Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Листи Івана Дніпровського до Миколи Куліша

Живе — давно розпалось на клітини,
клітина — в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них —
тепер він зелень, шум…
Фуга13
Кляусе любий.
Мені вже соромно скаржитись, тим паче, що й літера­
тура наша підплила сльозами, та не крию правди перед
тобою й не б’ю в бубон мажору, коли на серці мойому
печаль…
Оці два роки останні в Харкові висушили мене, збід­
нили, зубожили, отруїли мене. Втратив я все, що приніс із
нашої милої Тавріі, а натомість сіла нудьга, невіра і пе­
чаль. І почуваєш, що вже не вернути юної віри, юного
запалу святого, а земля передо мною гола і вбога, як
коліно старця з нашої столиці…
Колись, передчуваючи те, що трапилось тепер, колись
давно, я думав, що як не останеться в мене ні матері, не
дружини, ні друга, ні сестри — останеться мені мистецтво,
яке я буду кохати докраю…
12
Цей лист взято з архіву дружини Миколи Куліша — Антоніни
Куліш.
13
Із поезії Павла Тичини «Фуга» у збірці «Вітер з України».
620
Але то була молодість, коли мистецтво не пахло реміс­
ничим ножем. А от тепер, коли я зрозумів усі його сокро­
венні пружини, коли я «музику разложил, как труп, и алге-
брой поверил гармонню»,14 я відчув порожнечу і суєту.
Дарма я пробую воскресити «дні радости». Дарма я дму­
хаю в мертве, пишне багаття, щоб здобути з нього іскру
єдину для життя.
…ворон степной нелюдим,
Добьічу терзает и щиплет над ним.
Дійшов я, Кляусе, до того, що жити стало мерзенно, а
помирать ще гірше. І от стою я, любий, у Харкові серед
крику сирен, а тут серед плювків туберкульозних, і жду.
Жду якогось, хоч малого чуда, жду якоїсь невідомої лю-
бови, жду іскри тієї радої, що освітить ніч мою глибоку,
жду і виглядаю чи потиску руки нелюдської, чи слова
животворного, не нашого…
А його, сподіваного, нема.
І той протест, і той огонь, що був у них —
тепер він зелень, шум…
Написав я три вози «проектів» до оповідань і роману і
фрагментів купу, і дивлюся на них, як на фронті дивився
на трупи. Знаю, що не було душі «м’ятежної», огня «дух-
м’яного», коли в сутінках рождався перший крик творчий…
Знаю, що нікому не потрібно цих марудних і брудних
паперів… і багато я знаю чого, що не знав тоді, коли на
колінах продирався з убогою саквою15 і буйним серцем до
столиці, матері комун українських…16
Оце, Клясусе, моя печаль, що на неї ліків немає, що
гірша за туберкульоз, який у всьому тільки дрібний інци­
дент. Твоя дружня ласка, твій ніжний лист осяє мене на
хвилинку і знову та сама безпросвітна ніч, те саме сумне
14
Трохи переінакшена цитата з твору О. Пушкіна «Моцарт и Са-
льери».
15
3 торбою.
16
Крапки тут і далі в оригіналі автора.
621 бездоріжжя… Тільки знай про це, любий мій, і не пробуй
зменшити болю мого, бо участь мені ще болячіша. Отака
моя справжня суть, що тече підземно, і несе в небуття і
мої папери робочі, і мій туберкульоз
Кляусе любий, єдиний друже духа мого. Не дався б я
ніяким хворобам, а їсть мене він тому, що душа моя уже
не боронить тіла, що сама вона сумно поглядає на Савур.17
Що ти робиш в Одесі? Що лікуєш? Спочиваєш? Що ти
робиш? Докінчив п’єсу до сезону? До мене збирається до
Чернігова Бортник18 і хоче вимучить із мене останню сце­
ну.19 Значить і тут мені спокою не буде. А втім… нехай
твої герої з життя живого стрінуться з моїми безумцями…
і обміняються «незлим, тихим словом», як ми з тобою,
друже ясний.
Покищо в санаторії заплачено по 13. VII. До того ще
піду на рентген… а там не знаю, що робить. Пенелопа моя
заборонила мені їхати до Харкова до самого октября мі­
сяця. Як до того місяця «палочки» не доїдять мене, то ще
