Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

РОЗДІЛ VII. МАТЕРІЯЛИ ДО ПОБУТУ, ОСОБИСТИХ СТОСУНКІВ І МІЖГРУПОВИХ КОНФЛІКТІВ. МЕЖА.

Присвячую Миколі Хвильовому
— Господи Боже, із-замолоду то Ти рідше до мене
приступав із моїм гріхом, а тепер ні годину не відступаєш.
А я Тобі кажу, шо ніц не жєлую!
— Шо ти старий говориш, та не гріши!
— Заберайтеси всі з хати!
Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже
сімдесять років має, що ослаб, що вже десять літ, як ледве
чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з Богом
правдається. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилину
тихенько всуваються до хати.
— Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир,
у него лани, та йде в мене брати Грунт, хоче прожерти
мою ниву. То я коло неї працую та з кождого боку поглє-
даю. А де будєки, та згинаюси і віполюю. Хребет тріскає,
руки горе від будєків. А я вночи не годен розправитиси та
язиком вілизати руки, як собака рану.
Стара коло нього христиться.
— Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчут. А я
прилєгаю на ниву і дєкую вітрови, шо він є на земли, і
земли, шо вона родит. А розмова їх обоїх родила в мині
молитву до Тебе, Боже, таку, шо Ти ніколи не чув і за цу
молитву то Ти повинен мені дарувати.
— Ей, тату, не говоріт таке!
— Говорю з Богом, заберайтеси мені з хати.
Знов виходять і знов потихеньку вертають.
— Та як вона засне змордована, як та мама, шо наго-
1
Із збірки: Василь Стефаник «Твори». Ред. Ю. Гаморак. Реґенсбурґ,
в-во «Українське слово», 1948, стор. 273-275. дувала діти та вкриласи білими пеленами, як лебідь кри­
лом, то я гріхувавси прокидати сніг, аби не змерзла і не
пробудиласи. Земля — Твоя донька і Ти повинен мені
простити.
Стара плачучи похитує головою.
— Бере та й бере. А я косу під паху та єму у саме
серце. їж тепер землю. Відсидів, то відсидів у мурах, мій
туск за землев не заржєвів. Я прийшов і обіймав свої ниви,
але богачі обходили мене здалеку, а Ти, Боже, приходив
до мене ще із своєв каров. Я не відсварювавси, але я мав
рихт.
Стара і доньки зачали голосити.
— Суки, вінесіт мене надвір, а самі лишєйтеси в хаті.
І суки вийшли.
— То не мені рівня, як за межу наші справлєли воро-
гови кулі і гармати. Молоді, як пінка, співают, як ідут на
смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо.
Кровйов обкипіли вони, чорні від грязи, ґвера з мертвої
руки не мож вірвати… Лиш очи сміютси, бо нема мами,
шоби їх затулила. А я плачу та гадаю: «Доки ми ці сміючі
очи, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому Ти,
Боже, не благословив їх?»
— І відтоді я Тебе, Боже, не боюси!
— Ой, діти, молітси за грішного тата, він конає.
— Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища наси­
пали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нев бути, так як
Наші… А Ти, Боже, як можеш, то прости, а не воля Твоя
— то жбурни мене в Твій вічний кремінал. Ти ж маєш
пекло. А я вищому від Тебе скарги не занесу…
— Здойміт мене на землю, най її ще раз поцулую.
— Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі…
Василь Стефаник

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.