Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ОЛЕНСАНДР СИДОРЕНКО – СУД НАД ПЕРЕКОНАННЯМИ – 2

Державними обвинувачами на суді виступали заступник
83 наркома юстиції Михайлик, прокурори Ахматов, Якимй-
шин, Бистрюков. Громадські обвинувачі — Любченко, Крав­
чук, Слісаренко, Соколовеький.
На «суб’єктивності» суду певним чином позначились
і особисті зв’язки ініціатора цього процесу М. Скрипника,
який до того, як стати наркомом освіти, у 1921—
1922 рр. працював наркомом внутрішніх справ, а в 1922—
1927 рр.— наркомом юстиції і генеральним прокурором
України. Тобто із служителями Феміди мав давні й,
вірогідно, приятельські стосунки.
У справі обвинувачувалось, як відомо, 45 чоловік. Серед
них — 26 вчених, 2 письменники, 2 студенти, священик,
решта — викладачі шкіл, службовці різних установ. Меш­
канці восьми міст України.
Якою могутньою, з розгалуженими ланками мала б бути
ця організація, якщо вона створювала свої «центри» у най­
більших містах республіки?! Виняток становив Харків. Та
й справді, хто наважився б звити контрреволюційне гніздо
під носом у пильного ДПУ?
Зважаючи на винятковість процесу, дали гучну назву:
«Справа контрреволюційної організації, що йменувалася
«Спілкою визволення України» і готувала повалення Ра­
дянської влади шляхом збройного повстання». Вже у назві
закладено вирок. Декларативний, не конкретний характер
обвинувачення визначив тон усього процесу.
На думку обвинувачів, С. Єфремов, В. Дурдуківський,
Й. Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич і К. Товкач
після розгрому петлюрівщини створили підпільну контрре­
волюційну організацію «Братство української державно­
сті» (БУД). Ця організація, очолювана Єфремовим,
з 1920 по 1924 р. нібито вела роботу по підготовці зброй­
ного повстання* Сам Єфремов керував куркульським та ди­
версійним бандитизмом в Україні. БУД, стверджували
обвинувачі, проводив масовий та індивідуальний терор про­
ти робітників і селян, організовував на Україні мережу
контрреволюційних бойових осередків.
Після самоліквідації БУДу в 1924 р. С. Єфремов та інші
керівники антирадянських угруповань приступили нібито
до створення нової антирадянської підпільної групи, фор­
муючи її з опозиційно настроєних щодо Радянської влади
84 колишніх сощалістів-федералістів, українських соціал-де-
мократів, соціалістів-революціонерів і т. п.
1926 р. було завершено створення організації, що діста­
ла назву «Спілка визволення України». СВУ, як значиться
в обвинувальних документах, мала зв’язок з однойменною
емігрантською організацією та з петлюрівським закордон­
ним центром, ставила за мету повалення Радянської влади
шляхом збройного повстання з допомогою іноземної ін­
тервенції, реставрацію капіталістичного, буржуазного ладу
з військово-фашистською диктатурою. Природно, вона ма­
ла програму і статут, що визначали її функції і структуру.
З метою конспірації була поділена на «бойові» підпільні
групи та секції, на чолі яких стояла «президія» СВУ.
«Головою президії» слідчі зробили С. Єфремова. Його
заступником — професора богослов’я священнослужителя
В. Чехівського, «секретарем-скарбником» — завідуючого
1-ю Київською трудовою школою В. Дурдуківського, «чле­
нами президії» — професора Київського інституту народ­
ної освіти Й. Гермайзе, наукового співробітника ВУАН
A. Ніковського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську,
вчителя 1-ї Київської трудшколи О. Гребенецького. Так
звану «медичну секцію СВУ» складали працівники Київсь­
кого медичного інституту: професори О. Черняхівський,
B. Удовенко, В. Підгаєцький, М. Кудрицький і старший
асистент А. Барбар; «академічну секцію» — професор Ки­
ївського інституту народної освіти В. Ганцов і редактор
«Словника живої мови» Г. Голоскевич; «Спілку української
молоді» у СВУ репрезентували студенти Київського інсти­
туту народної освіти М. Павлушков і Б. Матушевський, до
«шкільної секції СВУ» входили вчителі 1-ї Київської
трудшколи А. Залеський, Н. Токаревська і Ю. Трезвинсь-
кий; «педагогічну секцію» очолювали професор ВУАН
В. Дога і професор Київського інституту народної освіти
Г. Іваниця; до «інститутських нарад» («інарад») увійшли
наукові співробітники ВУАН М. Кривенюк, М. Страшкевич,
Г. Холодний, редактори Інституту української наукової
мови В. Дубровський і К. Туркало, професор Київського
кооперативного інституту В. ІНарко, завідуючий редакцій­
ним відділом Київського філіалу Держвидаву К. Шило; до
«видавничої секції» — письменник М. Івченко і член Ки­
85 ївської колегії адвокатів, юрисконсульт «Молочарспілки»
3. Моргуліс; «автокефальну секцію» очолював М. Чехівсь-
кий, за фахом військовий (на час арешту ніде не працю­
вав); «кооперативну секцію» складали викладач Київського
кооперативного інституту А. Болозович та член правління
«Молочарспілки» М. Ботвинський.
Осередком «Полтавської філії СВУ» керували член Пол­
тавської колегії адвокатів, інвалід К. Товкач і колишній
професор Полтавського інституту народної освіти В. Ще-
потьєв; «Дніпропетровської філії» — професор Дніпропет­
ровського інституту народної освіти П. Єфремов та вчителі
М. Бєлий і Л. Біднова; «Чернігівської філії» — учитель
Й. Карпович; «Одеської філії» — академік ВУАН, профе­
сор Одеського інституту народної освіти М. Слабченко,
викладач робітфаку Одеського медінституту Т. Слабченко,
викладач одеських індустріального та млинарського техні­
кумів К. Панченко-Чаленко; «Вінницької філії» — директор
Вінницького філіалу Всенародної бібліотеки ВУАН В. Ата-
мановський; «Миколаївської філії» — викладач Микола­
ївського інституту народної освіти М. Лагута.
І от ця організація, що складалася головним чином
з науковців і вчителів, готувала — не більше, не менше —
а … збройне повстання з метою повалення існуючого
в Україні державного ладу. Воно «призначалося» на
1930—1931 роки.
Дії обвинувачених кваліфікувалися ст. 54, пп. 2, 3, 4, 8,
11 Кримінального кодексу УСРР (або всією їхньою сукуп­
ністю, або кількома з них у різних варіаціях), які передба­
чали тоді відповідальність за «збройне повстання», «захоп­
лення влади у центрі і на місцях», «стосунки з контррево­
люційною метою з іноземними державами», «вчинення
терористичних актів, спрямованих проти представників
Радянської влади або діячів революційних робітничих
і селянських організацій, і участь у виконанні таких
актів». А коли врахувати, що 54 стаття КК УСРР відпові­
дала зловісній 58-й Кримінального кодексу РСФРР, то
стає зрозумілим, що доля підсудних визначилася заздале­
гідь.
