Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ЛАРИСА КІСТЕРСЬКА, ЛЕСЯ МАТВЄЄВА – ДРУГИЙ ПРЕЗИДЕНТ

Виходять із забуття відторгнуті тяжким часом славні
імена. Серед них — ім’я М. П. Василенка.
Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого
1866 р. в с. Есмань Чернігівської губернії, в родині дрібно­
го службовця. Закінчивши шестикласну прогімназію у Глу-
хові та провчившись два роки у полтавській гімназії,
вступив у 1885 р. до Дерптського університету на медич­
ний факультет. Однак невдовзі перейшов на відділ російсь­
кої історії історико-філологічного факультету. У 1890 р.,
завершуючи університетський курс, захистився на тему
«Критичний огляд літератури з історії земських соборів»,
здобувши звання кандидата історії. У тому ж році приїхав
до Києва, де в університеті мав складати магістре ький
екзамен з російської історії та історії російського пра­
ва. Втім ці екзамени випало йому складати більш ніж
через двадцять років, що вмістили в себе ціле життя
громадського діяча і вченого.
Василенко не стояв осторонь громадсько-політичного
життя київської інтелігенції, був активним членом ба­
гатьох політичних і просвітницьких гуртків, часто досить
радикального напряму. З 1894 по 1902 р. він викладав
історію у приватній жіночій гімназії А. А. Бейтель, у Фун-
157 дуклеївській гімназії та Київському кадетському корпу­
сі. В 1903 р. залишає викладацьку роботу і переходить на
службу до губернського комітету, ставши неодмінним чле­
ном опікунської ради над народною тверезістю і секрета­
рем статистичного комітету.
Працюючи в губернському комітеті, М. П. Василенко
дістав можливість ближче вивчити історію та етнографію
краю. Маючи в своєму розпорядженні численні статистич­
ні дані, готував матеріали для періодичних випусків
«Пам’ятні книги Київської губернії». Ця публікація дістала
негативну оцінку київського віце-губернатора Штакельбур-
га, який звинуватив автора в українофільстві за друкуван­
ня вперше у такому офіційному виданні етнографічних
статей В. Н. Доманицького, що містили матеріали з ук­
раїнського фольклору. Адже в ті роки випуск книг ук­
раїнською мовою був заборонений, на повну силу діяв
прийнятий у 1863 р. циркуляр міністра внутрішніх справ
Валуєва.
У 1906 p. М. П. Василенко склав екзамени спеціальній
юридичній комісії при Одеському університеті, що дало
змогу зайняти місце адвоката спершу в Одеській, а пізні­
ше — у Київській судовій палаті. Проте життя склалося
інакше: у тому ж році його заарештували й засудили за
публікацію матеріалів прогресивних діячів, нелегальне зби­
рання коштів на допомогу страйкуючим робітникам Києва
і Петербурга, за підтримку повстання саперів і зв’язок
з членами РСДРП.
З жовтня 1908 по липень 1909 р. він перебував у в’язни­
ці «Крестьі». Після звільнення відразу ж поїхав у с. Ес-
мань до батьків. У вересні повернувся до Києва і знову
поринув у звичну атмосферу просвітницької діяльності,
яку вела творча інтелігенція, мріючи цілком присвятити
себе науці.
Невдовзі Василенко склав магістреькі екзамени і почав
готуватися до викладацької роботи. Особливу увагу приді­
ляв історії України (XVIII ст.), Литви, Західної Русі та
історії права.
Склавши магістрські екзамени, Василенко дістав змогу
претендувати на місце приват-доцента у Київському уні­
верситеті. Одночасно подає прохання про затвердження
158 його завідуючим міською бібліотекою. Київські газети
повідомили про обрання Миколи Прокоповича міським
бібліотекарем, але губернатор заявив, що не затвердить
його на цій посаді.
У лютому 1911 р. був допущений до читання пробних
лекцій на тему «Дворянське питання у Малоросії в епоху
катерининської комісії».