зустрінемось і поговоримо «тихо й ніжно». Скучив я за
твоєю розмовою, за твоїм словом щирим і шукаю тебе.
Твій Жан
П.С. Температура моя впала: вранці 36.2, вечором 36.6-8.
«Взяв» я 1А фунта і хочу ще !4 добуть. Може день зайвий,
день печалі подарує мені теща моя, доля моя.
Бобровиця, Тубсанаторій ім. Лесі Українки.
Чернігів, 28. VI. 27
З газет таки наших дізнався я за «Малахія».20 Дуже з
того радію, хоч знаю зарані, що «дуже кепсько розуміють
17
Савур — очевидно автор листа має на увазі відому з українських
переказів «савур-могилу».
18
Януарій Бортник — режисер театру «Березіль». Заарештований
десь коло 1937 року, й з того часу доля його невідома.
19
їв. Дніпровський має на увазі останню сцену із своєї п’єси «Яблу­
невий полон», режисером і постановником якої на сцені «Березоля» був
Бортник.
20
«Народний Малахій» — п’єса Миколи Куліша, виставлена вперше
31 березня 1928 р. в «Березолі».
622
цю річ». Це значить те, що ти випередив свою епоху і дав
її видовище, яке зрозуміють вибагливі наші потомки. В
цім твоє щастя. В ногу з нею, з епохою, ти підеш завжди,
а щастя перегнати її і показати їй шматочок майбутнього,
випадає не всім. Тут ти з’єднав Софокла з Шекспіром і
поставив обох їх на ноги на нашім шляху. Це «звенья
епох», а їх видно тільки назад, і ти не сумнися. Не знаю,
що саме ти бачив в Москві, а коли я читаю, що хвалить
Анатолій Васильєвич,21 я тебе розумію. Москва з Ленін­
градом в моїм пляні стоять цього літа.
Любий Кляусе. Ще слово за тебе. Хоч я знаю, і знаю
гаразд, що ти робиш для театру, а все таки дуже жаль, що
ти не пробуєш прози. Твою думку я чув і хотів колись
побалакати серйозно. Не знаю твоїх плянів, думок і робо­
ти, але я знаю одне, що коли ти не виступиш з прозою на
нашому «фронті» це буде велика галявина, прірва. Я знаю,
що й тут є твоя місія. Хвильовий показав як духмяно
пахне слово, а твоє завдання показати його щиру вагу,
дике золото в руках ювеліра. Слово на зір, на ухо, на
смак, на нюх і на дотик, синтез слова, щоб початок його
пішов од тебе. Ти бо взяв його свіже, рахманне і чисте од
самої землі і тут на землі його маєш лишити. Без тебе не
зроблять цього.
А коли твій Малахій сказав, що він прийшов «пере­
вірити всі комісії», я зрозумів, що ти сам свідомий обо­
в’язку. Отже п’єсу ти роби, але потроху, уривками, пиши
свою прозу. Багато й не треба. На томик. Один тільки
томик. А з нього вже згодом виростуть томи.
Затям це собі, перевір десять раз — і роби.
Я покищо мерзну. Це без снігу я, справді, фізично мер­
зну тут вже три тижні, застудився і кашляю. А як засвітить
сонце, сідаю за дубовий і ладнаю другу книжку оповідань.
Власне виправляю друге оповідання. Все старе, з перших
років революції, робота нудна і стара, просто вправляюсь
в формі.
П’єси писати не хочу. Хоч і тут напали на мене, і я
навіть придумав вже назву. Якщо й буду робити, то під
21
Анатолій Васильович Луначарський — нарком освіти РСФСР.
623 примусом, наче відбуваючи каторгу. Може писав би й по-
людському, вільно, та ото як чекає хто, так пропадає всяка
охота. Наче ворог дивиться в твої груди, куди ти й сам
заглядати боїшся… Боюся казати це Курбасу.
Завтра йду до… Герой він у нас, дужий, крепкий і чес­
ний. Цього літа я гадаю витягти його до Харкова, дати
йому заробити на нашім національнім заробітку, а як до
зими влаштується, то й залишиться десь недалеко від нас.
Ну, будь. Як буде охота і настрій — пиши. Бо ж я до
одчаю самітний.
Твій Жан
14. IV. 28

Категорія: Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох тома. ТОМ 5

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.