Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

МИКОЛА ЖУЛИНСЬНИЙ – „ЩОБ ПОВСТАЛИ В БЕЗСМЕРТНІЙ МИТІ…”

Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко, моя свята,
Часе кривавий!
Євген Плужник
Український поет Євген Плужник помирає на Солов­
ках. Хворий на сухоти, душевно просвітлений усвідомле­
ною неминучістю прощання з життям, чистий і печальний,
він відходив з цієї каторги тіла, духу, яку витворила
сталінська система ідеологічного блюзнірства і політичного
геноциду. Семен Підгайний, один з тих небагатьох меш­
канців страхітливого «Кремля», якому вдалося вирватися
з Соловків — з цього острова мук, згадував уже за кордо­
ном про Плужника: «На острів привезли його умирати. Він
не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіта­
лю. З того госпіталю навесні 1936 р., незважаючи на всі
спроби з боку української громади йому допомогти, його
винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Солов­
ках — відома».
На жаль, уже невідома. Зрівняли з землею. Як і могили
тисяч і тисяч безневинно засланих на смерть письменни­ ків, учених, політичних діячів, селян, робітників. Коли і де
пішли передчасно з життя Лесь Курбас і Микола Куліш,
Валер’ян Підмогильний і Мирослав Ірчан, Гео Шкурупій
і Марко Вороний, Григорій Епік і Клим Поліщук, Олекса
Слісаренко і Павло Филипович, Микола Зеров і Ананій
Лебідь, учені Михайло Слабченко і Йосип Гермайзе, Сте­
пан Рудницький і Матвій Яворський…
Ні, дата смерті історика Матвія Яворського відома. Роз­
стріляний 3 листопада 1937 року. Цей вирок свідомо
підготував сам собі автор «Нарису історії України», який
витримав шість видань, член ВКП(б) з 1920 р., селянсь­
кий син з Галичини, заявою до «Центральної атестаційної
комісії ГУЛАГу НКВС», в якій категорично відмовився
приймати ганебні правила самоприниження шляхом так
званого «перекування» свідомості. Це була духовно благо­
родна людина, яка усвідомила безмежжя фальшивого
політиканства Сталіна і його поплічників і піднялася на
свою Голгофу саморозп’яття в ім’я прозріння мільйонів
засліплених політичною фразеологією. Думаю, Матвій
Яворський вірив, що його заява-розвінчання сталінського
«казарменого соціалізму» стане відомою і відкриє очі
довірливим, тим, хто ще вірив: Сталін нічого не знає,
Сталін довідається, розбереться, покарає винних, а скрив­
джених помилує. Як бачимо, ці міфи не були повсюдно
поширені, і багато хто на Україні не мав ілюзій щодо
розвитку подій. Диктат пролетарської ідеології, яка відразу
заволоділа монополією на всеохоплююче пояснення будь-
яких складностей і проблем не лише суспільного (тут
постулат побудови соціалізму і комунізму насильницькими
методами в ім’я щасливого майбутнього народів Росії не
викликав принципових заперечень), але й художнього
розвитку. Тому під лозунгами домінанти пролетарської
ідеології і творилися періодичні «провітрювання» начебто
пропахлих буржуазною ідеологією усіх сфер духовної
культури суспільства. Панувала демагогія, побудована на
апологетичному цитуванні класиків марксизму-ленінізму,
нігілістичне ставлення до класичної культурної спадщини,
навішування політичних ярликів. Тому так наполегливо
добивалися новітні ідеологи — творці нового ідеологічного
міфа — від незалежно мислячих митців визнання абсолют-
11 ної правоти пролетарської ідеології і, головне, засудження
помилковості інших, бодай дещо відмінних поглядів. Вима­
гали визнання своїх помилок, самокаяття, повної відмови
від себе як вільно мислячої індивідуальності в ім’я розчи­
нення в масі покірних, бездумних талмудистів від марксиз­
му. Створювалася духовна атмосфера нетерпимості до
інакомислення, яка в ідеалі мала сприяти стандартизації
суспільства, уніфікації особи і повній ідеологізації усіх
сфер життя, усіх соціальних структур. Партійне керів­
ництво на Україні, за незначними винятками, твердо
і покірно проводило в життя політику ідеологізації культу­
ри, наївно плекаючи надію, що це вбереже його від гніву
безжального центру. Партія більшовиків на початку своєї
державницької діяльності виборювала право на монополію
влади, тому поки що було не до інтелігенції. Та й пе­
реважна більшість її, звісно, крім тих, хто виїхав за
кордон, з довірою поставилася до ідеологічних постулатів
більшовиків, із захопленням і великою надією на від­
родження національної культури сприйняла революцію,
оспівала і палко обстоювала її ідеали. Та це тривало
недовго. Принаймні, найбільш розсудливі, спостережливі
й совісні швидко переконалися, що на крові, насильстві, на
приниженні людської гідності, честі громадянина не побу­
дувати ідеальне суспільство. Поет Дмитро Фальківський,
який потрапив у репресивні жорна відразу після вбивства
С. Кірова, був розстріляний 17 грудня 1934 р. разом
з письменниками Григорієм Косинкою, Олексою Влизьком,
Костем Буревієм, Романом Шевченком, синами Анто­
на Крушельницького — Іваном і Тарасом та іншими.
