Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ОЛЕНСАНДР СИДОРЕНКО – СУД НАД ПЕРЕКОНАННЯМИ

Донедавна факт існування «Спілки визволення України»
як антирадянської контрреволюційної організації був неза­
перечним (а взагалі про неї воліли якнайменше згадува­
ти) . Нині, коли відкинуто політичні ярлики, коли став
можливим доступ до матеріалів справи, з’явилися публіка­
ції про те, як фальсифікувалися свідчення про існування
таємної організації під назвою «Спілка визволення Ук­
раїни». Але заради чого затівалася ця марудна справа,
кому вона була вигідна?
Гучним процесом над СВУ, по суті, започатковується
тотальне винищення найвизначніших діячів української
науки, культури, літератури. Звісно, найпростіше все це
списати на абстрактних сталінських посіпак, які прагнули
будь-що знищити інтелектуальний мозок нації. У такий
стереотип добре вписується й розправа над академіком
С. Єфремовим — подвижником у царині літературознав­
ства, людиною чесною і безкомпромісною, а тому і склад­
ною для однозначних оцінок. Хоча одразу зазначимо, що
на його долі, ймовірно, більше позначилися все-таки
Автор вдячний за допомогу в роботі над цим нарисом
юристу А. Болобольченку. суб’єктивні фактори. Та й формальних підстав для цього
не бракувало, адже він — один із лідерів створеної у бе­
резні 1917. р. Центральної Ради, що намагалася очолити
національно-визвольний рух українського народу, керівник
партії українських соціалістів-федералістів. До того ж то­
варишував з колишнім прем’єр-міністром Української На­
родної Республіки, одним з активних діячів УСДРП,
фактичним керівником автокефальної церкви В. Чехівсь-
ким, діячем партії українських соціалістів-федералістів
B. Дурдуківським. Цілком зректися своїх поглядів він, як
вважалося, не міг. А відтак і ставлення до нього було
упередженим.
С. Єфремов це сам добре відчував. І у щоденнику
занотував, що перші тривожні симптоми переслідування
відчув ще 1923 р.: його тоді не раз викликали до ДПУ й
настійно радили залишити Київ. Під усілякими приводами
він не згоджувався на це. У той час ще можна було владі
не підкорятися.
15 травня 1923 р. С. Єфремов відзначив: «Позавчора
дістав запрошення до ДПУ на сьогоднішній день, бо
справа з моєю висилкою і досі не була закінчена і повисла
у повітрі. Виклик до такої установи, як ДПУ, раз у раз
нагадує про «бренність» усього на світі і нічого доброго не
ворожить».
Щоправда, того разу з Москви не дали згоди на вислан­
ня, а зажадали, щоб йому створили умови для спокійної
роботи. Вчений поринає у свої захоплення історією літера­
тури, багато працює як віце-президент Всеукраїнської
академії наук. 4
Наступні кілька років виявилися досить плідними для
C. Єфремова на ниві творчої праці. Проте він не може
змиритися з пристосуванством серед членів президії
ВУАН, відсутністю у них принциповості; особливе занепо­
коєння викликає орієнтація не на творчу працю, а на
політичне базікання, до того ж не завжди безневин­
не. Свої думки занотовував у щоденнику, який вів потайки,
приховуючи навіть від найближчих друзів. Зазирнімо до
нього.
1 травня 1923 р. «Все вбила проклята казенщина,
офіціальщина, примус. Дивно, як казенна рука вміє спап-
64 люжити найкращі мрії людського серця, очерствити й
убити найкращі пориви. Мерзість запустіння на місці.
святім. А казенні пера виписуватимуть завтра оформлені
захвати».
9 січня 1924 р. «Нещасне покоління росте, загиджене,
запльоване фарисейською рукою тупоголових дурнів та
розгнузданих садистів. Страшна майбутність».
24 січня 1924 р. «Газети (київські) говорять тільки про
Леніна. Але як блідо, нецікаво, безталанно говорять. Ні на
одну свіжу думку не здобулися казенні пера, жодного
проблиску щирого чуття, живого почування, великої втра­
ти… Ці люди, мабуть, безнадійно видихлись або не мали
духу ніколи, коли навіть така втрата не може викресати
з них вогню живого почуття».
5 грудня 1926 р. «Якусь вакханалію розводить навколо
академії ДПУ. За два тільки тижні п’ять чоловік наших
співробітників викликали, допитували про академію, вима­
гали «давати відомості» надалі і, взявши підписку, що
нікому про це не скажуть, пускали… А цікавить найбіль­
ше — внутрішні стосунки — Грушевський, Кримський, Єф-
ремов: що хто говорить, що робить. Нема чого людям
робити, то вигадують собі роботу, щоб своє існування
виправдати».
У щоденникових записах за 1928—1929 рр. дедалі
частіше зустрічаються свідчення про гнітючу ситуацію, що
складається в академії, про закулісні інтриги. Виявляєть­
ся, що ще до того, як президент ВУАН академік В. І. Лип-
ський склав повноваження, повним ходом ішла бороть­
ба за цю посаду. На неї Наркомат освіти намагався
висвятити й академіка М. С. Грушевського.
