Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ВОЛОДИМИР БОРЕЙКО, ДМИТРО ТАБАЧНИК — ТРАГЕДІЯ В АСКАНІЇ-НОВІЙ

Хтось із великих слушно відзначив: чим подія цікавіша
для історії, тим вона сумніша для сучасника. Лякаюча,
але, мабуть, незаперечна істина. З точки зору історика-
дослідника сталінська епоха, величезний за масштабами
і наслідками соціальний експеримент над цілим сус­
пільством, над всією країною,— надзвичайно складний,
неосяжний для роздумів і гіпотез період. Але з точки зору
сучасників, що потрапили у страшні жорна всесильної і, як
виявилося, вкрай недосконалої сталінської системи, котра
будувалася малописьменними конструкторами-фанатика-
ми,— що може бути жахливіше? Що може бути гіршим
від того, ніж усвідомлювати: життя твоє, друзів, ще десят­
ків тисяч і мільйонів людей, цілих поколінь минуло марно,
у якійсь дикунській гонитві за соціально-політичними при­
марами.
Сталінська епоха стала незбагненною трагедією радя­
нських людей всіх, без винятку, професій, всіх регіонів
країни, всіх соціальних верств суспільства. Бо жили вони
в умовах справжнього геноциду, що відчувався з кож­
ним роком дедалі сильніше і сильніше. Не винятком були
у ті часи і люди науки. Адже чимало хрестів — і цвинтар­
них, і цензурних, і моральних — обірвали у ті часи творчу,
53 наукову, життєву кар’єру багатьох видатних українських
учених. Особливих втрат зазнали вони від масових ста­
лінських репресій у довоєнні роки, коли кожна людина
втрачала найголовніше своє право і найцінніше багат­
ство — право на життя.
Жорстокі випробування не обминули й долю визначного
вченого, професора Володимира Володимировича Станчин-
ського — фундатора науки про екологію,— одного з тих,
хто безвинно постраждав, хто був розтоптаний чобітьми
«батька народів» та його посіпак. Американські дослідни­
ки, фахівці-екологи вважають, що за широтою наукових
і діапазоном творчих інтересів, геніальністю ідей та розро­
бок він міг би зрівнятися з всесвітньовідомим радянським
біологом — академіком Миколою Вавіловим. Але у нас
поки що ім’я Володимира Станчинського не знають навіть
студенти біологічних факультетів.
А його наукова діяльність була щільно пов’язана з фор­
постом вітчизняної екології, першим українським заповід­
ником Асканія-Нова, який заснував у 80-х роках минулого
століття багатий та освічений меценат і мандрівник барон
Фрідріх фон Фальц-Фейн. Ще до революції тут була зібра­
на велика кількість рідкісних і унікальних видів тварин,
збережено від землекористування просторий масив первіс­
ного «Дикого поля». Ботанік І. Пачоський проводив саме
тут перші грунтовні досліди, у незайманому південному
степу.
У лиху годину громадянської війни відомий мандрівник
П. Козлов, соратник генерала М. Пржевальського, за
велінням серця поспішив до Асканії, намагаючись врятува­
ти її від розграбування. На жаль, це йому не вдалося. Ма­
хновців заступили розгнуздані «батьки» отамана Гри-
гор’єва, того в свою чергу замінила вільна кулеметна
команда матроса Забіри. Бували червоні та білі, зелені та
жовто-блакитні. І всі, без винятку, будемо справедливі,
займалися розбоєм — стріляли у диких коней Пржевальсь­
кого, полювали на страусів, розкрадали безцінні музейні
експонати. У «набутті» майна особливу спритність виявили
хазяйновиті вояки з петлюрівських частин.
Історія донесла до нас ім’я заступника і шанувальника
заповідника — робітника-машиніста Петра Кучерова, голо­
54 ви першої повітової Ради, який разом з П. Козловим
на волосному з’їзді в Олешках (нині — м. Цюрупинськ)
добився-таки розпорядження народної влади про Аска-
нію: «Заповідну землю не ділити, а охороняти як культур­
ну спадщину». А вже 1 квітня 1919 р. головою уряду
Радянської України X. Г. Раковеьким був підписаний спе­
ціальний декрет про оголошення Асканії «народним пар­
ком».
