винищили їхні
банди.
Але хай добре запам’ятають ці слова, що їх каже сього­
дні Шаповал, всі ті, що в національному питанні ще вага­
ються, ще не можуть з усією послідовністю усвідомити
лінію партії.
Ворог не спить. З далекої еміґрації він висилає стежу і
наказує негайно перешикувати свої загони. Треба бути
гнучким і мудрим, як змій, треба своєчасно ловити подих
менту і, пристосовуючись до нього, вести невпинну роботу
над руйнацією впливів Москви на Україну. І тому Шапо­
вал дає нову директиву. Вона дуже далекозора… Викинуте
гасло войовничого фашизму не дасть масового зворушен­
ня. Сподіванки на повстання, що стихійно спалахнуть над
Дніпром, даремні, їх не буде, бо дуже міцна більшовицька
диктатура, а, крім того, селянська маса, на яку так споді­
валася петлюрівська еміґрація, нічого привабливого не
знайде в гаслах УНР. Ширити чутки й сподіванки на інтер­
венцію теж небезпечно, бо з цими словами в уяві україн­
ського села встають події 1920 р., згадуються незабутні
марші польського панства на Київ. Не така вже й прива­
блива картина пана Пілсудського «од можа до можа», щоб
до неї потяглося село українське.
Ні.
Тому остання надія у петлюрівця Шаповала на україн­
ську національну опозицію в КП(б)У.
Треба бити в саме серце КП(б)У, а тому потрібно не­
гайно скинути з політичних розрахунків усякі другорядні
гасла й вимоги і волю всієї української інтелігенції, що
хоче знищення більшовиків, пустити виключно на підтрим­
ку національної опозиції в КП(б)У.
На цей час треба мати одне ясне гасло: колоти й демо­
ралізувати КП(б)У, бо тільки розколовши КП(б)У, можна
буде знищити більшовизм на Україні. Тому, прикриваю­
чись гаслом підтримки радянської влади, треба зосередити
убивчий вогонь морального терору на всіх тих українцях,
що виступають проти такої лінії. Тепер, як ніколи, на
599 думку нашого ворога Шаповала, українська інтелігенція
мусить усвідомити необхідність єдиного національного
фронту — від комуніста-укапіста до українського фашиста.
Так розставляє свої пазурі ворог, сподіваючись залізти
в наше серце і обезкровити його.
Яка іронія історії. Тільки вчора в боях за Жовтень на
Україні табір жовто-блакитної контрреволюції рвав на
шматки кожного українського комуніста, що попадав до
їхніх рук, а сьогодні вони ладні всіма силами підтримувати
українців комуністів-опозиціонерів, бо це остання спроба
на можливість руйнації «диктатури Москви».
Еміграція потирає руки, коли Хвильовий пробує заби­
вати в організм партії отруєні націоналізмом голки і орга­
нізовує суспільну думку українського націоналізму на Ра­
дянській Україні.
Невже й після цього для тих, хто не уявляв усієї гос­
троти боротьби з національною опозицією, не буде зрозу­
міло, що йде боротьба двох історичних ліній в україн­
ському процесі.
Єдиний національний фронт від українського комуніста,
що збочив з правдивої лінії партії, йде до правого табору
української буржуазії.
Йому революція і найновітніша історія українських тру­
дящих протиставила пролетаріят на чолі з компартією.
Вони відповідають за все будівництво соціялістичної Укра­
їни. Вони відповідають за правдиве вирішення національної
проблеми.
Відповідають, вирішають і вирішать.
Не даремно ж у реальному житті за спиною М. Хвильо­
вого став жовто-блакитний емігрант Шаповал, а в літера­
турному творі М. Хвильового за спиною Карамазова стала
фашистка Аґлая.
Чи треба ще раз сказати бабам-Палажкам, що М. Хви­
льового б’ють не за те, що він — український письменник,
а б’ють його за те, що з трибуни української літератури
повів він штурм на партію і слідом за Троцьким віщує їй
термідор.
Але ми писали не для Палажок, бо однаково вони й
сьогодні будуть брехати на всіх перехрестях. Хай.
600
Ми писали для молоді нашої, для славних тисяч будів­
ників соціялістичної України. Ми писали, щоб довести, як
далекі-далекі стали погляди М. Хвильового-Д. Карамазова
від поглядів КП(б)У. Ми писали, щоб ще раз підкреслити,
що жодні спроби політичних авантур, навіть з трибуни
української літератури, не доведуть їх авторів до мети. Бо
українська література, не вважаючи на такі спроби, роз­
гортає могутні орлині крила над просторами соціялістичної
України.
Далекі мотиви дзвонів «старого козацького монастиря»
від ритму гігантів — заводів, шахт і фабрик соціялістичної
України…
Далекий М. Хвильовий від поглядів нашої партії…
Андрій Хвиля

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.