У 1920—1923 рр. Д. Фальківський був членом надзви­
чайної комісії Білорусії, боровся проти контрреволюції,
а після комісування уникав спогадів про своє революційне,
наповнене романтикою «червоного терору», минуле. Та
пролита кров не давала спокою, волала, і поет намагався
то виправдати свою чекістську діяльність, то висповіда­
тись, очиститись.
Кривава, братовбивча громадянська війна нешвидко от­
верезила гарячі голови молодих інсургентів, готових, як ге­
рой новели Миколи Хвильового «Я», безіменний «мятеж-
ний син» революції — главковерх чорного трибуналу кому-
12 і ни, розстріляти в ім’я торжества революційних ідеайів
рідну матір. !
Пролита кров не мовчала — вимагала нових жертв, но­
вого кровопролиття. Наступала черга лягти у землю в ім’я
тієї ж революції тим, хто п розпочинав, зміцнював і так
фанатично обстоював у боротьбі з опозицією. Мав рацію
Дмитро Фальківський:
Пройшли одні… Встелили шлях снопами,—
Снопами тіл, одірваних голів,—
Тепер черга вмирать в житах за нами
Під зойк і плач розбуджених степів.
Цілий комплекс причин, які в перші роки Радянської
влади призвели до деформації революційних ідеалів у про­
цесі їх реалізації, далеко ще не визначений, тим більше —
об’єктивно не досліджений. Одна справа — в Росії, особли­
во в центрах — у Москві та Петрограді, інша справа — на
Україні. Тільки в останні роки ми починаємо несміливо
говорити про російську шовіністичну великодержавність,
яка була помножена на політичну орієнтацію добитися,
довоюватися до світової соціалістичної революції. Тільки
зараз робляться спроби об’єктивно проаналізувати питан­
ня про суперечність між ленінізмом і сталінізмом у на­
ціональному питанні.
Володимир Винниченко, який прибув 24 червня
1920 р. за згодою Леніна до Москви для участі в уряді
Радянської України, швидко переконався, що всупереч
ленінським настановам поступово утверджується концеп­
ція адміністративного формування тільки на словах запе­
речуваної моделі російської держави, яку навально розхи­
тала Жовтнева революція, впроваджуються і централістсь-
кі засади державного управління. Та він бореться, надси­
лає листа до Леніна, в якому обстоює свою позицію
з національного питання, зустрічається з Л. Каменевим,
Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, Г. Чичеріним, К. Радеком, пи­
ше «Доповідну записку ЦК РКП», в якій дає свій аналіз
політичної ситуації в країні і просить роз’яснити політику
партії з українського питання. Він готовий іти на
компроміси в ім’я державності України, тобто погоджуєть­
ся на принцип федеративного устрою, але за умови гаран­
13 ! тованих відповідним договором прав Української робітни-
чо-селянської держави. Згодом Винниченко занотує в «Що­
деннику»: «Відмовляючись від самостійництва, відмовля­
ючись цілком щиро, як протирічивого духові комуністично­
го устрою світу, я в той же час не можу відмовитися від
того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму,
від дійсної, справжньої, соціалістичної федерації рівних
і внутрішньосамостійних робітничо-селянських республік».