Усіх формальностей судового процесу в основному до­
тримувалися. Було оголошено склад суду, названо інших
86 учасників засідання, роз’яснено права підсудних, зокрема
і на оскарження вироку. Однак ніяких клопотань, звичай­
но, не було. Складається враження, що підсудні, змушені
«визнати свою провину» на попередньому слідстві, усвідо­
мили безвихідність становища і покладалися лише на свою
долю. Вони поводилися пасивно й, здавалося, намагалися
не дратувати суд та обвинувачів зайвими роз’ясненнями,
заявами, проханнями. Підсудні були ввічливими, податли­
вими і майже байдужими до того, що відбувалося в залі
засідання.
Захисники, яких було неприпустимо мало (14 на 45 під­
судних), також не набридали суду запитаннями, не праг­
нули встановити істину, хоча не могли не бачити серйоз­
них вад висунутого обвинувачення.
У ході судового розгляду мали місце й процесуальні
порушення. По-перше, порушувалися форми допиту дер­
жавними та громадськими обвинувачами (серед них були
тодішній секретар ЦК КП(б)У П. Любченко та письмен­
ник О. Слісаренко). У більшості випадків вони самі фор­
мували зміст відповіді, яку хотіли почути, а потім лише
домагалися у підсудних підтвердження. Ті відповідали ко­
ротко: «так», «ні» або зазначали, що сказане обвинува­
чення близьке до істини, але не зовсім збігається в де­
талях. Або казали, що це «не зовсім так». А закон і су­
дова практика дозволяють обвинувачам лише ставити
запитання, а не формулювати за підсудних відповіді.
По-друге, серйозним процесуальним порушенням була
якість ведення судового протоколу. Суд офіційно призна­
чив одного секретаря засідання, якогось (чи якусь) Лоц­
ман. Згідно з діючим законодавством, суть якого зали­
шається незмінною і донині, все, що відбувається в судо­
вому засіданні, повинно заноситися до протоколу, в тому
числі й показання підсудних, свідків, відповіді на Запитан­
ня учасників процесу. Протокол — це єдиний документ, що
свідчить про законність і обгрунтованість вироку. Його
підписують головуючий на процесі та секретар.
У справі СВУ протоколу судового засідання фактично
не було. Точніше, документ під такою назвою, що скла­
дається всього-на-всього з сорока сторінок, списаних круп­
ним почерком, існує. Погляньмо: 45 підсудних, яким
87 пред’явлено багато обвинувачень, 40 днів процесу — і ли­
ше 40 сторінок протоколу. Тобто по сторінці на день!
У протоколі взагалі немає показань підсудних і свід­
ків. Сьогодні це було б незаперечною підставою для
скасування вироку як такого, адже його винесено з грубим
порушенням закону.
Замість протоколу до справи долучено розшифровані
стенограми процесу, що їх вели стенографістки, не введені
офіційно до складу суду як секретарі. То ж вони, природ­
но, не відповідали за достовірність стенограм, які, до
всього іншого, не мали офіційного статусу й були, по суті,
документом позасудовим і незаконним. Стенографісток
змінювали щодня.
Судове засідання почалося з допиту підсудного Єфремо-
ва. У протоколі зазначається, що він відмовився давати
вільні показання і просив ставити йому запитання. Наво­
диться перелік осіб, які ставили йому ці запитання, але не
розшифровується зміст ні їх самих, ні відповідей. За
такою схемою складено протокол і щодо усіх інших
обвинувачених. Навіть не запротокольовані останні слова
підсудних, лише перераховано прізвища тих, хто брав їх.
По суті, це був глум над правосуддям. Та організатори
процесу знали, що робили. Інакше справу сфальсифікувати
не вдалося б.
Таким чином, про те, що відбувалося в залі суду, можна
дізнатися лише з неузаконеної стенограми процесу, у до­
стовірності й повноті якої певності немає. Читаючи її,
складається враження, що за 8 місяців, проведених у тюр­
мі, Єфремов дуже змінився, у нього з’явилося відчуття
приреченості. Зламавшись і погоджуючись практично з
усім, що йому інкримінувалось, Єфремов, проте, на слід­
стві ще намагався все-таки час від часу вносити якісь
корективи в обвинувачення, протистояти бурхливому «ви­
криванню» Павлушкова і тим самим уберегти його від
самообмови, яка могла коштувати юнакові життя. У суді
ж ці спроби він облишив, апатія взяла гору. Відмовившись
давати вільні показання, Єфремов тим самим втратив
останню можливість уголос заявити про свою невинність.
Як же «добиралися» факти до звинувачення Єфремова?
На попередньому слідстві 30 грудня 1929 р., коли він,
88 власне, уже «склав зброю», проведено очну ставку між
ним і Павлушковим, який поставив собі за мету: жодного
дня без викривань! Павлушков почав докладно розповіда­
ти, як восени 1926 р. відзначався ювілей Єфремова, який
став, по суті, зібранням членів СВУ, на ньому був присут­
ній і академік Виноградов. Раніше Єфремов наполегливо
переконував слідчого, що поєднати святкування дня на­
родження (а надто 50-рі^ного ювілею) і нараду СВУ про­
сто неможливо, бо не можна обмежитися запросинами
лише функціонерів СВУ, більше того, Павлушков не міг
знати змісту застільних розмов, бо був в іншій кімна­
ті. А на очній ставці Єфремов уже не мав сили заперечу­
вати Павлушкову. І лише твердження, що в зібранні брав
участь академік Виноградов, обурило його: «Не згоджуюся
щодо Виноградова, він тоді, вже на самих іменинах, був
хворий, незабаром зліг зовсім і не вставав до самої смерті;
було б чудно вмираючу людину притягати до політичної
роботи».
Павлушков також стверджував, що на іменинах велися
розмови про смерть Петлюри і про збирання коштів на
пам’ятник йому за кордоном. Єфремов з цього приводу
пояснив: «Я допускаю можливість політичних розмов,
допускаю, хоча й з меншою ймовірністю, розмови про
убивство Петлюри, бо це вже не було тоді, в жовтні
1926 р., свіжою новиною. Але рішуче не допускаю можли­
вості в таких обставинах і в присутності людей чужих
здіймати питання організаційного характеру, а надто такі,
що вимагали особливої конспірації. А тому я завіряю, що
розмови про збирання коштів на пам’ятник Петлюри не
було і не могло бути».
І Павлушков змушений був погодитись, що він перебу­
вав у сусідній кімнаті і розмови не чув, але знає зі слів
інших, що місцем спорудження пам’ятника пропонувалися
Львів, Прага, Варшава або Париж. Єфремов тоді ще
знайшов у собі силу заперечити: «Категорично відкидаю це
від першого до останнього слова».
Фантазії Павлушкова, обробленого в ДПУ, не знали
меж. Протягом усього слідства він викривав академіка,
навіть з якоюсь насолодою. У справі є такий його запис:
«Зрікаюся назавжди усіх націоналістично-петлюрівських,
89 живих і мертвих вже своїх поглядів, головним натхненни­
ком і репрезентантом яких на Україні був дядько, акаде­
мік С. Єфремов».