Залікувавши рани, заподіяні лихоліттями війни, Асканія
поступово ставала великою науковою установою. Особли­
вий її розквіт почався з весни 1929 р., коли наукову
частину заповідника очолив професор В. В. Станч^нсь-
кий. Прекрасний організатор, гнучкий адміністратор, тала­
новитий вчений, а головне — людина, безмежно закохана
у свою справу, він швидко встановлює контакти з місцеви­
ми радянськими органами, знаходить розуміння й підтрим­
ку в Наркомземі України та Наркомосі, в Українській
сільськогосподарській академії.
Тут, у неосяжних південних степах республіки, разом
з молодими, творчими кадрами Станчинський вперше в
країні починає широко проводити біоценологічні та еко­
логічні досліди. Наукові біографії майбутніх відомих уче­
них, зокрема академіка Н. Нечаєвої, докторів наук Є. Во­
ронцова, С. Медведева, М. Шалити, починалися саме в і Ас­
канії.
Станчинський активно займається не тільки науковою
роботою, а й бере участь у громадському житті. Він
започаткував і редагував «Журнал екології та біоценоло­
гії», передплатники якого встигли отримати, на жаль, лише
перший номер, був ініціатором скликання і головою оргко­
мітету Другого Всесоюзного з’їзду по охороні природи, що
мав зібратися в Асканії-Новій. Чимало зусиль доклав
Станчинський, щоб провести у Харкові Всесоюзний з’їзд
зоологів, анатомів та гістологів, де Володимир Володими­
рович очолював кафедру зоології на біологічному факуль­
теті університетуг де створив розгалужену стаціонарну
аспірантуру. Проте всім цим прекрасним творчим починан­
ням вченого так і не судилося здійснитися.
Перед нами старі, з трохи потертими картонними палі­
турками теки — зверху грифи «Цілком таємно» і «Зберіга­
55 ти довічно». Судова справа № 208744, у пожовклих сто­
рінках якої людська доля, людська трагедія професора
Станчинського і його дітища — заповідника Асканія-Нова
та колективу дослідників.
«Час усе бачить, усе чує і все розкриває»,— підмітив
Софокл. Майже через шістдесят років дійшла черга і до
цієї справи. Три великих томи з червоно-брудними палі­
турками, в яких ордери на арешт, довідки, оперативні
матеріали, наклепи, протоколи допитів, постанови про
ув’язнення і звільнення. У трьох томах — чотири до­
лі. Розкриваємо перший том.
…«Місто Харків, 1933 р., листопад, 9 дня. Я, оперупов-
новажений ЕКУ ДПУ УСРР Гогенбергер, розглянувши
матеріали по звинуваченню гр. Станчинського В. В. у зло­
чинах, передбачених ст. 54, пп. 7, 11 КК УСРР і вираже­
них у тому, що він був одним із керівників к-р (контрре­
волюційної.— Авт.) шкідницької повстанської організації
у держзаповіднику Асканія-Нова та інших місцях Ра­
дянського Союзу; зазначена організація мала на меті
збройне повалення Радянської влади.
Станчинський вербував нових членів к-р шкідницької
організації, проводив контрреволюційну пропаганду, роз­
робляв методи підривної діяльності організації, підтриму­
вав зв’язок з її московським центром».
Професора Станчинського заарештували у Харкові 6 ли­
стопада 1933 р. і на перший допит повели лише через
тиждень — 13-го. А шість діб він просто пронудьгував
серед кримінальників.
З Голої Пристані привозять ще одного «повстанця» —
літнього директора Приморських заповідників Олександра
Олексійовича Шуммера. З Москви у столипінському вагоні
прибуває Костянтин Борисович Фортунатов і через
день — Микола Олександрович Мешецький; вони раніше
працювали в Асканії. Крім того, в самому заповіднику
заарештовують ще 15 вчених. А у Харкові — відомого
ботаніка, професора Олександра Алоізовича Янату. Через
кілька тижнів у Москві — Франца Шиллінгера.
ДПУ ліпило «змову», вигадуючи «змовників». Всі зааре­
штовані — активісти охорони природи, котрі організували
багато радянських заповідників. Більшість з них вже були
56 або ще могли стати відомими екологами, але «лицарів
кинджала» це не зупинило.