Вдруге вже Винниченко потрапляє в пастку декларова­
них справедливих принципів, які розмивалися в процесі їх
реалізації. Перший раз — коли виїздив до Петрограда
в складі делегації Центральної Ради для переговорів з
Тимчасовим урядом про надання автономії Україні у фе­
деративному союзі з Росією. Але такої згоди Тимчасовий
уряд не дав, навпаки, як писав Винниченко, «розбитий,
безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими
пальцями за «єдиную неделимую» власть і з тупою злістю
не пускає». Вдруге — коли прибув з Відня до Радянської
Росії і побачив на власні очі, що стихія «единонеделимого»
державного мислення не приймає ідеї федеративного со­
юзу рівних і самостійних його членів і що активно піджив­
люється з центру російський патріотизм, що найбільша
небезпека для революції криється в однопартійній системі,
яка вже морально деформує комуністів. Невипадково він
виступав за коаліційний уряд Радянської України. Обго­
ворюючи з міністром закордонних справ Угорської Ра­
дянської Республіки Бела Куном свою участь в українсь­
кому уряді і політичному житті, Винниченко виставляв дві
найголовніші вимоги: самостійність і суверенність Укра­
їнської Радянської Республіки і український національний
уряд у складі представників лівої фракції УСДРП (неза­
лежних) і лівих українських соціалістів-революціоне-
рів. По суті, він обстоював політичні права Української
комуністичної партії (боротьбистів), яка утворилася з лі­
вої течії українських соціалістів-революціонерів. Саме на
V з’їзді Української партії соціалістів-революціонерів 6—
8 березня 1919 р. була прийнята така назва: УПРС (кому-
ністів-боротьбистів). Але вже 6 серпня того ж року вони
об’єдналися з УСДРП (незалежних лівих) в нову партію,
яка дістала назву — Українська комуністична партія (бо­
14 ротьбистів) з лозунгом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».
Звичайно, Винниченко знав про злиття в єдину комуніс­
тичну партію двох організаційно оформлених течій ук­
раїнського комуністичного руху з метою організаційно-
ідеологічної консолідації комуністичних сил міста й села
України, як знав і про те, що боротьбистам не вдалося
увійти до складу Комінтерну на правах окремої секції. Не
вдалося тому, що в Москві — в центрі Виконавчого
Комітету III Комуністичного Інтернаціоналу — не були
зацікавлені в багатопартійній системі на Україні. Тому
в резолюціях Комінтерну, прийнятих у січні і лютому
1920 р., було піддано гострій критиці боротьбистів. Ду­
маю, Винниченко знав, що в центрі міжнародного робітни­
чого руху не схвалювалася політична концепція боротьбис­
тів «про необхідність конструювання України в окрему
Радянську Республіку як самостійного члена назріваючої
всесвітньої федерації Радянських Республік», обгрунтована
і обумовлена глибокою своєрідністю соціально-економічної
й національно-культурної структури України.
Українська комуністична партія (боротьбистів) змушена
була злитися з комуністичною партією (більшовиків) Ук­
раїни в березні 1920 року. Ленін вважав це злиття вели­
кою перемогою. І невипадково на X партз’їзді у березні
1921 р. проголошувалися декларації про історично зумов­
лену форму утвердження диктатури пролетаріату — полі­
тичне керівництво революційними процесами в країні
комуністичною партією як ідейно єдино спроможною,
консолідуючою і організуючою силою. Для цього обгрун­
тування був ефектно використаний Кронштадтський
бунт. На той час перестала існувати на Україні Українська
комуністична партія, поштовхом для організації якої був
VI з’їзд УСДРП (10—12 січня 1919 р.), на якому ліва
соціал-демократична течія цієї партії створила Українську
соціал-демократичну партію (незалежних). На установчо­
му з’їзді 20—25 січня 1920 р. незалежники затвердили
програму і назву — Українська комуністична партія. Ясна
річ, коли в програмі УКП був такий пункт: «Виходячи
з принципу самовизначення націй і вважаючи на власти­
вості, потреби й вимоги розвою українського господарсько­
го механізму для всестороннього і неустанного розвою
15 його продуктивних сил, У.К.П. підтримує незалежність
і самостійність економічного й політичного порядкування
Української Соціалістичної Радянської Республіки», то її
легальне існування мало бути короткочасним. Конгрес
III Комуністичного Інтернаціоналу на меморандум Ук­
раїнської комуністичної партії, в якому викладався істо­
ричний і політичний розвиток України, самої партії та її
ставлення до КП(б)У, на заяви і декларації УКП зреагу­
вав однозначно: 24 грудня 1920 р. була прийнята резолю­
ція про розпуск Української комуністичної партії.