«Розповідає В. О. Кордт, що стрів його Ф. Савченко
і почав натискати: «Конче, конче мусите дати статтю до
збірника, бо… президент в академії може змінитися». Він,
каже Кордт, не сказав просто, що Грушевеький буде
президентом, а тільки отак собі злегенька натякав»,—
занотував С. Єфремов 29 лютого 1928 року. І далі: «Отак
наші слави добувають! І не вважаючи на всі заходи, все
ж другий уже рік матеріал на той збірник збирається. Ні
стида, ні сорому в людей немає. Грушевський сам редагує
свій збірник, а його помагачі на пригінчих бігають. Почас-
3 1 — 173 65 ти в цьому саморекламуванні й криється секрет популяр­
ності Коли людям частіше говорять, що я, мовляв, геній,
то найдуться, що повірять. Вода й камінь довбе, як часто
крапає. І навіщо йому це здалося — не розумію. Адже
й дійсних заслуг досить має, щоб не потребувати вже
дутої популярності…»
Наступного дня — новий запис: «Були сьогодні знов
представники від «академічного активу», пропонували мені
«єдиний фронт» з Грушевським, щоб я його проводив на
президента, а сам ішов на неодмінного секретаря. Я цю
комбінацію рішуче відхилив, сказавши, що в президію
я взагалі не піду, а за Грушевського по совісті не можу ні
сам дати голоса, ні інших до того нахиляти. Розмова
тяглася три години. Торкнулися всіх деталей і подій
останнього часу; виявилася тенденція у представників
обіляти Грушевського й чорнити Кримського. Я стояв на
тому, що донощика та автора скарг до начальства ставити
на чолі академії було б найбільшим з лих, цю деструктив­
ну свою манеру Грушевський досить виявив уже у себе на
кафедрі, щоб варто було те саме пробувати в академічному
масштабі; що, нарешті, шансів у нього – ніяких, бо всі
ж академіки бачили його поводження і, певно, склали
йому ціну».
Нав’язування кандидатури М. С. Грушевського на посаду
президента ВУАН мотивувалося тим, що завдяки йому
академія не втратить «українського характеру». Його ж
підтримував і нарком освіти України М. О. Скрипник,
а академія тоді перебувала у системі цього наркомату.
С. Єфремов, який, крім того, що був віце-президентом
і головою правління академії, ще й мав авторитет в акаде­
мічних колах, залишався невідступним. Він уперто від­
стоював автономію Академії наук, не міг згодитися, коли
президії нав’язували якусь резолюцію. Тим паче не терпів
фальшу та дворушності.
Саме у березні 1928 р. до академії приїздила з наркома­
ту комісія «на вимогу» академіків Грушевського та Тут-
ківського й на бюро секції наукових працівників ставилося
навіть питання про «реформу» академії. У Єфремова не
було сумніву, що це забаганка М. Скрипника. 31 березня
він занотував: «Пішла чутка, ніби Скрипник має кинути
66 Наркомос і стати за голову Раднаркому замість Чубаря, ,бо
цього забирають до Москви. Шкода, що цього раніше це
трапилося, може, академія уціліла б».
А 4 квітня такий запис:
«Скрипник літає між Харковом та Москвою. У Москві
тепер засідання ЦК, дуже важливе: питання, чи Сталін
встоїть чи ні. А впаде Сталін — Мусить упасти і Кагано­
вич, бо ж він тільки Сталіним держиться. А з Кагановичем
блокується і Скрипник, щоб скинути Чубаря та Петровсь-
кого. Як бачите, не академія йому в голові Хоча, як
поверталися ми разом з Москви (там було засідання
Комуністичної академії…), то він проговорився: «От нарі­
кають, що ми вводимо своїх представників до Академії
наук, а от до Всесоюзної буде тридцять наших обрано;
коли й до Української будуть обрані комуністи, то можна
буде відмовитись і від затвердження академіків, як у Все­
союзній». Думи і мрії Скрипникові… Похід проти науки по
цілій лінії. Характерно для цих «самоїдів»: пожираючи
один одного, вони все ж і про інших не забувають і на
закуску вибирають то там, то тут ласий шмат. Тепер на
черзі стоять обидві академії. Але … скрипники приходять
і відходять, і пам’ять про них гине навіть «без шуму»,
а наука залишається».
Кого академіки оберуть до президії — було не буденним
питанням. З’ясуванням цього займалося навіть … ДГГУ.
«Дурні,— пише С. Єфремов 5 квітня.— Не розуміють того,
що до академії, яку вони хочуть витворити, взагалі не
охота йти, а не те, щоб ще в президію».
І все-таки було розіграно метушню. «Комусь» хотілося,
аби академія змінила свій статут, повернулася до старого,
не раз засудженого і «не раз визнаного За негодящий»:
«Тепер, на злість академії, що «не хотіла» його завести
в життя, його поновлено, та ще з специфічним «сенатсь­
ким роз’ясненням». Як колись виборчий закон сенат
царський роз’яснював, так що від нього тільки ріжки та
ніжки лишалися, так тепер з статутом академії зробило
«голосующее стадо» під командою Скрипника. Заведено до
академії «представників од Наркомоса» в необмеженій
кількості, надано їм права вирішального голосу… Всі наші
аргументи падали, як горох об стіну. їх просто не слуха-
3* 67 ли. А коли справді вже дошкуляли, тоді Скрипник наказу­
вав комусь із підбрехачів виступити — і виступали, не
рахуючись ні з чим. У найвідповідальніших моментах брав
слово і сам зводив справу на політичний грунт таким
… способом: «А, ви чините опір, не згоджуєтесь з нами —
отже, ви йдете проти Радянської влади, проти робітників
і селян…» Не мудра аргументація, і нас вона не клала на
землю, але після неї «голосующее стадо» знало вже, як
голосувати. І голосувало однодушно, одностайно й одно-
сердо: Скрипник, голосуючи якесь питання, навіть не
дивився на свою черідку, а не підводячи очей, констату­
вав: «Прийнято одноголосно». Щоб не псувати одноголос­
ності, нам, звісно, не дали рішучого голосу. Більшого
цинізму я ще зроду не бачив, та, мабуть, і не побачу. На
додаток було заявлено, що вся ця комедія з поновленням
негодящого статуту тільки на один раз може потрібна —
тільки для вибору нової президії академії, бо статут
справді ні до чого, і його треба буде якнайшвидше зміни­
ти. Ми сперечалися, одстоювали кожну п’ядь, але, звісно,
програли по всіх пунктах. Та й не можна було не програ­
ти. Все було вирішено до нашого приїзду. ЦК дав дирек­
тиви, і «голосующее стадо» лише слухняно виконувало
даний наказ… Ми нагадували собою тих індіан, що підбіг­
ли до гармат і затикали їх … своїми капелюхами,— з тією
різницею, що ми це робили, свідомі своєї несили… Це вже
не академія, а щось, для чого на людській мові ще нема
назви…»
Єфремова надзвичайно обурював такий диктат. «Хотіло­
ся, як і не раз перед тим, устати і заявити: можете мене
й не затверджувати, бо ж не велика честь бути членом
вашої хохлацької академії — і тільки порада товаришів та
небажання загострювати і без того важке становище
утримували мене від цього єдино логічного кроку».