В одному з томів є схема, яка свідчить про те, що
зусиллями ДПУ «повстанська організація», виявляється,
мала своїх людей не тільки в академічних інститутах
Москви, Ленінграда, Києва і Харкова, а й у німецькому
посольстві та за кордоном. Її «бойовики» групувалися
в Асканії-Новій, Кончі-Заспі під Києвом, у Кримському
заповіднику, Голій Пристані та інших заповідних міс­
цях. Під тортурами і тиском слідчих Станчинський, Фор-
тунатов і ІЇІуммер «зізналися» у своїй «злочинній діяль­
ності», назвали нові прізвища членів організації. Мешець-
кий не визнав себе винним ні в чому. Його, як і Шуммера,
за недостатністю доказів навесні 1934 р. змушені були
звільнити. Станчинського засудили до 5 років ув’язнен­
ня, Фортунатова — до 10 років.
Так, професор В. В. Станчинський згодився стати «ке­
рівником повстанської організації», що мала добре розга­
лужену мережу в багатьох заповідниках країни. До речі,
основний наголос слідчі робили на заповідних ділянках на
Чорному, Азовському морях та Кримському півостро­
ві. Вони повинні були стати першими плацдармами для
«майбутньої інтервенції». Сьогодні все це брудне і мало­
письменне вариво бридко й огидно навіть читати, мото­
рошно думати, що всьому цьому могли вірити. Але саме
такими вигадками примітивні невігласи з ДПУ пояснюва­
ли численні орнітологічні спостереження вчених на Обі-
точній і Білосарайських косах, острові Чурюк: майбутні
«повстанці» нібито займалися фотографуванням берегів,
визначали глибини заток і бухт для проходження кораблів
імперіалістичного десанту. А в київському заповіднику
Кончі-Заспі кувалися «бойовики» для перекидання у
степ. Та й самі заповідники, як вважали працівники
органів ДПУ, були вибрані зовсім недаремно: місця незай­
мані, далеко від великих міст, охороняються єгерями, від
стороннього ока приховані. І люди з таким рівнем мислен­
ня визначали долю провідних вчених. Але ж як визначали!
І з яким завзяттям! Вони ж і малювали протоколи. А вихо­
дячи з протоколів допитів, члени організації Станчинсько­
го, виявляється, мали наполеонівські «повстанські» плани:
57 встановили тісний зв’язок з відомим мандрівником, акаде­
міком П. Козловим, академіком А. Соколовським, заручи­
лися активною підтримкою «контрреволюціонера» пись­
менника Остапа Вишні, народного комісара фінансів Ук­
раїни М. Полоза, готували до повстання загони ВУСМР —
Всеукраїнської спілки мисливців та рибалок, намагалися
організувати замах на Молотова й Ворошилова.
Звичайно, сьогодні у жодної психічно нормальної лю­
дини немає сумніву в повній абсурдності подібних сфаб­
рикованих «зізнань» та «свідчень». Але, на жаль, у
30-ті роки на все це суспільство, запаморочене неба­
ченим, параноїдальним синдромом ворогоманії, дивило­
ся зовсім іншими очима. На запитання слідчого про
озброєння Станчинський відповів, що в одному з став­
ків Асканії-Нової ним начебто затоплена гармата і що
в нього вдома, на горищі, захована рушниця-берданка
й патрони. Що могло змусити професора говорити так,
ми здогадуємося. Сумніше, що все це сприймалося
всерйоз.
У січні 1933 р. в Москві пройшов перший (і, на жаль,
останній) з’їзд по охороні природи СРСР. На слідстві про
нього згадувалося лише як про збіговисько контрреволю­
ціонерів, де заправляли Яната, Станчинський, Фортунатов
і Шиллінгер. Оскільки всі вони були професорами, один із
надзвичайно спритних і «політично підкованих» газетярів
назвав цей з’їзд зовсім у дусі сталінських часів — «збора­
ми академіко-бандитів, що мріють знищити нашу Батьків­
щину». Після таких публікацій у центральній пресі про яку
наукову діяльність,, про які дослідження можна було вести
мову? І ще до суду Станчинського зламали морально.