Формування однопартійної системи на Україні згідно
з монополістичними рекомендаціями з Москви як центру
не лише комуністичного руху в країні, але й в міжнарод­
ному масштабі, по суті, зовсім не вивчена проблема, 1яка
є одним з головних ключів для встановлення причин
найбільшої трагедії XX ст. — сталінізму. На жаль, історик
Рой Медведев у своїй праці «К суду истории. Генезис
и последствия сталинизма» (Нью-Йорк, 1974) цієї
проблеми не торкається. Не досліджується політична си­
туація на Україні в 1918—1920 рр. і в праці А. Зиміна
«У истоков сталинизма. 1918—1923» (Париж, 1984). Пра­
вда, в обох працях згадується промовистий факт, який
багато що відкриває для розуміння національної політики
майбутнього диктатора. На засіданні Раднаркому РСФРР
З квітня 1918 р. під головуванням В. І. Леніна приймається
резолюція, в якій висловлюється захоплення у зв’язку з
постановою II Всеукраїнського з’їзду Рад про проголошен­
ня Української Народної Республіки самостійною федера­
тивною Радянською республікою. Але вже наступного
дня, 4 квітня, нарком у справах національностей РСФРР
Й. В. Сталін відбиває телеграму Радянському урядові
України: «Достаточно играть в правительство и республи­
ку, кажется, хватит, пора бросать игру…»
Згодом Сталін стане обережнішим, не висловлюватиме
так прямолінійно свою позицію з національного питання,
особливо тоді, коли політична ситуація в республіці буде
драматизуватися і центрові доведеться рахуватися з різ­
кою поляризацією політичних сил. Через те боротьба
більшовиків за владу на Україні була надто важкою. Тому
їхнє ставлення до інших політичних партій стало максима­
16 лістським, якщо не сказати точніше — ворожим, неприми­
ренним. Особливо тоді, коли політична влада була в їхніх
руках.
…Київ, 22 травня 1921 року. Великий зал Пролетарсько­
го будинку мистецтв переповнений. Розпочинається судо­
вий процес над членами Центрального Комітету Українсь­
кої партії соціалістів-революціонерів Всеволодом Голубо­
вичем, Назаром Петренком, Іваном Лизанівським, Іваном
Часником, Юрієм Ярославом, Григорієм Сиротенком, Юрі­
єм Скугар-Скварським і Сергієм Остапенком. Підсудні
обвинувачуються в тяжких злочинах проти робітників
і селян України, які вони заподіяли, перебуваючи в уряді
Центральної Ради, а саме: «з кінця 1917 р. брали на себе
ініціативу і вели жорстоку боротьбу проти робітників і
селян України і Росії за активною допомогою західноєв­
ропейського капіталу, закликаючи для повалення робітнй-
чо-селянської влади на Україні спочатку війська німець­
кого кайзера, а пізніше так званої Антанти, яка протя­
гом означеного вище часу, а також і навесні 1920 р. бу­
ла ідейною опорою так званої Української Народної Рес­
публіки в її зовнішній і внутрішній політиці, піднімали
протягом 1919 р. бандитсько-повстанський рух в тилу
Радянської України і не переставали його підтримувати
в 1920 році». і
Думаю, настане час, і відкриються справжні заміри тих,
хто судив, і справжня вина тих, кого судили. Важливо,
кого судили. Не так за що, як кого. І чому? Головна
постать на процесі — Всеволод Голубович, колишній пре-
м’єр-міністр Центральної Ради, член ЦК Української пар­
тії соціалістів-революціонерів, колишній редактор Цен­
трального органу партії. За ним — голова Центрального
повстанського комітету, голова ЦК Української партії
соціалістів-революціонерів Назар Петренко. Далі і Лиза-
нівський Іван, і Часник Іван, і Ярослав Юрій — всі вони
активні члени ЦК Української партії соціалістів-револю-
ціонерів. Інші підсудні — члени уряду УНР. Таким чином,
існування партії, яка не підтримувала політику партії
більшовиків, було поставлено під сумнів, вірніше — під
заборону. І хоча в останньому слові Всеволод Голубович
сказав, що Українська партія соціалістів-революціонерів
17 визнала за необхідне працювати разом з Радянською вла­
дою і твердо і щиро стала на цей шлях, ніхто не збирався
в це вірити, бо було наперед визначено, що є «історичною
помилкою саме існування такої безпаспортної партії, у
якої немає ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього».
По суті, це була перша легальна, так би мовити, закон­
на, а саме — формально обгрунтована спроба закріпити
однопартійну політичну систему.