8 квітня С. Єфремов, як на сповіді, записав до щоденника:
«Переді мною … весь час стояло питання про те, щоб
заявити про свій вихід з академії. Товариші, з якими
я про це говорив, в принципі зі мною згоджувались, але
додавали, що це зробило б враження тільки тоді, коли
б хоч з десяток академіків зробило так само, а на це нема
жодної надії: запілля («тыл») у нас, як влучно сказав
68 Птуха, не забезпечено цілком, і тому для рішучих виступів
руки зв’язані. Але не це мене спинило, а незатвердження
Міщенка. Після цього з моїм виходом 1-й відділ був би
цілком- знесилений і опинився б в руках у Грушевського…
А друге — поки я займаю кафедру нового українського
письменства; о дійшов би я, то — з принципу, що природа
не терпить пустоти — хто знає, який з Коряків міг би
очолити історію українського письменства, в які руки
попало б і видання творів Шевченка, і всі наші розпочаті
праці. Нарешті, нові форми управління академії явно не
життєві, вони збанкрутують незабаром, як банкрутує
скрізь і всюди вся система, що їх породила. Може, справді
розумніше буде не піддаватися першому пориву серця і,
стиснувши зуби, робити те, що робив, одійшовши, звичай­
но, від адміністративних обов’язків. А коли працювати не
можна буде, то відійти не пізно буде й потім. Такі мірку­
вання спинили мене від виходу з академії зараз же, слідом
за ударом по ній. Стан моральний — надзвичайно важкий,
тим більше, що Харків цим разом не шкодував і суто осо­
бистих ударів найпідлішого, як кажуть поляки, гатунку».
Все частіше зустрічаємо в щоденнику записи про утис­
ки, яких зазнавав сам Єфремов особисто з боку наркома
освіти М. О. Скрипника. На одному із засідань, порушуючи
питання політичної неблагонадійності ВУАН, той дорікав
Єфремову за зв’язки з еміграцією, листування з нею, гучне
святкування академією його ювілею. Тоді взяв слово сам
Сергій Олександрович і з гідністю відповів: ніякого ювілею
не відзначав, жодних листів за кордон не відправляв
і нікого не уповноважував за себе говорити. І це виклика­
ло нову хвилю обурення Скрипника. Ось яку характерис­
тику йому дав Єфремов після чергового конфлікту: «…без­
крайня гидота і цинізм безмежний. Люди, з якими не то
працювати — говорити не можна по-людськи. Люди, які не
розуміють або навмисне намагаються не розуміти най-
звичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити,
споганити, розчавити. І вони тримають у руках науку, осві­
ту… Не дивно, що вони з ними виробляють. Нещасна нау­
ка і замість освіти — гасило духу і пітьма непроглядна».
Збори академії для виборів президії спершу були
призначені на початок квітня 1928 року. Але потім пе­
69 ренесені на травень. «Характерно, що це оповістив не
Наркомос, а Любченко — секретар ЦК,— записав Єфремов
12 квітня,— отже, й не криютьсяв вже з тим, що всю цю
справу партійний комітет вирішив. Партія в ролі «вершите­
ля судеб» науки — теж «веселенький пейзажик».
Висувати на президента ВУАН ні академіка Грушевсь-
кого, ні академіка Тутківського Наркомос не наважував­
ся. Зійшлися, зрештою, на кандидатурі академіка Заболот­
ного, за характеристикою Єфремова, «людини, нам мало
відомої, хоча, здається, й не одіозної». Вирішили запропо­
нувати «коаліційний» список: президент — Заболотний, ві-
це-президент — Грушевський, неодмінний секретар — Кор-
чак, голова правління академії — Симинський, член пре­
зидії — Кримський.
«Цей список остаточний, і нам його залишають як
ультиматум, пропонуючи голосувати за нього і тим
підписатися під тим розвалом, який зробив академії Хар­
ків. Пропонувати таку комбінацію можна тільки на глум
або в засліпленні безмежним нахабством. Фактично вона
віддає академію в руки Грушевському і має бути йому
премією за підлоту… Бо Заболотний — гарна, здається,
людина, але навряд чи житиме в Києві, отже, першою
особою буде віце-президент».
І от 3 травня 1928 р. — вибори до ВУАН. «Важко навіть
згадувати про це засідання,— того ж дня занотував С. Єф­
ремов.—…Купка чиновників на чолі із Скрипником спробу­
вала було одверто згвалтувати академію. Більшість відпові­
ла на це голосуванням. Звичайно, це буде витлумачено як
бунт. Вибори, окрім Заболотного, напевне, не будуть за­
тверджені. У Скрипника вистачило нахабства — самого
себе призначити в академіки, вистачило і ще більшого
нахабства — лізти на голову засідання».