Рятуючи себе, він намагався переконати слідство, що
знає дуже багато інших людей, причетних до цієї справи;
свідчив, що Єфремов читав свою книжку однодумцям,
політично близьким до нього письменникам, зокрема
М. Зерову, П. Филиповичу, М. Рильському, М. Івченку, і
припускався різних випадів проти «пристосуванців» В. По­
ліщука та М. Семенка. Незважаючи на категоричні запе­
речення Єфремова щодо вірогідності сказаного, ці пока­
зання у майбутньому відіграли-таки свою роль у долі
й цих письменників.
Слідство, як правило, не помічало очевидної брехні,
інсинуацій і суперечностей у показаннях Павлушкова. Іно­
ді, щоб звести кінці з кінцями у протоколах допитів, –
зверталась його увага на суперечності, і тоді він скаржив­
ся на погану пам’ять.
І от цей студент з «поганою пам’яттю» став на суді, по
суті, неофіційним, дев’ятим обвинувачем, тим лакмусовим
папірцем, яким вимірювалася і правдивість показань під­
судних, і ступінь їх провини.
При допиті Єфремова у суді головна увага зосереджува­
лася на ньому не як на особистості, вченому, колишньому
віце-президентові ВУАН, бо це суперечило б обвинуваль­
ному ухилові, а на його досить далекому політичному
минулому. Єфремов пояснював: «В уряді ЦР (Центральної
Ради.— Авт.) я займав посаду секретаря міжнаціональних
справ, займав цю посаду місяць, у часи гетьманщини
1918 р. виключно займався літературною та журналістсь­
кою роботою, ніяких посад не займав».
А згодом, впавши в депресію, визнав, що очолював
і БУД, і СВУ. Завдання останньої організації, мовляв,—
повалення на Україні Радянської влади й утворення неза­
лежної республіки на чолі з президентом. Земля належа­
тиме тим, хто її обробляє, проголошуватиметься свобода
совісті, слова і обов’язкова освіта.
Та навіть «зізнавшись» у такій страшній крамолі, Єфре­
мов наполегливо твердив, що примусове захоплення влади
не планувалося, терор — так само. Особисто він вважав,
90 що через економічну відсталість, класові суперечності
й невдоволення мас настане політична криза і Радянська
влада складе свої повноваження. «Я ще мушу сказати,, що
чіткої постановки на повстання не було ні в перші часи
існування організації, ні потім,— говорив у суді С. Єфре-
мов.— Могли бути балачки про це, могли висловлювати
люди різне, в залежності від своїх темпераментів, але ми.
ясно всі бачили, що повстання за даних обставин немож­
ливе й недоцільне. Не було ні сил, ні засобів, щоб підійма­
ти повстання».
І далі:
«Я ніколи сам особисто на терористичні акти не пішов
би, і терористичні акти я не похваляв, і терористичні акти
на представників Радвлади за кордоном я не ухвалював,
і ніяких практичних висновків з цього для нашої організа­
ції я не робив».
Коли йому нагадали про покарання на слідстві, він
відповів:
«Це знов же настрої, а настрій — це річ, залежна від
того чи іншого стану нервіїв. Звичайно, іноді під впливом
розворушення скажеш таке, що коли потім цілком спокій­
но продумаєш, так уже не скажеш. Але щоб у мене були
якісь певні терористичні наміри, цього не було».
Грізний обвинувач Любченко, який іноді був агресивні­
ший за самого прокурора, вперто добивався відповіді на
запитання: чи виступав Єфремов за самостійну Україну?
Єфремов відповів: «Я не хочу вживати слова «самостійна».
Це слово має зміст, якого я не хотів би надавати. «Неза­
лежну Україну», хоча ніколи не був запальним прихильни­
ком незалежності тому, що я мало вірю в те, що Україна
може триматися в такому стані в силу багатьох причин».
Йому нагадали його колишню позицію, коли він був за
федерацію лише в тому разі, якщо більшовики не прий­
дуть до влади.
«Я тоді не вважав більшовиків за державу, а вважав, що
є тільки елементи деструкції й немає творчості. Тепер
я цього не скажу, бо бачу, що більшовики — будівники
держави, а тоді мені здавалося, що це не є державою».
Єфремова запитали, як він ставиться до «Шахтинської
справи». Відповів: «Шахтинської справи» я, власне, не
91 розумію, але у всякому разі таке активне шкідництво
я вважаю за річ неможливу і, безперечно, негативну».
«Прокурор Ахматов: «До вас письменники ходили?»
Єфремов: «Дуже багато».
Ахматов: «Давали поради?»
Єфремов: «Давав».
Ахматов: «У дусі СВУ?»
Єфремов: «Ні, письменникам дають поради не в дусі
програми СВУ. Коли письменник приносить річ і просить
почитати і сказати думку, я читав і говорив, що ця річ
добра через те і те або ця річ не годиться».
Такий допит видає хиткість позиції обвинувачен­
ня. А звинувачення ж проти Єфремова висувалося таке
серйозне, що всі статті Кримінального кодексу, «взяті на
озброєння» слідчими, передбачали навіть смертну кару.
І невтаємниченому читачеві зрозуміло, що, обвинува­
чуючи людину у створенні підпільної організації, слід
з’ясовувати не стосунки зі Скрипником, не оцінку «Шах­
тинської справи», а насамперед конкретні факти, які
підтверджували б або заперечували це обвинувачення.
Так само, як і допит Єфремова, проведено допит науко­
вого співробітника ВУАНу А. Ніковського, якому відводи­
лася роль одного з керівників підпільної організації. На
запитання про зв’язок з Єфремовим у період перебування
за кордоном обвинувачі одержали таку відповідь:
«Листи від Єфремова я одержував у Берліні легальним
шляхом, листуючись з ним у справі видання його «Історії
українського письменства». Окрім того, здається, один раз
я мав від Єфремова листа і приватного, де було сказано,
що хоч і тяжко, хоч з великою напругою, але працювати
цілком можна».
Довго допитували Ніковського й про мету повернення
до Радянського Союзу.
Ще б пак, адже в його біографії можна було відшукати
не один і не два факти, які б дали тогочасному упередже­
ному слідству (та й судочинству) підставу звинуватити
в будь-яких гріхах. Бо ж він — один з активних діячів
Товариства українських поступовців з часу виникнення
цієї партії. Брав участь у редагуванні київської газети
«Рада», одеського журналу «Основа», нелегального часопи­
92 су української молоді «Боротьба». А коли у березні 1917 р.
«товариствр для підмоги літературі, науці і штуці» віднови­
ло видання газети «Рада» під назвою «Нова Рада», став її
фактичним редактором. За часів Центральної Ради був
одним із заступників її голови. А 1918 р., коли велась
підготовка до повстання проти німецької окупації, А. Ні-
ковський очолив створений тоді Український національний
союз, що об’єднав усі ворожі кайзерівцям українські партії.