Зрозуміло, ситуація на Україні в 1921 р. була склад­
ною. Але не настільки, щоб остаточно не розібратися із
своїми політичними опонентами. Трохи забувся повстансь­
кий рух під керівництвом отамана Григор’єва, начдива
Нестора Махно, якого розстріляли в липні 1919 року. Вда­
лося приборкати бунтівливого генерала-хорунжого Юрка
Тютюнника, розсіяти махновські загони, а самого батька
вигнати на румунський берег. Одним словом, настала пора
«вибивати із сідла» своїх політичних противників, незва­
жаючи й на те, що ці партії з волі Комінтерну офіційно не
існували, а їхні члени готові були брати участь у будів­
ництві Радянської України. Тим більше мав місце такий
прецедент: відразу після Жовтневої революції Радянський
уряд був реорганізований у двопартійний — в коаліцію
більшовиків і лівих есерів. Правда, у березні 1918 р. ліві
есери вийшли з уряду, хоча залишалися в місцевих орга­
нах влади. Після липневого повстання лівих есерів полі­
тичний компас у країні твердо показував у бік РКП(б),
тому й закономірно, що на XI з’їзді більшовицької партії
навесні 1922 р. було відзначено: «Російська комуністична
партія залишилася єдиною легальною політичною партією
в країні».
Київський процес над членами Центрального Комітету
Української партії соціалістів-революціонерів якраз і роз­
чищав дорогу до однопартійної політичної системи. ЦК
КП(б)У, під грифом якого і було видано стенографічний
звіт про цей судовий процес, був зацікавлений в тому, щоб
передусім ліквідувати саме партію, а не її керівництво. То­
му за щире каяття, а також беручи до уваги «могутність
і велич революційного руху нашого часу, міцність радянсь­
кого руху на Україні», Надзвичайний революційний трибу­
нал виніс рішення застосувати до частини засуджених
18 амністію, оголошену V Всеукраїнським з’їздом Рад, а
решті знизити термін ув’язнення до 5 років. Згодом
дехто з них буде достроково звільнений і працюватиме
в установах і закладах Радянської України, але до пори,
до часу.
Однопартійна політична система в Росії не була введена
Жовтневою революцією. У жодному творі і виступі Леніна,
у жодному дореволюційному програмному документі біль­
шовицької партії ми не знайдемо нічого про обов’язковий
і наперед визначений «однопартійний політичний лад сус­
пільства диктатури пролетаріату і суспільства соціалізму».
Але це було до революції. Правда, майже до кінця
1918 р. в багатьох Радах ще працювали фракції меншови­
ків, правих есерів та деяких інших партій, діяльність яких
була тимчасово заборонена ВЦВК РСФРР у зв’язку з за­
гостренням громадянської війни. Наприкінці 1919 р. опо­
зиційні партії були знову легалізовані, проіснували вони до
Кронштадтського заколоту.
Добиваючись ідейної єдності шляхом партійних чисток
і знищення опозиції, а також досягнення моральної чисто­
ти своїх рядів, комуністична партія утверджувала організа­
ційну єдність методами демократичного централізму, який
поступово, в процесі перетворення партії в урядову пе­
рероджувався в бюрократичний централізм. Не менш важ­
ливим завданням для партії, ніж боротьба з опозицією,
була проблема морального оздоровлення, очищення її
рядів від різного роду кар’єристів, пристосуванців, декласо­
ваних елементів, авантюристів, бандитів. Ця складна внут­
ріпартійна ситуація всебічно проаналізована у «Звіті про
роботу ЦК за період від IX до X партійного з’їзду», а та­
кож на IX Всеросійській партконференції у вересні
1920 р., на якій з доповіддю «Про оздоровлення партії»
виступив Г. Зінов’єв. По суті, під удар була поставлена
організаційна єдність партії в однопартійній системі. На
цю ідейно-моральну кризу партії в умовах навального її
«захоплення» з метою досягнення кар’єри, матеріальних
благ, престижного статусу в суспільстві література зреагу­
вала блискавично.
У сатиричній повісті «Іван Іванович» М. Хвильовий
саркастично висміяв переляк нових буржуїв від партії типу
19 хитренького пристосуванця Івана Івановича, який був ура­
жений до сліз повідомленням в газеті про чистку в партії.
У 1926 р. Павло Тичина у вірші «До кого говорить?»
висловив свою тривогу за майбутнє розтерзаної України.
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
я задихаюся, я гину.
Я покажу такії речі
в однокласовій ворожнечі,
я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми б знали, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії… (Брати).
Повальна ідеологічна «окупація свідомості» не оминула
талановитого Павла Тичину. Але він, як і багато інших
українських інтелігентів, передчував це повсюдне насильне
прищеплення ідеологічної вакцини і в антистрофі до стро­
фи «Купіль» метафорично висловив цю декретовану полі-
тизацію творчого мислення і суспільного буття людини.
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є
революція.