А наступного дня: «Заболотний мав розмову із Скрипни­
ком. Цей постарався поінформувати нового президента
з свого погляду. Звісно, насамперед, про мене. «Це,—
сказав Скрипник,— наш ворог, одвертий, бо й сам з цим
не ховається, і непримиренний. Ми за ним стежимо
безупинно. Ми знаємо, що він пише за кордон і що йому
пишуть з-за кордону». Власне, я вже давно перестав
писати за кордон, окрім ділових листів, та й звідти мені
70 теж не пишуть — а вони все-таки «знають»… І я думаю,
що вчорашнє голосування поставлять на рахунок не ко­
мусь, мені ж. Ну що ж, свою частку відповідальності
нестиму…»
Далі натрапляємо у щоденнику на записи, які, на жаль,
виявилися пророчими: «Кажуть, що після голосування
в академії «представники від Наркомосу» ходили мов
у воду опущені: це ж перший випадок, що голосовано
проти чиновників у всій радянській практиці… Перед
Скрипниками альтернатива: або залишити так, як є; або
поарештовувати «контрреволюціонерів» чи розігнати про­
тестантів, чи закрити академію,— словом, шлях репре­
сій. Ні на те, ні на друге поки що вони не зважуються
(мабуть, трохи згодом зважаться) — і злостяться, і зі
злості роблять ще більші дурниці, самі себе зав’язують
у мішку, до якого самі ж себе посадили. їхня «контррево­
люція»— для всіх очевидна дурниця, а іншого обвинува­
чення не можуть вигадати».
Яким передбачливим виявився Єфремов! Він усім єством
і помислами відчував, до чого може призвести загострення
стосунків із Скрипником. Проте залишався невідступним.
З початком жовтня 1928 р. на С. Єфремова почався
відчайдушний наступ. Довкола діяльності академії з’явило­
ся чимало критичних публікацій. Зокрема, у трьох номерах
газети «Комуніст» надруковано статтю А. Хвилі («відомо­
го брехуна у нахаби», за висловом Єфремова) «Під акаде­
мічним забралом».
«Діло» надрукувало мою відповідь Студинському,— но­
тує з цього приводу С. Єфремов,— і Хвиля тепер рятує
Студинського. Моя стаття зветься «Про двох лицарів —
одного під забралом, другого — так», і вже в заголовку
Хвиліної відповіді бачу, про що буде мова. Власне, вда­
ряючи проти Студинського, я таки й мав на увазі його
панів, що їм він тепер служить, і устами Хвилі вони
обізвались. Уявляю, що то за пахощі будуть, але ці пахощі
такі довгі і такі смердючі…»
Уточнимо: академік Студинський був головою Львівсько­
го наукового товариства. Зі сторінок «Діла» він звинуватив
ВУАН у «русифікаторській лінії». С. Єфремов фактично
«тягнув» усі справи академії і тому був дуже знервований
71 несправедливою критикою та упередженістю автора статті,
тож одразу дав відсіч цим звинуваченням.
«Кримського виставлено там за москвофіла, мене — за
ворога України,— міркує С. Єфремов, вважаючи, що статті
Студинського «повні наклепу на академію в скрипниківсь-
кому дусі».— І от за його жито його ж і бито».
Колесо було розкручене вправною рукою, воно набирало
оберти супроти здорового глузду й правди.
11 листопада 1928 р. «В академії все ворожать, чи
вишлють мене, чи не вишлють. Але, як і всяке ворожіння,
нічого певного не дає. Сьогодні Заболотний сказав мені:
«Якщо вас вишлють, то і я з вами поїду». Джентльменсь­
ка пропозиція. Та тільки не вірю я, щоб у його вистачило
зважливості протестувати. Та й у інших усіх. Проковтнуть,
як проковтнули мовчки всі напади на академію. «Куль­
турна революція» — нічого не вдієш».
22 листопада. «Новий пароксизм злості пояснюється
тим, що на писанину тутешніх дурнів озвалися дурні за
кордоном. Тепер тутешні реагують на тамтешніх, а не
можучи дістати не то по конях, навіть по оглоблях,—
зосередили всю свою злість на тому, хто під рукою, себто
на мені. От вигода опинитися між двома загонами дурнів».
23 листопада. «Нове гавкання — вчора на зборах у ху­
дожньому інституті».
24 листопада. «Паки й паки гавкання: надруковано
в «Пролетарській правді» резолюцію художнього інститу­
ту. Лавина брехень ще збільшилась».
25 листопада. «Паки і паки гавкання: в петербурзькій
«Красной газете» передрук з московських газет».
26 листопада. «Ще одне гавкання — на зборах в коопе­
ративному інституті».
29 листопада* «Гавкнули в інституті народного госпо­
дарства…»
І так — щодня. Простежмо уважніше за цими, сповне­
ними драматизму, записами. За нанизуванням одноманіт­
них фактів — біль людини, впевненої у своїй правоті
й непохитної у переконаннях.
1 грудня. «Гавкають… Моя справа розворушила всю
черву, якої стільки розвелося на гниючому грунті. Навіть
декого з комуністів уже нудить. Мені переказують, що
72 рядові комуністи в Харкові і Києві аж виють: не знають,
на яку ступити, скаржаться на те, що ситуація взагалі
надзвичайно тепер складна: шпіонаж одного за одним
такий, що кожен з них боїться й слово сказати, що
доводиться балансувати поміж правою і лівою опозицією».
5 грудня. «Гавкають. Пачками. Ураганним огнем. Вже
і фармтехнікум і зоотехнікум гавкнули, і навіть народи
сходу…
Президія винесла свою резолюцію: засуджуючи мій ви­
ступ за результати, вважати пояснення за задовольняючі
й інцидент за вичерпаний. Скласти-то вони склали, а тепер
не знають, що з нею робити. Пробував президент учора по
телефону говорити з Харковом, але Скрипника немає там,
а без нього просто бояться щось вирішити. Отже, резолю­
ція академії сама по собі, а гавкання — само по собі. Аж
поки, мабуть, коопптах обізветься. Нема ради — треба
терпіти. А тут нерви починають вже не витримувати
щоденної гавканини, брехень, бруду, яким з усіх боків
силкуються мене обляпати. Серед громадянства взагалі не
вірять тим наклепам, але — рабський стан — поробити
нічого не можуть. Усе мовчить, залякане, придушене,
і навіть не благоденствує».
6 грудня. «ДПУ викликало одного з співробітників
академії, щоб розпитати, як в академії ставляться до
«справи Єфремова». Той ніби відповів, що всі обурені, бо
вважають увесь похід за чистий наклеп… Отже, справа
добирається на вищі інстанції.