Потім був міністром закордонних справ Української На­
родної Республіки, з урядом якої й емігрував за кор­
дон. Спершу виїхав до Варшави, а звідти — до Відня,
повністю відійшовши від політики. 1923 чи 1924 р. повер­
нувся на Україну з бажанням віддати «всі сили на ук­
раїнське культурне будівництво в Українській Соціалістич­
ній Радянській Республіці». Відтак став працювати у
Всеукраїнській академії наук, увійшов до постійної комісії
для складання словників.
«Я приїхав на Україну, коли мені відкрилися можливос­
ті для того, щоб працювати в повній мірі, так, як я працю­
вав раніше, по всіх тих лініях, по яких я працював, цебто
культурній, політичній і літературній,» — відповів на суді
Андрій Васильович.
Дізнатися від нього щось конкретне про «змову» і про­
сунути обвинувачення хоча б на крок уперед не вдалося.
Священнослужитель В. Чехівський, зізнавшись, що фор­
мально був членом СВУ, заперечував свою керівну роль,
поінформованість щодо планів організації та їхнього
здійснення. Він показав також, що взагалі не поділяв
поглядів окремих членів організації та її керівника з ба­
гатьох питань. Одне слово, нічого конкретного у цій справі
повідомити не міг.
Ще менше даних дали інші «члени організації», зокре­
ма и «начальник штабу» («секретар-скарбник») В. Дурду-
ківський, чия поінформованість, здавалося б, мала бути
значно більшою. Він лише заявив, що товариство вирішили
створити в липні 1926 р. і, мовляв, тоді ж відбулося перше
організаційне засідання (якщо вірити Павлушкову, воно
відбулося восени.— Авт,). На другому засіданні нібито
вирішили створити п’ятірки. Дехто ухилявся від роботи,
зокрема Ніковський, Гермайзе та інші.
93 «Робота йшла в’яло, від роботи відходили живіші еле­
менти, робота набувала нецікавого вигляду. Що було б,
якби н$ застала нас катастрофа, яка припинила злочинру
роботу СВУ, я не знаю, мабуть, дереобралй б якийсь
керівний центр або, може, він би зовсім вмер сам собою».
І далі — в тому ‘ж дусі. Тут доречно було б запитати:
яка все-таки контрреволюційна робота проводилась? Але
про це не питали. Коли ж настала черга викласти слідству
головний козир — Павлушкова, то, попри всю запопадли­
вість, той не зміг сказати нічого переконливого. Щодо
обвинувачів, то вони часом просто відверто знущалися над
підсудними.
На процесі йшлося про ідеологічні переконання, а не
про конкретну діяльність. Переконання ці були дуже різні
й не мали для справи істотного значення. Та й чи можна
взагалі засуджувати людей за переконання?
От і Л. Старицька-Черняхівська не могла зрадити сво­
їм переконанням. «Я народилася у 1869 р. в родині
М. П. Старицького. Звичайно, рахуючись з вимогами сього­
днішнього дня, я була дуже необережна в обранні своїх
батьків, бо обрала місцем свого народження дворянську
й поміщицьку родину, але я за тим не жалкую, бо то була
родина глибоко культурна, поступова і діяльна, і вона була
притулком не тільки українського національного руху,
а й руху революційного; організатори революційних актів
мали велику причетність до нашої родини. Тут не місце за
це згадувати, згадала я за це тільки тому, що вже з 8 ро­
ків, з моменту першого пробудження свідомості, в мене
буяли два почуття — любов до своєї нації, оганьбленої
й пригнобленої, і ненависть до тиранів. З того моменту
скрізь на кожному кроці свого дитячого й юнацького
життя я обстоювала свої національні і соціальні переко­
нання»,— говорила вона на одному з допитів.
А допитували письменницю не один раз, акцентуючи
увагу на ставленні до Радянської влади. Л. Старицька-
Черняхівська послідовно висловлювала свої погляди:
«Я вважаю його лояльним, тому що нічим ніде не
порушила законів нашої Республіки, виконую всі її припи­
си і постанови. Але я не зрікаюсь того, що деякі принципи
політики Радянської влади не відповідають моєму ідеалові
94 (про свій ідеал державний я вже казала т(оваришу)
слідчому, генеральному) прокуророві республіки на допи­
ті), отже стисло: всенародне представництво, воля слова,
воля совісті. Я не погоджуюсь з правом диктатури проле­
таріату, пануванням одного класу над другим; я не визнаю
смертної кари ні в жодному випадкові державного життя;
я обстоюю завжди волю слова, право кожного висловлю­
вати свої думки незалежно від того, до якої партії він
належить; я визнаю недоторканне право совісті кожного
громадянина, право кожного визнавати або не визнавати
релігію, і не стверджую боротьбу з релігією примусовими
засобами. Я визнаю право власності, бо без права власнос­
ті не уявляю собі зросту енергії людського життя. Це
є мої думки. Я певна того, що той стан, в якому Ми зараз
перебуваємо, тільки переходовий і що всі ті принципи, що
я вгорі зазначила, стануть в нашій країні підвалиною
життя. Соціалізм тільки тоді уявляє з себе вартість, коли
він забезпечує щастя й волю всім громадянам, а не одній
групі, не одному класові, «не людина для суботи, а субота
для людини». Я вже сказала: це мої думки, це мої іде­
али. Я з ними не крилася, як ось не криюсь і зараз, добре
відаючи, що за кожне тут зазначене слово я муситиму
відповідати, і відповідати серйозно. Цілком можливо, пев­
но, так воно й було, що коли розмова в моїй хаті або
в когось з моїх добрих знайомих торкалася цього питання,
я висловлювала свої думки. Не можуть же люди культурні
балакати тільки про горілку, оповідати масні анекдоти або
полоскатися в плітках: нема тієї держави і тієї доби
історичної, хоч би за часів Анни Іоанівни або Миколи І,
коли б люди не дозволяли собі обмінятися і думками;
тому я таку розмову в тісному колі близьких людей,
розмову, не систематичну, не маючи жодного характеру
прищеплювання або розповсюджування своїх ідей, не
називаю контрреволюційною розмовою. Бо то є обмін
думок, а не заходи проти революції, і людина лояльна
може залишити за собоїд право не погоджуватись з тими
або іншими шляхами влади. Але ніде в жодному зібранні,
в жодному угрупованні чи публічно, чи потай я з такими
промовами і програмами не виступала, і коли мої думки
збігаються, як виявилося, із зізнаннями Єфремова, з його
95 думками і його програмою, нема нічого дивного в тім, бо
це думки більшості людей».
Виникає питання: чому все-таки значна частина підсуд­
них у загальних рисах визнала наявність вигаданої слідчи­
ми підпільної організації? Чому вони не відмовилися в суді
від показань, які давали на попередньому слідстві?
Лише один із сорока п’яти обвинувачених у суді заявив,
що вини не визнає, однак на ранок, перед початком
наступного судового засідання, поспішив виправитися, ска­
завши, що сталася прикра помилка. Говорячи про неви­
знання своєї провини, він, мовляв, просто не зрозумів
поставленого йому запитання. Що це? Наслідок чергової
погрози, психічного Насильства чи обіцянки за зізнання
подарувати життя?