Восени 1912 р. він отримав повідомлення від ректора
університету М. Цитовича про те, що попечитель Київсько­
го навчального округу допустив його до читання лекцій
(курс: українське козацтво XVI ст.), але вже через два
місяці той же попечитель заявив, що помилився, затвер­
дивши викладачем, бо дістав про нього досить неблагона-
дійні «приватні відомості».
Василенку інкримінувалася відданість «українському се­
паратизму», бо в своїх лекціях у Полтаві серед численних
джерел він назвав також праці Грушеве ького.
Дехто з друзів радив йому переїхати до Петербурга або
Москви. Однак він не мав «забезпеченого утримання».
Доводилося витрачати час на роботу, що мало його
цікавила, але давала добрий заробіток. Як глибоко поряд­
ний учений, усвідомлював, що така діяльність — це типове
ремісництво, яке «мучило і принижувало».
Революційні події 1917 р. стали могутнім імпульсом до
пробудження громадської ініціативи, пошуку нових, ефек­
тивних форм організації науки й освіти у країні. Активі­
зується процес національного відродження, пожвавішала
діяльність широких кіл наукової інтелігенції на Укра­
їні. Не залишався осторонь і М. П. Василенко. Як одного
з найактивніших громадських діячів на ниві науки й освіти
27 березня 1917 р. указом Тимчасового уряду його призна­
чено попечителем Київського навчального округу.
Влітку він від’їздить до Петрограда на нараду. Тут
і відбулась його зустріч з Вернадським, з якої почалася
велика дружба двох подвижників науки, що відіграли
неоціненну роль у культурному розвитку України. 19
серпня Василенка призначають товаришем міністра від­
ділу вищої школи.
В. І. Вернадський і М. П. Василенко прагнули по-новому
організувати роботу вузів, формування загальноросійської
159 мережі національних академій наук. Вернадський згадував:
«Порушувалося питання про Грузинську академію наук
і про академії наук на Україні і в Сибіру. В той час
я познайомився з другим товаришем міністра, професором
М. П. Василенком, істориком України, який був представ­
ником України з питань вищої школи. У нього першого
з’явилася думка про створення Української академії на­
ук. У нас з ним одразу створився дорогий нам обом
дружній зв’язок».
У листопаді 1917 р. М. П. Василенко повертається до
Києва, де викладає в університеті на кафедрі української
історії та розпочинає серйозну наукову роботу.
Для культурного й наукового життя Києва ще в період
правління Центральної Ради почалися нелегкі дні. Незва­
жаючи на видимість вільних політичних дискусій про
майбутнє України, її декларовані «самостійність і незалеж­
ність», австро-угорські та німецькі війська грабували й ро­
зоряли не тільки сільські місцевості, а й Київ з його
художніми і культурними цінностями.
Політична ситуація на Україні була вкрай напруже­
на. Розігнавши уряд Центральної Ради 28 квітня 1918 р.,
німці інсценують вибори «хліборобами» гетьмана України,
багатого поміщика, колишнього царського генерала
П. П. Скоропадського. Зміна режимів поглибила децентра­
лізацію громадського життя, яскравіше означилася ефе­
мерність надій на хоч би яку самостійність України.