Президент переказував мені, що київський партком
з моїх пояснень не задоволений і загрожує дальшими
«резолюціями як виразом організованого гніву й обурен­
ня». Левицький радить мені їхати самому до Харкова, щоб
виправдатися. В чому? І перед ким?»
8 грудня. «Перший день за останніх три тижні, що мого
ймення не згадано в «Пролетарській правді» з відповідни­
ми компліментами. Певне, випадок. Зате завтра загав­
кають з новою люттю. Ще ж багато лишається «обурених»
установ: можна ж аж до дитячих садків дійти…»
10 грудня. «Рада. Нудьга безкінечна, і балаканина теж
безкінечна. Під час засідання підсів до мене Грушевський
і зашепотів: «Коли я довідався, що проти вас мають бути
73 репресії, то заявив Левицькому, що це на Україні викличе
обурення і я перший протестуватиму. Левицький переказав
про це Скрипникові, що був тоді в Москві, і Скрипник,
порадившись з Менжинським, вирішив, що репресії проти
вас були б на цей час політичною помилкою. Та й Ф. Сав­
ченко, бувши в кінці листопада в Харкові, чув від двох
секретарів Скрипникових, що репресій не буде. Оце я хо­
тів вам сказати, щоб вас заспокоїти».
Я подякував. Коли б це було не під час засідання, то
попрохав би, що хай вони з Савченком про мене менш
клопотались. Яка поза: чоловік сам заварив усю кашу,
а тепер ще під доброчинність підшивається!»
14 грудня. «Знов почалося, тільки з другого боку. Поча­
ли випускати «представників від української інтелігенції».
Першим виступив сьогодні в «Пролетарській правді» про­
фесор О. Крупський. То ще нічого, що гінеколог навчав
мене, публіциста, громадянськості. Далеко гірше, що цей
Крупський завжди виявляв себе великим моїм поклонни­
ком і ще недавно приходив «сповідатись», як його тягло
ДПУ і силувало бути його співробітником. Видко, справа
у них таки налагодилась. А може, як каже дехто, печенею
запахло: кафедру Писемського хоче посісти цей мій новіт­
ній учитель. Чи сяк, чи так, а коли від імені інтелігенції
української говорить Крупський, то далі донизу вже пада­
ти нікуди. На самісінькому дні лежимо і не борсаємо­
ся навіть».
16 грудня. «Згадалося Франкове «Важке ярмо твоє, мій
рідний краю»…
Чого чекати від «лакеїв в золотій оздобі» чи без неї —
все одно. Так було, так є, так буде, поки не видохне
рабське покоління на нашій землі. А його ще й надовго
вистачить, бо на зміну йдуть просто вже дикуни, для яких
питання моралі, честі, совісті — нехай навіть примітив­
них — цілком порожні звуки. Навіть не забуті слова, бо їх
теперішня молодь і не чула навіть. Як житимуть, роздяг­
нені, обдерті з усього людського? Із спустошеною, по­
рожньою душею? З скам’янілим серцем? З єдиною жадо­
бою «рапеш еї сігсепвев» *?»
♦ — хліба і видовищ (латин.)
74 Скрипник розумів, що доки в академії буде така чесна
й принципова людина, як С. О. Єфремов, годі сподіватися,
що його, наркома освіти, вплив на ВУАН буде відчутним,
зрештою, й здобувати собі академічний титул теж дове­
деться нелегко. Вихід залишався один — нейтралізувати
непокірного академіка. Кілька разів у розмовах з прези­
дентом ВУАН Заболотним нарком радив йому при­
боркати С. Єфремова. 17 грудня 1928 р. Сергій Олександро­
вич занотував:
«Вчора був у Заболотного Скрипник, годин зо три
балакали вони про мою справу. З незв’язного і, видимо,
неповного переказу Заболотного у мене таке враження, що
1) Скрипник тримається войовничо і непримиренно і хоче
поставити мене навколішки, себто «покаятись» і прохати
помилування («прости мене, мила, що ти мене била»),
і 2) Заболотний упав на дусі, і, значить, президія академії,
як і секція, видасть мене з головою, відмовиться від своєї
попередньої, уміркованої резолюції і напише, що їй зве­
лить Скрипник і К°. Навколішки я не стану, каятись не
буду — отже, перспектива виясняється: мандрівочка, і, ма­
буть, неблизька, пахне».
І ось останній запис у щоденнику за 1928 рік. Його
датовано 31 грудня.
«Останній день старого року приніс мені давно сподіва­
ний сюрприз. В академію запросив, щоб прийти до нього,
президент. Приходжу. Плутаючись, то червоніючи, то блід­
нучи, розповідає Заболотний, що президія ухвалила пого­
дитися на ту резолюцію в моїй справі, яку їй продиктова­
но комуністами. Читаю резолюцію. В ній — безумовний
осуд за виступи проти власті і (!) напучування про потребу
обороняти владу від нападів (!) і, нарешті,— кара: зняття
з адміністративних і організаційних посад. Прочитавши,
кажу Заболотному: «Мені, врешті, все одно, що ви під
чужий диктант про мене пишете. Це до мене не приста­
не. Але академії мені шкода: ви ж цим її добиваєте. Він
свистить якийсь час, а потім каже: «Нам поставлено
ультиматум: або ми це підпишемо, або вас вишлють
у Наримський край». «Я хотів би, щоб ви справу вирішува­
ли, не оглядаючись на мою долю,— кажу я.— Адже ж ви
знаєте, що все це брехня, як же ви підпишете?» Знов
75 посвистав та й каже: «Вони говорять, що проти вас багато
є й інших обвинувачень».— «І всі вони однакові — шага
ломаного не варті! Я волів би йти в Наримський край, ніж
бачити повну руйнацію академії». Свистить поблідлими
губами. «Врешті, чиніть, що знаєте»,— кажу я. «Скрипник
обіцяв, що як ми підпишемо, то цькування проти вас
припиняться і вам спокійно дадуть робити наукову робо­
ту».— «А ви їм вірите? їм — людям без честі, без совісті?