Зізнаватися їм не було в чому, а зізнаватися треба було,
тож більшість підсудних каялися лише в тому, що спілку­
валися з керівниками СВУ. І хоча про існування такої
організації абсолютно нічого не знали, проте у розмовах
поділяли окремі погляди на тогочасну дійсність і, отже,
самі того не усвідомлюючи, були причетні до контрреволю­
ційної діяльності. Такої позиції дотримувалася більшість
підсудних. Формально визнаючи вину, вони, однак, не
могли сказати, чим же конкретно займалася ця організа­
ція і, зокрема, її члени. Боячись розправи, каялись у неіс­
нуючих гріхах.
Обвинувачений К. Шило говорив:
«У своїх попередніх показаннях я твердив, що я безпо­
середньої участі в організації «Спілка визволення України»
не брав. Але тепер я усвідомлюю, що оскільки я спілкував­
ся з Єфремовим, Ніковським, Дурдуківським та тими, що
ідеологічно їм співчували, а також з іншими політичними
та громадськими діячами, які імпонували мені своїм авто­
ритетом, я чинив, очевидно, як член контрреволюційної
організації «Спілка визволення України», хоча завдань до
цієї роботи не мав від керівництва цієї організації. Тепер
я розумію, що вся та робота, радянська і громадська, яку
я проводив, була контрреволюційною, і проводив я її як
член великої, розгалуженої по всіх частинах України
організації, яка без певного статуту і певного керівництва
… проводила свою ворожу для Радянської влади робо­
96 ту. Але я на шкоду Радянській владі нічого не робив. На­
магаюсь пригадати і не можу пригадати про роботу цієї
організації як такої і свою особисту участь у ній».
Л. Старицька-Черняхівська давала такі показання:
«Я категорично зазначаю, що назву СВУ — організція
«Спілка визволення України» на терені УСРР — я вперше
почула з оповіщення т. Балицького, що звістка ця цілком
ошелешила мене, що я не знала нічого про існування такої
організації і не була її членом. Більше того, я твердо
пам’ятаю, що С. О. Єфремов не раз казав мені про немож­
ливість і небажаність будь-яких підпільних організацій,
мені ніхто ніколи не робив ганебних пропозицій нав’язува­
ти зносини з германськими та польськими консулатами
з метою передавати ті або інші відомості за кордон, себто
з метою шпіонажу, і я на них ніколи не погодилася б.
Я думаю й сподіваюся, що справа стояла так: мужчини
сховали від мене як від жінки факт існування такої
організації, боячись довгого жіночого язика, а тепер забу­
ли ті і, мислячи так, як мислили ті, …помилково записали
й моє ім’я як члена-організатора».
Ніяких нових доказів їх вини не дали й допити у суді
п’ятьох свідків. Про те, як це відбувалося з одним з
них — відомим літературознавцем М. Зеровим, згадує
Г. Костюк.
«Микола Костьович вийшов на кін так, як він ходив на
трибуну промовця чи доповідача,— бадьоро, з піднесеною
головою й трохи ніби нервовими кроками. Глянувши на
лави підсудних, він посміхнувся і на знак привіту помахав
рукою. Пам’ятаю тільки, що на запитання голови суду, чи
знає він тих, що сидять на лаві підсудних, Микола Ко­
стьович відповів позитивно. Друге питання: чи знає він
щось про їхню контрреволюційну діяльність? Відповідь
була негативна. Чи знає їхні антирадянські націоналістичні
твори? Микола Костьович відповів, що знає літературні
твори (це він підкреслив). Як же він дивиться на «Історію
українського письменства» С. Єфремова? — падає нове пи­
тання. На це, пригадую, відповідь була така: академік
Єфремов має ту заслугу, що він перший усистематизував
і чітко окреслив історико-літературний матеріал, перший
дав повний синтетичний огляд його. Але його методи
4 1 — 173 97 дослідження, його періодизації, його висновків і оцінок він,
Зеров, не поділяв і не поділяє. І в цьому плані Микола
Костьович, ніби забувши, де він є, почав розгортати цілу
аналітичну лекцію. Але прокурор його враз перебив і каже:
це вам не університетська кафедра, а свідчення на суді
контрреволюційної організації. Вас питають, чи праці, про
які ви почали цілу лекцію, є корисними для радянської
молоді чи шкідливі?
Микола Костьович на мить змовк. Вагання. Нерішу­
чість. А тоді:
— Я ж твердив, що з ними не погоджуюсь. Значить,
моє ставлення до них негативне.
— Отже, ви вважаєте їх шкідливими,— резюмує по-
своєму і на свій лад прокурор.
… Голова суду повідомляє, що допит свідка закінчено
й він може йти. Микола Костьович, повернувшись до
виходу, глянув на лави підсудних, знову підбадьорливо
посміхнувся, несподівано витягнув з кишені свій круглий,
на ланцюжку годинник, глянув на нього, повернув ци­
ферблат до підсудних, показав їм, махнув на прощання
рукою і вийшов. Чи це було свідомо зроблено, чи в нерво-
во-відруховому піднесенні, я не знаю».
Одержавши подібні «докази», будь-який добросовісний,
об’єктивний і кваліфікований склад суду змушений був би
врешті-решт виправдати підсудних. Однак цього не стало­
ся, і, прокрутившись на холостих обертах, судова машина
оголосила судове засідання закінченим. Почалися дебати.
Преса не полишила без своєї уваги жодного дня проце­
су, часописи відводили, як правило, одну-дві шпальти для
публікації своїх, далеко не кращих, конспектів свід­
чень. Особливу увагу було приділено промовам державних
і громадських обвинувачів. їх друкували повністю і в непе-
рекрученому вигляді (інакше й бути не могло: спотворити
можна було все, що завгодно, лише не їх).
Головний державний обвинувач Михайлик не завдавав
собі клопоту аналізом доказів, зібраних у справі, і, повто­
ривши, по суті, формулу обвинувачення, закінчив так:
«Коли ще раз аналізуєш жахливі плани, виконавцем яких
повинен був стати Павлушков, то робиться ясно, що
проти цих людей є один захід соціальної оборони —
98 розстріл». Проте одразу ж, розуміючи непереконливість
доказів, а відтак — і своєї позиції, додав: «Зважаючи на
каяття підсудних, політичну і господарчу міць Радянської
Республіки, прокуратура ладна не наполягати на цьому
винятковому заході соціальної оборони. Хай суд сам
зважить».
З громадських обвинувачів особливо гнівні й неприми­
ренні були виступи тодішнього секретаря ЦК КП(б)У,
а згодом голови Раднаркому України П. Любченка, який
закликав суд: «Забезпечити диктатуру пролетаріату від
укусів скажених собак», і письменника О. Слісаренка, який
вимагав: «Паралізувати оскаженілих глитайських агентів».