На той час М. П. Василенко став лідером певного кола
української інтелігенції, яка намагалася, з одного боку,
легальними засобами протистояти пограбуванням окупа­
ційних властей, з другого — відсахнулася від неконструк­
тивної позиції «культурної автономії України». З травня
1918 р. він погодився очолити міністерство освіти і мис­
тецтв в уряді Скоропадського для здійснення докорінних
змін в організації науки і освіти. Професор Б. Л. Личков
згадував: «Картина різко змінилася після падіння Цен­
тральної Ради й утворення у складі уряду гетьмана Скоро­
падського Міністерства народної освіти і мистецтв, на чолі
якого став відомий історик України, професор Микола
Прокопович Василенко, який був давнім працівником на
ниві освіти. М. П. Василенко відразу ж узяв курс по лінії
160 угоди споріднених культур — російської та українсь­
кої. При ньому тиск українського націоналізму ослаб,
різко обірвалася політика вигнання російської мо­
ви. Крайньо шовіністичні кола якщо не замовкли зовсім,
то значно збавили тон. У міністерстві освіти припинилися
розмови про переведення всієї культурної роботи на ук­
раїнську мову. Припинили говорити про те, нібито російсь­
ка культура — це якийсь понижений тип у порівнянні
з культурою європейською. Закінчилася гра у поділ будин­
ків вищих навчальних закладів, замовкли голоси, які
вимагали того, щоб Україна стала країною однієї культури,
однієї мови».
Ставши міністром, Василенко у травні 1918 р. запрошує
В. І. Вернадського до Києва. Той погоджується і в листі-
відповіді вперше коротко викладає свою концепцію ство­
рення Української академії наук: «Мені здається, треба
стати рішуче на новий шлях, на якому Петроградська
академія наук, ще далі розширивши цю організацію. Ака­
демія наук — не просто товариство, яке не має своїх
інститутів… Академія наук є зібрання державних учених
установ: бібліотека, архів, геологічна або, якщо можливо,
географічна карта, національний музей. Інститути для
дослідних та гуманітарних н^/к мають бути забезпечені
достатніми засобами. На першому місці, насамперед, має
бути створене добре обставлене відділення української
мови, літератури та історії і ті відділи інститутів, які
зв’язані з практично важливими для держави інтересами,
пов’язаними з вивченням продуктивних сил країни та
економіко-статистичного дослідження її…»
М. П. Василенко повністю сприйняв цю концепцію і по
приїзді В. І. Вернадського у травні 1918 р. до Києва очолив
разом з ним організаційну роботу по створенню найвищої
наукової установи — Української академії наук. «Ми обид­
ва з М. П. Василенком ясно усвідомлювали,— писав
В. І. Вернадський,— що в такий історичний момент треба
діяти швидко, рішуче і цілком довіряти одне одному».
Як відомо, їм вдалося залучити до створення академії
широке коло інтелігенції не тільки України, а й найбіль­
ших російських та зарубіжних наукових центрів. їх праця
увінчалася створенням Української академії наук у Києві,
6 1 — 173 161 перші загальні збори якої відбулися 27 листопада 1918 ро­
ку. Президентом був обраний В. І. Вернадський.
Невдовзі М. П. Василенко залишив керівництво мініс­
терством. Викладацький склад Київського університету
св. Володимира обрав його президентом, і він почав читати
в ньому лекції із західноросійського права як екстраорди­
нарний професор. Одночасно викладав у Київському юри­
дичному та в археологічному інститутах.
Після встановлення в Києві Радянської влади Українсь­
ку академію наук було визнано найвищою державною
науковою установою. У той період М. П. Василенко не
залишив Україну, як дехто з діячів науки і культури,
а продовжував викладати в Київському університеті. Він
не відчував за собою жодної провини перед новою владою,
та й сучасники об’єктивно оцінювали його роль у збере­
женні й примноженні культурних цінностей України у
найважчі пореволюційні роки. Доказом далекої від будь-
яких політичних амбіцій діяльності Миколи Прокоповича
була його добровільна відставка з поста міністра уряду
Скоропадського негайно після одержання гарантії властей
щодо відкриття Української академії наук у Києві та
Національної бібліотеки при ній. М. П. Василенко вважав
свій громадський обов’язок виконаним.
Після окупації Києва (з вересня по грудень 1919 р.)
денікінськими військами, внаслідок якої Українська акаде­
мія наук була фактично розгромлена, Микола Прокопович
знову почав активно допомагати молодій Радянській владі
у налагодженні освіти і культурної роботи. Вже навесні
1920 р. він не тільки викладає в університеті та інших
інститутах, а є й товаришем голови науково-правової
комісії юридичного інституту, намагаючись налагодити в її
рамках наукову та суспільно корисну діяльність.