А як вони використають ваш сфальшований осуд ще для
більших нападів?» Мовчить і посвистує. «Вони кажуть,—
врешті здобувся на слово,— що доведуть, ніби ви й не
учений, бо он-де Грушевський історію пише в десятках
томів; а у вас всього одна книжка. Правда, я їм на це
сказав, що науки не міряють на вагу паперу, але ж…» «Ну,
я бачу, що у вас це все вирішено… Бувайте здорові». Був
при тому присутній і Корчак-Чепурківський, і теж розво­
див руками, щось бурмотів про те, що «нічого не поро­
биш», «вони хотять» і т. п.
Тяжка була сцена. І огидна. Зрада ще більша, ніж
приятелів із секції наукових працівників. Заболотний казав
мені, що подасть у відставку, пропонував «скаржитися
президії, що вас кривдять» — і досить було гримнути
Скрипникові, щоб уся зважливість розлетілась, мов дим на
повітрі. Холопи! Лакеї — більше й слів нема. І коли
б Скрипник на біле сказав, що то чорне — ніхто перечити
б не посмів. Це дійсно якийсь дім божевільних, у якому
вже нічого не розбереш, так усе в дикому танці переплута­
лось.
Власне, зняття мене з посад (секретаря відділу та
з усяких комісій: статутарної, господарчої, ювілейної і
т. п.) — для мене не мінус, а плюс. Одбирають бо вони
силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на ру­
ку. Але відділ поставлено цим, не кажучи вже про повну
незаконність присуду академії, в неможливе станови­
ще. Нам просто нікого обрати на секретаря, та ще під
такий час, коли секретареві доведеться і писати історію
відділу для ювілею, і складати 5-річний план, і десятки
інших праць. На відділі майже не лишається працівників,
і потроху доходить до повного розвалу. Та цього, мабуть,
і хочеться Скрипникові. А нашим холопам байдуже,
76 до чого воно йдеться. За першим покриком вони забу­
вають, що мають навіть язика в роті, і готові все і всіх
зрадити.
Підлішого часу не було й не буде. Що ж — лишається
пити отруєний келих до дна».
Свідомий своєї долі С. Єфремов ішов їй назустріч гордо
й непохитно, несучи важкий тягар неминучої розпла­
ти. Виважені думки, осмислення подій, розмов, власні
спостереження він відкарбовував у єдино щирому друго­
ві — щоденникові. За буревіями часу зникатимуть імена,
стиратимуться дати на скрижалях історії, знищуватимуть­
ся архіви й листування, забуватимуться імена і прізвища
колишніх «героїв», але зрештою правда має з’явитися на
світ. Хай прийде вона через десятиріччя разом з непідкуп­
но людяними й одверто трагічними рядками нотаток уже
приреченого на страту — наукову, моральну, життєву —
С. Єфремова.
Але підступитися безпосередньо до нього органи ДПУ
навіть з подачі недавнього наркома юстиції та генерально­
го прокурора УСРР, а тепер наркома освіти М. Скрипника
(і, певно, з благословіння ще вищого керівництва) все-
таки не наважувалися. Як-не-як, а С. Єфремов — відомий
учений, академік ще з дореволюційним стажем. За свої
демократичні погляди й переконання переслідувався само­
державством. Тому й було складено сценарій, за яким
бездоганно вдалося сфальсифікувати справу так званої
«Спілки визволення України», організатором і керівником
якої, мовляв, і був С. Єфремов. До того ж це вписувалося
в «концепцію» посилення класової боротьби, а відтак —
відволікало увагу людей від пошуку причин економічної
руйнації господарства країни, некомпетентності тих, хто
керує державою.
Першими арештували двох студентів Київського інститу­
ту народної освіти — двадцятидворічного Б. Матушевсько-
го та двадцятип’ятирічного М. Павлушкова. Це сталося
18 травня 1929 року. З цього приводу С. Єфремов з гірко­
тою іронічно зауважив у щоденнику: почалася українізація
Наримського краю. І він не помилився.
Розрахунок тих, хто фабрикував справу, був точним:
молодих хлопців легше «зламати» на попередньому слід­
77 стві і вони дадуть такі свідчення, які потрібно. М. Пав-,
лушкову в цій брудній історії відводилася головна роль,
адже він — племінник В. Дурдуківського, найближчого
друга С. Єфремова.
З тюрми Миколі вдалося таємно передати записку,
в якій сповістив, що від нього добиваються свідчень
проти Єфремова і протистояти сваволі слідчих він далі
вже не може. «Нове повідомлення від Миколи,— зано­
товує С. Єфремов до щоденника 20 червня 1929 р.—
Мучать його допитами до 12 годин. Усе вимагають,
щоб мене заплутав…» Та й Б. Матушевський свідчив,
що при розслідуванні справи членів СВУ показання від
заарештованих, зокрема і від нього, вибивалися «під ти­
ском умов слідства, яке здійснювалося недозволеними
методами».
І Павлушков таки зламався. Протокол його допиту
складає 260 машинописних сторінок. Сумніву немає: доку­
мент був підготовлений заздалегідь, а Микола його лише
підписав. Адже у ньому стверджувалися факти, про які
Павлушков не знав, не кажучи вже взагалі про їх вірогід­
ність. Єфремову приписували тісні стосунки з ватажками
банд — Ангелом, Гайовим, Шляховим, Зеленим, Тютюн­
ником.
Здобуваючи собі дивіденди на наклепах, М. Павлушков,
певно, сподівався, що його невдовзі звільнять з-під варти,
він навіть дав згоду стати інформатором ДПУ.
На допити арештованих, вірніше, на вичавлення з них
потрібних для подальшого «викриття злочинної організа­
ції» свідчень знадобилося трохи більше місяця.
Уже 3—4 липня 1929 р. були арештовані найліпший
друг С. Єфремова — завідуючий 1-ю Київською трудшко­
лою В. Дурдуківський, учителі Ю. Трезвинський і О. Гребе-
нецький, а дещо пізніше — Н. Токаревська.