Ще більше постраждав заарештований у Москві і кон­
войований у Харків Костянтин Фортунатов. В його біогра­
фії знайшовся момент, за який одразу ж вхопилися слідчі-
катюги: член партії есерів, та ще й воював проти червоних
під Самарою. Вони не хотіли брати до уваги, що той же
Фортунатов ще і герой боїв на Червоній Прєсні у 1905 p.,
що він був поранений в боях першої російської революції.
А пізніше, у громадянську війну, командував у Будьонного
кавалерійським полком, вступив на фронті у партію біль­
шовиків, відбудовував Асканію-Нову, створював Примо­
58 рські заповідники, що його перу належав ряд надзвичайно
цікавих, світового рівня наукових праць по схрещуванню
тварин.
Фортунатов в руках слідчих відразу став другим «керів­
ником» повстанської організації. До речі, яка іронія долі:
у 1928 р. Асканію відвідав шеф ДПУ УСРР і член Політ-
бюро ЦК КП(б)У В. А. Балицький, і саме К. Б. Фортуна­
тов показував йому заповідник.
Після арешту В. В. Станчинського та його учнів, співро­
бітників у Асканії-Новій, як і в інших заповідниках,
практично нікому було займатися проблемами екології,
орнітології та охорони природи. Та й особливого бажання,
мабуть, не виникало. Ну, хто ж поїде до експедиції,
усвідомлюючи, що потім за це можуть звинуватити у під­
готовці плацдарму для іноземного десанту?
Всі лабораторії вчених були закриті, наукові колективи
розформовані, а відверто кажучи — розігнані, набрані кни­
ги та статті розсипані, з’їзди відмінені. А наш славетний
український заповідник Асканія-Нова, відомий в усьому
світі, перетворився на другорядну ферму для розведення
свиней та овець. Чим, власне кажучи, залишився він і до
цього часу.
Минуло кілька років. По-різному склалася доля безвин­
но репресованих асканійців. Професор О. А. Яната заги­
нув на Соловках, ентомолог С. П. Медведев, довгий час
поневіряючись, як спецпереселенець, вже після війни
врешті-решт повернувся до Харківського державного уні­
верситету, де, ставши доктором біологічних наук, професо­
ром, очолив кафедру ентомології. К. Б. Фортунатов потра­
пив на 10 років у виправно-трудові табори в Казахстані,
де, мабуть, невдовзі і помер. Такий же строк відсидів і за­
відуючий зоопарком Асканії-Нової О. П. Гуналі. Але був
фізично дуже витривалий, загартований — тож і вижив.
Останні роки жив у Запоріжжі, допомагав боротися за
збереження заповідної цілини та коней Пржевальського у
Асканії-Новій. Помер він зовсім недавно.
Як показують матеріали слідства, професору Станчинсь-
кому ще пощастило. Відсидівши в харківській тюрмі до
липня 1934 р., він як спеціаліст-зоотехнік* швидко знадо­
бився і був направлений до Одеської області у радгосп-
59 санаторій імені все того ж В. А. Балицького (отака буває
іронія долі), що на станції Роздільна. Працював завзято
і без перекурів. За самовідданість ДПУ трохи послабив
умови режиму. Ніби знущаючись над вченим і демон­
струючи йому свою всевладність, начальство у травні
1935 р. визнало, за підсумками змагання, професора Стан-
чинського кращим ударником праці серед ув’язнених. Він
був нагороджений грамотою місцевого відділу ДПУ. Біль­
ше того — Володимиру Володимировичу дозволили навіть
займатися наукою. Життя вченого розширилося за межі
радгоспу — професор швидко підготував до друку дві кни­
ги по екології та ще курс зоогеографії для студентів
університетів. Працював по чотирнадцять годин на до­
бу. А 4 травня 1936 р. Станчинський був достроково
звільнений. Повідомлення про його звільнення підписане
навіть трохи пізніше — 10 травня.
Тривалий час учений ніде не міг влаштуватися на
роботу — боялися брати. Допоміг випадок. Якось він зус­
трівся із своїм старим знайомим Г. П. Граве, який працю­
вав директором. Центрального лісового заповідника. Той
і взяв його до себе завідуючим науковою частиною.