То був найтяжчий період у роботі академії, коли фак­
тично вирішувалося питання про її існування. В умовах
економічного хаосу співробітники голодували, працювали
часто безплатно. Суто символічна заробітна плата академі­
ків становила тоді 45 млн. радянських карбованців щоміся­
ця, або один долар за тогочасним курсом. Навіть цю
платню вони одержували вкрай нерегулярно, із затримкою
на півроку. В листі до В. І. Вернадського, який працював
162 на той час у Петрограді, влітку 1920 р. Микола Проко­
пович так характеризував становище: «Академія, здава­
лося, розвалюється… Деякі з академіків перестали її
відвідувати. Все ж у «Спілковому зібранні» порядкував
неодмінний секретар і, як Ваш заступник, О. І. Левиць-
кий, що сидить байдуже і мовчки у кріслі й ані слова
не говорить в усі часи засідань».
На загальних зборах У АН 26 липня 1920 р. Васи­
ленко був обраний академіком. Та займаючись акаде­
мічною діяльністю, він не залишав викладацьку робо­
ту. У Київському інституті соціально-економічних наук
читав курси «Загальне вчення про право» та «Україно­
знавство», а в кооперативному інституті — курс «Історії
економіки побуту». З осені 1920 р. робота в академії
дедалі більше захоплює Миколу Прокоповича. Його
обирають головою комісії по вивченню західноросійсь-
кого та українського права при соціально-економічному
відділі У АН, а також редактором «Записок» цього ж
відділу. Наукова робота дає йому більше задоволення,
ніж викладання, але в цей період дістали великого по­
ширення всілякі реформи вищої освіти, часто поспішні
та невмотивовані. Починаючи з осені 1919 р. широко
впроваджувалася «система» Г. Ф. Гринька, тодішнього
керівника Наркомосу України, який оголосив, що в со­
ціалістичному суспільстві вищі навчальні заклади мо­
жуть бути лише технічними та педагогічними і мати два
факультети — профосвіти і соціального виховання. Універ­
ситети були оголошені «феодальною відрижкою сере­
дньовіччя» і перетворені на інститути народної освіти. То­
му всі свої сили старий викладацький склад спрямовував
на дотримання у навчанні справді університетського рівня
і збереження найбагатшого вузівського майна. На такій
же позиції стояв і Микола Прокопович. 14 червня
1921 р. було прийнято положення РНК УСРР «Про Всеук­
раїнську академію наук», що підпорядковувало її Наркомо­
су. Почалася велика організаційна робота по перебудові
академії. З 19 грудня 1919 р. до квітня 1921 р. (коли
В. І. Вернадський відмовився від президентства) загальні
збори У АН проводив старійшина академії О. І. Левицький
як заступник президента та неодмінний секретар. 18 лип-
6* 163 ня 1921 р. більшістю голосів М. П. Василенко був обраний
президентом.
На цій посаді він енергійно узявся за справу, незва­
жаючи на тяжку матеріальну скруту, в якій опинилася
академія. Про це досить яскраво було написано в одній із
статей про діяльність ВУАН у 1921 р. в журналі «Наука на
Україні»: «Центральна верховна Радянська влада на Ук­
раїні ставилася до академії аж надто прихильно: вона
перейменувала її на ВУАН, вона видавала декрети про
найкраще матеріальне забезпечення академії, вона асигну­
вала їй широкі кредити, та в Києві, далеко від харківсько­
го адміністративного центру, державна скарбниця хронічно
страждала на брак грошових знаків. І декрети, проголоше­
ні в Харкові, фактично не могли здійснитися…»
Під керівництвом нового президента академія поповни­
лася дійсними членами, які в майбутньому стали значними
державними діячами. Це — Микола Митрофанович Кри­
лов, Данило Кирилович Заболотний, Євген Пилипович
Вотчал, Олександр Васильович Фомін. У короткі строки
було організовано Інститут експериментальної медицини
та епідеміології, лабораторію дослідів центральної нервової
системи, запроваджено комісії для вивчення складу атомів
та з питань геофізики. Внаслідок запровадження науково-
дослідних кафедр, які мали забезпечити зв’язок науки
з виробництвом, було проведено вибори їх керівників із
залучених до цієї роботи професорів та інженерів. Зокре­
ма, на кафедри індустріально-технічного циклу обрали
Є. В. Оппокова, Є. О. Патона, К. К. Симинського та інших.