Орел. Тризубець. Серп і Молот… І кожне виступає
як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Д орел ос я Тичині повсякчасно «цілувати пантофлю» но-
воявленого «властителя дум», і це оібернулося для поета
творчою кризою. Тичину не репресували, його не зарахува­
ли до численних націоналістичних терористичних організа­
цій, які плодилися з волі НКВС. Залишили для оспівуван­
20 ня величі і геніальності Сталіна і витворюваної ним
тоталітарної системи. Зате сотні,, тисячі інших письменни­
ків, учених, політичних і державних діячів, військових,
робітників, учителів, селян йшли з життя, не в змозі
збагнути всього абсурду звинувачень і фальші декла­
рацій. Одні змушені були визнавати провину, інші бун­
тували, противилися, прагнули довести свою правоту —
даремно.
Не визнав себе учасником «націоналістично-терористич­
ної групи професора Миколи Зерова» вчений-літературо-
знавець, поет і перекладач Михайло Драй-Хмара. Не ви­
знав, але все одно прирік себе на смерть від холоду
і фізичного виснаження на Колимі 19 січня 1939 року. Чи
передрікав він, яку долю «обіцяє» йому новий лад, який
будувався на абсолюті одних ідей і принципів та катего­
ричному несприйнятті інших, відмінних ідей і концепцій?
26 січня 1928 р. Михайло Драй-Хмара занотував у «Що­
деннику»: «Але часи, часи! Щоб ніякісінької тобі опозиції
не було! Щоб ніхто й не посмів не те, щоб друкувати
вільне слово, а навіть думати вільно! Для чого ж напружу­
вати зголоднілі мізки, коли є готова система думання
й філософування? Відкривай книжку Карла Маркса й чи­
тай, учись аж досхочу — справи вистачить на всіх».
Справді, про яке вільне друковане слово могла йти мова,
коли за вільнодумство засуджували. На сфабрикованому
процесі над членами міфічної «Спілки визволення Ук­
раїни» звинувачували в контрреволюційній діяльності і до­
ньку видатного українського письменника Михайла рга-
рицького, подругу Лесі Українки, письменницю Людмилу
Старицьку-Черняхівську. Вона не визнала себе винною. На
допитах чітко стверджувала, що законів не порушувала,
виконувала всі настанови державних органів, але не
приховувала, що деякі принципи політики Радянської вла­
ди не відповідають її ідеалові.
Важко сьогодні з’ясувати, чому більшість підсудних по
справі СВУ визнали свою провину, хоча пояснення дослід­
ників цього сфальсифікованого процесу переконливі. Що­
денникові записи відомого літературознавця, академіка
АН УСРР С. Єфремова, чесної і мужньої людини, свідчать
про те, що цей судовий фарс підготували і вчинили керів­
21 ники партії і уряду республіки С. Косіор, П. Любчен-
ко, що до цькування незалежно мислячих учених був
причетний М. Скрипник. Знали, що готували, знали, що
звинувачували українську інтелігенцію в тому, в чому вона
не завинила перед своїм народом, але творили чорну
несправедливість, аби догодити центру, втішити, порадува­
ти Сталіна. Психоз переслідування інакомислячих творив­
ся послідовно, кампаніями у пресі, трансляцією по ра­
діо. Це був суд над переконаннями, суд над думками, які
потрібно було знищити разом з їхніми творцями, суд
над свідомістю, яка не поспішала приймати ідеологічну
окупацію.
Після «Шахтинської справи» процес СВУ був найгучні-
шим, найчисельнішим. Незабаром буде справа «Промпар-
тії», але на той час Україна вже заявила про себе судо­
вим переслідуванням гуманітарної інтелігенції. Ця кривава
веремія гоніння на літераторів і вчених набиратиме дедалі
більших обертів, і хто знає, скільки культурних цінностей
було втрачено внаслідок цих репресій.
Ми лише наближаємося до прихованої, забутої культур­
ної спадщини українського народу. Наближаємося і,
вражені, здивовані, захоплені та пригнічені, готові зупи­
нитися в нерішучості перед неосяжним розмахом на­
ших трагічних втрат і наших великих духовних над­
бань, повністю не виявлених через передчасну загибель
творців.
Та зупинятися на досягнутому не маємо ні морального,
ні громадянського права. Навпаки, повинні прискорити
крок, подвоїти, ні! — удесятерити наші зусилля для того,
щоб підняти з темних, замулених криниць насильного
забуття національні скарби. Можливо, згодом внаслідок
вдумливого, аналітичного аналізу, без надмірного емоцій­
ного переживання буде складений реєстр нашої літератур­
ної спадщини. І хоч значна частина забутого не претенду­
ватиме на високі епітети — не ввійде до хрестоматій
і шкільних та вузівських підручників, але для того щоб
оцінити те, що десятиріччями приховувалося від народу,
треба бачити його, треба просто прочитати. І не лише
спеціалістам. Хай широке коло читачів на Україні та за її
22 межами творить чесний суд. Цілісна картина історії ук­
раїнської літератури поступово і послідовно відтворюєть­
ся. Відтворюється, але повільно.