Позиція головного державного обвинувача, що просив,
враховуючи каяття підсудних, не застосовувати щодо них
виняткової міри покарання, при скромній ухильності за­
хисту зробила належний вплив на підсудних, поставивши
їх перед необхідністю у своєму останньому слові удавати
щире розкаяння. Адже суд міг і не погодитися з прокуро­
ром! По-людськи їх можна зрозуміти.
В останньому слові Єфремов сказав:
«Слово має бути коротким, його і зовсім могло б не
бути, бо не маю на думці ні оборонити себе, ні тим більше
виправдати. …Під час суду для мене цілком ясна стала
моя вина. Більше того, навіть без мене і самої справи не
було б. Судове слідство остаточно показало мені, що
більшість підсудних, добрих у своїй сфері працівників,
малосвідомі люди — обивателі в політиці.
Визнаючи цілком свою провину, я прохаю найвищий суд
одважити мені повною мірою, але прошу взяти до уваги те,
що мої товариші тут прилюдно обіцяли дальшою своєю
роботою на користь трудящих виправити свої помилки».
Позиція порядної людини.
Останні слова інших підсудних, по суті, багато в чому
схожі.
Навіть Івченко, який, попри старання карального апара­
ту, так до кінця і не зміг зрозуміти і сформулювати суть
своєї вини, сказав коротко й категорично: «Я щиро за­
суджую свої контрреволюційні вчинки з тим, щоб ніколи
більше до них не повертатися».
Очевидно, саме такі слова й потрібні були суду та
4* 99 розлютованій громадськості. Але через які випробування
й тортури мали пройти звинувачені, щоб, не маючи ніякої
вини, добровільно ставати «скаженими собаками імперіа­
лізму» і, схиливши голови, просити помилування!
Справа зберегла один вражаючий документ, що свідчить
про наслідки такого психологічного й фізичного «впливу»
на обвинувачених. Маємо на увазі заяву до ДПУ В. Атама-
новського, який писав: «Щоб припинити ці моральні муки,
я готовий вам підписати «карт бланш» або навіть написати
показання, вигідні вам, щоб у такий спосіб пришвидшити
моє засудження, оскільки далі терпіти не можу і жадаю
смерті. Не припиню повторювати до своєї загибелі, що всі
пред’явлені мені звинувачення є неправильними, а я не­
винно й несправедливо замучений».
Судові дебати закінчилися пізно увечері 17 квітня
1930 р., і суд пішов радитись. Таємниця нарадчої кімнати
не дає можливості з’ясувати, чи мав хто з суддів свою
позицію і як відстоював. Тоді мати її, а тим більше
виголошувати було не зовсім безпечно. Однак незгоди
з вироком у письмовій формі не доклав жоден із суддів.
Дві ночі й день мали вони в своєму розпорядженні. Для
такої складної справи це, звісно, замало. Вирок нараховує
лише 50 сторінок тексту, писаного двома різними почерка­
ми. Занотовано його на одному боці сторінок, але часто
вони списувалися не повністю, що також є процесуальним
порушенням, бо завжди це дає змогу щось вписати. У тек­
сті понад 200 виправлень і дописок, а судом обумовлено
лише 8. Коли і ким вони вносилися? Але це зауваження
до форми. Щодо змісту, то вирок за своєю неаргументова-
ністю є предтечею тих позасудових документів, які згодом
позбавили життя мільйони невинних людей.
З точки зору правових норм, що діють у цивілізованому
суспільстві, рішення «найвищого суду» не витримує ніякої
критики. У ньому перераховано прізвища та короткі біог­
рафічні дані (в основному негативні) про кожного з під­
судних, викладено коротку формулу обвинувачення, а далі,
минаючи аналіз доказів, іде резолютивна частина вироку,
в якій зафіксовано покарання. З погляду законності такий
вирок неправомірний.
У ньому повинна бути докладно сформульована кон­
100 кретна вина кожного підсудного, дано аналіз зібраних
у справі доказів і мотиви, за якими суд дійшов виснорку
про їх достовірність і достатність для визнання особи
винуватою. Повинні бути обумовлені й усунуті всі супереч­
ності, що є у справі, вмотивована правова кваліфікація,
міра покарання тощо. Нічого цього у вироці немає.
От як говориться тут про С. Єфремова, де що не твер­
дження — то суцільна вигадка. Тож варто його процитува­
ти, щоб мати уявлення, як ще задовго до початку масових
репресій працювала пекельна кухня фальсифікації.
«Єфремов С. О., 53 роки, син священика, член ВУАН,
колишній товариш голови Центральної Ради, колишній
голова ЦК партії соціалістів-федералістів:
а) У період 1920—1924 рр. керував контрреволюційною
організацією БУД. Проводив підготовку до збройного по­
встання для повалення Радянської влади, брав участь
у санкціонуванні польсько-петлюрівського Варшавського
договору, тримав сталий зв’язок з польською контррозвід­
кою, з отаманами бандитських загонів (з Гайовим, Анге­
лом та ін.), даючи цим останнім керівничі вказівки щодо
їх бандитсько-повстанської діяльності, чим полегшував за­
хоплення польським військом у Ї920 р. Правобережної
України, санкціонував бойову контрреволюційну діяльність
і брав участь в організації рейду Тютюнника.
б) У період 1926—1929 рр. організував та керував (як
голова) контрреволюційною організацією СВУ, зокрема
склав програму і статут, безпосередньо провадив організа­
цію п’ятірок і гуртків СВУ в центрі і на периферії,
інструктував і координував їх діяльність, для чого виїздив
на місця, керував усією підготовчою діяльністю СВУ до
збройного повстання. Підтримував зв’язок з закордонними
та емігрантськими центрами, вживав заходів до утворення
єдиного антирадянського фронту з російською білоеміг­
рантською організацією СУМ, підмовляв Павлушкова
М. П., що стояв на чолі СУМу, до запровадження терорис­
тичних актів проти видатних керівників Радвлади та Кому­
ністичної партії».
Вирок було оголошено 19 квітня 1930 року.
За «вчинені злочини, спрямовані проти революції, дер­
жави, партії і народу», С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ні-
101 ковський і М. Павлушков були засуджені до десяти років
ув’язнення кожен (тоді це був максимальний строк).
У резолютивній частині вироку щодо кожного з них
сказано, що заслуговує виняткової міри соціального захис­
ту — розстрілу, однак, обмежуючи покарання десятьма
роками ув’язнення, суд виходить з того, що кожний із цих
звинувачуваних заслуговує на поблажливість у зв’язку
з визнанням провини і каяттям. В. Дурдуківський,
В. Ганцов, Г. Холодний, А. Барбар, В. Удовенко та В. Під-
гаєцький засуджені до восьми років ув’язнення. Переваж­
ній більшості «членів СВУ призначено покарання у межах
від трьох до шести років, зокрема 60-річній Л. Старицькій-
Черняхівський — п’ять років з пораженням у правах на
три роки». 9 чоловік засуджено умовно, в‘ тому числі
письменника М. Івченка, і всіх звільнено з-під варти;
7 чоловік вислано за межі республіки строком на три
роки.