У той же час наукова інтелігенція гостро відчувала
постійну недовіру з боку Наркомосу, намагання прокон­
тролювати кожний крок, нав’язування рішень, які зводили
нанівець колишню демократичність керівництва акаде­
мії. Так, через три місяці після обрання нового президента
та президії з Харкова зажадали позачергового голосування
для підтвердження їх повноважень. Всупереч статуту таке
голосування було проведене 17 жовтня 1921 р., де знову,
навіть із кращим співвідношенням, ніж раніше, були обра­
ні М. П. Василенко — президентом, В. І. Липський — його
товаришем (заступником) та А. Ю. Кримський — секрета­
рем, Слідом за цим до академії посипалися вказівки та
164 розпорядження: то з Харкова їй дорікали за відсутність
швидких практичних результатів від наукових праць, то
нав’язували обов’язкову присутність на всіх загальних
зборах академії спеціального уповноваженого з Наркомо-
су, то вимагали вилучення так званих надлишків з музеїв
Києва для продажу Зовнішторгом художніх цінностей за
кордон. Про ці та інші події Микола Прокопович докладно
повідомляв В. І. Вернадського. В одному з листів у грудні
1921 р. він розповідав про перше відвідання загальних
зборів Л. М. Левицьким — дуже молодою людиною, при­
значеною уповноваженим Наркомосвіти контролювати ро­
боту академії. Описуючи його збентеження та ніяковість;
М. П. Василенко спересердя вигукнув: «Бідна країна, які
діти роблять над тобою експерименти!»
Так склалося, що саме ця «дитина» у лютому 1922 р.,
червоніючи і затинаючись, довела до відома загальних
зборів академії, що нарком освіти Г. Ф. Гринько уповнова­
жив його повідомити про нібито давно направлений осо­
бисто А. Ю. Кримському лист про незатвердження всього
складу президії й особливо М. П. Василенка на посту
президента. У відповідь Микола Прокопович «висловив
побажання, щоб той лист від наркомату якось-таки дістав­
ся до академії… але, почувши про це від уповноваженого
Наркомосу, він негайно знімає з себе геть усі обов’язки
голови-президента і передає їх товаришу президента
В. І. Липському». Далі, незважаючи на умовляння академі­
ків і збентеженого уповноваженого, М. П. Василенко зали­
шив президентське крісло, «зазначивши, що кидає прези­
дентську посаду не з своєї волі і приносить щиру подяку
всім академікам за те, що вони двічі вшанували його
вибором на свого президента».
Попри загальну стурбованість академії порушенням її
демократичних традицій і необхідністю нових виборів ке­
рівництва, наукові дослідження тривали. М. П. Василенко
продовжив роботу на посаді голови соціально-економічного
відділу ВУАН, займався і громадсько-політичною діяльніс­
тю — очолював комісію по обліку речей, намічених до
повернення в Польщу згідно з Ризькою угодою. Його
зусиллями вдалося врятувати цінності Київського універ­
ситету.
165 У вересні 1923 р. наукова робота М. П. Василенка була
перервана арештом. Йому ставили за провину причетність
до діяльності контрреволюційної організації «Київський
обласний центр дій». Подробиці процесу у цій справі ще
належить детально проаналізувати. Але, вивчаючи доку­
менти з позицій сьогодення, не можна не відзначити
жорстокості вироку, винесеного представникам наукової
інтелігенції,— десять років тюремного ув’язнення за самий
тільки намір публікувати науковий літопис подій на Ук­
раїні у журналі «Новь», що виходив у Парижі, М. П. Васи­
ленка засудили 7 травня 1924 року.