Мабуть, жодна культура світу за всю багатовікову істо­
рію людства не зазнавала такого методичного, жорстокого,
цілеспрямованого винищення. Особливо коли зважати на
те, що українська національна культура ніколи не мала
сприятливих умов для свого розвитку. І якщо навіть
називати 20-ті роки періодом національного відродження,
то слід при цьому зробити суттєві застереження. Хіба
розстріл ЧК в 1921 р. одного з найяскравіших предтеч
ритмічного вираження музичного принципу світу Грицька
Чупринки не засвідчив, що відродження людини і нації як
духовної субстанції не є визначальним для нової політич­
ної системи? І це особливо трагічно усвідомлювати, коли
за рік до знищення Чупринки Павло Тичина у своїх
«Замість сонетів і октав» закличе: «Приставайте до партії,
де на людину дивляться як на скарб світовий і де всіі як
один проти кари на смерть».
Думаю, нам доведеться ще проаналізувати, чому вини­
щення інтелігенції розпочалося саме з сфери науки. Ма­
буть, тому, що вони, вчені, мислителі, найкраще підходили
для витворення штучних контрреволюційних організа­
цій. Для академіка С. Єфремова придумали СВУ, для
М. Гру шевського — «Український національний центр»,
для М. Зерова — «контрреволюційну націоналістичну орга­
нізацію професора Миколи Зерова»… Та головною причи­
ною для проведення репресій було те, що наукова інтелі­
генція була пов’язана з політичними процесами 1917—
1919 років. У неї була система, була основа для аналітич­
них роздумів і логічних висновків. Правда, вона захоплено
сприйняла деформації ідеалів та емоційно зреагувала на
проголошену стерильну чистоту ідей та форм їх реаліза­
ції. «Ми одразу, без вагання, без торгування, повірили
в революцію»,— свідчить у «Відродженні нації» Володимир
Винниченко. І далі: «Що ж до самостійності, то вважали
небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона
могла розбити революційні сили всієї Росії».
Але поети тверезіли швидше, ніж політики.
23 Один із кращих українських поетів-символістів Яків
Савченко писав:
Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:
— Один між трупами піду.
Вгорі Червоний Ворон кряче
На кров. На бурю. На біду.

Згадка про символізм тут невипадкова, оскільки симво­
лізм свої корені заглиблює в кінець XIX ст. і цим самим
засвідчує, що новий етап української літератури — нової
літератури XX ст.— слід відраховувати не з 1917 р. а,
принаймні, з початку століття, яке ознаменоване іменами
Лесі Українки і Михайла Коцюбинського. Символізм чітко
проголосив своє кредо: «Творчий індивідуум тільки тоді
може творити, коли визнає себе істотою вищою над
колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки
почуває національну з ним спорідненість».
Чому це так важливо? Тому, що цим проголошується
свобода творчої індивідуальності, свобода мистецького са­
мовияву, заглибленого в національну духовність. І хай не
насторожує активна революційна фраза в творчості сим­
волістів. Ця фраза гримить, пружинить, яскраво видзво­
нює і в поезії футуристів. Та головне, що вони, символіс­
ти, футуристи, конструктивні динамісти, особливо — не­
давні неоромантики, обстоювали права на свободу само­
вияву, на збереження себе як творчої індивідуальності
навіть у координатах тих ідеологічних настанов, які були
прийняті з сліпою довірою, «на слово». Інша справа —
неокласики, які не декларували ідеологічних постулатів,
але твердо обстоювали свої позиції, добиваючись засвоєн­
ня кращих зразків світової літератури, підвищення літера­
турної техніки і витворення своїх — національних — на
цій основі мистецьких форм. Одним словом, створювалася
атмосфера приручення усіх тих художників, які повірили
в свободу творчості і розбіглися по «своїх» угрупованнях,
організаціях, друкованих органах. А треба було збирати їх
під одну «шапку», треба було прив’язувати ідеологічним
ланцюгом до одного «обіднього столу». Чи могли всі во­
ни — горді, незалежні, бунтівливі, замріяні в незалежне
24 від Москви національне мистецтво — мирно сидіти за
єдиним «обіднім столом», коли багатьом з них ідеологічне
меню не подобалося. Ні, вони намагалися його сприйняти,
перетравити, тобто оспівати, возвеличити, естетично ос­
воїти і оформити, але реальне життя зримо показувало,
що ці плоди не виросли органічно з національної історії,
що ці ідеологічні зерна не проростають щедро і мирно, що
врожаї не колосяться буйно.