Здавалося б, усе позаду. Можна знову продовжувати
перервану роботу, мовби друге дихання з’явилося у профе­
сора. Учений створює творчий молодіжний колектив, почи­
нає екологічні дослідження, навколо нього з’являються
учні, друзі.
На В. В. Станчинського звертають увагу. Він стає по­
стійним учасником пленумів Комітету по заповідниках;
у науковому збірнику Комітету часто друкуються його
праці. Разом з професором Д. Кашкаровим він видає
«Курс зоології хребетних». Кількість наукових праць при­
рододослідника перевищує вісімдесят.
Та роботу знову довелося припинити. Розпочалася Вели­
ка Вітчизняна війна. У книзі «Видатні вітчизняні зоологи»,
виданій 1960 р., відомий київський зоолог, професор уні­
верситету Б. М. Мазурмович пише: «На початку Великої
Вітчизняної війни, коли фронт наблизився до кордонів
Смоленщини, В. В. Станчинський виїхав до Вологди, де
і помер у 1942 році».
Однак все було не зовсім так. У слідчих матеріалах
60 є неспростовна інформація, що вже у серпні 1940 р. з
Києва у Нелідовське районне відділення НКВС, який був
куратором Центрального лісового заповідника, що на Смо-
ленщині, спецпоштою відправлені всі три томи справи
№ 208744 для ознайомлення. Чия то була ініціатива,
сьогодні важко сказати. Швидше за все місцеві органи
НКВС були зобов’язані знайомитися з матеріалами на
людей, які відсиділи строк покарання і проживали у підпо­
рядкованому районі.
Природно, що коли почалася війна, В. В. Станчинського,
як колишнього «керівника» контрреволюційної повстансь­
кої організації, до того ж і як такого, що «мав» зв’язки із
фашистською Німеччиною, не могли не заарештувати. Це
і трапилося в ніч з 28 на 29 червня 1941 року. Відомо, що
1 вересня 1941 р. вже з вологодської в’язниці він направ­
ляє на ім’я голови Особливої наради при НКВС СРСР Ге­
нерального комісара державної безпеки Берії листа, де
зізнається, що, перебуваючи в харківському ізоляторі,
свідомо дав вигадані показання, обмовив себе і ввів
в оману органи державної безпеки.
Та це вже не допомогло, 21 лютого 1942 р. постановою
Особливої наради при НКВС СРСР його знову засуджу­
ють до 8 років ув’язнення як «соціально небезпечного та
раніше судимого». Ще в Харкові Станчинський скаржився
на склероз серця. І тут, у Вологодській в’язниці № 1,
йому не судилося довго прожити. Учений помер 19 берез­
ня 1942 року. Друге дев’ятимісячне ув’язнення стало
останньою краплею. Де він похований, невідомо.
У часи «хрущовської відлиги» вченого повністю реабілі­
тували.
Якщо вам доведеться колись побувати в Асканії-Новій
і ви зайдете до розкішного адміністративного будинку,
розглянете експонати невеличкого музею, не силкуйтеся
знайти знаки уваги до пам’яті видатного українського
вченого. Даремно. Навіть ім’я його там уголос не промов­
ляють.
Рівень культури і цивілізованості будь-якої нації визна­
чається багатьма факторами, в тому числі і ставленням до
пам’ятників, шаною до пам’яті поколінь минулих, знанням
власної історії, долі свого народу. Історична ж справедли­
ві вість має бути відновлена не лише для маршалів і нарко­
мів. Вона повинна бути встановлена і для всіх інших. І на­
родові України необхідно повернути всі імена його репре­
сованих видатних діячів — учених, письменників, політи­
ків, інженерів, акторів. Процес реабілітації треба довести
до кінця. І не лише заради загиблих, заради їхніх дітей
і рідних, а й заради нас і поколінь прийдешніх.
Хочеться вірити, що ми ще дізнаємося і про долю
першого ботаніка республіки Олександра Янати, відомого
геолога Олександра Федоровського, українського «Ліннея»
Миколу Гавриленка, взнаємо правду й про лідерів «контр­
революційної» асканійської організації О. Гуналі та С. Мед-
ведєва. Крапку ставити ще рано. Адже ті, .хто не знає
свого минулого, приречені повторити його помилки. І не-
дай Боже нам їх повторити.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.