Академія сміливо вступилася за свого колишнього пре­
зидента. Посилаючи клопотання до Президії ВУЦВК, вона
настійно добивалася перегляду справи. Часто клопотання
підписували десятки академіків, які зазначали, що «спільне
зібрання ВУАН вважає за свою повинність перед ук­
раїнською культурою і наукою просити Центральний Комі­
тет замінити М. П. Василенку накладену на нього кару
такою, яка дала б йому змогу й надалі вести свою наукову
роботу». Під впливом громадської думки Президія ВУЦВК*
під головуванням Г. І. Петровського вже через 10 днів
після суду скоротила М. П. Василенку (та ще трьом за­
судженим у цій же справі) строк покарання наполови­
ну. Академія продовжувала клопотатися про пом’якшення
вироку, до того ж після майже річного ув’язнення у Лук’я-
нівці Микола Прокопович тяжко захворів і перебував
у тюремній лікарні. Нарешті ВУЦВК замінив ув’язнення
на адміністративну висилку з України. Через бюрократич­
ну тяганину його звільнили лише в жовтні 1924 р., а на
початку 1925 р. вдалося добитися скасування рішення про
висилку. М. П. Василенко був помилуваний остаточно.
Поки вирішувалася доля вченого, Укрголовнаука, новий
наглядач за наукою, прийняла постанову про виключення
його із списків академіків. Та Всеукраїнська академія наук
чинила опір цьому рішенню, знову і знову включаючи
Миколу Прокоповича у платіжні відомості. І добилася
свого. Він був поновлений на роботі у ВУАН і залишений
у званні академіка.
Після 1926 р. сталося кілька скорочень бюджету акаде­
мії. Миколу Прокоповича засмучувало, що це не дасть
166 змоги обладнати лабораторії. У середині 1928 р. він вітав
обрання нового президента Д. К. Заболотного та віце-
президента К. Г. Воблого, характеризував їх як «людей
розумних, енергійних, за натурою м’яких і настійливих»
і сподівався, що «вони почнуть нову еру в житті академії».
На початку 30-х років Василенко констатував, що «акаде­
мія докорінно перетворюється… Наукова робота йде мля­
во… Починають переважати просвітительські цілі над на­
уковими». Великі побоювання за розвиток суспільних наук
викликала у М. П. Василенка ліквідація в 1933 р. соціаль­
но-економічного відділення та всіх проблемних комі­
сій. Звільнення понад півсотні наукових співробітників
і скасування ряду організацій, наприклад бюро економіч­
них досліджень, кабінету соцбудівництва і права, інституту
літератури і мистецтва, також розцінювалися ним як
збіднення академічної роботи.
До самої смерті у жовтні 1935 р. Василенко активно
працював, уболівав за розвиток академії, за втілення
в життя тих цілей, які поставили перед нею В. І. Вернадсь-
кий та його соратники у перші роки її діяльності. Особис­
тий вклад вченого у наукові дослідження був досить
великий: він залишив понад 300 праць. Але тінь політич­
них процесів над інтелігенцією на Україні в першій поло­
вині 20-х років лягла і на його репутацію. Багато десяти­
літь не перевидавалася й не переглядалася наукова спад­
щина Василенка. Приклеєний до нього ще за царату ярлик
«українофіла» поступово трансформувався у тавро «бур­
жуазного націоналіста», що передавалося в усних характе­
ристиках від покоління до покоління дослідників—Нині
настав час зняти нашарування старих страхів і тверезо
подивитися на документи і праці Миколи Прокоповича
Василенка, об’єктивно оцінивши його наукову та громадсь­
ку діяльність, спрямовану на розвиток науки і культури
України.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.