З перших арештів С. Єфремов зрозумів: невдовзі до­
беруться й до нього. Це гіркотне передчуття відбито у
його останніх щоденникових записах.
13 червня 1929 р. «Важко робити що-небуть, коли
навкруги таке коїться. А на душі туга і неспокій. Але така
вже наша доля, людей, приречених на знищення у цьому
найкращому із світів».
78 18 червня. «Щодня, щоночі чекаю «гостей» і, починаючи
яку-небудь роботу або справу, не знаю, чи закінчу її».
19 червня. «Взагалі пропало для мене це літо. Відпочин­
ку ніякого, мабуть, не буде, хоч ніколи ще не відчував
у ньому такої потреби. Та, власне, тепер якось махаєш на
себе рукою. Все одно — помічений. Загинеш на рік раніше
чи пізніше — хіба не все одно».
2 липня. «Щоденники Володимира (Дурдуківського.—
Авт.) потрапили в ДПУ. Виказав чоловік, котрий їх
і ховав. Отже, Володимир уже намічений. А разом з ним
і багато людей. Це й для мене грізне memento. Чи не
знищити мені свої записи? Шкода знищувати. Хай буде
що буде».
16 липня. «Від наших в’язнів нічого нового. Сидять
і мучаться. Доки ж це, господи?..»
20 липня. «Несподівано для себе їздив на могилу
Шевченка. Сьогодні повернувся. Чудова поїздка на пароп­
лаві, але про могилу краще не говорити. Недоуки, занапас­
тили божий рай. Перевертаються, мабуть, десь кістки
Кобзаря в могилі, на таку наругу дивлячись».
Це останній запис С. Єфремова. Наступного дня, 21 ли­
пня 1929 p., він був заарештований. До кінця місяця
заарештували також В. Чехівського та його брата Миколу,
співробітника ВУАН А. Ніковського, професора Київсько­
го інституту народної освіти Й. Гермайзе.
За словами В. Чехівського, слідчі вимагали «визнати те,
чого не було», «погрожували ще більшим покаранням, ніж
розстріл». А справа все обростала й обростала новими
подробицями, з кожним черговим допитом дедалі ширшало
коло членів уявної «Спілки визволення України».
У серпні заарештовано ще сімох співробітників
ВУАН — Г. Голоскевича, А. Барбара, Г. Іваницю (останній
обіймав ще посаду професора Київського інституту народ­
ної освіти), Г. Холодного (керуючого Інститутом українсь­
кої наукової мови), В. Ганцова (професора Київського
інституту народної освіти).
«Спілку визволення України», природно, не могли скла­
дати лише мешканці Києва. А тому почали фабрикувати
розгалужену структуру організації з осередками в інших
містах.
79 У Дніпропетровську були арештовані брат С. Єфремо-/
ва — Петро, який працював професором Дніпропетровсь­
кого інституту народної освіти, а також вчитель М. Бєлий,
котрий навчався у ДІНО, та вчителька 20-ї трудшколи
Л. Біднова. В Одесі — професор Одеського інституту на­
родної освіти, академік ВУАН М. Слабченко та його двад­
цятип’ятирічний син Тарас, який працював викладачем
робітфаку Одеського медичного інституту та робітничого
університету і був секретарем Одеського наукового това­
риства при ВУАН, а також викладач індустріального
і млинарського технікумів К. Панченко-Чаленко.
У Полтаві — член колегії адвокатів, інвалід К. Товкач та
колишній професор інституту народної освіти В. Щепотьєв,
у Миколаєві — викладач інституту народної освіти М. Ла-
гута, у Чернігові — вчитель школи ім. Коцюбинського
Й. Карпович, у Вінниці — директор філіалу Всенародної
бібліотеки ВУАН В. Атамановський.
Таким чином, у справі «Спілки визволення України»
заарештовано 45 чоловік. Це, так би мовити, кістяк, який
і постав згодом перед судом. А всього причетними до
СВУ визнано понад 400 чоловік.
22 листопада 1929 р. в газетах було надруковане офіцій­
не повідомлення «Від Державного політичного управління
України», де говорилося про викриття контрреволюційної
організації під назвою «Спілка визволення України». На­
чальник ДПУ В. Балицький писав, що до її складу входи­
ли «колишні міністри, офіцери, єпископи, учасники банд»,
а очолював її академік С. Єфремов. «Змовники» нібито
ставили собі за мету реставрацію капіталізму на Україні
й утворення буржуазно-поміщицького уряду. Наступного
дня, 23 листопада, СВУ були присвячені цілі шпальти
газет.
Про мітинги у Києві, учасники яких вимагали засудити
до розстрілу «продажних вишкребків української контрре­
волюції», сповіщав республіканський «Комуніст». 25 листо­
пада з повідомленням про викриття СВУ в газеті виступив
В. Чубар, голова Раднаркому України.
Ще тривало слідство, попереду був суд, а В. Балицький
уже видавав вердикти. В одному з численних інформацій­
них листів він писав: «За заздалегідь обдуманим планом
80 ’ колишній віце-президент Української академії наук ака­
демік С. О. Єфремов — голова контрреволюційної орга­
нізації «Спілка визволення України»,— користуючись
своїм високим становищем в Академії, запросив з-за
кордону колишнього міністра УНР А. В. Ніковсько-
го. Останній, маскуючись роботою в УАН як її спів­
робітник, виконував обов’язки емісара петлюрівського
уряду… Більшість обвинувачених уже зізналася в своїй
злочинній контрреволюційній діяльності. Органами Дер­
жавного політичного управління ведеться енергійне слі­
дство. Обвинувачені найближчим часом постануть перед
пролетарським судом».