Виникає ще одне запитання: якщо закон передбачає
смертну кару, а людину, визнану винуватцем, звільняють
взагалі з-під варти, то що стоїть за цим? Чи не особисті
«заслуги» перед неправедним судом і слідством?
Нічого подібного не було. Ніхто з них не осквернив
себе наклепами і обмовами. Показання були вимушені. Ці
люди навіть за своїми переконаннями, не кажучи вже про
вчинки, виглядали у справі зовсім випадковими.
Порівняно «м’який» вирок, який між тим касаційному
оскарженню не підлягав, був трагедією для кожного за­
судженого не тільки тому, що завдав значних фізичних
і моральних страждань, а й тому, що визначив подальшу
долю майже кожного з них. Коли почалося масове полю­
вання на «ворогів народу» і коли без вини винуваті в судо­
вому чи позасудовому порядку або знищувались, або
зазнавали нових знущань, то мало кому із засуджених
у справі СВУ вдалося звільнитися із місць позбавлення
волі після закінчення строку покарання. Для них починав­
ся другий етап драматичних перипетій.
Так, А. Барбар під час відбування покарання трибуна­
лом УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. був
засуджений до смертної кари. М. Ботвинського, засудже­
ного спершу до трьох років ув’язнення з пораженням у
102 правах строком на два роки, а невдовзі висланого до
Казахстану, 1 грудня 1937 р. трійка УНКВС Алма-Атинсь-
кої області також засудила до розстрілу. До такої ж ви­
няткової міри покарання були засуджені О. Гребенецький
(7 грудня 1937 р. трійкою УНКВС Марійської АРСР,
оскільки «займався шпигунською діяльністю серед студен­
тів Марійського педінституту»), М. Павлушков (9 жовтня
1937 р.), В. Підгаєцький (9 жовтня 1937 р.), В. Удовенко
(25 листопада 1937 р. трійкою УНКВС Ленінградської
області), Г. Холодний (14 лютого 1938 р.), В. Чехівський
(9 жовтня 1937 р. трійкою УНКВС Ленінградської облас­
ті), М. Чехівський (4 грудня 1937 р. трійкою УНКВС
Курської області), В. Дурдуківський (31 грудня
1937 р. особливою нарадою УНКВС Київської області),
М. Лагута (у справі СВУ засуджений до трьох років
умовно, а 15 листопада 1937 р. УНКВС Одеської області
засуджений до розстрілу за те, що «був керівником анти-
радянської націоналістичної організації у Миколаєві»),
Т. Слабченко (27 жовтня 1937 р. військовою колегією
Верховного суду СРСР), В. Щепотьєв (19 листопада
1937 р. трійкою УНКВС Полтавської області).
Отже, 13 чоловік із 45 в наступні роки за вироком
позасудових інстанцій були розстріляні.
Засуджені повторно до різних строків померли в місцях
ув’язнення: Й. Гермайзе (за колючим дротом ГУЛАГу),
Г. Іваниця, А. Залеський, 3. Моргуліс.
Помер і сам С. Єфремов — 31 березня 1939 р., за три
місяці до закінчення строку покарання.
Хоча б побіжно хочеться розповісти, як склалася доля
інших осіб, причетних до фабрикування справи «Спілки
визволення України». Її організатор і натхненник М. Скри­
пник 1933 р. покінчив життя самогубством. Те ж саме
вчинив у 1937 р. і один з громадських обвинувачів —
П. Любченко. Ще одного громадського обвинувача —
О. Слісаренка — самого невдовзі було арештовано й засла­
но на Соловки разом з іншими «ворогами народу» —
М. Зеровим, П. Филиповичем, Л. Курбасом, М. Кулішем,
Г. Епіком та ще десятками тисяч жертв сталінських репре­
сій. 9 співробітників ДПУ і членів суду в 1937—
1938 рр. були репресовані «за участь у троцькістських,
103 антирадянських змовах та шпигунство». Не уникнули роз­
прави і сам начальник ДПУ В. Балицький і державний
обвинувач Михайлик, який після процесу став генеральним
прокурором України.
Коли наприкінці 30-х років один із чергових «підопіч­
них» ДПУ запитав у слідчого про долю суддів, які судили
членів СВУ, •їо почув відповідь: «Пішли туди ж, куди
й підсудні». Свідків фальсифікацій цієї гучної справи теж
не залишили живими.
Причетність до «Спілки визволення України» ганебним
тавром позначилася на долі усіх залучених слідчими
ДПУ до неї осіб. Про цих людей донедавна взагалі
намагалися якомога менше згадувати. Хоча тоді, у 30-ті
роки, їх, навпаки, всіляко засуджували, за будь-якої наго­
ди воліли спаплюжити їхні імена. Як це робилося, згадує
колишній літературний критик журналу «Пролітфронт»
Г. Костюк:
«Друга трудна справа, яка впала на мою голову, поляга­
ла в тім, щоб написати принципову статтю про роман
М. Івченка «Робітні сили». Цю пропозицію дав мені знову
Хвильовий як головний редактор журналу. Я опирав­
ся. Але Григорович був твердий у своїх намірах. Щоб мені
надати певності й заохотити, він вирішив похвалити мене
і тим подіяти на мою молодечу амбіцію.
— Не впирайтесь,— казав він.— Із наших товаришів
(він мав на увазі критиків Пролітфронту — Момота і Баг-
мута, бо Олександр Михайлович Лейтес вів в основному
західноєвропейську і російську літератури) ніхто не зро­
бить цього на потрібному рівні. Повірте, я вже трохи знаю
ваш спосіб писання.
]Його похвала на мене не діяла, хоч це була похвала
самого Хвильового. Але логіка переконувала, що написати
цю статтю мушу я. І я погодився. Коли через кілька днів
я приніс статтю, Хвильовий відразу ж при мені її прочи­
тав. Прочитавши, деякий час мовчав. Потім поволі сказав:
— Стаття — добра. Тільки ви забули про час, у який
пишете й про кого пишете.
— Чому? — запитую здивовано.
— Ви були на процесі СВУ?
— Пару разів.
104 — Ви чули, як сам себе характеризував Івченко?
— Не чув, але читав у «Вістях».
— То ви хочете у статті представити його політичний
портрет об’єктивніше й лояльніше, ніж він сам себе
представляв?
— Та я ж писав не політичний портрет, а аналізував
художній твір, який, як самі знаєте, часто розбігається
з політичним кредо автора.
— Це — академічна дискусія, а нам…— він на мить
замовк…— нам зараз не до того. Ми мусимо відчувати час
і обставини. Ми повинні дати статтю не тільки про особу,
засуджену радянським судом за участь у контрреволюцій­
ному підпіллі, але й про автора, який сам себе прилюдно
ще гірше засудив. Зрозумійте, що на нас і на наш журнал
постійно і пильно спрямовані очі, що кожний наш лібе­
ральний крок, кожне наше об’єктивістське ставлення — це
загроза нашому існуванню. А ми мусимо перетривати.—
Він знову на мить замовк. А тоді продовжив:
— Я думаю, ви мене розумієте…
І на мене дивилися сумні, розумні карі очі. За звичкою,
торкнувши пальцем ніздрю свого носа, він додав:
— Візьміть статтю й зробіть з неї те, що треба. Врахуй­
те контрреволюційність СВУ і наш невблаганний час.