Не випадково щоденник С. Єфремова фігурував, на
судовому процесі як компрометуючий матеріал, бо «власть
імущі» хотіли знати, що ж насправді думає вчений, ми­
тець. Це означає, що ідеологічні контролери усвідомлюва­
ли розбіжність між лозунгами, деклараціями, планами
і реальною практикою.
Знищувалися найталановитіші, творчо продуктивні, неза­
лежно мислячі; обривалися на злеті життя — розривалися
золоті нитки духовної спадкоємності національної науки
і культури, свавільно гасилася енергія вільної творчості.
«Червоний Ворон» накликав крові та бід стільки, що
важко донедавна було й уявити, скільки безневинно загуб­
лено талантів, яка величезна духовна енергія таїлася
в творчості репресованих і забутих митців. Зараз дуже
часто з’являються в журналах і газетах, у республікансь­
ких видавництвах невідомі до цього часу твори Миколи
Хвильового і Володимира Винниченка, Євгена Плужника
і Юліана Опільського, Катрі Гриневичівни і Марка Вороно­
го, Валер’яна Підмогильного і Миколи Куліша, Дмитра
Фальківського і Григорія Косинки, Пантелеймона Куліша
і Лесі Українки, Остапа Вишні і Олександра Олеся,
Григорія Чупринки і Романа Купчинського, Олега Ольжи-
ча і Олени Теліги, Святослава Гардинського і Михайла
Драй-Хмари, Євгена Маланюка і Сергія Єфремова…
Радісно, що цей перелік буде продовжуватися, але треба
визнати, що список імен тих письменників, до творчої
спадщини яких ще не доходять наші руки, буде вражаюче
великим. Якщо обмежитися лише XX ст., то тут роботи
непочатий край. Бо проблема полягає не лише в грома­
дянській реабілітації того чи іншого письменника, а пе­
редусім у відновленні, вірніше відтворенні справжньої істо­
рії українського народу, у лиховісні політичні смерчі якої
25 потрапили десятки і сотні митців. Хоча розвиток літерату­
ри і мистецтва йде за своїми специфічними законами, та
все-таки революційні події 1917—1919 рр. кардинально
вплинули на культурний розвиток українського народу.
Правда, в цей крутий в історичному розвої національ­
ної культури поворот, розпочатий в кінці XIX — на почат­
ку XX ст., творилася могутня основа, на якій вибудовував­
ся, всупереч валуєвським та емським заборонам і обме­
женням, храм української національної культури. Та чи
уявляємо ми той обсяг роботи, який здійснили українські
культурні і наукові діячі на переломі XX століття? Пе­
реконаний, що ні, бо не може скластися цілісна картина
культурного процесу, якщо роль одних звеличувати, а ін­
ших — зменшувати, а то й взагалі ігнорувати.
У березні 1918 р. окрилений ідеями революції П. Тичи­
на геніально, трагічно передрік:
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Він був не одиноким у своїй вірі в революцію і творив
в ім’я неї. І не лише в ім’я революції соціальної, яка
гігантським плугом переорювала ненависні нерівності, але
й революції духовної, національної, що воскресила дух
народу, підняла його над світом гніту і несправедливості
і відкрила простори для національної стихії, яку так важко
було спрямувати в русло державного і культурного будів­
ництва. Надто довго був закутий дух народу, тому з вели­
чезною вибуховою енергією він і піднявся над численною
кількістю першорядних проблем і суперечностей поре-
волюційного національно-державного відродження. Гірко
і боляче усвідомлювати, що цей, за словами Тичини,
«невгасимий Огонь Прекрасний» національного оновлення
незабаром буде насильницькими методами впокорюватися,
гаситися, заганятися вглиб.
Нелегко давалося сталінському репресивному молохові
це впокорення духу, свободи мислення, міфологізація
свідомості. Розуміючи неможливість повної ідеологічної
«окупації» свідомості, сталінщина зверталася до єдиного
26 надійного засобу — фізичного знищення творця, людини,
мислителя. І ці горді, чесні, ці інакомислячі лягали на
скривавлений переліг у час, за словами Євгена Плужника,
жорстокий «і весь в крові», шепочучи німіючими устами:
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстали в безсмертній миті,
Всім
їм
— ОСАННА!

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.