Ця інформація, позначена грифом «цілком таємно»,
таємницею ні для кого не була. Арешти набували широко­
го розголосу. Сам начальник ДПУ публічно розповідав про
хід слідства, називав імена арештованих. Так готувалася
громадська думка. •
Навіть виголошена на загальноміських зборах інженер-
но-технічних і наукових працівників Москви доповідь ке­
рівника тодішнього уряду М. Рикова «Завдання інженер­
но-технічних і наукових сил у період соціалістичної ре­
конструкції» майже вся була присвячена питанням бороть­
би з шкідництвом у цих галузях. Найбільший розділ
доповіді так і називався — «Шкідництво «чистої» на­
уки. Контрреволюційна робота в Українській Академії
наук». 21 лютого 1930 р. ця доповідь була опублікова­
на в газетах.
1 березня цього ж року «Вісті» писали: «Констатуючи
наявність терористичних настроїв серед контрреволюційної
молоді, керівники СВУ намічають самих об’єктів терорис­
тичних актів. Насамперед вони зупиняються на керівнико­
ві партії т. Сталінові. Звинувачений В. Дурдуківський свід­
чить: «Сталін є наш найголовніший ворог, що він тримає
своєю непереможною волею всю владу, що коли б його не
було, то СРСР напевно розпався б, і тоді Україна була
б вільна». Серед інших «об’єктів» газета називає Вороши-
лова, Будьонного, Скрипника.
Навіть людина, не втаємничена в тонкощі ведення слід­
ства і судового розгляду, відчує фальш у цих «показан­
нях». На жаль, незграбні газетні виверти основна маса
81 людей сприймала як належне, настроюючи себе на непри­
миренність «до заклятих ворогів».
Та були люди, які розуміли, що справа СВУ — це
ганебна провокація, але відкрито виступити проти брехли­
вих звинувачень вони не наважувалися.
І от після «грунтовного» попереднього слідства —
суд. Слухання справи розпочалося о 17 годині ЗО хвилин
9 березня 1930 р. в приміщенні Харківського оперного
театру. Щоб потрапити до залу суду, треба було мати
спеціальну перепустку. Найщедріше цими, так званими,
вхідними квитками забезпечувалися редакції газет. І неви­
падково. Адже їм щономера треба було давати детальні
звіти про цей процес.
Уранці 9 березня газета «Вісті» вийшла з передовицею
під назвою «Банкрути». Безапеляційний тон публікації не
залишає жодних сумнівів у ворожій суті СВУ. «Матеріали
ті,— читаємо в газеті,— дають вичерпну і глибоко повчаль­
ну картину як соціальної фізіономії і хижацько-паразитич-
них прагнень СВУ, так і тих сил, на які вони опиралися
та якими оперували, тих засобів, якими сподівалися досяг­
ти своєї мети, і, нарешті, тієї питомої ваги, яку посідало
це гадюче, націоналістичне продажне гніздо поруч веле­
тенського процесу нашого соціалістичного будівництва і
його робітничих і селянських дійових сил».
Щоденно вміщувала матеріали з процесу і газета «Кому­
ніст». А 3 квітня під заголовком «Ганьба запроданцям
світового фашизму» вона надала слово академіку О. Фомі-
ну та письменникові В. Підмогильному; останній схаракте­
ризував підсудних як «недобитків петлюрівщини».
Газети не раз друкували списки обвинувачених, навпро­
ти кожного з них стояло, немов тавро: «син священика»
чи «син поміщика», чи «колишній капітан царської армії».
А те, що підсудні на час арешту були академіками, профе­
сорами, письменниками, зумисне замовчувалося, наче це
не мало ніякого значення у характеристиці осіб.
За умов упередженого громадянського осуду СВУ, вимог
«щонайсуворішої кари для запроданців» годі було й споді­
ватися на об’єктивний розгляд справи в суді. Були й інші
причини, внаслідок яких про справжнє правосуддя й мови
не могло бути. Одна з них — неможливість вивчення
82 справи навіть головуючим, не кажучи вже про членів суду,
які — ми переконані на сто відсотків — не могли як слід
ознайомитися з наявними матеріалами.
На розгляд суду надійшла справа, що мала 237 томів
слідчого матеріалу. Це — понад сто тисяч аркушів рукопи­
су й машинопису, а ще ж були й додаткові томи.
Тим часом обвинувальний висновок головою ДПУ рес­
публіки В. Балицьким затверджено лише 7 лютого 1930 р.,
себто за місяць до початку процесу. Тоді ж заступник
наркома юстиції України Михайлик направив справу до
суду, де вона пролежала аж до 25 лютого, оскільки ЦВК
УСРР зволікав з призначенням складу суду. І лише
3 26 лютого учасники процесу могли вивчати справу. Для
цього у них виявилося не так вже й багато часу —
12 днів. Побіжно і поверхово з нею встиг ознайомитися
тільки головуючий. А ще ж були 4 державні обвинувачі,
4 громадські обвинувачі й 14 адвокатів. Останні знали
справу взагалі дуже поверхово. Підготуватися, як нале­
жить, вони не встигли. Пасивність захисту, певно, була
окрім цього ще й наслідком побоювання, що за тодішнього
рівня правосвідомості й прямолінійності мислення тих, хто
влаштовував цю трагікомедію, їх самих можуть ототожни­
ти з підзахисними. А що було б в такому разі — зрозуміло
й без коментарів.
Та на «належному рівні» був лише судовий анту­
раж. Справа слухалася 40 днів, що, як на ті часи скорос-
пішних процесів, термін немалий.
Оскільки склад суду затверджувався спеціальною поста­
новою ЦВК України, то цим підкреслювалося особливе
значення, якого уряд надавав процесові (звичайно ж, це
питання вирішується безпосередньо у судових інстанціях).
Справу слухав так званий особливий склад Найвищого
суду УСРР під головуванням А. Приходька. Власне кажу­
чи, працівником судових інстанцій був лише сам голо­
вуючий, решта ж членів добиралася за соціальною озна­
кою: двоє робітників, двоє селян, два представники інтелі­
генції. З правової точки зору ці «судді» були некомпе­
тентними, та на це, певне, й розраховували організатори
процесу.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.