Я якусь мить мовчав. Я бачив і відчував, як тяжко
дається Хвильовому ця роль, але тепер я не мав сумніву,
що інакше бути не могло. Я тільки тихо сказав:
— Я … спробую, Миколо Григоровичу. Але чи вийде
в мене що-небудь, не знаю.
— Мусить вийти,— кинув він мені, ледь-ледь посмі­
хаючись.
Я статтю грунтовно переробив у стилі тогочасної політи-
ко-наступальної чи викривальної критики. «Робітні сили»
в цій редакції вже були «вилазкою класового ворога на
літературному фронті». Це була річ, яку я писав, стаючи
собі на горло, гвалтуючи своє сумління. Я не соромлюся
цього. Бо це тільки свідчить, у яких умовах доводилося
моєму поколінню жити та якими’ отруйними флюїдами
дихати. Тоді ще не міг, як у післясталінські 60—70-ті
роки, народитися Гелій Снєгірьов, щоб відважно, перед
фактом реальної смерті, випроставшись гордо на ввесь
105 зріст, устати й плюнути в лице всесильному тиранові. То
було передгроззя великого терору тридцятих років. Ми
були, як заворожені кролики перед пащею удава».
І от майже через 60 років після гучного судового фарсу
з ініціативи Комітету держбезпеки УРСР прокуратура
республіки 15 червня 1989 р. внесла протест у справі
Єфремова С. О., Чехівського В. М., Дурдуківського В. Ф. та
інших засуджених. Справедливість, як і передбачав С. Єф-
ремов, занотовуючи до щоденника, що коли-небудь істори­
ки встановлять-таки істину, взяла гору.
«Вирок Верховного суду УРСР від 19 квітня 1930 p.,—
читаємо в цьому документі,— повинен бути скасований,
а кримінальна справа щодо усіх засуджених припинена на
таких підставах:
На порушення закону суд у вироці не навів конкретних
доказів, що підтверджували б вину Єфремова С. О., Че­
хівського В. М. та ін. у скоєнні інкримінованих їм особли­
во небезпечних державних злочинів.
У судовому засіданні було допитано 5 свідків, жоден із
них не дав ні свідчень по суті справи, ні відомостей, що
підтверджували б існування контрреволюційних організа­
цій БУД і СВУ і належність до них підсудних.
Речових доказів у справі немає, а прилучені до неї
документи не свідчать про протиправну діяльність за­
суджених. Деякі з них являють собою наукові праці,
дослідження і публікації.
Висновок про вину Єфремова С. О., Чехівського В. М. та
ін. грунтується виключно на свідченнях засуджених під
час слідства і в суді, в яких вони у загальній формі
визнавали свою вину у злочинній діяльності.
При оцінці цих свідчень органами слідства і судом
проігноровано найважливішу вимогу закону про те, що
жодні докази, в тому числі й визнання підсудними вини,
не мають наперед встановленої сили і можуть бути покла­
дені в основу звинувачувального вироку лише за умови їх
підтвердження сукупністю інших фактичних даних. У цій
справі показання підсудних не могли бути покладені
в основу вироку, оскільки вони неконкретні і суперечливі,
не відповідають фактичним обставинам справи, не мають
жодних об’єктивних підстав і одержані внаслідок грубих
106 порушень законності в процесі попереднього слідства і су­
дового розгляду…
Жодних даних, які б засвідчували організаційну єдність
засуджених у справі осіб і реально підтверджували б факт
існування контрреволюційної організації «Спілка визволен­
ня України», у справі немає,— читаємо далі.— Згідно із
свідченнями обвинувачуваних на попередньому слідстві
і в суді жодної практичної діяльності, спрямованої на
повалення Радянської влади, підготовку збройного по­
встання, проведення політичного терору, відторгнення Ук­
раїни від СРСР, вони не проводили.
Як видно з матеріалів попереднього слідства і судового
розгляду, більшість обвинувачуваних у цій справі на мо­
мент притягнення їх до кримінальної відповідальності
мали стійкі політичні погляди й переконання, що склалися
в процесі довгих років політичної, науково-просвітницької
і культурної діяльності, критично ставились до окремих
сторін суспільного життя і заходів Радянської влади, між
собою відкрито обговорювали недоліки в соціалістичному
будівництві в нашій країні, пов’язуючи їх з державною
політикою, однак ці дії самі по собі не становлять складу
злочину».
Пленум Верховного суду У PCP, що відбувся 11 вересня
1989 p., погодився з доводами протесту, задовольнив його,
скасувавши вирок по справі, і припинив її за відсутністю
складу злочину.
Ганебна фальсифікація справи «Спілки визволення Ук­
раїни» — нагадаємо — датована 1929—1930 роками. Попе­
реду ще був 1933 p., коли почалися масові арешти серед
письменників, акторів, критиків, учених. Рік, «ознаменова­
ний» мільйонами загиблих від голоду селян, а ще —
ліквідацією неіснуючого «нового націоналістичного ухилу»,
про що переможно доповів П. Постишев XII з’їздові
КП(б)У. Попереду ще були й окаянні 1937 та 1938 роки…
Саме первістком наступних масових репресивних актів
з метою фізичного і морального винищення української
людності й став цей процес. На XX з’їзді КПРС М. С.
Хрущов обнародував вражаючі своєю цинічністю плани
Сталіна щодо виселення українців за межі України: «Ук­
раїнці уникли цієї долі тільки тому, що їх було надто
107 багато і не було місця, в яке їх можна було б вивез­
ти. В інакшому випадку він (Сталін.— Авт.) депортував би/
їх теж». Нечуване досі в історії людства тотальне вини У
щення населення!

Відома й телеграма, що її надіслало з Нью-Йорка об’єд­
нання українських письменників «Слово» 20 грудня
1954 р. на адресу Другого Всесоюзного з’їзду письменників:
«Українські письменники — політичні емігранти вітають
з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх понево­
лених народів СРСР.
1930 р. друкувалося 259 українських письменників. Пі­
сля 1938 р. з них друкувалося тільки 36. Просимо виясни­
ти в МДБ, де і чому зникли з української літератури
223 письменники?»
У поясненні президія «Слова» писала: «За приблизними
(бо точні поки що неможливі) підрахунками, цифра
223 щезлих в СРСР україйських письменників розшифро­
вується так: розстріляно — 17, покінчили самогубством —
8, арештовані, заслані в табори й іншими поліцейськими
заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути
розстріляні й померлі в концтаборах) — 175, зникли без­
вісти — 16, померли своєю смертю — 7».
Не менше постраждали й діячі української науки, теат­
ру, мистецтва. Це було свідоме винищення національних
коренів.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.